В повітрі між нами зависло якесь слово — яке, я не знав, але вірив, що знає він,— от-от готове зірватися з уст. Але він ска-зав лише:
— Краще поспи. В тебе, здається, міцніші нерви, ніж у мене були в твої роки.
І, нетерпляче шарпнувши двері, аж клямка заскочила і замок скреготнув об одвірок, вийшов.
Стіни порожньої кімнати — це дзеркала, в яких багатократно відбивається відчуття нашого власного "я". На самоті я почував таке піднесення, ніби мене щойно ввели в блискуче товариство знаменитих і вродливих людей. Я підійшов до вікна і почав розглядати плетиво вогнів Вайзер-сквер — павутиння, гніздище, озеро, куди з усіх кінців міста стікалося світло автомобільних фар. Упродовж двох кварталів Вайзер була найширшою вулицею східних штатів; сам Конрад Вайзер ставив тут віхи, плануючи у вісімнадцятому столітті місто розлоге, просторе й затишне. Тепер тут плавали вогні фар, наче риби у пурпурових водах озера, що підступало аж до мого підвіконня. Вивіски барів і вітрини магазинів обрамляли його береги* зелено-червоною травою. Вікна Фоя, великого олтонського універмагу, сяяли шістьма рядами зоряних квадратів — ні, радше плиток печива з борошна двох сортів: нижня частина із світло-жовтого пшеничного, а верхня, затінена шторами,— з ячмінного або житнього. Навпроти, на найвищому місці, безупинно кліпала оком велика неонова сова, а крило її, у трьох послідовних спалахах, підносило до дзьоба сяючий крендель. Різнобарвні літери під лапами гласили навперемінки:
КРЕНДЕЛІ"СОВА" Вищий сорт
КРЕНДЕЛІ "СОВА" Вищий сорт
Здавалось, що ця і всі інші, менші реклами — стріла, труба, волоський горіх, тюльпан — множаться й мерехтять, відбиті прозорим плесом, що простяглеся над площею на рівні мого вікна. Машини, світлофори, хибкі тіні людей унизу — все це зливалося перед очима в один хмільний напій, що п'янив передчуттям майбутнього. Місто. Ось воно, місто: кімната, всі стіни якої залиті мерехтливим сяєвом реклам. І я посеред неї — самотній, всевидющий, але незримий, бо далеко від вікна — продовжую роздягатись: струпики на шкірі злущуються, наче плямисті лушпинки, під якими відкривається ніжна, солодка, сріблиста м'якоть плоду. Я стою в самих підштанках, готовий пірнути й поплисти; прибережний мул і осока вгинаються під моїми босими п'ятами; сам Олтон вже давно купається там, в озері ночі. Вологе світло брижиться, вливаючись крізь нерівне віконне скло. Стидке відчуття недозволенного огорнуло мене зненацька, як порив вітру, і я став єдинорогом.
Олтон розширився. Його білі жіночі руки-вулиці простяг-лися ген до ріки, а сяюче волосся віялом розкинулось по поверхні озера. Моє власне єство теж повнилося і ширшало у владному, щораз дужчому засягу, аж поки я, люблячий і люблений, зрячий і зримий, ввібрав у себе і власне "я", і місто, і майбутнє, і на якусь мить проник у центр Всесвіту, подолавши могутній час. Я тріумфував. Однак місто так само шурхотіло і блимало за вікном — нечуле, байдуже до мого всепроникнення, і я, погорджений, вмить знітився і змалів. Поспіхом — так начеб я змізернів до жменьки кристаликів, що тануть на очах і розтануть взагалі, коли їх не позбирати — я натягнув на себе білизну й пірнув у ліжко під стіною: холодні простирадла розсунулись, мов мармурове латаття, і я відчув себе сухою насіниною, що загубилася десь у борозні. Господи милосердний, прости мене, прости мене, благослови мого батька,і маму, і дідуся, і дай мені заснути.
