Тут живе лише Каприкорн зі своїми підручними, – прошепотів у відповідь Вогнерукий. – А також жінки, які варять їсти, перуть і роблять їм таку іншу хатню роботу.
– Таку іншу хатню роботу… – повторила Елінор. – Що ж, чудово! – Вона з відразою фиркнула. – Цей Каприкорн викликає в мене чимдалі більшу симпатію. Гаразд, пора завершувати цю справу. Бо я вже хочу додому – до моїх книжок, до пристойного освітлення й чашечки кави.
– Справді? А я думав, ви трохи знудилися за пригодами.
"Якби Ґвін умів розмовляти, – подумала Меґі, – то мав би такий самий голос, як у Вогнерукого".
– Мені більше до вподоби пригоди при сонячному світлі! – різко відповіла Елінор. – Боже, як же я ненавиджу цю темряву! Якщо ми просидимо тут до світанку, мої книжки вкриються пліснявою, і Мортимер навіть не встигне дати їм лад. Меґі, відкрий багажника й візьми пакунка. Ти знаєш, де він.
Меґі кивнула головою і вже хотіла було відчинити дверцята, аж раптом її засліпило яскраве світло. Хтось – розгледіти обличчя людини не можна було – стояв біля дверцят з боку водія й світив кишеньковим ліхтариком у салон машини. Потім грубо постукав ним у шибку.
Від переляку Елінор так здригнулася, що вдарилась коліном об кермо, однак відразу опанувала себе. Лайнувшись, вона потерла забите коліно й опустила шибку.
– Що це означає? – гримнула Елінор на незнайомця. – Хочете налякати нас до смерті? Якщо вештатись тут потемки, то можна й під колеса попасти.
У відповідь чоловік стромив у опущене вікно цівку рушниці й сказав:
– Тут приватна власність!
Меґі здалося, що це той самий котячий голос, який минулої ночі вона чула в тітчиній бібліотеці.
– І якщо поночі кататися по приватній власності, то можна й під кулю попасти! – додав незнайомець.
– Зараз я все поясню! – Вогнерукий перехилився через плече Елінор.
– О, ти диви! Вогнерукий! – Незнайомець забрав рушницю. – Чого це ти серед ночі сюди припхався?
Елінор обернулася й зміряла Вогнерукого вкрай недовірливим поглядом.
– Ніколи б не подумала, що ви запанібрата з оцим… нібито дияволом! – процідила вона.
Та Вогнерукий уже вийшов з машини. Меґі також видалося дивним те, як довірчо ці двоє заходилися перешіптуватись. Вона ще добре пам’ятала, що Вогнерукий розповідав про людей Каприкорна. Як же він міг розмовляти отак з одним із них?! Меґі нашорошила вуха, але з їхньої розмови не могла розчути жодного слова. Зрозуміла лише одне: Вогнерукий називав незнайомця Бастою.
– Щось мені все це не до вподоби! – стиха промовила Елінор. – Ти лишень поглянь на них! Шепочуться один з одним так, неначе наш приятель, оцей сірникоїд, почувається тут, як у себе вдома!
– Мабуть, знає, що йому нічого не зроблять, адже ми привезли книжку! – так само тихо відповіла Меґі, не спускаючи з тих двох очей.
З незнайомцем були дві вівчарки. Вони обнюхували Вогнерукого й, крутячи хвостами, тицялися мордами йому в бік.
– Чи ти бачиш? – прошипіла Елінор. – Навіть кляті собаки поводяться з ним, як із давнім знайомим. А що, коли…
Не встигла вона доказати, як Баста відчинив дверцята з боку водія і звелів:
– Вилазьте!
Елінор знехотя виставила ноги з машини. Меґі теж вийшла й стала поруч із тіткою. Серце в неї мало не вискакувало з грудей. Вона зроду ще не бачила чоловіка з рушницею. Лише в телепередачах, але не в житті.
