І… — але олень уже метнувся геть. Він, здавалося, летів над землею, майже не торкаючись її ногами, і за мить його білий хвостик зник за деревами.
— Цікаво, куди він помчав, — зауважив кролик, — адже Верховного короля немає у Кеа-Перевелі.
— Він знайде королеву Люсі, — мовив гном. — А тоді… гей! Що коїться з хлопцем? Він аж позеленів! Здається, йому погано. Може, він умирає від голоду? Коли ти востаннє їв, юначе?
— Учора вранці, — ледь чутно вимовив Шаста.
— Тримайся! — гукнув гном і тут-таки підхопив хлопця куцими товстенькими ручками, бо той геть заточився. — Сусіди, чи ж вам не соромно? Ходім зі мною, парубче, ходімо снідати. Бо тут одні балачки.
І гном прудко поволік Шасту в ліс. Дафл увесь час мусив підтримувати хлопця, бо той від утоми й голоду ледве переставляв ноги. Шасті здалося, що ішли вони досить довго, та ось нарешті опинилися на невеличкій галявинці, а там стояла чепурна хатинка. Двері у ній були відчинені, з комина ішов дим. Вони ступили на поріг і Дафл гукнув.
— Гей, братики, у нас гість!
До Шасти долинули якісь пахощі. Він не знав, що це таке, бо йому ніколи не доводилося куштувати яєшні з шинкою та грибами, яка саме шкварчала на сковорідці.
— Пригни голову, парубче, — попередив Дафл, але Шаста уже буцнувся чолом об низенький одвірок.
— Так, — мовив гном, — сідай на долівку. Стіл для тебе трохи замалий, а стільці й поготів. Гаразд. Ось вівсянка… ось глечик з вершками, а ось ложка. Частуйся.
Не встиг Шаста розправитися з вівсянкою, як брати Дафла (а звали їх Роджін і Бріклтамб) уже подавали на стіл яєшню, кавник, гаряче молоко та грінки.
Усе це було для хлопця новим та незвичним, бо у Калормені таких страв не вживали. Він ніколи не бачив грінок і не знав, чим їх намащують, бо у Калормені не було масла — там споживали хіба оливу. Та й сама хатина нічим не нагадувала підсліпувату, просяклу запахом риби халупу Аршиша або вкриті килимами, прикрашені колонами зали у Ташбанському палаці. Стеля тут була доволі низенька, усе всередині зроблене з дерева, на стіні висів годинник із зозулею, стіл накрито картатою біло-червоною скатертиною, на якій стояла ваза з польовими квітами, а на віконцях висіли короткі фіранки. Не так просто було Шасті користуватися начинням гномів — усіма цими крихітними горнятками, тарілочками, ножами та виделками. проте гноми їх справно наповнювали, приказуючи: "Будь ласка, ось масло", "Горнятко кави", "Ось гриби", "Хочеш, підсмажимо ще одне яйце?". Врешті всі наситились. Гноми кинули між собою жереб: мити начиння довелося Роджіну. Потім Дафл і Бріклтамб вивели Шасту на подвір'я, посадовили на призьбі, а самі сіли поряд. Усі вдоволено зітхнули. Гноми витягли люльки і запалили. Роса висохла на сонці, та легенький вітерець не давав розгулятися спеці.
— А тепер, друже, — звернувся до Шасти Дафл, — я покажу тобі нашу країну. Звідси видно майже всю південну частину Нарнії, і ми дуже тішимося, що з нашої хатини можна побачити таку широчінь. Лівобіч від тебе, он за тими пагорбами, прозирають Західні Гори. А отой пологий пагорок праворуч зветься Камінним Столом. А догори…
Проте у цю хвилину до його пояснень долучилося якесь сопіння. Після втомливої подорожі, після смачного ситного сніданку Шаста міцно заснув. Гноми помітили це і, намагаючись не розбудити хлопця, встали із призьби і навшпиньках рушили до хатки. Правда, вони так при цьому метушилися, перешіптуючись та цитькаючи одне на одного, що якби Шаста не був до краю зморений, то напевно б прокинувся.