Коли постіль нагрілась, я виріс до нормальних розмірів і, поволі розчиняючись у дрімоті, що підповзала до мене, слухав, як усе моє тіло, кожна клітина набухає і розростається в безмежність, і ось уже я — велет, на нігті котрого вмістились усі, які є на світі, галактики. Це відчуття — і живе, й оніміле водночас — існувало не тільки в просторі, але й у часі; минула, здавалось, ціла, однак не довша за хвилину вічність, відколи я встав з ліжка, одяг свою яскраво-червону сорочку, тупнув ногою на маму, погладив собаку крізь укриту памороззю сітку і випив склянку апельсинового соку. Все це бачилось мені, мов на фотознімках, що проступали в тумані на відстані зір; та ось між них вплутались Патриція Ніл і Доріс Дей, і їхні обличчя повернули мене у тверезе повсякдення. Свідомість відбила окремі деталі: далекий шемріт голосів, виток дроту довкола ніжки стільця за кілька футів від мого обличчя, дратівливу гру світла на стінах. Я підвівся, опустив штору на вікні і ліг назад у ліжко. Як тут тепло, порівняно з моєю кімнатою у Файєртауні! Згадалася мама, і вперше за весь час я затужив за нею: захотілося вдихнути її запах, запах каші і, забувши про все, дивитись, як вона порається в нашій кухні. Коли ми знов побачимось, я обов'язково скажу їй, що розумію, чому вона перетягла нас на ферму, і не маю за це жалю на неї. І обов'язково буду якомога шанувати дідуся і слухати все, що він балакає, бо... бо... він не вічно житиме з нами.
Здавалося, батько зайшов саме в цю хвилину — видно, я таки заснув. Губи наче понапухали, а голі ноги були довгі-довгі і без кісток. Огрядна батькова тінь на мить перекрила смужку рожевого світла, що просочувалось у залишену шторою шпарку й лягало на стіну в кутку. Я почув, як він поклав на стіл мої книжки.
— Спиш, Пітере?
— Ні. Де ти був?
— Подзвонив мамі й Елу Гаммелу. Мама казала передати тобі, щоб ти нічим не переймався, а Ел вранці пришле по машину свій буксир. Ел каже, там, мабуть, щось із карданним валом, і постарається знайти старі запчастини.
— Як ти себе почуваєш?
— Добре. Я там, у вестибюлі, розмовляв з одним дуже милим чоловіком; він роз'їжджає по всіх східних штатах, консультує різні універмаги, агентства з питань реклами і має двадцять тисяч чистими на рік, та ще й два місяці відпустки. Я йому сказав, що якраз отака жива, творча робота тебе цікавить, а він,— що хотів би познайомитись з тобою. Я вже намірився був по тебе йти, але подумав, що ти, напевне, спиш.
— Спасибі,— озвався я. Його тінь раз по раз перекривала смужку світла, поки він скидав пальто, краватку, сорочку.
Почувся придушений смішок.
— Та ну його к бісу, га? І це, певно, буде найкраще. Такий ото через твій труп переступить, аби зайвий п'ятак урвати. Це з тих субчиків, на яких мені все життя щастить; мені за ними не угнатися.
Коли батько влігся і перестав нарешті шарудіти простирадлами, запала хвилина тиші, а потім:
— Ти, Пітере, за свого старого не хвилюйся. Бог нас не покине.
— Я й не хвилююсь,— відповів я.— Добраніч. Знову запала тиша, і знов темрява озвалася:
— Приємних снів, як каже тато Крамер.
Від згадки про дідуся мені в цій чужій кімнаті відразу зробилося затишно і притульно, дарма що в глибині коридору хихотів жіночий голос, а під і над нами безперестанку гупали двері.
