Дональд незлюбив цих картин, казав, що вони "ріжуть око і створюють сумбур".
— Ти, мабуть, пам'ятаєш їх краще, ніж я, — мовив він.
— Пригадую деякі.
— Є щось випити?
— Тільки столовий бренді, — відказав н.
— Можемо випити вина.
— Якого вина?
— В льоху. — Він раптом широко розплющив очі. — Боже мій, я забув про льох!
— Я навіть не знав, що він у тебе є.
Він кивнув головою.
— Тому я і придбав цей будинок. Ідеальна вологість і температура для тривалого зберігання вина. У бордо і портвейн, що стоять там, вкладено чималі гроші.
У льоху, звісно, нічого не було. Тільки три ряди порожніх стелажів від підлоги до стелі і одна-однісінька картонна коробка на простому дерев'яному столі.
Дональд лише стенув плечима.
— Ну-ну... Оце-то так...
Я зняв накривку картонної коробки і побачив елегантно закорковані шийки пляшок з вином.
— Хоч цього вони не взяли, — сказав я. — Спохвату.
— А може, зумисне, — криво посміхнувся Дон. — Це австралійське вино. Ми привезли його з собою.
— Це краще, ніж нічого, — сказав я недбало, витягуючи пляшку і читаючи етикетку.
— Воно краще за багато інших сортів. Переважна більшість австралійських вин не мають собі рівних.
Я виніс ящик нагору і поставив на стіл у кухні. Східці s погреба вели у підсобку, де стояли пральні машини та інше господарське причандалля; у мене завше було таке враження, ніби це просто стінна шафа. Я замислено дивився на двері — нічим не примітна, пофарбована у білий колір панель, що зовсім не вирізнялася на загальному тлі.
— Як ти гадаєш, грабіжникам було відомо, що вино тут? — запитав я.
— Хтозна.
— Я б ніколи не знайшов його. [15]
— Бо ти не грабіжник.
Він пошукав корківник, відкоркував пляшку і наповнив дві склянки темно-червоною рідиною. Я покуштував її. І справді, це було чудове вино, навіть на мій непрофесійний смак. Wynn's Coonawarra Cabernet Sanvignon. Навіть назва так само ніжно і приємно обволікає язик, як і продукт. Дональд пив вино не смакуючи, ніби воду, склянка раз чи двічі дзенькнула об його зуби. У багатьох його рухах ще відчувалася непевність, ніби він ніяк не міг згадати, як що робиться, а все через те, що половина його думок, я певен, була поглинена. Регіною, і це буквально паралізувало його.
Той, колишній Дональд був людиною упевненою в собі, він уміло вів середньої руки спадковий бізнес, невдовзі розширив його. У нього було вольове, ніби різьблене обличчя, освітлене янтарним відблиском завжди усміхнених очей. Він не шкодував грошей на модні зачіски. Теперішній Дональд був приголомшений нещастям, розгублений, він хоч і намагався поводитися пристойно, спокійно, але надто хисткою була його хода, коли він підіймався східцями.
Ми провели вечір на кухні: розмовляли про всяку всячину, щось нашвидкуруч поїли, а потім усі свої запаси поскладали знову на полички. Дональд вдавав діловитість, але половину слоїків поставив догори дном.
У парадні двері дзвонили тричі за вечір, проте не так, як це було умовлено з поліцією. Телефон не дзвонив зовсім — трубка була знята. Дональд відхилив пропозиції місцевих друзів пожити у них; він аж здригався від того, що муситиме розмовляти ще з кимось, крім Фроста й мене..
— Чому вони не забираються геть? — спитав він розпачливо після того, як у парадні двері подзвонили втрете.
— Заберуться, тільки як тебе побачать, — відказав я, а подумки додав: "Спочатку висмокчуть тебе, а потім виплюнуть, наче шкуринку".
— Просто несила, — втомлено похитав він головою. Усе це скидалось на облогу.
