Школи не довідаюсь, чи натискав я ще кнопку, чи ні, побачив галявину в джунглях, хату під солом'яним дахом і дерева на першому плані, до якогось із них прив'язаний худорлявий хлопчина, який дивиться ліворуч, де невиразна група з п'ятьох чи шістьох чоловік поціляє в нього з пістолетів і карабінів; хлопець з довгастим обличчям і пасмом волосся, що спадає на смагляве чоло, дивився на них, одна рука його ледь піднесена вгору, а друга у кишені штанів; виглядало так, ніби він казав їм щось, не кваплячись, майже пояснював, і хоча знімок був дуже невиразний, я відчув, я зрозумів, що цей хлопець —Роке Дальтон, і тоді я натис кнопку, немовби у такий спосіб міг вберегти його від ницості цієї смерті, і встиг ще побачити авто, що розлетілося на друзки в центрі міста, — це могли бути Буенос-Айрес чи Сан-Пауло, натискував іще і поринав у вир скривавлених облич, понівечених тіл, жінок і дітей, що стрімголов мчать схилами гір десь у Болівії чи Гватемалі, раптом екран заповнили живе срібло і ніщо, і Клодін, яка ввійшла мовчки і наклала свою тінь на екран, перш ніж нахилитися, щоб поцілувати мене у волосся, і спитала, чи задоволений я своїми знімками і чи не хотів би показати і їй.
Я поставив проектор на нуль знову — коли переступаєш якусь незбагненну межу, сам не усвідомлюєш, як і що робиш. Не дивлячись на неї, бо тоді вона б здогадалася або просто злякалася виразу мого обличчя, не пояснюючи їй нічого, бо в ту мить я був суцільним спазмом — від голови до п'ят, я встав і неквапливо всадовив її у своє крісло, пробурмотівши, що піду принести їй чогось випити, хай поки подивиться, а я їй тим часом зроблю коктейль. У ванній, мабуть, я блював. може, зрештою, спершу плакав, а потім блював, а може, ні, може, тільки сидів на краю ванни, перечікуючи, щоб піти на кухню, приготувати їй те, що вона любить, додати льоду і аж тоді відчути тишу, переконатись, що Клодін не кричить, не біжить, ні про що не питає, тиша й ніщо, лише іноді звуки солодкого болеро з сусіднього помешкання. Не знаю, як довго мандрував я із кухні до вітальні, щоб побачити екран ззаду, саме коли вона скінчила переглядати весь ролик і кімната наповнилася ртутним блиском, а потім тінню. Клодін вимкнула проектор, відкинулася в кріслі, взяла напій і поволі посміхнулася до мене — задоволена кішечка в доброму гуморі.
— Чудово вдалися тобі ці кадри, особливо та усміхнена ряба й ті діти, і корови у полі; чекай-но, ще й той знімок із Христом у церкві, скажи, хто їх малював, там немає підписів.
Всівшися на підлозі, не дивлячись на неї, я взяв свою склянку і випив усе одним ковтком. Що я скажу їй, що зараз можу сказати їй, пам'ятаю, в голові промайнуло, чи не запитати її про якусь дурницю, наприклад, чи якоїсь миті вона не помітила на знімках Наполеона верхи на коні. Але, звісно, про це я її не запитав.
[1] Тіко — жителі Коста-Ріки.
[2] Тіно — жителі Аргентини.
[3] Ніко — жителі Нікарагуа.
[4] "Збільшення" (англ.) — фільм М. Антоніоні за мотивами оповідання X. Кортасара "Бабине літо"
[5] Дякую, месьє, добрий день, мадам (франц).