Я сказала йому: "Ні, Пабло, ні" — і поцілувала його в щоку біля самих вуст. "Я для тебе — Кора, тільки для тебе". Ледь устигла відсахнутися, але однаково обличчя мені забризкав. Я утерлась, потримала йому голову, він витер губи, а я його знову поцілувала і все примовляла йому на вухо. Він сказав "пробачте" дуже тоненьким голосом. "Не зміг стриматися". Я сказала, щоб він не дурів, я для того тут з ним і сиджу, нехай блюється йому, скільки треба, легше буде. "Я хотів би, щоб мама прийшла", — каже він і дивиться кудись, а очі у нього порожні. Я погладила його по голові, простирадла розправила, все чекала, може, він знову зі мною забалакає, але він був далеко, і я зрозуміла, що йому зі мною ще гірше. У дверях я повернулась, почекала мить. Покликала: "Пабліто, Пабліто. Будь ласка, любий мій. Будь ласка!" Вернулась, нахилилась ще його поцілувати; від нього пахло холодом, одеколоном, блювотиною, анестезією. Ще трохи — і я заплакала б просто отут, перед ним, за ним. Я ще раз його поцілувала і побігла по Марію-Луїзу. Я не хотіла заходити туди при матері, і потім, до самого ранку, та й так знала, що нема чого туди йти — Марсіаль та Марія-Луїза все зроблять, самі звільнять палату.
Примітки
[1] Пошлемо до школи кохання твоє, на два щонайбільш чи на рік,
А потім якось час промайне, і буде цей хлопчик твій.
"Дерева, що так високо ростуть…"