Зазнавши з власного досвіду, що перебування під дощем дуже шкідливе для здоров'я, я кожного разу перед початком дощів заздалегідь запасав харчів, щоб не виходити, і під час дощових місяців по змозі сидів дома.
Я користався цим часом для праці, яку можна було робити, не виходячи з дому. В моєму господарстві бракувало ще багатьох речей, а щоб зробити їх, треба було докласти багато впертої й пильної праці. Я, наприклад, багато разів, пробував сплести кошик, але всі лозини, які я міг дістати, були такі ламкі, що в мене нічого не виходило. Тепер мені дуже стала в пригоді моя колишня дитяча звичка ходити до одного кошикаря, що жив у тому ж самому місті, де й мій батько, і дивитись, як він працює; як і всі діти, бувши послужливим та спостережливим, я часто допомагав йому й дуже добре запам'ятав, як плетуть кошики. Тепер мені бракувало тільки матеріалів, щоб узятись до роботи. [91]
Аж ось мені спало на думку, що для кошиків будуть придатними гілки тих дерев, з яких я нарубав кілків і які згодом проросли. На мою думку, паростки цього дерева мали бути пружисті й гнучкі, як у нашої англійської верби або лози, і я вирішив спробувати. Другого дня я пішов на свою дачу, як я звав її, вирізав там кілька гілок, вибираючи найтонші, і переконався, що вони якнайкраще придадуться мені. Другий раз я прийшов з сокирою, щоб зразу нарубати скільки треба. Я скоро знайшов, ці дерева, бо їх росло там дуже багато Нарубавши лозин, я поклав їх сушитися в моїй огорожі, а коли вони підсохли, переніс їх у печеру. Найближчої дощової пори я взявся до роботи й сплів багато кошиків, щоб носити землю й складати в них принагідно різні речі. Треба визнати, що вони були дуже неакуратні, але, в кожному разі, відповідали своєму призначенню. Після того я ніколи не забував поповнювати свій запас кошиків і, в міру того як старі рвались, сплітав нові. Здебільшого я робив міцні, глибокі коші замість мішків, щоб зберігати в них зерно, коли його набереться в мене багато.
Перемігши цю перешкоду й витративши на це багато часу, я почав міркувати, як задовольнити ще дві потреби. У мене не було посуду на рідке, за винятком двох барилець з ромом та кількох пляшок та сулій, де я держав воду і спирт. Не було в мене й горщика, де можна було б щось зварити. Щоправда, я перевіз з корабля казан, але він був надто великий для того, щоб варити в ньому суп і тушкувати м'ясо. Ще одна річ, про яку я часто мріяв, була люлька, але я не вмів зробити її. Проте я, нарешті, придумав, чим замінити її.
Я обсаджував живоплотом своє старе житло й сплітав кошики і витратив на це все літо, тобто посушливу пору року, коли почалась нова робота, що забрала в мене багато більше часу, ніж я гадав.
Я казав уже, що мені дуже хотілось оглянути весь острів. Я кілька разів доходив до струмка й далі, до того місця долини, де поставив свій курінь і звідки видно було протилежний бік острова. Тепер я зважився пройти весь острів упоперек і добратись до протилежного берега. Я взяв рушницю, сокиру, собаку, пороху й дробу більше, ніж звичайно, захопив про запас два сухарі й велике гроно винограду і пішов. Проминувши те місце долини, де стояв мій курінь, я побачив перед собою на заході море, а за ним смугу землі. Був дуже [92] ясний день, і я чудово розпізнав землю, тільки не міг установити — континент це чи острів. Земля лежала високо над морем, тяглася з заходу на південний захід на дуже великій відстані — гадаю, миль за п'ятдесят-шістдесят від мого острова.
Я не знав, яка це була земля, і міг тільки думати, що це була, мабуть, частина Америки, близько від іспанських володінь. Можливо, цю землю заселяли дикуни, і коли б я, замість мого острова, потрапив туди, моє становище було б іще гірше. Я схилився перед волею провидіння, що, як я почав вірити й усвідомлювати, завжди все влаштовує на краще; я заспокоївся й перестав шкодувати, що не потрапив туди.
Крім того, добре все зваживши, я зміркував, що коли відкрита мною земля є частина іспанських володінь, то рано чи пізно я неодмінно побачу який-небудь корабель, що йтиме туди або звідти. А коли це не іспанські володіння, то, виходить, це берегова смуга між іспанськими володіннями та Бразилією, заселена виключно дикунами, або людожерами, що вбивають та з'їдають усіх, хто потрапляє їм до рук.
Думаючи так, я поволі посувався вперед. Ця частина острова здалась мені багато приємнішою, ніж та, де я оселився. Скрізь, куди не кинеш оком, були савани, чи то луки, порослі зеленою травою та квітами і вкриті чудовими гаями. Я побачив тут силу папуг, і мені дуже захотілось піймати хоч одну з них. Я гадав, що приручу її і навчу розмовляти зі мною. Після багатьох марних спроб мені вдалося піймати молоде пташеня, яке я приголомшив палицею. Привівши його до пам'яті, я приніс його додому, але минуло кілька років, поки я примусив його заговорити. Все ж таки я навчив його по-панібратськи звати мене на ім'я. З ним, між іншим, трапився випадок, що в своєму місці дуже звеселить моє оповідання.
