Нам треба з цього безлюддя швидше вибратись, поки ніч не облягла.
— А ви ж мені, пане, не раз казали,— знову перебив його Панса,— що мандровані рицарі звикли мало не цілий рік по всяких пущах та нетрях ночувати, і мають те собі за велике щастя.
— Се буває тоді,— пояснив Дон Кіхот,— коли інакше не можна, або коли вони закохаються. І то щирісінька правда, бо був один рицар, що цілих два роки пробув на скелі, і в спеку, і в студінь, і в усяку негоду, а його сеньйора й гадки про те не мала. А той же самий Амадіс, прозвавшись Милосумом, прожив на голій скелі чи то вісім років, чи вісім місяців, не пам'ятаю добре, справляв покуту за те, що чимсь не догодив володарці своїй Оріані. Та годі вже про се, ворушись, Санчо, а то, може, ще й ослові, як Росинантові, яка причина станеться.
— Отуди к бісу! — сказав Санчо.
Тоді ойкнув разів тридцять, разів шістдесят зітхнув, разів сто двадцять лайнувся й закляв того, хто його в таке діло вплутав, та й підвівся на превелику силу, тільки не міг до кінця випростатись і все гнувся, мов турецький лук. З тяжкою бідою осідлав осла, що теж був якийсь ніби не свій, мавши того дня більше волі, ніж звичайно, потім підвів Росинанта, котрий жалівся б не менше свого пана та його джури, якби тільки вмів говорити. Вкінці Санчо підсадив Дон Кіхота на осла, Росинанта прив'язав іззаду, а сам узяв осла за оброть і поплентав навмання туди, де, здавалось йому, пролягав битий шлях. Чи пройшов яку милю, чи ні, а доля зичлива його вже на той шлях і спровадила. Мало того, край дороги побачили вони незабаром корчму; Дон Кіхот вирішив, собі на втіху, а джурі своєму на досаду, що то замок. Довго вони сперечались: Санчо казав, що то корчма, а Дон Кіхот затявся, що замок; так і не скінчивши суперечки, добрались вони до тієї оселі, куди Санчо і втелющився без дальших розвідок з усім своїм обозом.
РОЗДІЛ XVI
Що сталося з завзятим гідальгом у корчмі, яка видалась йому замком
Як побачив корчмар, що Дон Кіхот на ослі впоперек лежить, спитав зараз у Санча, що йому таке. Санчо відповів, що пусте — просто впав чоловік зі скелі та й пом'яв собі трохи боки. У корчмаря жінка була [86] не така, як у їхньому ділі заведено — зроду жаліслива і до людського лиха спочутлива. Вона зараз же заходилась коло Дон Кіхота поратись, ще й доньку свою, молоденьку та гарненьку дівчину, на поміч гукнула, щоб гостеві швидше лад дати. Ще була в тій корчмі наймичка-асту-рійка, з себе широковида, кирпоноса, потилиця їй плисковата, наче одрубана: одне око зизе, а друге підсліпе, зате поставою взяла: заввишки ледве сім п'ядей од землі сягала, а через свою трохи невкладисту спину все більше понурою ходити мусила. Отся ж то краля допомогла корчмарівні сяке-таке леговище для Дон Кіхота нарихтувати, і де ж— на піддашші, котре, з усього знати, багато років правило за соломосхо-вище. Там же ночував іще погонич один, послався трохи оподаль на в'юках та попонах мулячих, а Дон Кіхотова постіль була не така догідна: на два нерівні ослони поклали чотири нестругані дошки, а на них матрас, такий завгрубшки, як стебноване укривало, ще з ковтюхами, такими твердючими, що якби вовна з дірок не лізла, то на дотик подумав би, що то каміння; простирала були цупкі, немов із щитової шкури, а ліжник такий обстріпаний, що на ньому всі шерстинки до останньої перелічив би.
