Певно, дідусь Гораціо саме це мав на увазі, коли писав, що час має велике значення Він потерпав, що коли я згаю час, бюсти можуть зникнути. Так воно і трапилось.
— Так, може, бюсти і зникли, — після тривалих роздумів сказав Юпітер, — але я ще не визнав поразки. Ми ж таки детективи і мусимо продовжувати розслідування.
— Що ж ми можемо зробити? — запитав Боб.
— Ще не знаю, — зітхнув Юпітер, — саме це зараз обмірковую.
— Я знаю! — вигукнув Боб. — Треба провести операцію "Ланцюг привидів"!
— "Ланцюг привидів"? — приголомшено перепитав Гус. — Невже ви хочете звернутися по допомогу у потойбічний світ?
— Не зовсім так, — посміхнувся Боб, — але засіб майже магічний. От скажи мені, хто завжди знає про все, що діється навколо? Наприклад, з'явилась нова людина, купили нового автомобіля, трапилося щось незвичайне?
— Хто? — замислився Гус, — їй-богу, не знаю.
— Та хто ж, як не діти, — сам і відповів Боб, — ніхто на них, зазвичай, не звертає уваги, а від їхніх очей ніщо не заховається. Коли хтось завів пса чи кота, або впав з драбини, або ще щось трапилося, хоч одна сусідська дитина, безсумнівно, це бачила.
— Тому залишається вирішити тільки одну проблему, — продовжував Боб, — зв'язатися з якомога більшою кількістю дітей з усього міста, щоб розпитати їх. Діти охоче нам допоможуть, адже вони дуже люблять різні таємниці.
— Як же можна зв'язатися з такою кількістю дітей — запитав Гус. — Це ж необхідно, щоб пошуками зайнялися діти з усіх районів вашого міста.
— Саме для цього потрібний "Ланцюг привидів", — з переможним виглядом сказав Піт. — Вигадав його Юп, і це справді блискуче відкриття. Розумієш, у кожного з нас є друзі, які один одного не знають. І в кожного з них є друзі, яких не знаємо ми, і за такою схемою. Коли треба щось розповісти, кожен телефонує своїм п'ятьом друзям і розповідає, що ми шукаємо. Цього разу ми попросимо, щоб той, хто знає щось про гіпсовий бюст, придбаний нещодавно як прикраса для саду, передзвонив нам. Якщо ніхто з них нічого не знає про бюсти, то кожен телефонує ще п'ятьом друзям і повторює це запитання. Кожен з тих телефонує ще п'ятьом… Усе це блискавкою розлітається по всьому місту. За годину гіпсові бюсти, які стоять у саду, розшукуватиме величезна кількість дітей. До того ж не обов'язково, щоб вони бачили ці бюсти. Можливо, вони просто чули, як дорослі говорили, що хтось із сусідів придбав гіпсовий бюст. Ми будемо мати тисячу добровільних помічників.
— Оце чудово! — вигукнув Гус. — Якщо кожен з вас зателефонує п'ятьом друзям, це вже п'ятнадцятеро, а як кожен з них — це вже сімдесят, а потім триста з гаком, потім — кілька тисяч, — він аж свиснув. — Це приголомшливо!
— Усіх цих помічників ми називаємо умовно "привиди", — пояснив Боб. — Це кодова назва, щоб, коли хтось нас підслухає, не міг второпати, про що ми розмовляємо.
— Сьогодні субота, — нагадав Юпітер, — багатьох дітей зараз немає вдома. Телефонувати треба після вечері, тобто мусимо кілька годин почекати.
— Юпітере! — мов грім з ясного неба зарокотав голос тітоньки Матильди. — Юпітере, шибайголово, де ти?
Юпітер вхопив мікрофона, котрий лежав на столі. Мікрофон з'єднувався з динаміком у конторі тітоньки. Такий спосіб спілкування з родичами він вигадав сам.
— Я тут, тітонько Матильдо, — проказав він у мікрофон, — я вам потрібний?
— Сили небесні! — вигукнула тітонька. — Ніяк не звикну, що твій голос вилітає з цієї коробки. Що ти там замислив, Юпітере? Мабуть, щось дуже важливе, коли й про обід забув.
Обід! Тільки тепер хлопці зрозуміли, які вони голодні, до цієї хвилини вони були надто зайняті, щоб думати про їжу.
— Так, тітонько Матильдо, — сказав Юпітер, — ми таки забули про обід. А можна запросити того приятеля?
— Звісно, можна, — відгукнулась тітонька, — коли у мене під ногами постійно крутяться троє, то від четвертого мало що зміниться.
Тітонька казала правду. Боб та Піт обідали в Юпітера чи не частіше, як у себе вдома.
— Я приготувала вам канапки та напої. Приходьте обідати до контори, бо мені на кілька годин потрібно з'їздити до міста, а Титуса теж немає вдома, тож тобі, Юпітере, з хлопцями доведеться тут чергувати до вечора, обслуговувати покупців.
— Гаразд, тітонько Матильдо, ми біжимо.
Тунелем II хлопці повернулися до майстерні і через двір почимчикували до контори. Там вони побачили неймовірну кількість канапок, загорнутих у вощений папір, та пляшки з лимонадом.
— Ага, ви вже з'явилися, — сказала Матильда Джонс, — то я поїду з Гансом вантажівкою. Не залишайте контори до мого повернення і, глядіть мені, не відпускайте покупців з порожніми руками.
— Не відпустимо, тітонько Матильдо.
Після такого переконливого запевнення Матильда Джонс випливла з контори.
