Великий самець щосили торгав грати сталевої клітки. Кількасот бабуїнів, оглушливо лементуючи довкола неї, намагалися якось зарадити невільникові.
Та ні шведи, ані бабуїни не помічали напівголого юнака в кроні поближнього дерева. Він прибув на місце події майже водночас із Єнсеном та Мальбіном і тепер дуже тішився, спостерігаючи клопоти бабуїнів.
Коракові стосунки з бабуїнами ніколи не були дуже вже приятельськими. Їхні випадкові зустрічі відбувалися, так би мовити, в атмосфері збройного нейтралітету. Бабуїни собі й Акут собі зводились на задні і гарчали, поки не вишкірювався Корак. Тому його не вельми турбувала зараз доля їхнього короля. Він зловтішався до тієї миті, поки його гострий зір не вирізнив у кущах неподалік незнайомий крій убрання шведів. Відтепер він весь був сама увага. Хто ці зайди? Що вони роблять у джунглях Мангані? Корак нечутно обійшов їх іззаду, щоб добре все бачити, і він не знати що ладен був зробити, коли впізнав тих самих, що стріляли в нього кілька років тому. Зіниці Коракові звузилися. Волосся на голові стало сторчма. Він приглядався до них, наче пантера, що готується стрибнути на здобич. Вони підвелися і, стріляючи вгору, пішли до клітки, сподіваючись налякати бабуїнів. Потім один із двох прицілився і вистрілив просто в спантеличений і розлючений гурт. Коракові на мить здалося, що бабуїни нападатимуть, але ще два постріли білих загнали їх на дерева. Після цього двоє європейців підступили до клітки. Корак подумав, що вони збираються забити короля бабуїнів: Він не почував до короля гарячої симпатії, але ще менше симпатизував двом білим. Король ніколи не мав на думці вбити його — білі ж мали. Король був у себе вдома — білі були зайди. Тому Корак віддавав перевагу бабуїнові перед людьми. Він знав мову бабуїнів, подібну до мови великих мавп. На протилежному боці галявини жебоніла, роззираючись, мавпяча зграя.
Він голосно гукнув їх. Білі озирнулися на несподіваний звук позад себе. Вони подумали, що бабуїни їх оточують, але хоч скільки вдивлялись у верховіття, нічого не помічали серед листя, не завважуючи там і досі мовчазної постаті. Корак знову загукав.
— Я — Вбивця! — закричав він бабуїнам. — Ці люди — мої і ваші вороги. Я хочу допомогти вам звільнити вашого короля. Кидаймося всі разом, за моїм гаслом, на чужинців, гуртом ми проженемо їх і звільнимо короля!
— Ми зробимо, як ти кажеш, Кораку! — відгукнулися бабуїни.
Корак злетів із дерева й кинувся на двох шведів; і водночас на них кинулися триста бабуїнів. Побачивши напівголого білого воїна, що мчав на них із піднятим списом у руці, Єнсен із Мальбіном схопили гвинтівки й відкрили по Коракові вогонь. Але від несподіванки обоє схибили. А наступної миті на них накинулися бабуїни. Тепер єдиним порятунком була втеча, і шведи, вихиляючись навсібіч, відбиваючися від великих звірів, що на них напосідали, дременули в джунглі. І вони неодмінно загинули б, якби не наспіли їхні люди, яких вони стріли за кількасот метрів від клітки.
Коли Корак побачив, що білі стрімголов тікають, то перестав звертати на них увагу і повернувся до ув'язненого бабуїна. Відсунути засувки на дверях бабуїнам було годі, але вони миттю піддались людському розумові Корака, а ще за мить король бабуїнів був на волі. Визволений бранець і не думав дякувати, та юнак на те й не сподівався. Він знав, що ніхто з бабуїнів не забуде його вчинку, як і він би не забув такої послуги. Він зробив це, щоб помститися двом білим. Бабуїни ніколи не зможуть стати йому в пригоді. Зараз вони мчали туди, де все ще тривала боротьба їхніх одноплемінців з людьми шведів, і коли гомін бою почав даленіти, Корак повернувся і рушив до селища Ковуду.
Дорогою йому трапився табун слонів на великій лісовій галявині.
Дерева тут стояли надто далеко одне від одного, щоб Тарзанів син міг мандрувати по їхніх гілках, — спосіб; якому він віддавав перевагу не лише тому, що це унезалежнювало від долішніх заростів і давало можливість чудово роззирнутися довкола, а тому, що можна було виявити свою виняткову спритність. Як прекрасно перелітати з дерева на дерево, граючи м'язами, пожинати чудові плоди легко здобутої вправності. Корак був щасливий, коли мчав верховіттями великого лісу, глузуючи з дебелих звірів, які завжди мусили нидіти в темряві й тісняві затхлих боліт. Але тут, на відкритій місцині, де розгойдувався всім тілом і клапав вухами Тантор, мавпич мусив ступати по землі — пігмей між велетів. Побачивши, що надходить непроханий гість, величезний слон підійняв хобот і тихо просурмив застережний сигнал. Його слабенькі очі бігали туди-сюди, але досконалий нюх і чудовий слух першими повідомили, що то надходить мавполюд. Табун неспокійно затупцював, лаштуючись до бою, бо старійшина вчув запах людини.
— Мир тобі, Танторе! — вигукнув Корак. — Це я, Корак Тармангані.