Дон Кіхот приліг на те проклятенне ліжко, і корчмариха з донькою зараз же обліпила його пластирами з голови до ніг, а Маріторна (так звали астурійку) їм присвічувала. Побачивши господиня, що на рицареві все тіло басаманами списане, зауважила, що мабуть-таки він не впав, а його побито.
— Ба ні, не побито,— заперечив Санчо.— То скеля була така гостра та шпичакувата, от воно й вийшло — що шпичак, то і знак. А як у вас, добродійко,— додав по хвилі,— того ліплива кілька шматочків лишиться, то воно ще декому в знадобі стане.
— Що, і ви, може, впали? — спитала господиня.
— Та впасти не впав,— одповів Санчо,— а так од пайового упадку перелякався, що досі на мені вся шкура болить, наче самому тисячу київ одважено.
— Таке часом буває,— сказала корчмарівна.— От і мені сниться інший раз, ніби з якоїсь башти падаю і ніяк додолу не долечу, а як прокинусь, то, здається, така вся поламана й потовчена, ніби справді впала.
— В тім-то й заковика,— заперечив Санчо,— що то мені не в сні приздрілось: я тоді не сонний був, от як і тепер, а в мене на тілі не менше, мабуть, синяків, ніж у пана мого Дон Кіхота.
— Як сього пана звати? — перепитала астурійка Маріторна.
— Дон Кіхот з Ламанчі,— одрік Санчо Панса.— Він мандрований рицар, і то один із найліпших і найкріпших, яких уже віддавна світ не бачив.
— А що воно таке — мандрований рицар? — спитала наймичка.
— Ти що, вчорашня, що сього не знаєш? — здивувався Санчо Панса.— Мандрований рицар, то, небого, така штука, що сьогодні його лупцюють, а завтра на цісаря коронують, сьогодні він над усіх безщасний і безрадний, а завтра своєму зброєноші два чи три королівські вінці кине.
— Як же се ви,— спитала господиня,— мавши такого доброго пана, і досі графства навіть собі не заслужили? [87]
— Ба, яка швидка! — одказав Санчо.— Ми ще всього місяць один, як почали пригод шукати, а путньої поки що не мали жодної. Воно ж і так буває, що шукаєш одно, а напитаєш зовсім інше. Та як тільки пан мій Дон Кіхот ті свої рани, чи то пак басамани позагоює, а я од моїх не скалічію, то я своїх надій на найвищі можновладницькі титули в Гишпанії не проміняю.
Дон Кіхот прислухався до тих балачок з пильною увагою, а потім підвівся на ліжку, скільки здужав, узяв корчмарих.у за руку й промовив:
— Повірте, прекрасна сеньйоро, ви можете вважати собі за щастя, що пригостили в себе в замку таку персону, як я. Не хочу сам себе хвалити, бо власна хвальба, як то кажуть, не платить, та нехай про мене повідає вам мій зброєносець. Одно скажу: послуга, яку ви мені зробили, навічно вкарбується в скрижалі моєї пам'яті, і я вам буду вдячний за неї поки живоття мого. І якби небеса з високого свого призвоління не вчинили вже мене рабом кохання і невольником очей прекрасної невдячниці, що ймення її я ледве наважуюсь вимовити пошептом," то очі сієї вродливої панянки взяли б тепер у бран мою волю.
Господиня, дочка її та брава Маріторна слухали оторопіло тої мови нашого мандрованого рицаря, аніже не розуміючи, ніби він по-грецьки говорив абощо, здогадувались тільки, що то мають бути якісь лестки чи компліменти. Не звиклі до таких речей, вони дивились на Дон Кі-хота й дивувались, бо то, здавалось, була якась опрічна від інших людина. Нарешті господиня подякувала рицареві, як могла, по-своєму, по-корчемному, за його ґречну мову і пішла з дівчиною, а наймичка Маріторна взяла поратися коло Санча, бо він потребував допомоги не менше од свого пана.
