Божественний морок сам не міг постійно перебувати з нами, але ми могли імітувати його присутність. При перших ранкових променях ми зачиняли всі масивні віконниці нашого старого будинку і запалювали дві тоненькі свічки, які, випускаючи сильні пахощі, випромінювали примарне і зовсім слабке світло. В їх мерехтінні наші душі поринали у мрії — ми читали, писали або розмовляли, доки годинник не попереджав нас про прихід справжньої Темряви. І тоді ми, рука в руку, виходили на вулицю, продовжуючи обговорювати теми дня, або безцільно блукали до пізньої години, шукаючи серед химерних ліхтарів та тіней багатолюдного міста ту безкінечність розумового збудження і піднесення, яку дарує спокійне споглядання.
У такі години я не міг не помічати і не захоплюватися своєрідним аналітичним даром Дюпена (хоча — виходячи з його багатої уяви — я вже був налаштований відчути його). Здавалося, він також з великим задоволенням цим даром користувався — хоча скоріше він захоплювався саме тим, що демонстрував його — і не приховував задоволення, яке отримував від цього. Вдоволено сміючись, було, хвалився мені, що людські душі для нього — відкрита книга, і мав звичку відразу супроводжувати свої слова приголомшливими доказами того, як досконало читає він у душі моїй. В такі моменти його манери були байдужими й відстороненими, очі — позбавленими будь-якого виразу, а голос його, зазвичай низький тенор, піднімався до дисканту, звук якого міг би видатися дратівливим, якби не продуманість та абсолютна чіткість дикції. Спостерігаючи за ним у хвилини такого настрою, я часто неквапливо розмірковував про давню філософію Двоїстої Душі7 і розважав себе, уявляючи подвійного Дюпена — творця і аналітика.
Щойно сказане мною аж ніяк не означає, що я вдаюся в подробиці якоїсь таємниці чи вигадую якусь небувальщину. Притаманні цьому французу риси, про які я розповів, були лише продуктом збудженого або, можливо, хворобливого розуму. Але про характер його зауважень, що їх він робив у згадувані мною періоди, найкраще розповість конкретний приклад.
Якось уночі йшли ми довгою брудною вулицею поблизу Пале-рояля.8 Жоден з нас, заглибившись у думки, не промовив ані півслова щонайменше протягом п'ятнадцяти хвилин. Раптом Дюпен порушив мовчання такими словами:
— Такому курдупелю краще грати в театрі вар'єте.9
— Та отож, — відповів я мимоволі, вже не вперше зауважуючи (так сильно я був поглинутий своїми роздумами), що сказане ним якимось дивним чином збіглося з моїми власними міркуваннями. За мить я схаменувся, і моєму здивуванню не було меж.
— Дюпене, — сказав я серйозно. — Я цього просто не можу збагнути. Не приховую свого здивування і вже боюся вірити своїм відчуттям. Яким чином ви взнали, що я думав про ...? — Тут я зробив паузу, аби пересвідчитися, чи справді він знав, про кого я думав.
— ... про Шантільї, — сказав він. — А чому ви зробили паузу? Для себе ви зміркували, що його ліліпутський зріст не дасть йому змоги отримати роль у трагедії.
Саме це і було предметом моїх роздумів. Шантільї був колишнім чоботарем з вулиці Сен-Дені. До нестями захопившись театром, він пробував себе в ролі Ксеркса в однойменній трагедії Кребійона10 і ославився тим, що його старання були жорстоко висміяні.
— Розкажіть мені, заради Бога, — вигукнув я, — про метод — якщо тут є якийсь метод, — завдяки якому ви змогли осягнути мою душу і дізнатися, що я думав стосовно цієї справи. — Насправді ж я був ще більше спантеличений, ніж хотів це показати.
— Це був продавець фруктів, — відповів мій приятель. — Саме він підвів вас до висновку, що зцілитель підошов мав недостатній зріст для ролі Ксеркса et id genus omne.[2]
— Продавець фруктів! Ви просто вражаєте мене — я не знаю ніякого продавця фруктів.
— Це той чоловік, що наскочив на вас, коли ми звернули на оцю вулицю — хвилин п'ятнадцять тому.
Тоді я згадав, що і справді чоловік з великою корзиною яблук на голові випадково ледь не збив мене з ніг, коли ми переходили з вулиці Ш. на пожвавлений прохід, де ми зараз і стояли, але я ніяк не міг зрозуміти, яким чином це могло стосуватися Шантільї.
Ніщо в Дюпені не вказувало на charlatanerie.[3]
— Зараз я поясню, — сказав він, — а для того, щоб ви все добре зрозуміли, ми простежимо хід ваших думок з тієї миті, коли я до вас заговорив, до вашої rencontre[4] з горезвісним продавцем. Великі ланки ланцюга розташовуються таким чином: Шантільї, Оріон, доктор Ніколс,11 Епікур, стереотомія, бруківка, продавець фруктів.