Шаста проспав цілий день і прокинувся щойно перед вечерею. Усі ліжка у гном'ячій оселі, зрозуміло, були для нього замалі, Та гноми влаштували для гостя на підлозі чудове зручне ложе з вереску, і Шаста спав так міцно, що й снів жодних не бачив. Настав ранок. Гноми саме встигли поснідати разом із гостем, коли знадвору долинув якийсь звук
— Сурми! — вигукнули гноми і вибігли на подвір'я. Шаста теж подався за ними.
Сурми проспівали ще раз. Шасті уже доводилося чути могутній урочистий спів ташбанських горнів, веселий радісний заклик мисливського ріжка короля Люна, а звук, що видавали ці сурми, був прозорий, гострий та мужній. Він долинав зі сходу, з лісу, а невдовзі до нього долучився кінський тупіт. За хвильку з-поміж дерев з'явилися вершники.
Першим на гнідому коні їхав лорд Перидан. У руках він тримав велике знамено Нарнії — червоного лева на зеленому полі. Шаста впізнав його одразу. За ним їхали три вершники. На бойових румаках гарцювали король Едмунд та білява усміхнена панна. Панна була вдягнена у шолом та кольчугу, через плече у неї висів лук, а на боці сагайдак, повний стріл. ("Королева Люсі" — прошепотів Дафл.) Поруч із ними на поні їхав принц Корін. За ними просувалось їхнє військо. Частина вершників їхала на звичайних конях, а частина на речистих. За певних умов речисті коні погоджувалися носити на собі вершників, наприклад, коли Нарнія вирушала на війну. Далі йшли кентаври, суворі ведмеді, великі речисті пси. Завершували колону шість велетів. Це були добрі нарнійські велети. Шаста знав це, та все ж довго не міг зважитися глянути на когось із них: до певних речей доводиться звикати доволі довго.
Король і королева наблизились до хатини. Гноми низько вклонилися, а король Едмунд вигукнув:
— Так, друзі! Пора відпочити і підкріпитися! Вершники спішились, поскидали торби, загомоніли. Корін підбіг до Шасти, вхопив його за руки і вигукнув.
— Не може бути! І ти тут? Тобі вдалося добратися сюди? Дуже тішуся! А тепер ми з тобою гарно розважимось. От пощастило! Вчора зранку ми висадились у гавані Перевелу і зустріли оленя Шерві. Він попередив нас про напад на Анвард. Як гадаєш…
— Хто це, Ваша високосте? — спитав король Едмунд, зупинившись біля них.
— Хіба не бачите, сір? — усміхнувся Корін. — Це мій двійник: хлопець, якого ви прийняли за мене у Ташбані.
— Справді, твій двійник! — вигукнула королева Люсі. — Ви наче близнята. Диво та й годі!
— Ваша величносте, — звернувся Шаста до короля Едмунда, — я не зрадник, повірте. Звісно, я чув, про що ви говорили, але у мене навіть думки не було розповісти це вашим ворогам.
— Я знаю, хлопче, — відповів король Едмунд, поклавши свою руку на голову Шасти. — Та наступного разу не слухай того, що не призначено для твоїх вух, і все буде гаразд.
Навколо усі сновигали туди — сюди, жваво розмовляли і метушилися, отож Шаста на якусь хвильку згубив Коріна, Едмунда і Люсі. Але Корін без витівок не міг прожити і хвилини — його скрізь було чути. До Шасти долинули слова короля Едмунда:
— Присягаюсь Лев'ячою Гривою, принце, це вже занадто! Ви невиправний! Вашого запалу вистачить для всього війська. Слово чести, я волів би мати під своєю орудою полк шершнів!
Шаста пропхався крізь натовп і побачив Едмунда. Король, виглядало, не на жарт розсердився. Корін стояв поруч і почувався трохи ніяково, а на землі, скривившись від болю, сидів гном. Два фавни допомагали йому зняти обладунки.
