Від її задньої стіни до огорожі було десь із метр — раніше, поки не прийшли росіяни. Тепер огорожа й тут була повалена. Там стояла однокінна підвода, якою приїхав Кон,— половина підводи на нашій луці, а половина на Архангеловій. Кінь стояв там, де й інші коні,-у стайні біля комендатури.
Кон щодня відвідував свого коня, носив йому шматочки цукру й моркву. Коли солдат-постачальник привозив йому кошіль городини, він завжди вибирав найкращу моркву для коня. Часом як Кон гладив, і чистив коня, і розчісував йому хвоста, і тихо вкоськував його, я дуже гнівалася. Бо мені здавалося, що Кон любить коня дужче, ніж мене.
Одного разу, як ми з Коном стояли біля коня,— Кон розчісував йому гриву, а я лоскотала коня біля носа,— Кон сказав:
— Бідний коник! Бідна худобина, вже тижнями не бігати. Недобре для коника. Коник має бігати. Коник є не на те, щоб стояти тут у кімнаті!
Бо стайня, в якій стояли коні росіян, була їдальнею великого вишуканого ресторану. Хоч тепер вона вже зовсім не скидалася на вишукану. Солдати повидирали паркет із підлоги. Стіни були подряпані й забруднені, двері зняті, а пройма дверей розширена оскар-дою — щоб коням було легше проходити.
Коли я почула те його "бідний коник" і "не на те, щоб стояти тут у кімнаті", мені раптом сяйнула блискуча думка. Кон повезе мене своєю підводою і своїм бідним коником до дідуся в місто! Так, мусить повезти!
Коли я пояснила Конові, що він повинен зробити, Кон усміхнувся і сказав:
— Добре, пані, дуже добре, пані, я правую коником, а він цок-цок-Кон цмокнув язиком.
Та коли Кон помітив, що я не жартую, то перестав усміхатися. І розчісувати коня перестав. Він сказав:
— Пані, пані, треба бути розважними. Таке не годиться. Зовсім не годиться! — Він ткнув пальцем мене в груди.— Тобі не можна! — Тоді ткнув пальцем себе в груди.— Мені не можна!
— Чому вам не можна? — Що мені не можна, я розуміла.
— Бо Кон дуже, дуже малий солдат! — Він показав брудним вказівним пальцем і ще бруднішим великим пальцем відстань десь із сантиметр.— Такому малому солдатові нічого не можна. Можна тільки слухатися накази. Робити тільки те, що скажуть. І все!
— А ви не згоджуйтесь на таке! Робіть, що хочете! Кон похитав головою.
— Ви боягузливі! — вигукнула я.
Кон усміхнувся. Його верхній сірий кривий зуб розділив спідню губу, схожу на дощового червяка, рівно навпіл.
— Так, ви боягузливі!
— Що таке: боягузливі? — спитав Кон.— Я не знаю, що означає слово "боягузливі".
— Боягузливі, боягузливі — це...— А й справді, що таке "боягузливий"? Важко пояснити — Боягузливий той, хто немужній, нехороб-рий!
Кон дивився на мене й нічого не розумів.
— Боягузливий той, хто не герой,— сказала я.
Тепер Кон зрозумів мене. Він радісно кивнув головою і сказав:
— Добре, добре, пані, Кон боягузливий, дуже боягузливий! — Він затулив спідньою губою верхнього зуба і схилив набік голову так, що вона майже лягла йому на плече — Знаю багато герой, дуже багато мертвий герой, але Кон живий! — мовив він.
Я не відступалася від свого. Щодня вранці, опівдні, ввечері і ще кілька разів між ранком, полуднем і вечором просила Кона поїхати зі мною до дідуся. Я розповідала Конові найкращі історії про бабусю. Саме такі, як він хотів почути. Оскільки я не знала так багато історій про бабусю, то вигадувала їх. Вони найдужче подобалися Конові. У моїх історіях бабуся з дня на день ставала більшою, гладшою і несамовитішою. Вона схопила пані Бренер, бо та казала: "Хай живе Гітлер", і посадовила її у смітярку на подвір'ї. Вона співала низьким голосом дивовижних пісень, а одного разу навіть танцювала на столі в кухні. А крім того, в моїх оповідках вона пекла на смальці пахучі млинці. І завше, як бабуся несамовито кричала, вона після того лагідно всміхалася. Тоді Кон шепотів:
— Як моя мама, так само, як моя мама!
