У ньому я звинуватив лише С, не згадавши й словом про жінок, які, однак, поставили переді мною в лабораторії стільки проблем. Я промовчав про них з тактичних міркувань: не хотів битися водночас з двома ворогами.
Гільда Гельсінгфорс надіслала відповідь п'ятнадцятого квітня:
"Докторе Мартінеллі!
Я беру до уваги, що Ви вже двічі подавали заяву про свою відставку. Це дозволяє мені того дня, коли ми з Вами розлучатимемось, не виплатити Вам вихідної допомоги, передбаченої угодою.
А поки що прошу й далі виконувати обов'язки, які на Вас покладено.
Гільда Гельсінгфорс".
Конверта я розпечатав, як і доти, аж тоді, коли залишився в помешканні сам. Я боявся спокусити долю. Але потім зітхнув і вишкірив зуби. Так, я вишкірив зуби. Зусилля партнерки по угоді нагнати на мене в останню мить бодай якогось страху ("того дня, коли ми з Вами розлучатимемось"), здалися мені грубими, непевними й малопереконливими, а думка, нібито я клопотатимусь про вихідну допомогу, коли мене проганятимуть із "забороненої зони", — зовсім смішною.
У цьому листуванні з Гільдою Гельсінгфорс я відчув себе переможцем, і це дало мені неабияку втіху. Але вона тривала не довго. Радість анітрохи не скидається на рослину, яка може рости в Блувіллі. Власне, коли все добре зважити, цей епістолярний двобій нічого не змінив. Справи в лабораторії ішли й далі погано. Дослідження не посувалися.
У мене було надто мало надії на Анітин приїзд, тому я нікому не сказав, що вона пообіцяла навідати мене наступної суботи. Одначе місіс Пірс здогадалася про це. Невже на мені все написано? Невже її очі прочитали Анітиного листа (зіжмаканого, а потім розгладженого) крізь мій костюм і шкіряний гаманець?
Звісно, якщо місіс Пірс довідалася про майбутній Анітин приїзд, то в Блувіллі про це знають уже всі. У тім числі й "одиначки" та С. Місіс Пірс — єдина дружина ЧО, якій пощастило налагодити взаємини з вищими кастами. І хоч її розпалює невситима цікавість, вони не замовкають, коли вона опиняється в їхньому колі, не кидають на неї холодних поглядів і не гримають. Вона розтопила їм серця своєю привітністю, зворушила їх своїми передчуттями і збентежила пророкуваннями.
Її мисливське поле — кафетерій. Заповнивши тацю, місіс Пірс ніколи не сідає за стіл ЧО, навіть за стіл свого чоловіка. Вона знає, що з нами може побачитись коли їй заманеться, і приберігає нас на вечір. У кафетерії Джоан, покрутивши пташиною головою й понишпоривши довкола яструбиними очима, вибирає собі майбутню жертву, а тоді раптом кидається до столу С або "одиначок" — де тільки побачить вільне місце. Потім умоститься, заволодіє увагою сусідів і починає без упину розмовляти. Ця жінка знає все й про всіх, і їй легко вдається розважити й розчулити людей.
Місіс Пірс зачаровує кожного ще й своїми здібностями. Вона графолог, фізіономістка й хіромантка. Джоан знає імена та прізвища всіх мешканців Блувілла, знає вік, смаки, турботи й слабкості кожного. З доктором Гребелом вона щоразу заводить мову про колекціонування (хтозна-тільки, звідки вона довідалася про цю його пристрасть, адже він небалакучий). Спробувала Джоан взяти штурмом і місіс Берроу й здолала її менше, ніж за тиждень. А містер Берроу чинив га опір цілий місяць — усе вислизав з її рук. ("Ральфе, мені ніяк не щастить схопити його, він надто слизький".) Та зрештою Джоан таки знайшла пастку й на нього: марнославство. Воно в містера Берроу справді велике, гіпертрофоване, навіть патологічне. Я бачив, як діяла місіс Пірс: це було незабутнє видовище. Підстрибуючи на своїх довгих, як у чаплі, ногах, вона з виглядом чародійки підкрадалася до містера Берроу і, як тільки опинялася біля нього, починала щедро обсипати його компліментами. Управитель сприймав їх залюбки: навіть надто перебільшені компліменти не викликали в нього зніяковіння. Я відвів місіс Пірс убік і сказав: "Джоан, ви не маєте почуття міри, ви розливаєте похвалу ополоником!" Вона засміялася уривчастим, пронизливим сміхом, схожим на крик .чайки. "Ні, Ральфе! Не ополоником, а кельмою! На містера Берроу похвалу треба ляпати тільки кельмою!"
