Потім з гудзиками морочився, а розстібнути ніяк не міг. Стягла я з нього штани майже до колін, ну і все там у нього, як я собі й думала. "Ти вже, однак, дорослий хлопець", — кажу я йому і намилюю помазок, хоча голити там було майже нічого. Намилюю його там, а сама питаю: "А як тебе хоч звуть?" — "Пабло" — відповідає хлопчак, та якось так жалібно, мабуть, од сорому. "А якось коротше чи ласкавіше, як тебе вдома називають?" — кажу я йому, однак вийшло на гірше, бо він мало не заплакав, поки я йому тих пару волосинок збривала. "То інакше вдома не кличуть? Тільки отак: "синочку", та й усе, а короткого імені в тобі немає? Ну то нехай так і буде…" Поголила його, і він одразу ж вкрився мало не з головою. "А Пабло — гарне ім'я", — кажу я, захотілося мені його якось утішити, шкода стало, що так він засоромився, та й я ніколи ще не зустрічала в своїй роботі отакого молодесенького й сором'язливого хлопчика, але чимось він мене таки дратує, напевне, успадкував щось і від тої мами, та є в ньому й таке, що ніби не в'яжеться з його віком, щось наче й доросле, зріле, — бо він таки досить гарненький, і таки добре розвинутий, як на свої роки, — але щенятко, яке вже вважає себе чоловіком, ще, чого доброго, й залицятися почне.
Я заплющив очі, щоб од цього сховатися, та марно, бо вона знову чіпляється: "То що, ніяк і не звуть тебе?" — і я ледве не вмер на місці, отак би її й задушив, а коли розплющив очі і побачив над собою її каштанове волосся, вона нахилилась, витираючи мило, і від волосся її линув запах мигдалевого шампуня, як у нашої вчительки з малювання, чи, може, то був якийсь інший запах, і я не знав, що їй відповісти, одне лиш на гадку спало: "А вас звуть Кора, правда?" Вона позирнула на мене трохи іронічно, тими самими очима, які мене й обдивились вже з голови до п'ят і відповіла: "Сеньйорита Кора". Навмисне так сказала, мені на зло, так само, як тоді, коли говорила: "Ти зовсім вже дорослий" — знущається з мене. Дарма, що я був страшенно роздратований, іще й через оте червоніння (нічого не можу вдіяти, для мене це зараз — найгірше), а все ж насмілився і кажу їй: "Ось як? Ви — така молоденька… А що — Кора — гарне ім'я". Мені хотілося сказати їй щось зовсім інше, і вона зрозуміла це, і її теж зачепило, тепер-то я напевне знаю, що гнівається вона через маму, а мені хотілося сказати, що вона ще дуже молода і що я волів би звати її просто Кора, але як тут вимовиш таке, коли вона сердиться, і котить отой свій клятий візок, і йде геть, а я ледь не плачу, ось у мене ще одне — не можу стриматись, інколи так горло перехоплює, перед очима все миготить, а найліпше було б сказати просто усе, що хотів. Зупинилась вона біля дверей — немовби хотіла подивитися, чи не забула чогось, а я все не наважувався сказати їй, думав лише, а слів забракло, то ж і тицьнув пальцем на коритце з милом; потім всівся на ліжку, відкашлявся і сказав: "Ви забули оте коритце з милом". Але це вже я вимовив поважно, так, як дорослі кажуть. Я вернулась за тим коритцем і, щоб заспокоїти хлопчика, погладила його по щоці: "Не переймайся, Пабліто, все буде гаразд, така операція — то дурниці". Коли я торкнулась його, він аж сіпнувся, образився, а потім знову заліз під ковдру, вкрився аж по самі вуха. І вже звідти каже тихенько: "А можна, я вас називатиму просто — Кора?" Отака вже я добра, дуже мені шкода стало, що він так соромиться, а ще ж хоче і відомстити мені, а я ж навчена вже, знаю — тільки поступись, потім з ним вже не впораєшся, хворого треба тримати в шорах, а то ще наплете щось ота Марія-Луїза з чотирнадцятої, або ж лікар нагримає, у нього на таке собачий нюх. "Сеньйорита Кора" — сказала я йому, узяла те коритце і вийшла. Я дуже розсердився, мало не вдарив її, мало не скочив з ліжка, щоб виштовхати її у плечі і… Навіть і сам не знаю, як витиснув із себе: "Якби я не був хворий, то, певне, ви до мене поставились би інакше". Вона вдала, що не чує, навіть голови не повернула, й лишився я сам із собою, але читати мені не хотілося, бо ж насправді я якраз і хотів би, щоб вона розгнівалась, а я мав можливість її перепросити, бо ж, власне кажучи, зовсім не те хотілося мені їй сказати, але судома так перехопила мені горло, що навіть не знаю, як ці слова з мене видобулися, виповів їй оте тільки з роздратування, але я не так сказав, як хотів, так, але треба було все ж якось інакше.
