І дійсно, пояснення було конче потрібне, бо зі слів міс Токс можна було подумати, ніби він помер з помпою в руках. — Він уклав гроші в гру на біржі й програв. Я знаю, що виховання місіс Піпчін дає надзвичайні наслідки. Я чула про це ще тоді, як, була не вища за… за… — Очі місіс Чік помандрували вверх по книжковій шафі до погруддя містера Пітта, що стояло футів за десять од підлоги.
— Тут посилалися на мене, дорогий сер, — озвалася міс Токс, чарівно шаріючись, — і, може, мені слід було б сказати, що місіс Піпчін цілком заслуговує на ту високохвалебну оцінку, яку їй дала ваша мила сестра. Багато леді й джентльменів, що тепер вирізняються в товаристві, завдячують їй своє виховання. Вашу покірну слугу теж колись доручали її опіці. Скільки я знаю, навіть дворянська молодь не цуралася її закладу.
— Значить, як я зрозумів, ця поважна дама має цілий заклад, міс Токс? — поблажливо спитав містер Домбі.
— Не знаю, чи правильно я висловилася, назвавши це закладом, — відповіла згадана леді. — В усякому разі, це аж ніяк не початкова школа. Чи не помиляюся я, — з надзвичайною мелодійністю в голосі додала міс Токс, — коли скажу, що це — пансіон для дітей із найкращих родин?
— Для дуже небагатьох, виняткових дітей, — докинула місіс Чік, глянувши на брата.
— О, сама винятковість! — сказала міс Токс.
То було вже дещо. Смерть чоловіка від розриву серця через перуанські копальні — це звучало непогано. Тут бриніло багатством. До того ж містера Домбі жахала сама лиш думка про те, що Поль бодай на годину затримається там, звідки йому радив виїхати лікар. То була б затримка на шляху, яким, нехай повільно, але неухильно, мав простувати Поль, поки дійде мети. Похвали жінок на адресу місіс Піпчін багато важили для містера Домбі, бо він знав, як ревниво уникали вони сторонніх втручань у їхні обов'язки, і йому ні на мить не спало на думку, що, можливо, вони хочуть розділити відповідальність, на яку, ми вже бачили, він мав свій власний усталений погляд. "Розрив серця через перуанські копальні! — пробурмотів містер Домбі.— Ну, що ж, — це гарна смерть".
— А якщо, завтра ще дещо уточнивши, ми вирішимо-таки послати Поля до тієї дами у Брайтон — хто тоді з ним поїде? — поміркувавши трохи, спитав містер Домбі.
— Я думаю, що тепер посилати його будь-куди без Флоренс не можна, дорогий мій Полю, — дещо вагаючись, промовила його сестра. — Це в нього просто якесь навіженство. Просто він ще маленький і має свої примхи.
Містер Домбі повагом підійшов до книжкової шафи, відчинив її й узяв звідти книжку.
— А ще хто, Луїзо? — спитав він, не підводячи голови й гортаючи сторінки.
— Уїкем, звичайно. Уїкем буде досить, я думаю, — відповіла його сестра. — Коли Поль потрапить до рук місіс Піпчін, то навряд чи треба посилати ще когось наглядати й за нею. Та й ти їздитимеш туди, звичайно, — принаймні раз на тиждень.
— Звичайно, — сказав містер Домбі і просидів потім цілу годину, дивлячись на одну і ту ж сторінку й не прочитавши ні слова.
Знаменита ота місіс Піпчін була напрочуд бридка стара з напрочуд паскудною вдачею — згорблена, з рябим, наче поганий мармур, обличчям, гачкуватим носом і жорстким сірим оком, яке, здавалося, можна було кувати на ковадлі, не вчинивши йому жодної шкоди. Минуло принаймні сорок років відтоді, як перуанські копальні спричинилися до смерті містера Піпчіна, але вдова його носила чорну шовкову сукню без найменшого полиску і такого глибокого, мертвотного, тьмяного відтінку, що навіть при світлі газу її годі було відрізнити від темряви, і поруч з нею меркли свічки. Про місіс Піпчін говорили як про "велику муштрувальницю" дітей. А секрет її муштрування полягав у тому, що вона давала дітям усе, чого ті не любили, і не давала нічого, що було б їм до вподоби, — вважалося, що такий метод злагіднює їхні вдачі. Це була до того суха і їдка стара, що мимоволі вкрадався сумнів, чи не помилилися часом перуанські інженери і не з копалень, а з неї випомпували всю воду радощів і молоко людяності.
Замок цієї яги та дітожерця містився в одному з крутих брайтонських завулків. Грунт там був крейдяний, кременистий і неродючий більш ніж звичайно; будинки — більш ніж звичайно недовговічні та благенькі; невеличкі городи перед будинками мали нез'ясовну властивість родити самі нагідки, незалежно від того, що на них сіяли; а на вхідних дверях і в інших найнесподіваніших місцях завжди сиділи равлики, присмоктавшись як банки до шкіри. Взимку повітря із замку не видобувалося надвір, влітку знадвору не добивалося всередину. За вікнами безперестанку гуляв вітер і шумів, наче у величезній мушлі, яку мешканці замку змушені були тулити до вуха вдень і вночі, хотілось їм цього чи ні. Повітря в замку було, зрозуміло, не зовсім свіже, а на вікнах вітальні, що ніколи не відчинялися, місіс Піпчін тримала цілу колекцію рослин, які до сталого запаху цієї установи домішували ще й дух землі. Теж добірні представники свого роду, рослини ці були особливо пристосовані до затишку місіс Піпчін. Там було з півдюжини кактусів, що, наче волохаті змії, вилися на тичках, а ще один, немов зелений омар, випинав широкі клешні. Було там і кілька витких рослин із липучим, що в'язло до пальців, листям, і один недоречний горірик, що, звисаючи зі стелі, збігав, здавалося, зеленим шумовинням і лоскотав кожного, хто опинявся під ним, своїми довгими щупальцями, приводячи на гадку павуків. А павуків у помешканні місіс Піпчін аж кишіло — правда, певної пори з ними не без успіху змагалися в кількості кліщі.