На догоду Коновій матері я обдарувала бабусю ще й сивою косою. Насправді ж бабуся дуже пишалася тим, що мала в косах лише кілька сивих волосин. Решта всі були чорні й накручені. Конові також куди більше сподобалося б, якби в бабусі було багато дітей, а ще більше онуків. Один син і дві онуки були для нього ніщо. Я зробила йому таку приємність. Бабуся розжилася на семеро дітей і тридцять шість онуків.
-Тридцять шість? — перепитав Кон.— Десять, десять, десять і шість?
Я зрозуміла, що дуже розігналася, і сказала:
— Двадцять.
Із цим Кон погодився.
24
СТАРШИНА. ПОСТРІЛ І ЩЕ ОДИН ПОСТРІЛ. СЕСТРИНЕ ЗМАГАННЯ
Потім настав день — спершу я вважала його за нещасливий, а тоді за щасливий,— коли мене збудив крик. Я не любила такого. Крик і ревіння вранці не віщували нічого доброго.
Старшина ревів. Іван, офіцер карної частини, кричав. У той крик і ревіння вплітався Людмилин вереск. Мабуть, старшина знов цілу ніч пив і тепер його ревіння дратувало Івана, а Людмила намагалася пригасити їхню сварку.
Я встала з ліжка. Сестрине ліжко було порожнє. Сестра лежала між матір'ю і батьком на їхньому широкому ліжку, мати гладила її і пошепки заспокоювала — все через ту сварку росіян.
Вікно стояло відчинене. Я сіла на підвіконня. Піді мною була чотирикутна тераса. Крик долинав із кімнати за дверима, що виходили на терасу. То була кімната Івана й Людмили. Я вихилилася з вікна. Двері на терасу відчинилися, і з них вийшла Людмила. Вона мала кумедний вигляд. Звичайно вона заплітала волосся в товсту косу і закручувала її на потилиці. Тепер волосся було розпущене і висіло пасмами аж до стегон. Вона була в самій нічній сорочці, шовковій, рожевого кольору, наче шкіра у свині. Під рожевим шовком двигтіли величезні, як гора, груди і ще більші сідниці. Людмила
переступала з ноги на ногу. Мабуть, долівка на терасі була холодна. Людмила дивилася на двері до кімнати.
Тоді на терасу вийшов Іван. На ньому взагалі не було нічого. Він був зовсім голий. Це мені сподобалося. А ще більше сподобалося, що голий Іван штовхав перед собою старшину. Старшина був одягнений. І п'яний. Такий п'яний, що не міг устояти на ногах. Іван тримав його за коміра. Вивівши старшину на терасу, Іван турнув його ногою в зад. Старшина впав. Іван підвів його за комір. Старшина похитнувся, але встояв на ногах. Іван знов турнув його. Старшина, спотикаючись, ступив крок і знов упав. Іван знов підвів його й турнув, той знов упав, потім те саме відбулося знову.
Так Іван провів старшину через усю терасу. А біля кам'яних східців, що вели в садок, турнув його найдужче. Старшина перелетів через усі чотири східці й лишився лежати серед пагіння плюща. Людмила крикнула вслід йому щось лайливе і посварилася кулаком. її могутні груди так двигтіли, що аж страшно було дивитися. Іван плюнув у той бік, де лежав старшина, і вернувся з Людмилою до своєї кімнати. Я почула, як вони замкнули двері. Двічі обернули ключа в замку.
Батько з матір'ю спитали з ліжка, що там унизу сталося. Я розповіла про все. Вони підійшли до вікна, щоб поглянути на старшину в заростях плюща.
— Він скрутив собі в'язи? Він мертвий? — спитала сестра.