У середу ввечері, коли я проходжу під вікнами барака Пірсів, хтось ізсередини стукає в шибку. Я підводжу голову, але не бачу нікого. Та я знаю звичаї Джоан і заходжу.
Вона стоїть біля вікна і, приклавши пальця до губів, киває мені головою, щоб я сів. Я сідаю. Джоан тримає біля очей бінокля, а оскільки завіски запнуті, то я питаю себе, що вона бачить надворі. Але тут я помічаю в завісці перед скельцями бінокля стирчать двоє кружалець, які вона вирізала, але не до кінця, в тканині; в дві дірочки. Крізь них Джоан бачить усе, що діється надворі, тоді як її звідти не видно. Мабуть, коли Джоан не веде своїх спостережень, вона закріплює ці двоє кружалець на місці клаптиком клейкої стрічки.
Я чекаю добрих хвилин п'ять, але не нудьгую. Джоан Пірс подобається мені, як може подобатися жінка, що до неї анітрохи не відчуваєш потягу. З цього погляду я можу бути спокійний: потягу в мене до неї нема. Джоан позбавлена будь-якого чару, принадних форм, ба навіть звичайних статевих ознак. Та коли я забуваю про її тіло, то відчуваю велику приязнь до неї й дорожу її приязню, вмінням підкоряти мене собі й особливо тим, що кожного разу, коли Джоан киває мені головою, вона має сказати мені щось нове. А в цьому відлюдному блувіллському житті, де ми не знаємо нічого, крім роботи й тривоги за майбутнє, будь-якій новині немає ціни.
Я сиджу, і Джоан, наче велика артистка, яка впевнена в публіці й приберігає свої ефекти, примушує мене чекати.
Ну ось, нарешті я визрів. І вона, зі свого боку, теж уже готова. Джоан відриває бінокль від очей, знову прикладає палець до губів, простує в куток кімнати, вклякає навколішки й чаклує над чимось біля плінтуса, але над чим саме, я не бачу, бо вона повернулась до мене спиною. Коли місіс Пірс нарешті підстрибом підходить до мене, то скидається на усміхненого яструба й голосно регоче; цей її регіт нагадує пронизливий зойк. Вона сідає навпроти мене в крісло-гойдалку й заходжується радісно погойдуватись. Мені стає страшнувато, бо коли я довго дивлюся на неї, мене починає нудити.
— Ральфе, розмовляйте вільно! Я вимкнула підслухувач. А оскільки в суботу до вас приїде Аніта, то й вам, Ральфе, раджу знайти вдома свій. Не треба, щоб містер Берроу втішався вашими пустощами!
І місіс Пірс знову сміється криком чайки й шалено розгойдується в кріслі. Я потуплюю очі й зніяковіло всміхаюся.
— Годі вам, Ральфе! — гукає вона сміючись. — Годі вдавати незайманого хлопчика!
— Годі й вам гойдатися, мені неприємно дивитись.
— О, даруйте, Ральфе, я забула!
Вона зупиняє крісло. Я зиркаю на неї.
— А як ви дізналися, що Аніта має приїхати?
— У понеділок ви одержали від неї листа.
— Ви впізнали її почерк на конверті?
— Та ні. Ви забуваєте, що отримуєте свою пошту в лабораторії. Я помітила, з яким поважним виглядом ви обідали.