— Я маю при собі ліки, — сказала королева Люсі, вони б умить його зцілили. Але Верховний король суворо заборонив використовувати їх після бійок і наказав вдаватися до них тільки у разі великої потреби.
А трапилось ось що. Тільки-но Корін закінчив розмову із Шастою, як за лікоть його ущипнув гном, якого у війську звали Колючкою.
— Що таке, Колючко? — спитав Корін.
— Ваша королівська високосте, — мовив той, відводячи Коріна убік, — сьогодні ми минемо перевал і доберемось до замку Вашого батька. Але можливо, що увечері нам доведеться вступити у бій.
— Знаю, — відповів Корін. — Гм, чудово!
— Не думаю, — похитав головою Колючка. — Король Едмунд доручив мені пильнувати, щоб Ви не брали участи у битві. У Ваші роки цілком досить спостерігати за нею, аби чогось навчитися.
— Що за нісенітниці! — вибухнув Корін. — Звісно, я буду битися. Ось, навіть королева Люсі воюватиме разом із лучниками.
– Її королівська величність може діяти, як заманеться, — стояв на своєму Колючка, — але я відповідаю за Вашу безпеку. Отож або Ви дасте мені слово принца, що я увесь час бачитиму Вашого поні… що Ви не вириватиметеся уперед… аж доки я не відпущу Вас, або… це наказ його величности… мені доведеться прив'язати Вас до себе.
— Тільки спробуй! Як штовхну, то перекинешся, — засопів Корін.
— Хотів би я бачити, як Ваша високість це зробить, — незворушно промовив гном.
Для такого шибайголови як Корін цих слів вистачило, аби вступити у бійку. Він кинувся на Колючку. Супротивники бились на рівних: Корін мав довші руки і був вищий на зріст, а Колючка мав більше досвіду і витривалости. Проте йому не поталанило: він перечепився через камінчик і заорав носом. (Загалом не варто розпочинати бійку там, де під ногами повно камінців.) Гном спробував було підвестися, та відчув сильний біль у нозі. З'ясувалося, що він добряче забився і принаймні два тижні не здужає ні ходити, ні їздити верхи.
— Ваша високосте, що Ви сподіяли! — картав хлопця король Едмунд. — Перед самою битвою ми позбулися досвідченого воїна.
— Я займу його місце, сір, — випнув груди Корін.
— Аякже, — відказав Едмунд. — Звісно, ніхто не сумнівається у Вашій відвазі. Але що може вдіяти на полі бою хлопчисько? Хіба заважатиме.
У цей час короля хтось покликав і він відійшов убік Корін щиро перепросив гнома, а тоді підбіг до Шасти і прошепотів:
— Швиденько. Ось поні й обладунки гнома. Вдягай їх, поки ніхто не бачить.
— Для чого? — здивувався Шаста.
— Як це для чого? Ми з тобою зможемо взяти участь у бою. Хіба ти не хочеш?
— А… так, звичайно, — трохи розгублено відповів Шаста. Він зовсім не був готовий до такого ходу подій і відчув, як по спині у нього поповзли мурашки.
— Чудово, — задоволено потер руки Корін і допоміг Шасті. — Так, одягни кольчугу. Меч через плече. Ми будемо триматись позаду колони, тихенько, як мишки. А коли почнеться битва, на нас ніхто не зверне уваги.
Розділ 13. Битва під Анвардом
Десь об одинадцятій ранку усі знову рушили в дорогу. Вони прямували на захід, минаючи лівобіч гори. Корін та Шаста прилаштувались у хвості колони, за велетами. Люсі, Едмунд та Перидан обговорювали плани майбутньої битви. У розпал розмови Люсі спитала:
— А де наш бешкетник-принц?
Едмунд махнув рукою:
— Тут його немає, хоч це добре.
Шаста оповів Корінові свої пригоди, розказав також, як кінь навчив його їздити верхи, і додав при цьому, що досі не знає, що робити з віжками.