Ну, завжди з ними те саме, людина підходить уважно, лагідно, каже їм щось по-хорошому, а тут раптом з такого щеняти пробивається чоловік, і не хоче він розуміти, ну який ще з нього дорослий! Треба розповісти про це Марсіалеві, нехай посміється, а як уранці завтра побачить хлопчака на операційному столі, то малий ще більше його потішить, такий ніжненький, бідолашка, щічки палають. О, кляте червоніння, нема від нього порятунку, що ж мені робити, може, вдихати глибше перш ніж говорити… вже й сам не знаю. Пішла від мене, здається, ображена, хоч напевне знаю, що вона добре все чула, що я їй сказав, здається, вона не розгнівалась, коли я спитав її про Кору, їй просто належить так відповідати, а сама ж вона ніби й не дуже сердилась — підійшла ж, погладила мене по щоці. Ні, вона спершу погладила, а тоді вже я спитав її, і все зіпсував. Врешті вийшло все на гірше, ніж було доти, і тепер я вже напевне не засну, навіть якби дали мені цілу банку тих таблеток. Час від часу поболює мені в животі, дивно, проводиш там рукою, а все таке гладеньке, а найгірше — відразу згадуєш і мигдалевий запах її волосся, і її голос; голос у неї поважний, дорослий, як у співачки якої-небудь, вона й коли сердиться, то ніби пестить. Як почув її кроки у коридорі, то ліг і очі заплющив, не хотів її бачити, було мені зовсім байдуже, найкраще нехай дасть мені спокій, чув, як вона увійшла, як засвітила світло угорі. Вдавав, ніби спить, як херувим, рукою прикрив собі обличчя і очей не розплющив аж до тієї хвилини, коли я стала біля ліжка. Коли він побачив, з чим я прийшла, то зробився такий червоногарячий що мені знову його стало страшенно шкода, але трохи й сміх мене брав, бо ситуація була, звісно, безглузда вкрай. "Будь ласка, скинь штани і ляж на живіт!" — тут він мало ногами не задригав, мабуть, на мамусю свою таки тупав, коли років з п'ять мав, ледь-ледь не плаче: "Не буду!" — під ковдру, мабуть, заліз би і верещав, але тепер-то йому так вже не випадає, він позирнув на клізму, потім на мене, а я що — стою, чекаю, — повернувся, вовтузився під ковдрою, ніби нічого не тямить, поки я бачок вішала, довелось знову самій ковдру з нього скидати і знову казати про штани і щоб задок підняв трохи, мені легше буде скинути з нього ці штани і підкласти рушника. "Підійми-но трохи ноги, ось так, добре, ще більше на бік повернися, чуєш? Повернись, кажу, ось так". Він лежить тихесенько, а ніби голосить, мені і смішно — у мого залицяльника зад голий, і жаль його трішки, ніби я йому на зло роблю за те, що він тоді так спитав. "Скажи, якщо вода загаряча", — кажу я, а він мовчить, кулаки, напевне, гризе, я не хотіла бачити його обличчя, сіла мовчки на ліжку й чекаю, коли вже сам він заговорить, води було досить таки багато, але він усе стерпів, мовчав, а потім я йому сказала, щоб пом'якшити ту, попередню фразу: "Дуже добре, ось тепер ти зовсім як дорослий!", — вкрила його і попросила, щоб терпів якомога довше, не біг туди. "Світло тобі погасити, чи нехай лишиться?" — це я вже у дверях. Сам не знаю, як і сказав, що мені байдуже, і почув, що вона зачиняє двері, вкрився з головою, що робити, коли в животі різало мені, я аж руки кусав і плакав. Ніхто не зрозуміє, ну жоден, як я ридав і лаяв її, ображав, вгороджував їй ножа у серце разів з п'ять, десять, двадцять і лаяв її, і радів, що їй боляче, що вона благає мене, просить пробачення.