Спав я глибоким, здоровим сном, і снилось мені дуже мало. Прокинувшись, пам'ятав тільки, що був у якійсь хімічній лабораторії без кінця-краю — скрізь ті самі раковини, колби та пальники, що й у сто сьомому кабінеті олінджер-ської школи, але начебто відбиті безліччю дзеркал. На столі стояв невеличкий скляний дзбанок,— в такому моя бабуся колись тримала яблучне повидло. Скло було матове. Я взяв дзбанок у руки, приклав вухо до кришки і почув голос — тонесенький, як у лікаря, коли він слух перевіряє,— що з мікроскопічною чіткістю промовляв: "Хочу померти. Я хочу померти".
Батько вже був одягнений. Він підтягнув штору на вікні і стояв, дивлячись на місто, що ворохобилося назустріч сірому поранку. Небо було неспокійне, над цегляним горизонтом розгортались довгасті булки хмар. Батько відкрив вікно, щоб вдихнути запах Олтона: сьогодні повітря мало інший смак — лагідніший, запобігливий, тремкий. Простір довкола нас якось ніби повужчав.
Внизу, на місці нашого портьє стояв інший — стрункий, неусміхнений, молодший за нього чоловік.
— Що, той старий добродій вже скінчив чергування? — спитав батько.
— Бачите, яка кумедна річ вийшла,— без тіні усмішки мовив новий портьє: — Чарлі вночі помер.
— Та що ви! Як це могло статися?
— Не знаю. Кажуть, десь біля другої ночі. Я мав прийти тільки о восьмій. Він цілком звичайно встав, пішов у вбиральню і там і помер, на підлозі. Серце, мабуть. Ви не чули, як "швидка" приїжджала?
То ота сирена, це... за моїм другом? Ні, ніяк повірити не можу. Така чудова людина! Він повівся з нами, як справжній християнин.
— Ну, я його так добре не знав.
Батьків чек він прийняв тільки після довгих пояснень і то з недовірливою гримасою.
Порившись у кишенях, ми з батьком нашкребли доволі, щоб поснідати в ресторанчику. В гаманці у мене лежав долар, але я йому не сказав — хай це буде несподіванкою, коли нас уже зовсім притисне. За стійкою було повно замкнених у своїй мовчазній ос пал ост і робітників з пригаслими, непривітними очима. Я полегшено відітхнув, побачивши, що чоловік, який орудував сковорідкою — не наш пасажир. Замовивши оладки з грудинкою, я поснідав так, як не снідав уже багато місяців. Батько замовив собі пшеничні пластівці, змішав їх з молоком, з'їв кілька ложок і відсунув тарілку. Він глянув на годинник. Була 7.25. Батько з зусиллям притлумив відрижку; обличчя його сполотніло, шкіра під очима, здавалось, прилипла до очниць. Піймавши на собі мій тривожний погляд, він сказав:
— Знаю, вигляд у мене нікудишній. Потім поголюся в котельні, у Геллера є бритва.
Щоки його й підборіддя вкривав блідо-сивий, наче ранкова паморозь, одноденний заріст.
Ми вийшли з ресторанчика і попростували на південь, туди, де похмуро височіла вже мертва неонова сова. Піднятий відлигою ріденький зимовий туман облизував вологий цемент й асфальт під ногами. На розі П'ятої і Вайзер-стріт ми сіли в трамвай. Вагон, що милував око своїми солом'яними сидіннями, був теплий і майже порожній. Мало хто в цю пору прагнув вирватись із обіймів міста. Олтон дедалі рідшав, ряди будинків ламались, як крига на річці; далека гора була намальована у двох тонах — приспаної зелені і новеньких пастельних будиночків; та ось за довгим і рівним перегоном, за морозивним кіоском, увінчаним чималенькою гіпсовою копією вафельного стаканчика, нас оточили строкаті цегляні будинки Олінджера. Ліворуч вигулькнули шкільні майданчики, а за ними й саме рожеве громаддя школи; димар котельні стримів указкою в небо, наче церковний шпиль.