Севілла засвітив фари свого старенького "бюїка", увімкнув скловитирача, але дощ, що оглушливо періщив у кабіну, залив переднє скло, а шляхом, що збігав униз, текла ціла річка. "Бюїк" поплив. Севілла загальмував, відтак від'їхав назад і, звернувши праворуч, зіперся заднім колесом на бортик узбіччя дороги.
– Сподіваюся, що це хутко минеться, – сказав, обернувшись до Арлетти. Далі вимкнув мотор і засвітив невеличку лампочку в кабіні. Бліде світло створило в авто атмосферу таємничості, теплоти й затишку. Струмінь променів, спрямований вниз, освітив Арлеттині коліна, окреслив її стегна під благенькою спідничкою, бризки світла, розсипавшись на блідо-голубій блузці, впали їй на підборіддя, щоки й чоло, лише очі ховалися в тіні. Севілла дивився на переднє Скло, на яке хлюпала вода, мов на корабельний ілюмінатор, що перебував на рівні моря. Бачив крізь шибку, якою котився цілий водоспад, дві світлі плями від фар і потік води, що дзюрчав на асфальті, такий брудний, як річка під час поводі. У правому віконці, на фоні якого вималювався Арлеттин профіль, угледів дві чи три світлі плями дачних будиночків і силует самітної пальми; ліворуч і позаду повисла чорна темрява. Стукіт дощу об кабіну "бюїка" нагадував бій барабанів у джунглях.
– Чи знаєте ви; де перебуваємо? – запитав Севілла. – Я розмовляв і не стежив за шляхом.
– Авжеж, – відказала Арлетта лагідним голосом, ледь чутним у шквалі дощу, що періщив по кабіні й шибках. – Оті дачні будиночки, що праворуч, то мотель, збудований в іспанському стилі. Тепер ви здогадуєтеся, що ми перебуваємо за якихось п'ятнадцять кілометрів од лабораторії.
– Незважаючи ні на що, я добре зробив, що зупинився, – сказав Севілла. – Тут вельми крутий схил. Я ризикував потрапити в западину, де збирається вода, й залити мотор. До того ж переднє скло майже непрозоре, за двадцять метрів нічого не видно.
– Але тут дуже добре, – озвалася Арлетта, – нам треба просто перечекати.
Севілла зиркнув на дівчину. Його вразила надзвичайно розніжена й зручна її поза: розслаблене тіло, усмішка на лагідному обличчі. Настрій у неї добрий. Либонь, зараз перед його очима вона досягла одного з тих найвищих моментів повного фізичного блаженства, яке може дати нам життя. Її очі привітно світилися в напівтемряві, уста трохи розкрилися. Здавалося, її пойняли лінощі, бо навіть дихання сповільнилося. Жадала дощу, як рослина. Севілла простяг правицю й пальцями зібрав у жмут її чорне волосся, яке вилискувало, мов вогке листя в тропіках. Арлетта не ворухнулася, подивилася на нього довірливими очима, розтулила уста, й куточки їх злегка звелися вгору. "Яка в неї чудова усмішка! Така лагідна, довірлива; в ній мовби розкрилося все її єство, глибока шляхетність, кидаючи виклик усьому поганому. Чому так пізно в житті я навчився не помилятися в погляді, усмішці? Як я не вздрів у жорстоких Маріанниних очах неврозу, що розпалював у ній оту божевільну ненависть до мене, оте самознищення, здатне руйнувати її саму зсередини, випалити й засушити її менш як за п'ять років? Лють, яка причаїлася в ній, опалила все її тіло, більше непотрібне, залишила тільки кістяк – опору для її невгамовного бажання шкодити".
Севілла закліпав очима. Відтак зосередився й знову побачив Арлетту. Йому не хотілося стерти поцілунком усмішку з її уст. Доторкнувся до неї рукою, відчувши, як у нього перехопило дихання. Замилувався нею, пальцями перебирав її чудове волосся. І вже не дивувався з того, що відтепер вона належатиме йому, його гнітило інше – що сталося це надто пізно у житті. Розумів, що цю взаємну приязнь принесли їм довгі місяці спільної роботи. Так, навіть тоді, коли вона ховалася зі своїми почуттями, вони ще більше розуміли одне одного.
Севілла прислухався, як краплини дощу стукотіли по авто; повінь відокремила їх від навколишнього світу, залишила цей маленький затишок, що ледь освічувався лампочкою "бюїка". Той затишок, мов м'яке гніздечко, оповите пітьмою. Як приємно почувати себе на самоті, сховавшись від людей. Їм здавалося, що вони в кабіні яхти, котра пливла спокійним океаном, втікала від переслідувачів, від лихих заздрощів, що таяться в моралізаторських осудах, від злості скопців, що прирекли себе на скніння. Севілла доторкнувся губами до її уст, потім притиснувся міцніше й пив з них досхочу.
В кімнаті мотелю, куди вони прийшли, все було грубе: стеля з необтесаними сволоками, кам'яний камін. Севілла нахилився з запальничкою в руці, засвітив саморобні свічки, що стояли в залізних підсвічниках. Обоє вони промокли до рубця. Підтягли ліжко ближче до вогнища. Мокрий одяг розвісили на стільцях, розставили їх з обох боків каміна, а самі дивилися на тріскучий вогонь. Дощ тарабанив по даху, густі фіранки з червоного полотна коли-не-коли піддував вітер, торохтів шибками так, що віконні засувки аж деренчали. Севілла підсунув руку Арлетті під голову. Дівчина зажмурила очі, вип'явши нижню губу. Здавалося, що вона замкнулася в собі, поринувши в глибокий спокій. Вона така молода, дитинна й довірлива. Севілла притиснувся лівою щокою до її обличчя. Арлеттина рука судорожно вчепилася в простирадло. Світло від вогню падало на її чорне волосся, розсипане на подушці. Дівчина зажмурила очі, рука випустила простирадло, відкинулася вбік, і пальці випросталися. Севілла знову почув, як цілий водоспад полився на дах, наче з неба прорвалася повінь. Він обернувся на бік і намагався задрімати, та несподівано за якусь мить відчув, як Арлетта притиснулася грудьми до його плечей, а теплими губами – до його потилиці.
