— Вона якось дивно повернута. А що, як...
Не договоривши, він присів. Помацав у Бредлі пульс, потім сунув руку йому під сорочку. З червоного обличчя бармена стало землисто-сірим, і він повільно випростався.
— Мертвий, — глухо промовив він. — Мертвіших не буває.
— Мертвий? — Малий витер тильним боком долоні губи. — Майку, це випадковість! Я ж не бив його з усієї сили! Це випадковість, ти розумієш?
Бармен швидко підійшов до дверей, замкнув їх, опустив штору з написом "Зачинено" і вимкнув усе внутрішнє освітлення. Потім повернувся до Бредлі.
— Це погано, Кіде, — бубонів він, обшукуючи кишені Бредлі. — Я й так маю неприємності з поліцією, мерця тут аж ніяк не треба. Та й проти тебе уже висунуто кілька звинувачень за образу дією.
— Та знаю я, знаю,— урвав його Кід Вілкінс. — Я миттю спалахую і кулаками володіти вмію. Отже, я вклепався. Що ж робити?
Бармен нишпорив у гаманці, який витяг з кишені Дейва Бредлі.
— Кіде, —сказав вія ще тихше. — Це не просто погано, це зовсім кепсько.. Твій труп — репортер з "Експреса". Гірше, ніж поліцай.
— Репортер! — Із прикрістю кинув Кід Вілкінс. — І треба ж було йому робити мені "велосипеда"! А мені ударити його, щоб він зламав свою паршиву шию! Чому так сталося, чому?
— Облиш ти свої "чому", я дещо придумав. Ми винесемо його звідси, а біля доків покинемо. Тоді все виглядатиме так, наче його пристукнули й пограбували або ж він напився й невдало впав.
— Так, так, Майку! — пожвавішав коротун-матрос. — Мій корабель відходить о шостій. Я вже ніколи не повернуся до цього порту. А якщо сліди приведуть до тебе, скажеш, він пішов звідси п'яний, коли ти зачиняв бар. Ти нічого не знаєш.
— Так і зробимо. А тепер до діла. Спочатку заберемо в нього всі папери, щоб слідчим довелось довше опізнавати його. Потім провулком витягнемо його до доків.
Бармен швидко обнишпорив кишені Бредлі і переклав до своїх кишень усе, що там було. Потім вимкнув світло і відчинив двері, які виходили в темний провулок.
Через хвилину, підтримуючи Дейва Бредлі, наче п'яного, який не мав сили переступати ногами, двоє чоловіків пірнули в темряву, і двері за ними зачинились.
Зненацька Бредлі опритомнів. То була, власне, лише невиразна свідомість того, що він ще живий. Він намагався поворухнутись, але тіло Його заніміло і м'язи не слухались, не було навіть відчуття болю. Бредлі здавалося, наче він лежить на спині, хоч і в цьому він не був упевнений.
"Шия,— промайнуло у його затьмареному мозку. — Я забився, коли падав. Хребець, вибитий ще в коледжі, коли я грав у футбол, знову змістився. Тоді я провалявся місяць у ліжку. Тепер, мабуть, справа серйозніша. Там щось хруснуло, коли я падав".
Потім до нього долинув голос. Ледь чутний і дуже далекий.
— О'кей, він у вашому розпорядженні. Ми знайшли його біля доків. Мабуть, його пристукнули й пограбували. Коли приїхала швидка, він уже закляк — ніч надто холодна, щоб валятись на вулиці. Лікар не виявив ні пульсу, ні серцебиття, тому він відправив його сюди. Документів при ньому ніяких. Покладіть його в "ліжко" і влаштуйте зручніше. Розтин буде зроблено завтра.
Голос затих. Бредлі відчув, як його підняли, в шиї щось хруснуло, і він раптом зміг розплющити очі.
Очевидно, послабився тиск на якийсь важливий защемлений нерв. Навіть у своєму напівсвідомому стані Бредлі впізнав знайому обстановку і зрозумів, де він є.
— Попе! — прошепотів він. — Поп Хендерсон.
Але старий нічого не чув і розрівнював руки й ноги Бредлі.
— Попе! — тепер він спромігся заговорити вголос. — Попе, я живий!
Сутулий доглядач, нахмурившись, повернув голову. Докладаючи неймовірних зусиль, Бредлі прошепотів:
— Попе! Це я, Дейв Бредлі! Я живий! Скоріше поклич лікаря!
Поп Хендерсон, здригнувшись, низько нахилився над Бредлі і став вдивлятись у його обличчя.
— Це ви, містере Бредлі? — здивовано мовив він. — Я не впізнав вас, ваше обличчя геть спотворене.
— Байдуже. — Кожне слово коштувало Бредлі неймовірної напруги. — Я живий. Повідом, щоб мене забрали звідси. Виклич лікаря.
Поп Хендерсон завагався. Він не знав, що йому робити. Потім узяв простирадло і розгорнув його.
— Містере Бредлі, я ж вас попереджав, — сказав він. — Одного жарту на сьогодні досить, більше не треба, — Він акуратно накрив тіло простирадлом. — Сержант Робертс не простить мені, якщо знову попадеться на гачок, — промовив він невблаганно. — Ні, містере Бредлі. Двічі за одну ніч — це вже занадто.
Старий неквапно засунув піддон у відсік, зачинив дверцята з номером дванадцять і опустив засувку.
Потім поплентав до своєї комірчини і став терпляче чекати, коли закінчиться його зміна.
З англійської переклав Віктор ЄРОШЕВ