Ми врешті-решт знову зійшли нагору, щоб бодай трохи поспати, хоч, здавалося, Дональдові, як і минулої ночі, не пощастить склепити повік. Поліційний лікар залишив снодійне, але Дональд до нього не доторкався. Я силою змушував його випити, але, як і вчора, намарне.
— Ні, Чарлзе. Це буде так, ніби я її зрадив... ухилився. Дбав тільки про себе, а не про... Який це жах... вмирати отак, коли поруч нікого з тих, хто... лю... любив її.
Він ніби намагався знайти втіху для неї у власному [16] стражданні. Я кивнув головою і більше не в'язнув до нього із снодійним.
— Ти не заперечуватимеш, — запитав він несміливо, — якщо я спатиму цієї ночі в окремій кімнаті?
— Звичайно, ні.
— Ми можемо постелити тобі в будь-якій іншій кімнаті.
— Авжеж.
Він відчинив шафу і показав, де лежить білизна. — Ти зумієш дати собі з цим раду?
— Звичайно, — сказав я.
Він повернувся і, помітивши світлу пляму на голій стіні, закляк, немов громом вражений.
— Вони взяли Маннінгза*, — промовив він.
— Якого Маннінгза?
* Алфред Джеймс Маннінгз (1878-1959) — англійський художник, який спеціалізувався у малюванні коней, перегонів, краєвидів і сцен з полювання.
— Що ми придбали в Австралії. Я цю картину повісив там... усього тиждень тому. Я хотів показати її тобі. Це одна з причин, чому я попросив тебе приїхати.
— Шкода, — сказав я. — Ні, це не ті слова.
— Кінець, — сказав він безпорадно. — Все —пропало.
Розділ другий
У неділю вранці Фрост прибув знову — енергійний, зі спокійними спостережливими очима і стриманими манерами. Я відчинив парадні двері на умовлений дзвінок, і він пройшов за мною на кухню, де ми з Дональдом, здавалось, отаборилися надовго. Я мовчки показав на ослін, і Фрост сів, випроставши спину, щоб вона йому не затерпла.
— Маю для вас дві новини, — сказав він Дональдові офіційним тоном. — По-перше, незважаючи на те, що ми якнайретельніше оглянули цей будинок учора і позавчора ввечері, нам не вдалося знайти відбитків пальців.
— І нема ніякої надії? — запитав я.
— Ні, сер. Професійні грабіжники завжди зодягають рукавички.
Дональд терпляче чекав з виразом байдужості на посірілому обличчі, ніби те, про що говорив Фрост, зовсім його не обходило. Я подумав, що для Дональда ніщо вже не має значення.
— По-друге, — сказав Фрост, — наше розслідування у [17] цьому районі показало, що у п'ятницю після обід біля ваших парадних дверей був припаркований фургон. Дональд подивився на нього.
— Темного кольору і весь у пилюці, сер.
— О-о, — сказав Дональд непевно.
Фрост зітанув.
— Що ви знаєте про бронзову статуетку коня, сер? Здибленого коня?
— Вона у холі,. — машинально відповів Дональд і нахмурив брови. — Я хотів сказати: була там. її нема.
— Звідки ви про неї дізналися? — поцікавився я у Фроста і, ще не скінчивши залишання, здогадався, яка буде відповідь. — О ні. — мені перехопило горло. — Я подумав, може, ви знайшли EL. випала з фургона?
— Ні, сер. — Його обличчя залишалося! спокійним. — Ми знайшли її у вітальні біля місіс Стюарт.
Дональд такшк, чудово зрозумів, про що йдеться. Вія різко підвівся, підійшов до вікна і задивився на спорожнілий сад.
— Важка, — промовив він нарешті. — Сама її підставка...
— Так, сер.
— Це повинно було статися... швидко.
— Так, сер, — знову сказав Фрост, і це прозвучало скоріш як констатація факту, ніж потіха Дональдові.