При цих словах старий слон опустив хобот, і табун провадив далі свої медитації . Корак пройшов зовсім близько від ватажка, простягнутий хобот хитнувся в його бік і обережно торкнувся смаглявої шкіри. У відповідь Корак поплескав слона по величезній нозі. Роками він приятелював з Тантором та йото одноплемінцями. З-поміж усього населення джунглів він найдужче любив цих славних товстошкірих велетнів, наймиролюбніших і водночас найстрашніших мешканців тутешніх тропічних лісів. Зграбним сарнам нічого було боятися Тантора, але володар джунглів Нума обминав його десятою дорогою. Корак пробирався поміж слонами, слонихами й слоненятами. Тут і там опускалися хоботи, щоб привітно торкнути його, а одне слоненя так обхопило ему ноги хоботом, аж він упав.
Корак дістався селища Ковуду аж геть по обіді. Тубільці поодинці й купками спочивали в затінку гостроверхих хатин або кількох дерев, що росли просто в селищі. Воїни чатували поруч. Час не найкращий для самотнього виві дувача, що провадить у селищі розшуки Корак вирішив зачекати, аж доки посутеніє. Він би дав собі раду з воїнами, але подолати ціле плем'я і лишитись неушкодженим не міг — навіть заради своєї коханої Меріем. Із своєї засідки в кроні дерева, що росло неподалік, він двічі пильно оглянув селище, принюхуючись до кожного най-слабшого запаху З-поміж різних запахів тубільного селища Корак вирізнив один, легкий і приємний, який засвідчив: Меріем таки тут, в якійсь хатині. Але в котрій саме? Це він знатиме тоді, як смеркне.
Аж ось і стемніло. Довкола вогнищ лисніли оголені тіла негрів, що лежали й сиділи навпочіпки Корак легко й нечутно сплигнув з дерева на землю селища.
Скрадаючись попід хатинами, він ретельно принюхував ся, придивлявся, прислухався — чи немає де якогось знаку Меріем. Він мусив посуватися так обережно, щоб навіть пильні собаки чорношкірих не вчули його присутності. Кілька псів уже без угаву завивали.
Врешті біля однієї хатини Корак відчув легкий запах Меріем. Вона тут. Він обнюхував солом'яну стіну, наче мисливський пес, підкрадаючись до входу. Але зазирнувши за ріг, побачив у світлі вогнищ з головної вулиці, де готували їжу, що біля дверей, спиною до нього, сидить навпочіпки, вартуючи в'язницю Меріем, огрядний негр із довгим списом.
Вартовий був тут сам. Найближчий одноплемінець — метрів за шістдесят — сімдесят. Коракові доводилося чи змусити негра замовкнути, чи примудритися якось прослизнути непоміченим. Бо коли вартовий здійме тривогу, то надбіжать не лише воїни, а збуриться все селище.
Прослизнути непоміченим було, власне, неможливо.
Для вас і для мене, але не для Корака.
Якихось тридцять сантиметрів відділяло спину негра від одвірка. Чи то ж Корак прослизне і не зачепить вартового? Відблиск вогнища падав і на спину чорношкірого, і на засмагле Коракове тіло. Аби хтось з тубільців зиркнув сюди — і висока світлошкіра постать враз упала б йому в очі. Але Корак сподівався, що вони занадто поглинуті балачкою і що в нерівних спалахах багаття його не так просто побачити на протилежному боці вулиці.
Якомога щільніш тулячись до стіни, він, проте, ступав зовсім нечутно і крок за кроком наближався до вартового. Ось він уже за спиною в негра, посувається, звиваючись вужем, і коліньми відчуває тепло від чужого тіла. Йому чутно, як негр дихає. Аж дивно, чому цей бовдур досі не відчув його, Коракової, присутності й не здійняв тривоги. Але той сидить собі, не відчуваючи стороннього, так, наче того й немає поруч.
За кожним рухом Корак просувався вперед лише на кілька сантиметрів і знов завмирав. Саме коли він опинився між вартовим і стіною, чорношкірий випростався, смачно позіхнув і потягся, заводячи руки за голову. Корак закам'янів. З наступним кроком він був би вже в хатині. Чорношкірий опустив руки і розслабився. Одвірок був зразу за ним. Раніш негр не раз прихилявся до нього головою, куняючи, і зараз непереборно захотів прихилитися знову, всупереч забороні.
Але замість дерев'яного одвірка, його голова й спина відчули тепло пари людських ніг. З його вуст вихопився короткий здивований вигук, але ту ж мить сталеві пальці блискавично стисли йому горло. Змагаючись з істотою, що схопила його, чорношкірий силкувався підвестися, вирватися, та все марно. Він уже не міг кричати, не міг навіть ворухнутися, наче в залізних лещатах. Ще раз сіпнувся, востаннє... Корак прихилив мерця до одвірка, — в темряві він міг здатися живим, — потім пірнув у чорний морок хатини.
— Меріем! — прошепотів він.
— Кораку! Мій Кораку! — пролунав приглушений, але щасливий вигук.
Хлопець уже розплутував і різав пута, що стягали руки й ноги дівчини. За мить вона вже підвелася, і Корак за руку повів її до виходу. Надворі мрець ніс свою страшну варту. Біля ніг небіжчика крутилась і повискувала одна з селищних собак. Побачивши пару, що вийшла з хатини, вона спочатку загарчала, а тоді вчула запах білого чужинця і зайшлася гавкотом. Воїни біля ближнього вогнища озирнулися в той бік. Не помітити білих втікачів було неможливо.
Корак прожогом гулькнув у тінь хатини, тягнучи за собою Меріем, але запізно. Десь із десяток чорношкірих кинулися з'ясувати, в чому річ. Хлопець спробував був поцілити собаку своїм довгим списом, але той, навчений ухилятися від постійних стусанів, скрутнув убік.
Біганина та вигуки воїнів стурбували інших тубільців, і тепер ціле селище кинулося їм на допомогу.