їхні обличчя були червоні й мокрі від поту. Здоровило мав схожу на бичачу голову, його водянисті, маленькі, налиті кров'ю очі бігали туди й сюди, мов двійко непосидющих звірят.
— Негідники! — повторив Майя. — Як вам не соромно!
Запало мовчання.
— Гаразд, гаразд, — сказав менший, з обличчям волоцюги, — тобі теж залишиться шматочок, друже. Там, де є на двох, стане і на трьох.
— Негідники! — закричав Майя.
— Е, так діла не буде! — погрозливо мовив волоцюга, розтягуючи слова. — Давай по-доброму, га? І ти побавишся з кралею. Але спершу постарайся бути ввічливим.
Здоровило мовчав. Він сторопіло дивився на Майя. Майя підійшов до нього й поклав йому руку на плече.
— Послухай, — мовив він, намагаючись опанувати себе, — це ж огидно. Огидно, розумієш? Ти цього не зробиш, правда ж?
Малий волоцюга одразу закричав:
— Не слухай його, Поль! Не слухай! Цей паскуда наторочить тобі повні вуха! Викинь його за двері, Поль!
Здоровило поглядав своїми водянистими очима то на Майя, то на свого товариша.
— Послухай, — сказав Майя. — Ти б не зробив цього у себе вдома, правда? Сам подумай. Звідки ти родом?
— З Креза.
— Кинь з ним балакати, Поль! — загорлав малий волоцюга. — Він тобі наговорить! Заткни йому пельку! Викинь його за двері, кажу тобі!
Майя ударив перший, але ударив погано: б'ючи, втратив рівновагу, і кулак тільки ковзнув по здоровиловому підборіддю. За мить Майя уже відступав, затуляючись руками від ударів. Здоровило був на голову вищий за нього. Він повільно посувався вперед, вимахуючи кулаками, і Майя відчув на своєму обличчі легенький вітрець. Його власні удари здавались йому сміховинними. У супротивника була до крові розсічена губа, але він нестримно наступав, відтісняючи Майя до дверей кімнати, які, мов пастка, зяяли за його спиною. Він спробував одскочити убік, але послизнувся в своїх новеньких виступцях. Випроставшись, він зробив фальшивий випад і ще раз тицьнув здоровила в обличчя. Той вилаявся, але наступав далі. "Якщо він мене зажене на площад ку, — подумав Майя, — я пропав". Він одскочив убік і націлився здоровилу в живіт. В цю ж мить він підлетів догори від страшного удару, а голова його стукнулась об стіну. Він став на ноги і, неспроможний дихнути, зігнувся вдвоє й прикрив обличчя руками. "Він мене вб'є", — майнула йому думка. Але той не збирався більше його бити. Він схопив Майя за комір і поволік до дверей, мало не піднімаючи над підлогою. Майя почув, як пронизливо заверещав волоцюга. Він, мабуть, верещав отак з самого початку бійки, та Майя не чув. А здоровило тяг його далі. "Він мене пустить униз сходами", — розпачливо подумав Майя. І щосили вдарив коліном. Здоровило вилаявся, випустив його, і тут Майя відчув сильний удар у груди. Він захитався, змахнув руками, підлога раптом кудись провалилася, і він покотився східцями вниз. Котився він, як йому здалося, дуже довго. Над ним угорі хряпнули двері.
Майя лежав непорушно, у скронях гупало, в голові туманилось. Болю він не відчував. Лише плив кудись назад, у ніч, що її раз у раз освітлювали спалахи світла. Тільки коли спробував поворухнутися, знову з'явився біль. Він став на коліна і кілька секунд стояв отак у пітьмі з похиленою головою. З-під пахов котився піт. Спробував піднятися на ноги і важко впав. Майя простяг руку й намацав скляну, гранчасту кулю. Точнісінько така сама куля була у віллі його діда й баби. Тож ця видалась під долонею такою приємно прохолодною й рідною. "Ось зараз я вийду на вулицю, — мовив він сам до себе, — і трошки пройдусь. На свіжому повітрі мені полегшає". В ту ж мить він зрозумів, що іде вгору сходами.
