Ставши шанолюбною в інтересах свого поета, вона сподівалася принаймні на половину з тих шести мільйонів, про які писала йому в своєму другому листі. До великої радості домішалася маленька прикрість — невдоволення своєю відносною бідністю, і Модеста сіла за фортепіано — адже цьому незрадливому другові дівчата звіряють і свій гнів, і свої бажання, висловлюючи почуття, що опановують їх, у різноманітних відтінках гри. Дюме саме розмовляв із дружиною, прогулюючись під вікнами котеджу. Він по секрету сказав їй про те, що вони тепер багаті, й розпитував про її бажання, мрії та наміри. Як і чоловік, пані Дюме не мала іншої родини, крім родини Міньйонів. Тому подружжя вирішило оселитись у Провансі, якщо граф де Лабасті переїде туди жити, і заповісти свій статок тому з Модестиних дітей, яке найбільше цього потребуватиме.
— Послухайте Модестину гру! — сказала їм пані Міньйон.— Тільки закохана дівчина може складати такі мелодії, не знаючи теорії музики...
Хай пожежа знищує будинки, хай пропадають статки, хай батьки повертаються з далеких мандрів, хай обвалюються імперії, хай холера пустошить міста, кохання дівчини не зупиниться в своєму польоті, як не зупиняється в своєму розвитку природа, як не зупиняється ота жахлива кислота, нещодавно відкрита хіміками — кажуть, вона пропалить наскрізь і земну кулю, якщо її не всмокче у свої пори жодна підземна речовина.
Ось романс, який під впливом кохання і самоти зімпровізувала Модеста на вірші Каналіса. Ми наводимо тут ці станси, бо хоч вони й надруковані в другому томі віршів, згаданих у листі Доріа, молода піаністка, пристосовуючи їх до своєї музики, подекуди порушила цезури, що, либонь, здивує прихильників поета, відомого іноді аж занадто вишуканою точністю форми.
ПІСНЯ ДІВЧИНИ
Прокинься серденько!
Уже пташки Вітають сонце пурханням крильцят,
Уже фіалок ніжні пелюстки
П'янкий струмлять до Бога аромат.
Чудово відпочивши уві сні,
Вони нас тішать сяєвом краси
І дивляться у крапельки ясні
Прозорої, немов кришталь, роси.
Напевне, ангел з неба прилітав
І квіти уві сні благословив.
Він дав їм пахощі і свіжість дав
І барви їхні світлом оживив.
Не спи ж, прокинься, бо уже пташки
Вітають сонце пурханням крильцят,
Уже фіалок ніжні пелюстки
П'янкий струмлять до Бога аромат.
Поступ, досягнутий у друкарській справі, дозволив би нам подати тут і мелодію, яку склала Модеста. Але голос дівчини звучав з тією чарівною виразністю, яку можна почути лише у знаменитих співаків, і тому жоден запис, чи то нотний, чи то фонетичний, не в спромозі передати її співу.
— Дуже мило,— сказала пані Дюме.— Модеста — музикант, цим усе й пояснюється.
— У ній сидить чорт! — вигукнув касир, якому підозра пані Міньйон тепер проникла в саму глибінь душі, змусивши його здригнутись.
— Вона закохана,— повторила мати.
Давши касирові нагоду послухати Модестину гру, пані Міньйон змусила його повірити у свій здогад щодо закоханості своєї дочки; але це відкриття зіпсувало Дюме всю радість з приводу повернення та успіхів патрона. Бідолаха-бретонець пішов у Гавр, куди кликала його служба у Гобенгейма. Пополудні, перш ніж повернутись додому на обід, він зайшов до Латурнелів висловити їм свої побоювання і знову попросити в них поради й допомоги.
— Отакі-то справи, дорогий друже,— сказав Дюме на порозі, вже виходячи від нотаря.— Тепер я бачу, що моя пані мала рацію: Модеста закохана, це очевидно, а про все інше відомо одному дияволу. А я, я збезчещений!