— Не знав, що на моєму обличчі можна все прочитати, — трохи роздратовано кажу я.
— Заспокойтеся, Ральфе, далеко не все. До того ж зробити це можу тільки я, бо знаю контекст.
— Який контекст?
Джоан сміється.
— Невже я повинна договорювати все до кінця? Ну що ж, назвімо це... збудженням, що його викликає у вас присутність будь-якої жінки (добре сказано!), й тривогою за ваші майбутні взаємини з Анітою.
— І що змінилося в цьому контексті?
— З понеділка це збудження стало гарячковим (сміх), на вашому обличчі можна було побачити й надію, й розпач. До того ж ви куди менше говорили і майже не турбувалися про Дейва.
— Я міг думати про іншу жінку.
Знову сміх, схожий на крик чайки.
— Так, так, Ральфе, ви думали й про іншу жінку! Не намагайтесь обвести мене круг пальця, лицеміре! Але інші жінки, на вашу думку, недоступні, і ви, мріючи про них, дали їм належну оцінку...
Я мовчу. Отже, вона здогадалася про Пуссі. Але як? Не думаю, що Стайн... Ні, ні, це на нього не схоже.
Мене збиває з пантелику її талант ясновидиці, і я, навіть не обмірковуючи свій вчинок, такий схожий на вчинок людини, яка просить ворожку поворожити, запитую в місіс Пірс:
— Джоан, як ви гадаєте, Аніта й справді приїде?
Місіс Пірс більше не сміється. Вона дивиться на мене лагідними проникливими очима.
— Цілком можливо. Але не гнівайтеся на неї, якщо вона два-три рази не дотримає слова. Чи якщо буде змушена приїздити до вас дедалі рідше. Ні, Ральфе, не кривіться так. Аніта не може робити того, що їй заманеться. Особливо зважте на те, що вона обрала шлях, на якому ви не можете бути її супутником. Вона багато попрацювала, не знаючи ні хвилини спокою, й зробила велику кар'єру. Аніта не відмовиться від неї заради вас.
Я байдуже відповідаю:
— Тоді я відмовлюся від своєї.
— О ні, ви залишитесь у Блувіллі! Ви прив'язані до нього, як жінка до домашнього вогнища. А Аніта — велика людина й весь час у високих справах. Вона думає про вас. Але не може бути поруч із вами.
— А ви не думаєте, що вона приїздила б частіше, якби кохала мене дужче?
Лунає сміх, схожий на крик чайки.
— Ральфе, ви міркуєте, як жінка! Аніта поділила своє життя, як чоловік, на дві шафки: у більшій — її кар'єра, в меншій — ви.
— Чудово!
— Та й ви, Ральфе, будьте відвертіші. Ви теж не закохані до нестями в Аніту. Ви мрієте й про інших жінок...
Я переймаюсь якимсь двоїстим почуттям до Джоан. Вона водночас захоплює й дратує мене. Місіс Пірс усе бачить, усе знає й ніколи не дає вам про це забути! Вона мало зважає на те, що ображає вас, проникає у ваші таємниці, ганьбить вас.
Я гордовито мовчу, але моя погорда її не обходить. Скоріше розважає. Їй додає сили приязнь, яку вона відчуває до мене й на яку я відповідаю взаємністю. І місіс Пірс, впевнена в цій силі, добирає ще гостріших слівець. Вона просто кидається в наступ, викликаючи в мене хвилювання й трепет. Якщо вона так діятиме й далі, то невдовзі цілком залізе мені в душу.
Джоан сміється.
— Не забувайте, що Аніта вельми небайдужа до вас.
І знов уривчастий, пронизливий сміх. Ніби ціла зграя чайок злітає в повітря.
— А втім, я її розумію, — каже місіс Пірс, роздивляючись мене своїми колючими очима. — Ви гарний хлопець, Ральфе, і все у вас у міру! Прошу вас, не жахайтеся! Я не роблю вам пропозицій. А втім, що б ви робили з таким кістяком, як я! Еге ж, адже ви любите пухкеньких жінок.