Обхід острова цілком задовольнив мене. По низинах та лугах я бачив зайців, або подібних до них тварин, і силу лисиць, тільки вони дуже відрізнялись від своїх родичів, яких мені доводилось бачити раніше. Мені не сподобалось їхнє м'ясо. Хоч я підстрелив їх кілька, але в цьому не було потреби, бо харчів у мене вистачало; можу сказати навіть, що харчувався я чудово. Я завжди міг вибирати між трьома сортами м'яса: козлятиною, голубами й черепахою. Додавши до цього родзинки, я мав чудовий харч, якого, гадаю, не постачав [93] би й Ліденголлський ринок (1). Отже, хоч яке сумне було моє становище, а все-таки в мене було за що дякувати богові: я не то що не терпів голоду, а навіть їв досхочу й мав ласощі.
(1) Ліденголльський ринок — старий лондонський ринок.
Під час своїх блукань я ніколи не робив більше як дві милі на день, рахуючи навпростець; але я так багато кружляв, оглядаючи околиці та роздивляючись, чи не спіткаю чого нового, що добувався до місця ночівлі зовсім стомленим. Звичайно я спав на дереві, а іноді, якщо знаходив зручне місце, або обводив себе огорожею з кілків, або вбивав їх між деревами, так щоб ніякий хижак не зміг підійти до мене, не збудивши мене.
Дійшовши до морського берега, я остаточно переконався, що для своєї оселі вибрав найгіршу частину острова, бо на своєму боці я за півтора року піймав лише три черепахи, а тут весь берег був укритий ними. Крім того, тут була сила птахів різних порід, і, між іншим, пінгвіни. Були такі, яких я ніколи не бачив, і такі, чиєї назви я не знав; м'ясо багатьох із них було дуже смачне.
Коли б я захотів, я міг би настріляти силу-силенну птиці, але я беріг порох та дріб і волів стріляти кіз, бо вони давали краще м'ясо. Тут теж було багато кіз, більше, ніж на моїй частині острова, але до них було дуже важко підкрастись, бо місцевість була тут рівна і вони помічали мене багато раніше, ніж коли я підкрадався до них між горбками.
Цей берег, безперечно, був приємніший від мого, а проте я не мав ніякої охоти переселятись. Проживши в своїй садибі більш ніж півтора року, я звик до неї. А тут я почував себе ніби в мандрах, а не дома. Пройшовши берегом на схід дванадцять миль або близько того, я вирішив, що треба вертатись додому. Я встромив у землю високу тичку на ознаку, бо вирішив, що другий раз прийду сюди з іншого боку, тобто з сходу від мого житла, і таким чином обійду навколо всього острова. Але про це далі.
Я пішов назад іншою дорогою, гадаючи, що легко зможу оглянути відразу весь острів і побачити свою першу оселю, але помилився. Відійшовши від берега не більше як на дві чи три милі, я зійшов у широку западину, оточену лісистими горбами з усіх боків так щільно, що не було ніякої змоги роздивитись. Я міг би йти [94] за сонцем, але треба було точно знати його положення цієї пори дня. На моє горе, було хмарно. Не бачачи сонця, я три чи чотири дні блукав по цій долині, марно шукаючи дороги. Нарешті, я мусив знову вийти на берег моря, на те саме місце, де стояла моя тичка, і звідти вернутись додому тим шляхом, яким я прийшов. Ішов я не поспішаючи й часто відпочивав, бо стояли страшенно душні дні, а на мені було багато важкого — рушниця, набої, сокира та інше.
Під час цієї подорожі мій собака сполохав козеня й кинувся на нього, але я вчасно підбіг і врятував його від собаки. Мені дуже хотілося взяти його з собою, бо я давно вже мріяв піймати одне чи пару козенят і розвести череду ручних кіз, щоб забезпечити себе м'ясом на той час, коли зовсім витрачу порох і дріб. Я не без труднощів зробив козеняті нашийник і повів його на мотузці, зробленій з прядива від старих канатів, яку я завжди носив з собою. Дійшовши до свого куреня, я пересадив козеня через огорожу і там покинув його, &о мені не терпілось якнайшвидше добратись додому, де я не був уже більше як місяць.
Не можу висловити, з яким задоволенням вернувся я до свого старого пристановища й простягся в своєму гамаку. Ця маленька подорож і безпритульне життя були такі неприємні, що мій "дім", як я його звав, здався мені цілком упорядкованим житлом: тут мене оточувало стільки вигод і було так затишно, що я вирішив ніколи, поки мені судилось лишатись на цьому острові, не відходити від нього далеко.
Я спочивав і від'їдався після своїх блукань майже цілий тиждень. Більшу частину цього часу я був зайнятий важкою працею — робив клітку для папуги, що стала зовсім ручною й дуже здружилася зі мною. Потім я згадав про бідолашне козеня, покинуте в огорожі, і вирішив піти привести його додому або нагодувати. Я знайшов його там, де й покинув, бо воно не могло втекти і вже майже здихало з голоду. Я нарубав йому суччя та гілочок і перекинув через огорожу. Коли воно під'їло, я хотів повести його на мотузці, як раніше, але від голоду воно стало таким смирним, що побігло слідом за мною, немов собака. Я завжди годував його сам, і воно зробилось таким ласкавим та втішним, що ввійшло до сім'ї моїх хатніх тварин і не хотіло покидати мене.
Знову настала дощова пора осіннього рівнодення, знову я врочисто відсвяткував 30 вересня — другі роковини мого перебування на острові. Надій на визволення було так само мало, як і першого дня, коли я прибув сюди.