Біда, та й годі, друже Суарес, отак розріжеш, подивишся і нарвешся на щось подібне. Звичайно, його вік — величезний плюс, але все-таки скажу батькові правду, бо клопоту не оберешся в разі чого. Він, напевне, таки витримає, але щось-таки тут не так — ось глянь, коли наркоз давали, то навіть не повіриш, що то таке маля. Я десь о другій ходив до нього — нічого, а скільки часу його оперували. Коли увійшов лікар де Луїсі, я йому рота витирала, бо блював безперервно, наркоз все ще не минув, але лікар однаково узявся його слухати, а тоді попрохав мене сидіти біля нього, аж поки прокинеться. Батьки його в сусідній палаті, зразу видно: мати до такого не звикла — все дурне з них як рукою зняло, а батько — той зовсім скис. Ну, Пабліто, ти не стримуй себе, як нудить, то нехай собі, і стогнати не вагайся, я тут, та тут я, спить, бідолашка, а за руку мене тримає, ніби задихається. Певно, думає, що то мама, вони усі так, просто набридло. Ну, Пабло, не смикайся так, буде боліти ще більше, руками там не торкайся, туди дотикатися не можна. Важко йому, бідолашці, прокидатися, Марсіаль казав, що довго різали. Щось там розкопали у нього, чи то апендицит не зразу знайшли, це буває, спитаю сьогодні у Марсіаля. Та я тут, маленький, тут я, плач собі скільки хочеться, лиш не крутися так, може, змочити йому губи льодом у бинті, то не так хотітиме пити. Так, мій любий, так, якщо нудить, то нехай, потім легше буде. Але ж і руки у тебе, я тепер вся в синцях ходитиму, ну поплач, пореви собі, постогни, як хочеш, Пабло, буде таки легше, чого там, а ти ще не прокинувся і думаєш, що це мама. Знаєш, а ти такий гарненький, носик трішки кирпатий, вії довгі, а обличчя бліде-бліде, і від цього виглядаєш значно старшим. Не будеш тепер червоніти через усякі дурниці, правда, любий? Ой мамо, болить, дай-но я це зніму, вони мені щось на живіт поклали, дуже важко, мамо, скажи санітарці, щоб зняла. Та зараз, зараз минеться, полеж спокійненько, але ж ти й сильний, ну, бачу, доведеться, мабуть, кликати на допомогу Марію-Луїзу. Слухай, Пабліто, поводь себе спокійніше, прошу тебе, бо справді розгніваюсь, і болітиме тобі ще дужче, ніж до того, якщо так крутитимешся. Здається, врешті упізнав мене, так мені болить, сеньйорито Коро, так болить, прошу вас, тримайте мене за руку, більше не можу, сеньйорито Коро, більше не можу.
Добре, що хоч заснув нарешті, бідолашка мій любий, санітарка прийшла десь о третій і дозволила з ним побути, йому краще, але блідий, аж страх, багато крові втратив, добре ще, лікар каже, хоч пройшло все гаразд.