– Послухайте, мені ваш тон не подобається! – напустилася Елінор на Басту. – Позаду в нас стомлива дорога, ми приїхали в цю глухомань лише задля того, щоб передати вашому шефові – чи босу, чи як там ви називаєте його ще – те, що він уже давно хоче мати. Отож поводьтеся як слід!
Баста зміряв Елінор таким зневажливим поглядом, що та лише мовчки хапнула ротом повітря, а Меґі мимоволі стисла її долоню.
– Де ти її взяв? – запитав Баста, обертаючись до Вогнерукого, який стояв з такою байдужою міною, немовби все це його анітрохи не стосувалося.
– Це господиня отого будинку, ти ж бо знаєш. – Вогнерукий розмовляв стишеним голосом, проте Меґі все зрозуміла. – Я не хотів везти її сюди, але ж вона така вперта!
– Уявляю собі! – Баста окинув поглядом Елінор ще раз, тоді подивився на Меґі. – А це, виходить, доця Чарівновустого, еге? Щось не дуже на нього схожа.
– Де мій батько? – запитала Меґі. – Як він почувається?
Це були перші слова, які вона спромоглася вимовити. Голос у неї лунав хрипко, так ніби вона вже давно взагалі не розмовляла.
– О, почувається він непогано, – відповів Баста, зиркнувши на Вогнерукого. – Хоча тепер його краще називати Кам'яноустим, ніж Чарівновустим. Бо від нього й слова не почуєш…
Меґі закусила губу.
– Ми хочемо його забрати, – промовила вона тоненьким, майже писклявим голосом, хоча з усієї сили й намагалася говорити по дорослому. – Ми привезли книжку, але Каприкорн одержить її лише після того, як відпустить мого батька.
Баста знов обернувся до Вогнерукого.
– І все ж вона чимось таки нагадує мені свого татуся. Бачиш, як стискає губенята? А оцей погляд!.. Ні, вони таки родичі, годі й сумніватися.
Баста говорив жартівливим тоном, та в його погляді, коли він перевів його знов на Меґі, жартів не було. Цей чоловік мав різкі риси обличчя й близько посаджені очі, які він весь час прищулював, немовби так краще бачив.
На зріст Баста був невисокий, плечі мав вузенькі, майже як у хлопчика, і все ж у Меґі перехопило подих, коли він ступив крок до неї. Ніколи ще вона нікого так не боялася, і зовсім не через рушницю в його руках. Було в ньому стільки люті, стільки злості…
– Меґі, дістань пакунок з багажника! – Елінор стала поміж ними, коли Баста спробував затримати дівчинку. – Нічого небезпечного там немає, – сердито додала вона. – Тільки те, через що ми сюди приїхали.
У відповідь Баста лише відтяг з дороги собак. Він так різко смикнув їх до себе, що вони аж заскавучали.
– Слухай сюди, Меґі! – зашепотіла Елінор, коли вони покинули машину й рушили вслід за Бастою крутою стежкою в бік освітлених вікон. – Не випускай з рук книжки доти, доки вони не покажуть нам батька. Зрозуміла?
Меґі кивнула головою й міцно притисла до себе пластикового мішечка. Не така вона дурна, як тітка гадає! А з другого боку, як вона втримає книжку, якщо Баста спробує забрати її силоміць? Та про це Меґі вирішила краще не думати…
Ніч стояла задушлива. Небо над чорними пагорбами всіяли зорі. Стежка, якою їх вів Баста, була кам’яниста й така темна, що Меґі навіть не бачила власних ніг. Але щоразу, коли вона спотикалась, її підтримувала рука Елінор, що йшла з нею пліч о пліч, або рука Вогнерукого, який нечутно, мов тінь, ступав позаду. Ґвін так само сидів у його заплічнику, й Бастині собаки раз у раз задирали вгору морди, відчуваючи, певно, різкий запах куниці.