— Бі... бідолашна Регіна. — Слова його були тихі, горе — безмежне. Він важко опустився на стілець і втупився очима у простір.
Фрост обережно перевів розмову на вітальню, яку поліція опечатала на кілька днів і попросив, щоб ніхто з нас туди не заходив.
Жоден з нас.
Крім того, вони закінчили обстеження будинку, і містер Стюарт може користуватися іншими кімнатами, якщо захоче, де відбитки пальців посипані сірувато-білим порошком на полірованих поверхнях.
Містер Стюарт і знаку не подав, що чує все це.
Чи підготував уже містер Стюарт список викрадених речей?
Я подав аркуш із переписаним столовим сріблом та картинами, що я зміг пригадати. Фрост звів брови і відкопилив губи.
— Нам потрібно буде більше, ніж це, сер.
— Спробуємо пригадати сьогодні ще щось, — пообіцяв я, — Там бракує ще багато вина.
— Вина? [18]
Я показав йому порожній льох, і він піднявся звідти замислений.
— Потрібно було немало часу, щоб винести все, —зауважив я.
— Вельми схоже на це, — зосереджено сказав він.
Свої думки він лишав при собі. Фрост порадив Дональдові підготувати коротку заяву і зачитати її перед спраглими новин репортерами, які ще чекали надворі, — нехай ті вже забираються і друкують почуте.
— Ні, — відказав Дон.
— Лише коротку заяву, — наполягав на своєму Фрост. — Ми можемо підготувати її зараз, якщо ви не проти.
Фрост написав її по суті сам, і я здогадався, що він зробив це не лише заради Дональда, а й для себе, бо хотів спекатися газетярів, від яких йому доводилося постійно відбиватися. Закінчивши писати, він прочитав заяву вголос. Вона звучала як поліційний звіт, пересипаний спеціальною термінологією, і була така далека від пережитого Довальдом,, що мій кузен зрештою погодився зачитати її перед репортерами.
— Але щоб не було фотографів, — стурбовано сказав він, і Фрост запевнив, що простежить за цим.
Вони заполонили хол, цей натовп із голодними очима шукачів сенсацій, ці зубри своєї всюдисущої професії, позбавлені емоцій сотнями подібних вторгнень у людські трагедії. Звичайно, їм шкода хлопця, у якого вбили дружину, але новини є новини, а газети продаються завдяки поганим новинам, і якщо репортери не постачатимуть своїм власникам потрібного товару, то втратять роботу на користь своїх більш заповзятливих конкурентів. Рада преси останнім часом заборонила подібні безцеремонні копирсання в біографії, але лазівка, що ще залишилася, завдавала чимало прикрощів потерпілим.
Дональд стояв на сходах. Ми з Фростом — під ними; Дон читав без жодного виразу, ніби ті слова стосувалися когось іншого.
"...Я повернувся додому приблизно о сімнадцятій нуль-нуль і помітив, що за час моєї відсутності зникла значна кількість цінних речей... Я негайно подзвонив у поліцію... Моя дружина, якої завжди п'ятницями не було вдома, несподівано повернулася... і, можна припустити, порушила плани злочинців".
Він зупинився. Розчаровані репортери старанно занотовували ходульні фрази. Один з них, явно обраний репортерами заздалегідь, почав ставити запитання із вкрадливими м'якими нотками у голосі. [19]
— Скажіть, будь ласка, які з цих зачинених дверей ведуть до тієї кімната, де вашу дружину?..
Дональд мимоволі ковзнув поглядом у бік вітальні. Всі повернули голови і вперли очі в білу безвиразну панель, щось записуючи.
— А чи не скажете ви, що саме було вкрадено?
— Срібло. Картини.
— Які картини?
Дональд похитав головою і став бліднути,
— Чи не могли б ви назвати їхню ціну?
— Я не знаю, — сказав Дон, помовчавши.
— Вони були застраховані?
— Так.
— Скільки спальних кімнат у вашому будинку?
— Що?
— Скільки спалень?
— Здається...