Налягаючи всім тілом на поручень, він долав один східець за другим. Напівдорозі довелось зупинитися. Коліна тремтіли. "Я боюся", — подумав він, злий на самого себе. Його охопило непереборне бажання впасти, де стоїть, і заснути. "Те, що я роблю, — безглуздя, — подумав він. — Це нічого не дасть. Отой гевал ще раз спустить мене сходами". Його жахала сама тільки думка про вагу здоровила, яку він відчув під час бійки, вагу, що примусила його відступати, перш ніж той торкнувся його кулаком. Коли Майя видерся на площадку, то помітив, як щось за кожним кроком б'є його ззаду по ногах. Він помацав правою рукою. То був його револьвер. Мабуть, випав з кобури, коли він котився сходами, а тепер висів на шнурку. Майя запхнув револьвер у кобуру, відчинив двері, зайшов до кімнати й прихилився спиною до стіни. Він страшенно боявся.
— Геть звідси!
Він вимовив ці слова зовсім тихо. Перед ним, закриваючи все собою, знов здіймалася широчезна спина здоровила. Той не обернувся. Він не почув.
— Геть звідси! — повторив Майя.
Цього разу здоровило обернувся й втупився в нього своїми водянистими очима. Солдат з лицем волоцюги теж побачив Майя і глузливо посміхнувся.
— Хочеш іще, — мовив волоцюга, розтягуючи слова. — Тобі мало, га, любий?
— Геть звідси, — сказав Май я.
Він намагався говорити твердим голосом, але з його уст виривалися якісь слабкі й тремтливі звуки. "Голос, мов у діда", — з огидою подумав він.
— Значить, хочеш іще? — повторив волоцюга. — Кладеш у штани, любий, а лізеш. Підійди до нього, Поль, не примушуй мосьє чекати.
— Забирайся, — озвався нарешті здоровило.
— Нікуди я не піду, — одказав Майя.
Знов оцей слабкий, тремтячий, писклявий, мов у кастрата, голос.
— Не підеш? — спитав здоровило, ступивши крок уперед.
Майя почував себе, мов побитий пес. Він спробував випростатись і виставити вперед кулаки.
Все його тіло було кволе, безсиле.
— Не чіпайте мене, — мовив він якимсь байдужим голосом.
— Підійди до нього, Поль! — загорлав волоцюга. — Підійди! Дай бобу товстозадому!
Здоровилові очиці дивились на Майя із нестерпною зверхністю. Майя аж затрусився з люті.
— Негідники! — закричав він.
Здоровило насувався на нього, обидві
руки його висіли вздовж тулуба, він ступав, ніби сонний. Однак свинячі очиці блищали.
— Ні! — крикнув Майя, прикриваючи Груди руками. 1 в ту ж мить зачепив ліктем кобуру. Він вихопив револьвер.
— Не підходь! — крикнув він.
Ручка револьвера була холодна і тверда. Бурхлива радість охопила Майя.
— Он. як! — мовив здоровило і ступив уперед.
Між ними лишалось не більше метра. Майя уже відчував на собі вагу велетенського тіла.
Ляснув постріл. Здоровило схопився за груди і здивовано глянув на Майя. Потім опустив руки, закопилив губу, ніби от-от мав заплакати, й захитався. Він хитався добрі дві секунди, потім заточився, повалився на підлогу, випростався і вже не ворухнувся.
Майя відхиливсь од стіни і, хитаючись, рушив уперед. Він дивився на волоцюгу.
— Ні! — пробелькотав волоцюга, задкуючи. — Не треба!