А далі без додаткових запрошень хлопці накинулись на їжу. І доки не з'їли по кілька канапок і не запили їх пляшкою лимонаду, про справи не згадували.
— Юпе, — нарешті обізвався Піт, хоча й продовжував дожовувати канапку з ростбіфом, — як ти гадаєш, що ж там заховане в бюсті, який ми розшукуємо? Звісно, якщо в ньому взагалі щось є.
— Гус чув, як його батько згадував якесь "Вогняне Око", — відповів Юпітер. — Я думаю, що саме це "Око" і заховане в бюсті Августа Дужого.
— Що ж це за "Вогняне Око"? — перепитав Боб.
— Це щось невеличке, бо як би воно вмістилося в бюсті. Коли зважити на те, як ретельно дідусь Гуса його ховав, і те, що зазвичай власними іменами називають коштовності чималих розмірів, наприклад, "Великий Могол", "Зірка Індії", "Єгипетський Паша", я роблю висновок, що "Вогняне Око" — це коштовний камінь, який багато років тому Гораціо Август вивіз із Далекого Сходу, і тому що боявся його втратити, решту життя він ховався від людей.
— Он воно як! — Літові перехопило подих. — Тільки б це була правда…
— Чш-ш-ш-ш, — зашипів на нього Боб, — дивись, покупець.
Новісіньке авто в'їхало на подвір'я і зупинилося перед конторою. Чоловік у кашкеті водія лишився сидіти за кермом, а його пасажир — високий та худорлявий, вибрався з авто і підійшов до столу з п'ятьма бюстами. В його лівій руці була чорна полірована дерев'яна тростина. Цією тростиною він легенько постукав по одному з бюстів, потім провів рукою по другому. З досадою здмухнув куряву з долоні й обернувся до контори.
Юпітер стояв на ґанку і чекав. Його друзі спостерігали цю сцену, сидячи за столом у конторі. Вони дуже хвилювалися, коли побачили цього покупця: вишукано вбраний, у чорному чубі — нитки сивини. Та найголовніше — на його чолі було татуювання: три темні крапки.
— Перепрошую, — заговорив Мічений гарною англійською мовою, — я звернув увагу на ці ошатні статуетки, — тростиною він показав на бюсти.
Юпітер, який помітив ті три крапки раніше від хлоп'ят, устиг прийти до тями. Він випнув живота, набурмосився і примружив очі. Юпітер ніколи не був худим, його навіть дражнили "товстунчиком", і він, дійсно, коли йому самому того хотілося, міг створити враження сонного товстуна.
— Так, так, сер, — мляво відгукнувся Юпітер. Він говорив у ніс, і в того, хто його не знав, могло скластися враження, що має справу з флегматичним простаком.
— Чи є у вас ще якісь бюсти? — рівним і холодним голосом запитав Мічений.
— Ще якісь бюсти? — перепитав Юпітер, мовби він раптом розучився розуміти англійську мову.
— Так, інші бюсти, — повторив Мічений. — Мені хотілось би глянути на них. Хочу знайти щось оригінальніше, ніж Джордж Вашінгтон чи Бенджамін Франклін.
— Тут усе, що залишилося, — сказав Юпітер, — решту ми продали.
— О, то були й інші? — В глибоко посаджених очах незнайомця зблиснула іскра зацікавлення. — І що це були за бюсти?
— Вже й не згадаю, — Юпітер заплющив очі, мовби щосили намагається щось пригадати. — Якісь чудні у них були імена — Гомер, ще якийсь Могутній Август…
— Навіщо він йому це розповідає? — Піт ризикнув пошепки запитати у Боба.
— Юп нічого не робить випадкового, — шепнув у відповідь Боб, — послухаймо, що буде.
— Август! — Обличчя Міченого на секунду пожвавилося. — Так, я, можливо, купив би бюст Августа. Для свого саду. То ви кажете, що його вже продали?
— Так, учора, — повільно проказав Юпітер.
— Ім'я та адресу покупця! — Мічений заговорив таким тоном, яким віддають накази. — Я відкуплю у нього бюст.
— Ми не занотовуємо імен покупців, — сказав Юпітер, — його придбав якийсь абсолютно незнайомий мені чоловік.
— Абсолютно… незнайомий… чоловік, — голос Міченого знову був рівний і холодний. — Зрозуміло… Дуже шкода. Якби ви повідомили мені його ім'я та адресу, то я заплатив би вам за ці дані сто доларів.
— Ми не занотовуємо імен покупців, — безбарвно повторив Юпітер. — Але інколи покупці вертають нам куплене. Якщо його повернуть, ми продамо цей бюст вам. Чи можете ви залишити мені свою адресу?
— Гарна думка, — Мічений пильно подивився на Юпітера. — Я так і вчиню.
Він дістав з кишені візитку, написав на ній свою адресу і подав Юпітерові.
— Ось, — сказав він. — прошу зателефонувати мені, якщо отримаєте бюст назад. Я заплачу вам за це сто доларів. Не забудете?
— Постараюсь, — байдужим тоном мовив Юпітер.
— Та вже постарайтеся! — З цими словами Мічений раптом щосили загнав кінець тростини в землю. — У вас тут папірець на подвір'ї, — сказав він, — а я люблю, щоб було чисто.
Він підняв тростину й різким рухом ткнув її гострий кінець в обличчя Юпітера. Гус, Боб і Піт переполошилися. Із тростини випиналося вістря шпаги, завдовжки з двадцять п'ять сантиметрів, на нього був нахромлений папірець, піднятий із землі.
Вістря зупинилось за кілька сантиметрів від Юпітера. Той повільно простяг руку і зняв папірець.