— На жаль, ні,— буркнула мати.
Старшина саме заворушився і спробував підвестися. Але не зміг. Він рачки поліз через плющ. Там, де плющ кінчався, стояла маленька кам'яна лава. Старшина зіп'явся на неї, спершу ліг долілиць, тоді перевернувся і сів.
— Тепер він зразу засне,— сказав батько.
Та він помилився. Старшина не заснув, а встав.
— Тепер знов почнеться веремія,— сердито мовила мати.— Невже те стерво ніколи не дасть людям спокою?
— Він іде геть! — із полегкістю сказала сестра.
Старшина, похитуючись, подався стежкою, наткнувся на грушу, обняв її, тоді відпустив, і раптом у руці в нього з'явився пістолет. Новий пістолет. Старий, той, що з тачки, лежав у батька під матрацом. Він забрав його з тачки.
Старшина відштовхнувся від груші і з пістолетом у руці почалапав хитаючись далі.
— Відступімо від вікна! — мовила мати.
— Він не влучить у нього,— сказав батько.
Я лишилася біля вікна. Хотіла побачити, як старшина дійде до брами. Та він пішов не до брами. Куди він надумався йти?
Не може бути! Це підлість! Кон же нічого не зробив йому! Що він хоче від Кона? Чому він усе ближче підходить до альтанки?
Я схопила батька за руку і спитала:
— Він преться до Кона? Батько кивнув головою.
— Наче так. Боягузливе стерво!
Старшина спинився перед дверима альтанки, щось крикнув і вдарив у них ногою. Двері були тонкі, з овальним заскленим віконцем угорі. Старшина ще раз ударив ногою у двері. У них з'явилася велика дірка, але не така, щоб він міг пролізти в неї. Старшина вистрілив. Вистрілив двічі в замок. Двері відчинилися. Старшина зайшов до альтанки.
— Я не можу на це дивитися, не можу витримати цього,— сказала мати.
Вона відійшла від вікна й сіла до столу. Я пішла за матір'ю і сіла біля неї. Звідти також було чути, як репетує старшина. Кона не було чути.
Потім пролунав постріл. І ще один. Мати затулила вуха.
— Один постріл був у вікно,— сказав батько.
— А другий? — спитала я. Мені було дивно, що я взагалі могла говорити.
Батько не знав, куди був націлений другий постріл. Старшина вже не кричав, у садку було тихо. Мати відтулила вуха.
— Що там?
— Ніщо не ворушиться,— відповів батько.
— Зовсім ніщо?
— Зовсім ніщо.
Я заплакала. Не могла витримати.
— Та перестань, тобі ж нічого не сталося,— сказала мати — Старшина не прийде сюди.
— Кон,— схлипнула я,— Кон! — Більше нічого я не могла сказати, лише "Кон" та й "Кон".
Мати якусь хвилину дивилася на мене й кусала нігтя на великому пальці. Тоді мовила:
— Твоя правда!
Вона встала з-за столу, підійшла до дверей і заговорила не до мене й не до батька чи сестри, заговорила сама до себе.
— Усі боягузи, свинота! Всі! Удають, що нічого не чують. Бояться, а ще й чоловіки! І наш чудовий майор, наш герой, мабуть, затулив вуха ватою!
— Що ти хочеш робити? — запитав батько — Не будь дурна! Тобі не можна йти туди. Той ідіот застрілить тебе. Це ж чисте божевілля!
Мати тримала руку на клямці дверей. Не видно було, щоб вона боялася. І я не боялася за неї. Вона повинна була щось зробити для Кона!
— Як він застрілить тебе, ти також нічого вже не зміниш! — крикнув батько — А в нього ще принаймні дві кулі є!
Мати вже була за дверима.
Батько хотів іти за нею, проте сестра міцно вчепилася в нього й заверещала:
— Не йдіть! Не кидайте мене саму! Будьте тут! Не йдіть, будьте тут!
Однією рукою сестра міцно трималася за батьків пуловер, а другою так само міцно за своє ліжко.