Освітлені вікна помалу наближалися. Меґі вже розпізнавала будинки – старі будинки із сірого, грубо обтесаного каменю, над дахами яких бовваніли темні обриси дзвіниці. Коли вони всі четверо простували вуличками, такими вузенькими, що Меґі в них було важко дихати, багато будинків здавалися безлюдними. Деякі стояли без даху, від декотрих зосталися самі напіврозвалені мури. У Каприкорновому селі панувала темінь, лише то там, то там під кам’яними арками над вуличками горіли поодинокі ліхтарі. Нарешті вони дісталися до тісного майдану. З одного боку здіймалася дзвіниця, яку вони вже бачили здалеку, а поблизу, у вузенькому провулку, стояв великий триповерховий будинок, не такий занедбаний, як його сусіди. Майдан був освітлений краще, ніж решта села: відразу аж чотири ліхтарі кидали на бруківку грізні тіні.
Баста повів їх просто до того великого будинку. У трьох вікнах на горішньому поверсі горіло світло. Чи не там батько? Меґі прислухалася до себе, так наче в самій собі могла знайти відповідь. Але серце шалено калатало, не виказуючи нічого, крім страху. Страху і тривоги.
Доручення виконано
– Шукати його немає сенсу, – пробурмотів бобер.
– Тобто як? – спитала С'юз. – Він має бути десь неподалік! Ми мусимо його знайти! Чому ви кажете, що шукати його немає сенсу?
– Тому що й так зрозуміло, де він, – відповів бобер. – Невже не здогадуєтесь? Він пішов до неї – Білої Відьми. А нас зрадив!
К. С. Льюїс. Король Нарнії
Відколи Вогнерукий розповів про Каприкорна, Меґі вже сотні разів намагалася уявити собі обличчя того чоловіка – спершу в мікроавтобусі дорогою до Елінор, коли Мо ще сидів поруч, згодом у широченному тітчиному ліжку й нарешті дорогою сюди. Сотні, та що там сотні – тисячі разів вона малювала в уяві те обличчя, закликаючи на допомогу образи всіх отих лиходіїв, про яких читала в книжках: капітана Гака, сухорлявого й кривоносого; довготелесого Джона Сільвера, завше з фальшивою посмішкою на губах; індіанця Джо з ножем і масною чорною чуприною, який так часто приходив до неї в кошмарних снах…
Але Каприкорн на вигляд виявився зовсім не такий.
Меґі дуже скоро збилася з ліку, рахуючи двері, які вони проминали, поки Баста нарешті спинився перед одними з них. Зате полічити одягнених у чорне чоловіків їй таки пощастило. Їх було четверо. Вони стовбичили з пісними пиками в коридорах. Біля кожного під стіною, побіленою вапном, стояла рушниця. У своїх тісних чорних костюмах вони нагадували гайвороння. Лише Баста був у білій сорочці – "білосніжній", як висловився Вогнерукий, – а до коміра його куртки було пришпилено, мов попереджувальний знак, червону квітку.
Такий самий червоний був і домашній халат на Каприкорні. Коли ввійшов Баста з трьома нічними гостями, той сидів у кріслі, а перед ним навколішках стояла жінка і обрізала йому нігті на ногах. Крісло здавалося для нього надто малим. Каприкорн був чоловік високий і худорлявий, так ніби шкіра надто туго обтягувала йому кості. А сама шкіра була бліда, мов чистий аркуш паперу, чуб стримів їжаком. Меґі не могла зрозуміти, який він – білявий чи сивий.
Коли Баста відчинив двері, Каприкорн підвів голову. Очі він мав майже такі самі бліді, як і шкіра, – безбарвні й світлі, мов срібні монети. Жінка коротко глянула в бік дверей, а потім знову схилилася над своєю роботою.
– Вибачте, але довгождані гості прибули, – сказав Баста. – Я подумав, може, ви одразу схочете з ними порозмовляти.
Каприкорн відкинувся на спинку крісла й мигцем зиркнув на Вогнерукого. Потому його невиразні очі перекочували на Меґі. Вона мимоволі ще міцніше притисла до себе пластиковий мішечок з книжкою.