— Не впадайте в розпач, Дюме,— відповів нотар.— Невже ми всі разом не спроможемося обхитрувати одну Модесту? Рано чи пізно, а закохана дівчина неминуче вчинить якусь необачність і викаже себе. Ми ще поговоримо про це сьогодні ввечері.
Отож усі люди, віддані родині Міньйонів, були охоплені не меншою тривогою, ніж напередодні, коли на Модесту налаштували пастку, на яку старий солдат покладав такі надії. Марність стількох зусиль украй засмутила Дюме, і він навіть вирішив відкласти поїздку в Париж, де збирався розпорядитися своїм несподіваним багатством, поки не розгадає фатальну таємницю. Ці шляхетні люди, для яких почуття важили більше за вигоду, збагнули в ту мить, що полковник може вмерти з розпачу, довідавшись про смерть Беттіни та сліпоту дружини, якщо до всього ще й молодша дочка занапастить себе. Розпач бідолашного Дюме справив таке враження на Латурнелів, що вони зовсім забули про від'їзд Екзюпера, якого того ж таки ранку вирядили до Парижа. Під час обіду — а обідали вони тільки втрьох — нотар, його дружина та Буча розбирали це питання з усіх поглядів і висловлювали всілякі здогади.
— Якби Модеста закохалася в когось у Гаврі, учора вона злякалася б,— мовила пані Латурнель.— Отже, її коханий живе десь-інде.
— Сьогодні вранці вона заприсяглася своїй матері при Дюме, що не обмінялася ані поглядом, ані словом з жодним чоловіком...
— Невже вона кохає так само, як і я? — озвався Буча.
— А як ти кохаєш, бідолашний хлопче? — спитала пані Латурнель.
— Я кохаю без надії на взаємність, вона так само далека від мене, як зорі в небі,— відповів маленький горбань.
— Ну і як же ти долаєш цю відстань, дурнику? — з усмішкою запитала пані Латурнель.
— Ох люба хазяйко,— відповів Буча,— та ж у мене є крила! А те, що вам видається горбом,— то їхня оболонка!
— Тепер ясно, чому ти виготовив собі таку печатку! — вигукнув нотар.
На печатці клерка була зображена зірка, а під нею напис: Fulgens sequar (Промениста, лечу до тебе), девіз дому Шатільйоне.
— Прегарне створіння може бути не менш підозріливим, ніж створіння потворне, — мовив Буча, наче говорячи сам до себе.— Модеста досить розумна і, мабуть, боїться, щоб її не покохали тільки за вроду.
Горбані — істоти дивовижні, можливі тільки в людському суспільстві, бо в природі усе слабке і непристосоване до життя приречене на загибель. Викривлений хребет, роблячи людину калікою, водночас утворює ніби чашечку, де збираються нервові флюїди в значно більшій кількості, ніж у людей звичайних, де вони активно розвиваються, діють і звідки вириваються, наче промені, осяваючи і душу, і розум горбаня. Внаслідок цього виникають сили, які іноді проявляються в магнетизмі, але найчастіше зосереджуються у сферах духовного світу. Знайдіть-но горбаня, не наділеного якоюсь властивістю, доведеною до крайнощів — або ядучою дотепністю, або лютою злістю, або небесною добрістю. Душа в горбаня схожа на скрипку, яку ніколи не пробудить рука музиканта; ці дивовижні створіння, обдаровані здібностями, про які самі не здогадуються, ховаються, подібно до Буча, у своєму внутрішньому світі й уміють, наче чародії, спрямувати всі свої сили до однієї мети, якщо тільки вони не змарнували їх у нещадній боротьбі за існування. Ось звідки походять народні забобони та легенди, в яких розповідається про гномів, страхітливих карликів та потворних фей, про всіх цих, як висловився Рабле, людей-посудин, що зберігають у собі рідкісні бальзами та еліксири. Отож Буча майже розгадав Модесту. І, спонукуваний цікавістю безнадійно закоханого, завжди готовий померти за кохану істоту,— як оті солдати, що кричали: "Слава імператору", хоч були покинуті напризволяще у снігах Росії,— Буча надумав вивідати Модестину таємницю, але зберегти її для себе самого. З глибоко стурбованим виглядом ішов він за хазяїном та хазяйкою в напрямку до Шале — адже йому треба було приховати від стількох уважних очей та вух ту пастку, яку він готував для дівчини. Буча не сумнівався, що зуміє перехопити бодай один потайний погляд або помітити мимовільне тремтіння — як хірург, що намацує пальцем приховану виразку.