Мало є на світі людей, котрі в якийсь період свого життя не розважалися тим, що просліджували кроки, якими їхній розум дійшов до якогось певного висновку. Часто це заняття буває доволі цікавим, і того, хто вперше за нього береться, вражає та начебто безмежна відстань і невідповідність між початковою точкою та метою. Тож яким великим було моє здивування, коли я почув сказане французом і коли я не міг не визнати, що воно відповідало дійсності. Він продовжив:
Перед тим як вийти з вулиці Ш., ми, як мені здається, говорили про коней. Це була остання обговорювана нами тема. Коли ми виходили на цю вулицю, продавець фруктів, намагаючись прослизнути повз нас, зіштовхнув вас на купу каміння, складеного в тому місці, де зараз відбувається ремонт бруківки. Ви наступили на один зі шматків, що лежали окремо від купи, послизнулися, трохи розтягнули литку, здається, роздратувалися чи засмутилися, щось пробурмотіли, обернулися, поглянули на купу каміння, а потім мовчки пішли далі. Я не звертав особливої уваги на те, що ви робили, але останнім часом спостережливість стала для мене другою натурою.
Ви весь час дивилися під ногу, роздратовано позираючи на тріщини та вибоїни в бруківці (з чого я виснував, що ви досі думаєте про каміння), доки ми не дійшли до невеликого провулка, названого на честь Ламартіна,12 що у вигляді експерименту брукований плитками, які щільно прилягають одна до одної і які покладені в шахматному порядку. Тут ваше обличчя повеселішало, і, спостерігаючи за рухом ваших губ, я вгадав слова "стереотомічна бруківка". Насупившись, ви, за звичкою людини, що напружує пам'ять, і далі щось нечутно бурмотіли, доки я не зрозумів, що ви намагаєтесь згадати грецьку етимологію слова "стереотомія". Я знав, що ви не зможете цього зробити, не подумавши про атомістику, а значить — і про вчення Епікура. Оскільки під час нашого недавнього обговорення цієї теми я звернув вашу увагу на те, як непевні здогадки цього вельмишановного грека блискуче підтвердилися сучасною космогонією (що, однак, пройшло майже непоміченим), я відчув, що ви обов'язково згадаєте про космос і поглянете вгору на величезну туманність в сузір'ї Оріона, і ніскільки не сумнівався, що саме так ви і вчините. І ви справді поглянули вгору, після чого я впевнився, що правильно прослідкував хід ваших думок. Але в тій злостивій тираді про Шантільї, котра з'явилася у вчорашньому числі "Musee", сатирик, зневажливо натякнувши, що, видершись на котурни і змінивши ім'я, чоботар не зможе змінити свого єства, навів дуже цікавий латинський вираз, про смисл якого ми часто сперечалися. Я маю на увазі цей: Perdidit antiquum litera prima sonum.13
Я вже казав вам, що це говорилося стосовно Оріона, який раніше писався Уріон, і деякі пов'язані з цим поясненням дошкульні зауваження давали мені підстави гадати, що ви не могли про це не пам'ятати. І тому було цілком зрозуміло, що ви обов'язково поєднаєте ці дві думки про Оріон і Шантільї. Саме тоді я і перервав ваші роздуми і зауважив, що оскільки на зріст цей Шантільї був просто курдупель, то краще йому грати в театрі вар'єте.
Невдовзі потім ми переглядали вечірній випуск "Le Tribunal", і увагу нашу привернуло таке повідомлення:
"НЕЧУВАНЕ ВБИВСТВО.
Сьогодні, близько третьої години ранку, мешканців кварталу Сен-Рош розбудили моторошні крики, що лунали, здавалося, з п'ятого поверху будинку на вулиці Морґ, єдиними мешканцями якого були, як відомо, така собі мадам Л'Еспане та її дочка мадемуазель Каміль Л 'Еспане. Після невеликої затримки, що була викликана невдалою спробою потрапити до будинку звичайним шляхом, головні двері виламали ломом, і всередину вдерлися вісім чи десять сусідів у супроводі двох жандармів. На цей час крики вже стихли, але коли вказана група людей чимдуж мчала першим сходовим маршем, почулися два (а може й більше) різких, як під час сварки, голоси, що лунали, як здалося, з верхньої частини будинку. Поки сусіди та жандарми дісталися до другого маршу, ці звуки припинилися і запала мертва тиша. Далі люди розосередилася і почали швидко оглядати кімнату за кімнатою. Коли вони дійшли до великої тильної спальні (двері до якої довелося відчинити з застосуванням сили, бо вони виявилися замкненими зсередини на ключ), перед їхніми очима постала сцена, від якої всі присутні заціпеніли від жаху і — не меншою мірою — від подиву і потрясіння.
Всюди панував страшенний безлад — меблі були порозбивані і порозкидані в усі боки. В кімнаті був лише один остов ліжка; саму ж постіль з нього хтось зірвав і кинув на середину підлоги. На кріслі лежала бритва із закривавленим лезом. До каміна прилипли два — три густих пасма довгого сивого волосся, злиплого від крові, вирваного, як виявилося, з корінням. На підлозі знайшли чотири наполеондора, сережку з топазом, три столових срібних ложки, три чайних мельхіорових і два мішечки з майже чотирма тисячами франків золотом. Шухляди з комода, який стояв у кутку, були висунуті; видно було, що в них порпалися, хоча багато предметів лишилися всередині. Під постіллю (але не під ліжком) знайшли маленький залізний сейф. Він був відімкнутий, а ключ так і стримів у дверцятах. У ньому не було нічого, крім кількох давніх листів та якихось папірців.
Мадам Л'Еспане ніде не було видно, але в каміні виявили незвично велику кількість сажі. Тому в димоході зробили обшук і (страшно сказати!) витягли звідти головою вниз труп дочки; його було запхано туди ногами вгору досить далеко, незважаючи на вузький отвір.