Місіс Піпчін брала великі гроші з усіх, хто мав змогу платити, а що вона дуже рідко злагіднювала свою їдку вдачу, спілкуючись з іншими, то її мали за жінку з надзвичайно твердою волею і цілком науковою системою знань про дитячий характер. Завдяки такій репутації й розриву серця містера Піпчіна їй вдавалося з року на рік, від самої смерті чоловіка, здобувати собі засоби жити без горя. Через три дні після того як місіс Чік уперше згадала про неї, ця симпатична стара леді мала приємність одержати авансом од містера Домбі гарненький додаток до своїх прибутків і прийняти Флоренс з її маленьким братом до числа своїх вихованців.
Місіс Чік та міс Токс, що привезли дітей напередодні ввечері (ніч усі вони перебули в готелі), тільки-но від'їхали, і місіс Піпчін, повернувшись спиною до вогню, оглядала нових рекрутів оком старого вояки. Небога місіс Піпчін — жінка середніх літ, віддана раба своєї тітки, добросерда особа з кощавим і суворим обличчям, завжди засмучена через чиряки на носі, — знімала з юного містера Бісерстона чистий комірець, одягнений задля свята. Міс Панкі, другу й доти останню пансіонерку, щойно повели до замкової в'язниці (нежилої кімнати в задній половині будинку, призначеної для поправних цілей) за те, що вона тричі чмихнула в присутності гостей.
— Ну, сер, — удалася місіс Піпчін до Поля, — як ви думаєте — ви полюбите мене?
— Я взагалі не думаю вас любити, — відповів Поль. — Я не хочу тут бути. Це — не мій дім.
— Правда ваша, він — мій, — ствердила місіс Піпчін.
— У вас тут страх як погано, — сказав Поль.
— У нас тут є й гірші місця, — попередила місіс Піпчін, — де ми замикаємо нечемних дітей.
— А він там був? — спитав Поль, показуючи на юного Бісерстона.
Місіс Піпчін кивнула, і Поль відтепер мав роботу на цілий день: він розглядав містера Бісерстона з голови до п'ят і стежив за його обличчям з цікавістю, на яку заслуговував хлопець з таким таємничим і жахливим досвідом.
О першій подано обід, що складався переважно з борошнистих страв та городини, і яга сама привела з в'язниці міс Панкі (лагідну синьооку крихітку, якій щорання мили голову і, здавалося, загрожували змити її нанівець), виголосивши повчання, що, хто сопе перед гостями, той не потрапить у царство небесне. Коли міс Панкі цілком і повністю засвоїла цю велику істину, їй дали рису, і вона проказала, як було заведено в замку, щось схоже на молитву, де зокрема висловлювалась подяка місіс Піпчін за добрий обід. Небога місіс Піпчін, Берінта, їла холодну свинину. Сама місіс Піпчін, стан здоров'я якої вимагав споживати тільки теплі страви, обідала смаженою бараниною, яку принесли окремо, накриту тарілкою та гарячу-прегарячу, і пахла вона дуже приємно.
Оскільки по обіді падав дощ, і не можна було прогулятися над морем, а здоров'я місіс Піпчін вимагало перепочинку після смаженини, то діти разом з Бері (інакше Берінтою) пішли до замкової в'язниці — порожньої кімнати, де з вікна виднілася стіна вапнякового каменю та бочка з водою, і де моторошно зяяв зруйнований камін без черені. І все ж ця кімната, оживши з їхнім приходом, була найкращою кімнатою в замку, бо Бері в ній гралася з дітьми, пустуючи і галасуючи не менше, ніж вони, аж доки місіс Піпчін, наче Кок-Лейнська мара, постукала сердито в стіну. Тоді діти втихомирилися, і Бері пошепки, до самого смерку, оповідала їм різні історії.
Замість чаю на підвечірок дітям подали багато молока з водою та хліба з маслом, а на Бері й місіс Піпчін чекав невеличкий чорний чайник. Сама місіс Піпчін дістала ще необмежену кількість грінок з маслом, принесених гарячими-прегарячими, як і бараняча смаженина. І хоч місіс Піпчін зовні вся вмазалась у масло, воно, здається, анітрохи не змастило її всередині, бо дама ця лишилася така ж люта, як і була, а жорстке сіре око і не думало м'якнути.
Після чаю Бері добула шкатулку для рукоділля з малюнком Королівського павільйону на кришці й заходилась працювати. Місіс Піпчін, начепивши окуляри й розгорнувши величезну книгу, оправлену в зелене сукно, почала куняти. І, щоразу вчасно прокидаючись, аби не звалитися в камін, вона давала щигля малому Бісерстонові за те, що той куняв теж.
Нарешті настав час дітям іти спати, і, проказавши молитви, вони пішли до ліжка. А що маленька міс Панкі боялася спати в темряві сама, то і місіс Піпчін вважала своїми обов'язком особисто затягти її нагору, наче ягня. Втішно було слухати, як міс Панкі ще довго по тому ревла в тій найгіршій кімнаті, а місіс Піпчін час од часу дерлася по сходах, аби нагримати на неї. Десь о пів на десяту аромат теплої телятини (здоров'я місіс Піпчін потребувало теплої телятини на ніч), додав різноманітності звичайному запахові дому, який міс Уїкем назвала "духом будівлі", і замок незабаром поринув у сон.
Сніданок наступного дня був схожий на підвечірок напередодні.