Та Маріторна ще загодя домовилась була з погоничем, що прийде до нього вночі пожирувати: ось нехай лише постояльники обляжуться та господарі позасинають, то вона вже скрадеться до нього і вволить усяку його волю. А дівка то була така, що вже як кому пообіцяє, то слово своє неодмінно справдить, хоч би вона його десь у темному лісі без жодних свідків давала, бо, бачите, дуже своїм шляхтянством чванилась і не мала собі за ганьбу, що в корчмі наймичкує: то, казала, не її воля, а лиха недоля.
Отож посеред горища, куди крізь латану покрівлю зорі вночі зазирали, стояло вузьке, мульке, убоге й непевне ложе Дон Кіхота, а обік нього Санчо послав собі мату очеретяну і вкрився ковдрою, вірніше грубим валов'яним рядном. Далі за ними розташувався погонич: він, як ми вже казали, зладив собі постіль із в'юків та попон, що зняв із двох своїх найкращих мулів; а всього мав він дванадцятеро в'ючаків, жвавих, ситих та лиснючих. То був, бачите, один із заможних ареваль-ських погоничів, як свідчить автор сієї історії, що дуже добре знав його і буцімто навіть трохи родичем йому доводився, отже, згадка про нього аж ніяк не випадкова. Загалом беручи, Сід Ахмет Бен-Енхелі — дієпи-сець вельми довідливий і в кожній мализні ретельний, він-бо в реляції своїй не обминув мовчанкою навіть речей дрібних і малозначних. Могли б його взяти собі за приклад інші поважні історики, які часом оповідають про різні події надто коротко і стисло, аби, мовляв, по губах помазати; чи то з недбальства, чи то з лихого наміру, чи з невміння [88] навіть дуже важливі речі лишають вони десь у каламарі на самому дні. Вічна слава й дяка авторові "Табланта Рікамонського" і тому, хто оспівав подвиги графа Томільяса: от уже де докладно та широко геть усе описується!
Ну, добре, так ото, значить, погонич сходив до мулів своїх, заклав їм удруге оброку, а сам вернувся на горище, ліг та й жде, коли вже та моторна Маріторна до його прийде. Санчо уже, весь пластирами обліплений, теж уклався, та сон його не дуже брав — боки боліли. Долягав той біль і Дон Кіхотові, що лежав, мов той заєць, з розплющеними очима. В корчмі все стихло і стухло, тільки над ворітьми один ліхтар світив.
Ця німотна тиша і фантастичні образи з книжок, що охмарили розум нашому гідальгові й раз у раз роїлися в його бідній голові, навіяли йому ще одну дивочну мрію, що іншому зроду таке не приверзеться. Примарилось йому, бачите, нібито він прибув до якогось пишного замку (в його уяві, як відомо, кожна корчма, де він приставав, була замком), а каштелянова донька, себто корчмарівна, зачарована його ґречними манерами, закохалась у нього і обіцяла прийти до нього сю ніч на любую розмову потай отця-матері. Всю ту нісенітницю, що сам же й вигадав, мав наш рицар за щиру й несхибну правду і потерпав уже, яка то буде страшна спокуса його честивості. Проте в серці своїм твердо вирішив, що не зламає віри володарці своїй Дульсінеї Тобоській, хоч би навіть стала перед ним сама королева Джіневра з вірницею своєю Кінтаньйоною.
Довго він так ганяв свої химери, аж ось настав умовлений час і година (дуже для нього нещаслива), коли на піддашшя, де їх троє ночувало, мала прийти астурійка. І таки прийшла; боса, в самій сорочці і в бархановій намітці на голові, скрадалась вона тихою і сторожкою ходою, шукаючи свого погонича. Дон Кіхот зачув її, ледве вона в двері ввійшла; хоч як боліло обліплене пластирами тіло, він звівся на ліжкові й розкрив обійми; щоб пригорнути вродницю-панянку.