– Ви теж не спите? – спитала.
– Ні, – відповів Севілла, обернувшись до неї. Він опинився перед її лагідними очима та ласкавою усмішкою.
"Щастя таке незвичне, – мислив він, – що й визначити важко, коли воно приходить до тебе і чи був ти щасливий між двома масовими вбивствами – протягом двадцяти недовгих років, що відділяють світові війни: другу від першої і другу від третьої, нашої, тієї, що вже стукає у двері й буде, мабуть, останньою, бо після неї вже не буде чого руйнувати". Але ж цієї миті, коли в останньому припадку лютувала буря, сумніву не виникало, що він збагнув усю повноту щастя, воно йому дарувало життя, яке тріумфально пульсувало, шаленіло, мов смерч, що стукотів у дах над головою, хвилями накочуючись на черепицю. Від могутніх ударів здригалася старезна хатина, а в їхній кімнатці безперестану деренчали віконні засувки, червоні фіранки від раптового подуву вітру надималися й злітали вгору, мов повітряні кулі. Навколо будиночка струменіла й вирувала вода з такою люттю, що Севіллі здавалося, наче повінь зірвала його з підвалин і понесла виповненими водою луками. Серед озера плавали стовбури дерев, топилася худоба, зникали в плесі автомобілі, спливали королівські пальми, що їх звалювала на землю буря. Де був колись берег, тепер виднілися тільки дашки затоплених душових кабін. Бурхлива течія штовхала їх і несла у відкрите море. Тільки їхній ковчег, що також кудись плив, здавався самотнім острівцем світла й тепла в цьому безладному світі.
* * *
– Це – поразка, – мовила Лізбета рішучим тоном, відштовхнувши від себе тарілку. Севілла й Арлетта, пообідавши, зразу ж зникли, але решта загону затрималася в їдальні. Це була єдина кімната, в якій кондиціонувалося повітря. Вночі було душно, тому вони задихалися і мовчали. Лізбета повторила:
– Це – поразка.
Здавалося, що короткі шорти ось-ось тріснуть на її м'язистих стегнах. А коротке кучеряве волосся надавало їй вигляду пастуха. Коли вона розмовляла, в кутику губ ворушилася цигарка. Можна було дивуватися, що ці опасисті груди, які ледь огортав темно-зелений бюстгальтер, належали особі з широченними раменами й такою непоказною статурою.
– Я одягну курточку, – сказав Пітер. – Через оце кондиціоноване повітря ніяк не можу збагнути, холодно мені чи душно.
Він простяг довгі засмаглі ноги на вільний стілець.
– Я не розумію, як ти посміла сказати, що це – поразка, – провадив він, – ще двох тижнів не минуло відтоді, як Бессі у нас.
Підвівся Боб Меннінг і граціозно витягнув свої гнучкі довгі руки. Пітер і Майкл були в шортах. Серед хлопців лише Боб носив світло-голубі штани з гострими складками; курточка в нього застебнута на всі ґудзики, широкий комір а ля Шеллі зовсім прикривав граціозну шию. Темна голова його була схилена трохи набік, ніс із горбиком, прямий, чуб зачесаний на англійський манір – у проділ. Боб не впрівав, пахнув лавандою й мав такий вигляд, ніби його зовсім свіжого й відпрасованого дістали зі скрині.
– Я такої самої думки, що й Лізбета, – мовив приглушено він. – Подивімося правді в очі: це – поразка. Чого ми чекаємо від цього одруження? Цілющого шоку, який мав би дати Іванові нову віру в себе.
– І збільшити його творчий порив, – озвалася Лізбета з ноткою сарказму в голосі. – Прошу, не забувай про творчий порив, що дозволив би Іванові здолати вирішальний етап і перейти від слова до речення. А в результаті все відбулося навпаки.
– Ні, не навпаки, – заперечила Сьюзі, поклавши свою пухленьку руку на спинку Пітерового стільця.
Той повернув голову праворуч і закохано подивився на Сьюзі. Який у неї правильний, суворо окреслений профіль! Такий профіль мала тільки вона. Яка відвертість, чесність. Вона справжнісінька мати, тільки молодша. Пітер заперечував Лізбеті, бо не полюбляв її тону. По суті його вражали ці нападки. Але якщо Сьюзі виступила на його боці проти Лізбети, то це набирало цілком іншого змісту, виходило, що він мав слушність.
– Як то не навпаки, – з презирством мовила Лізбета. – Чого тобі ще треба!
– Даруй, що я наважилася заперечити тобі, – докинула Сьюзі, і Пітер тихенько засміявся. – Однак Іван після парування став щасливішим, рухливішим і агресивнішим, чого ми не сподівалися…
Вона замовкла, зиркнувши на Меггі, котра як ніколи в оцій сукні з великими червоними й жовтими квітами здавалася бридкою й рум'янощокою. Меггі не проронила ні слова. Мовчазно опустила очі. Цікаво, що вона навіть не поспішала захищати свого бога – Севіллу.
– Атож, – відказала Лізбета, – такий рухливий, що й розмовляти більше не може! Сьюзі, ти не годна заперечити, що він ось уже два тижні не промовив жодного англійського слова.
– Не перебільшуй, – озвався Пітер.