Він хитав головою й не зводив з Майя переляканих очей. Майя мало не впав, заточився і ткнувся плечем у стіну. Рухи його були невпевнені, револьвер танцював у витягненій руці. Щоб дістатись до ліжка, йому знадобилося кілька секунд, Волоцюга відступив у самісінький куток між стіною й вікном і зіщулився там. Він простяг уперед обидві руки, немовби вони могли захистити його від куль.
— Ні! Ні! — благав він, хитаючи головою. — Ні!
Майя вистрелив. Солдат упав навколішки, тримаючи перед собою стулені долоні, розкрив рот, не перестаючи хитати головою: "Ні! ні!". Майя знову натиснув на спуск. Солдат, хитнувшись наперед, вчепився обома руками в ліжко, потім сповз додолу, стяґши за собою покривало. Він лежав долілиць, і Майя бачив тільки його спину, потилицю й чорне волосся. Майя перехиливсь через ліжко і, спершись однією рукою на матрац, випустив у нього всю обойму.
Нараз у кімнаті запала глибока тиша. Майя впав на ліжко біля Жанни. Його зборювала втома, але водночас він відчував дивну полегкість. Взяв у рот сигарету, запалив і, одкинувши голову назад, затягся. "Я тільки що вбив двох людей, — думав він. — Я, Майя, вбив двох людей". Він повторював цю фразу багато разів, ніби не розуміючи її. Він не міг збагнути її зміст. І в нього було одне тільки бажання — і далі лежати непорушно. Він питав себе, чи жива Жанна. Треба б подивитися, допомогти їй, якщо вона тільки зомліла. Але ні, спочатку полежати отак, випроставшись, і не рухатись, головне — не рухатись. А все інше потім. М'язи його були гарячі й розслаблені, неначе після виснажливого маршу. Він випростався на матраці, рівно-рівнісінько, ніби боявся, що якась частинка його тіла не збіжиться з лінією ліжка.
Майя підскочив, бо щось обпекло шию.
Він, мабуть, заснув. То пекла сигарета, що випала з рота. На губах й підборідді був попіл. Сигарета впала аж за комір. Він дістав її, знову взяв у рот. В голові туманилось, і він ніяк не міг прочуматись, немов переспав зайве після обіду. Він опустив очі й побачив поруч себе тіло Жанни. Спідниця задерта вище колін, з-під розірваного корсажа виглядають маленькі груди. Майя машинально простяг руку й прикрив спідницею голі ноги. Він з відразою згадав, що напередодні так само робив Ніттель. Жанна не ворушилася. її руки лежали вздовж тіла, і Майя помітив, що плечі в тих місцях, де її тримав волоцюга, червоні й подряпані. Напівгола, вона здавалась дуже тендітною й молодою.
— Жанно! — голосно покликав він. — Жанно!
Він узяв її за плечі й потряс. Але вона, бліда й млява, безживно звисала в його руках. Він опустив дівчину на ліжко і, згадавши, що якось бачив, як лікар бив по щоках хвору, щоб повернути її до притомності, і собі боязко ляснув Жанну по щоці. Обличчя дівчини залишалось непорушним. Він ляснув її дужче, ще і ще, тепер уже обома руками.
З кожним ударом Жаннина голова хилиталася з боку на бік, і йому чомусь зробилося соромно. Проте її треба було повернути до притомності. Тепер він бив її майже з усієї сили. Виляски одлунювали в мовчазному домі. Майя спинився й витер чоло. І раптом він усвідомив, що лишився сам в оцій чужій кімнаті з двома трупами на підлозі і молодою напівроздягненою дівчиною в ліжку, яку він із сліпою впертістю частує ляпасами. Він, Жюльєн Майя, лежить у ліжку з оцією маленькою дівчиною і б'є її, а долі в калюжах крові лежать двоє людей. І саме він, Майя, убив їх.
Врешті на блідих щічках проступив легкий рум'янець. Жанна кліпнула очима і одразу ж заплющила їх знову.
— Жанно! — гукнув Майя, ще раз ляснувши її по щоці.
Почулося жалібне, глухе "ні". Дівчина знову кліпнула очима.