Гобенгейм того вечора не прийшов, і Буча був партнером Дюме проти подружжя Латурнелів. Близько дев'ятої години, коли Модеста вийшла постелити матері, пані Міньйон та її друзі дістали нагоду поговорити цілком відверто. Але бідолаха клерк, пригнічений думкою про те, що Модеста закохана,— а він теж більше не сумнівався в цьому,— здавався байдужим до цих розмов так само, як напередодні був до них байдужий Гобенгейм.
— Та що з тобою сьогодні, Буча? — здивовано вигукнула пані Латурнель.— У тебе такий вигляд, ніби ти щойно поховав батька й матір!
Сльози покотилися з очей у сироти, чия мати померла в лікарні з розпуки, коли її покинув напризволяще коханець — шведський матрос.
— Я не маю на світі нікого, крім вас,— відповів він схвильованим голосом.— Ви поставились до мене по-християнському, і я ніколи не забуду вашого милосердя, вашої доброти.
Ця відповідь змусила забриніти струну співчутливої жалості — однаково туго натягнуту в кожного з присутніх.
— Ми всі любимо вас, добродію Буча,— розчулено мовила пані Міньйон.
— Я маю шістсот тисяч франків, які належать мені особисто! — вигукнув славний Дюме.— Ти станеш нотарем у Гаврі — наступником Латурнеля.
Американка взяла й мовчки потисла руку калічного бідолахи.
— Ви маєте шістсот тисяч франків! — вигукнув Латурнель, звівши погляд на Дюме, в якого вихопилося це необачне зізнання.— І ви дозволяєте, щоб дами жили тут! І Модеста не має верхового коня! І вона перестала навчатися музики, малювання і...
— Таж він отримав ці гроші лише кілька годин тому! — вигукнула американка.
— Замовкніть! — кинула пані Міньйон.
Протягом цієї розмови висока заступниця Буча тільки мовчки дивилась на горбаня.
— Мій хлопчику,— сказала нарешті вона, — я знала, що всі тут дуже тебе люблять і тому не подумала про зміст своїх слів, які увійшли в приказку. Але ти повинен дякувати мені за мою необачність, бо це допомогло тобі переконатися, скількох вірних друзів здобув ти, завдяки своїм високим душевним якостям.
— Отже, ви отримали звістку від пана Міньйона? — спитав нотар.
— Він повертається,— сказала пані Міньйон,— але хай це залишиться між нами. Коли мій чоловік довідається, що Буча постійно бував у нас і виявляв нам глибоку й безкорисливу відданість у той час, як усі від нас відвернулися, він не дозволить, щоб ви один сплатили усі гроші за контору Латурнеля, Дюме. Отже, мій друже,— сказала вона, обернувши невидющий погляд у бік Буча,— ви можете уже тепер домовлятися з Латурнелем.
— До речі, йому пішов двадцять шостий рік,— сказав Латурнель.— І я вважаю, мій хлопчику, що тільки сплачу свій борг, допомігши тобі придбати контору.
Буча, який поцілував пані Міньйон руку, зросивши її слізьми, підняв заплакане обличчя саме в ту мить, коли Модеста відчинила двері вітальні.
— Хто це скривдив мого Таємничого карлика? — спитала вона.
— Ох панно Модесто, хіба ми, діти нещастя, виплекані лихом ще з колиски, плачемо від горя? Щойно до мене виявили таку саму любов, яку я завжди відчував до тих, кого усе життя вважав своєю родиною.