Мабуть, добре стомилися!
— Так, — сказав я і теж засміявся. — Вчора в мене був надто неспокійний вечір, і я не хотів порушувати ладу у вашому домі, тому заночував у готелі. Я дуже шаную спокій і гідність вашої господи й часом сам собі здаюся в ньому чужорідним тілом.
— Не глузуйте, пане Галере!
— О, я глузую тільки з самого себе.
— Якраз із себе ви й не повинні глузувати. І не повинні почувати себе в моєму домі "чужорідним тілом". Живіть, як вам подобається, і робіть, що хочете. Я вже мала багато пожильців, і серед них були дуже і дуже шановні люди, але таких спокійних, як ви, ще не було, і ви менше, ніж будь-хто, заважаєте нам. А тепер, може, вип'єте чаю?
Я не відмовився. Вона подала чай у своїй вітальні з гарними дідівськими портретами й дідівськими меблями, і ми трохи погомоніли. Привітна господиня, не дуже випитуючи мене, дізналася дещо про моє життя й про мої погляди. Вона слухала мене уважно й водночас по-материнському поблажливо, як розумні жінки слухають сповідь чоловіків про свої дивацтва. Зайшла мова й про її племінника, і вона повела мене до сусідньої кімнати й показала його останнє захоплення — радіоприймач, який він сам зробив на дозвіллі. Працьовитий юнак просиджував над тим приладом усі свої вечори, захоплений ідеєю радіо, побожно схиляючи коліна перед богом техніки, що спромігся через тисячоліття відкрити й дуже незугарно втілити в життя речі, які кожен мислитель завжди знав і мудро використовував. Ми поговорили про це, бо тітці була не чужа побожність і вона не цуралася релігійних тем. Я розповів їй, що стародавнім індійцям добре відома була всесутність усіх сил і дій, що техніка довела до загальної свідомості лише невелику частку цих фактів і що досі вона тільки сконструювала вкрай недовершені приймачі й передавачі звукових хвиль. Головного ж із того стародавнього вчення, нереальності часу, техніка ще й досі не помітила, але, звичайно, вона колись таки "відкриє" цю нереальність, і спритні інженери знайдуть їй застосування. Згодом, може, навіть скоро, відкриють, що нас завжди оточують не тільки сучасні, теперішні образи й події, — як, скажімо, музику з Парижа чи Берліна тепер чутно у Франкфурті або в Цюриху, — а що так само занотоване й існує все, що будь-коли діялося, і що, може, ми одного чудового дня почуємо — за допомогою дроту чи без нього, з усякими побічними звуками чи без них — голос царя Соломона й Вальтера фон дер Фоґельвейде. І що все це, так само як сьогодні перші кроки радіо, служитиме людям тільки для того, щоб утікати від себе й від своєї мети, обплутувати себе все густішою мережею розваг та непотрібної діяльності. Проте всі ці звичні для мене речі я висловлював не таким тоном, як завжди, не нападав зі злістю й глумом на нашу добу й техніку, а говорив весело, жартівливо, тітка усміхалася, ми обоє були задоволені й просиділи за чаєм, мабуть, з годину.
Я запросив до ресторану дивовижну, чарівну дівчину з "Чорного орла" на вівторок і не міг дочекатися того дня. І коли він нарешті настав, я так чітко, що мені аж страшно стало, усвідомив, якої ваги набули для мене стосунки з тією незнайомою дівчиною. Я думав лише про неї, сподівався від неї всього, ладен був усім для неї пожертвувати і все покласти їй до ніг, а проте нітрохи не був у неї закоханий. Досить мені було тільки уявити собі, що вона порушить слово, забуде нашу домовленість, і я зразу ж бачив як на долоні, що зі мною станеться: тоді світ для мене знов спорожніє, знов потечуть нудні, сірі дні, як досі, навколо мене знов запанує жахлива, мертва тиша, і від того німого пекла не буде іншого порятунку, тільки бритва. А бритва за ці кілька днів не стала мені анітрохи приємніша, я її боявся так само, як досі. І це було найгірше: я так боявся перерізати собі горло, що в мене аж серце стискалося, так шалено і вперто боронився від смерті, так завзято опирався їй, наче був найздоровішою людиною, а моє життя було раєм. Я цілком тверезо, без будь-яких сентиментів оцінював своє становище й визнавав, що та незнайома дівчина, та маленька гарна танцівниця з "Чорного орла" стала мені такою дорогою, бо я тікав до неї від нестерпного, напруженого хитання між неможливістю жити й неможливістю вмерти. Вона була маленьким віконечком, крихітним світлим отвором із моєї похмурої печери страху. Вона була порятунком, шляхом на волю. Вона мала навчити мене жити або навчити мене померти, мала торкнутися своєю гарною дужою рукою змертвілого серця, щоб воно від її живого дотику або розквітло, або розсипалось на порох. Я не міг собі уявити, звідки в неї така сила, звідки походять її чари, в чім таємниця того, що вона враз набула для мене такої великої ваги, — та й, врешті, хіба не однаково. Мені й не треба було про це знати. Мені вже було однаковісінько, чи я щось знатиму, розумітиму, самого знання й розуміння я вже мав донесхочу, моя найтяжча мука і найбільша ганьба якраз у тому й полягала, що я надто виразно бачив своє власне становище, надто добре його усвідомлював. Я бачив перед собою цю тварюку, цього негідника Степового Вовка, як муху в павутинні, бачив, як його доля наближалась до свого невідворотного кінця, як він, обплутаний і безпорадний, висів у павутинні, як павук готувався вже його вжалити, і бачив наче так само близько рятівну руку. Я міг би висловлювати найрозумніші й найрозважніші думки про підстави й причини моїх страждань, моєї душевної недуги, моїх химер і неврозів. Механізм усього цього я бачив наскрізь. Але мені потрібне було не знання і розуміння, не його я так розпачливо прагнув, — я хотів щось переживати, щось вирішувати, до чогось пориватися й на щось зважуватися.
Хоч я протягом тих кількох днів жодного разу не засумнівався, що моя приятелька дотримає свого слова, а все ж таки у вівторок був дуже схвильований і невпевнений. Я ще зроду не чекав так нетерпляче, щоб швидше скінчився день. І хоч це напруження й хвилювання було майже нестерпне, воно все ж таки давало й дивну втіху: мені, такому розчарованому, людині, що віддавна вже ні на кого й ні на що не чекала, було неймовірно приємно й незвично бігати цілий день по кімнаті, тремтячи з хвилювання, тривоги й напруженого очікування, наперед угадувати, як ми зустрінемося, про що говоритимемо, що робитимемо цього вечора, старанно, як ніколи, голитися й одягатися (нова сорочка, нова краватка, нові шнурки в черевиках). Мені було однаково, хто та розумна й загадкова дівчина й чому вона зацікавилась мною. Добре, що вона була, що сталося диво, що я знову знайшов людину, знову зацікавився життям! Важливо тільки, щоб на цьому не скінчилося, щоб я скорився цьому потягові й пішов за цією зіркою.
І ось настала та незабутня мить, коли я знов побачив її. Я сидів у старому затишному ресторані біля маленького столика, який без потреби замовив наперед по телефону, й вивчав меню. У склянці стояли дві чудові орхідеї, які я купив для своєї нової знайомої. Чекати мені довелося довгенько, але я відчував, що дівчина неодмінно прийде, і не дуже вже хвилювався. І ось вона прийшла, на мить спинилася перед роздягальнею і привітала мене тільки уважним, допитливим поглядом ясних сірих очей. Я недовірливо спостерігав, як поставиться до неї кельнер. Ні, слава Богу, ніякої фамільярності, він був бездоганно ввічливий і тримався на відповідній відстані. А все ж таки вони були знайомі, дівчина звала його Емілем.
Вона зраділа й засміялася, коли я дав їй орхідеї.
— Чудесно, Гарі. Ти хотів зробити мені подарунок, правда ж, і добре не знав, що вибрати. Не був певний, чи ти маєш право робити мені подарунки, думав, що я, може, ображуся, і купив орхідеї — це просто квітки, хоч і дорогі. Ну, щиро дякую, але зразу скажу тобі: я не хочу, щоб ти робив мені подарунки. Я живу за рахунок чоловіків, проте за твій рахунок не хочу жити. Але як ти змінився! Тебе не можна впізнати. Того разу ти мав такий вигляд, наче тебе щойно вийняли із зашморга, а тепер ти вже знов майже схожий на людину. Між іншим, ти виконав мій наказ?
— Який наказ?
— Ти такий забудько? Ти мав навчитися танцювати фокстрот. Сам казав, що для тебе немає нічого кращого, як отримувати від мене накази, і немає нічого приємнішого, як мене слухатись. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, я й тепер так кажу! І це не просто слова.
— А проте не навчився танцювати?
— Хіба можна так швидко навчитися танцювати, всього за кілька днів?
— Звичайно. Танцювати фокстрот можна навчитися за годину, бостон за дві. Танґо треба вчитися довше, але тобі його не треба вміти.
— А тепер нарешті скажи, як тебе звати.
Вона мовчки подивилася на мене.
— Ти, мабуть, і сам міг би вгадати. Мені було б дуже приємно, якби ти вгадав. Будь уважний і добре придивися до мене. Ти й досі не помітив, що часом я схожа на хлопця? Як оце тепер?
Так, добре придивившись до її обличчя, я переконався, що дівчина казала правду. Вона справді була схожа на хлопця. А ще за хвилину її обличчя викликало в мене хвилю спогадів, нагадало мені мої власні хлоп'ячі роки й мого тодішнього приятеля Германа. На мить мені здалося, що вона і є той Герман.
— Якби ти була хлопцем, — здивовано сказав я, — то звалася б Германом.
— Хтозна, може, я й справді хлопець, тільки переодяглася дівчиною, — жартівливо мовила вона.
— Тебе звати Герміна?
Прояснівши, вона кивнула головою, рада, що я вгадав. Якраз принесли суп, і ми почали їсти. Дівчина була по-дитячому вдоволена. Найдужче мені сподобалося й зачарувало мене те, що вона вміла так легко переходити від найглибшої поважності до найщирішої веселості і навпаки, та ще й без жодного зусилля, зовсім не міняючись, як обдарована дитина. Тепер вона саме була весела, дражнила мене фокстротом, навіть штовхала ногами, вихваляла їжу, сказала, що я гарно вдягся, але побачила в моєму зовнішньому вигляді багато вад.
Слухаючи її, я спитав:
— Як ти так зробила, що стала раптом схожа на хлопця і що я зумів угадати твоє ім'я?
— О, це ти сам так зробив. Невже ти не розумієш, учений муже, чому я так сподобалась тобі й чому стала такою важливою для тебе? Бо я — ніби твоє дзеркало, в душі моїй є щось таке, що озивається до тебе й розуміє тебе. Власне, всі люди повинні бути одне одному таким дзеркалом, так озиватись одне до одного й відповідати одне одному.