— Ні, він не хворий.
Містер Піквік спинився й по черзі глянув на своїх приятелів.
— Вінкл, Снодграс, — сказав він, — що це значить? Де наш друг? Що сталося? Говоріть, прошу вас, благаю; ні — наказую: говоріть!
В голосі містера Піквіка бриніла така урочистість... така гідність, що встояти було не можна.
— Він пішов,— промовив містер Снодграс.
— Пішов! — скрикнув містер Піквік. — Пішов!
— Пішов, — повторив містер Снодграс.
— Куди?
— Ми знаємо про це тільки з його повідомлення,— відповів містер Снодграс, виймаючи з кишені листа й кладучи його в руку свого друга. — Вчора вранці, коли ми дістали листа від містера Вордла, де він сповіщав, що ввечері приїде з вами і з сестрою, смуток, який ще напередодні огорнув нашого друга, надзвичайно збільшився. Незабаром по тому він зник. Його не було цілий день, і тільки надвечір господар готелю "Корони" в Маглтоні приніс нам листа від нього.
Містер Піквік розгорнув послання. То було письмо його друга, а лист містив у собі таке:
"Дорогий Піквік!
Ви, мій друже, перебуваєте за межами звичайних пристрастей і вад людських. Ви не знаєте, що то значить, коли вас несподівано кидає дороге, чарівне створіння, і в той же час ви стаєте жертвою каверз негідника, що під машкарою приязні приховує зрадницьку усмішку. Сподіваюся, вам цього ніколи й не доведеться знати.
Листи на моє ім'я, адресовані в готель "Шкіряної Пляшки" в Кобгемі, Кент, будуть мені переслані, коли, звичайно, я ще існуватиму. Я тікаю від видовища цього світу, який тепер ненавиджу. Якщо я втечу звідси зовсім, пожалійте... простіть мене! Життя, любий мій Піквік, стало мені нестерпне. Дух, що горить у нас — то ремінь носія; на ньому висить важкий тягар світських турбот та клопоту, а коли цей дух не витримує, тягар стає занадто важкий, і несила нам нести його. Ми падаємо під його вагою. Перекажіть Рахілі... о, це ім'я!..
Тресі Тапмен,".
— Ми повинні зараз же їхати, — сказав містер Піквік, прочитавши листа. — Після того, що тут сталося, нам було б незручно лишатися. А до того ж мусимо вирядитися шукати нашого друга, — і по цих словах він попростував до дому.
Наміри його зараз же стали відомі. Хоч скільки умовляли їх залишитись, але містер Піквік був невблаганний.
Не раз озиралися вони назад, коли від'їздили з гостинної ферми, і не раз посилав містер Снодграс поцілунок у повітря, в напрямі чогось дуже подібного до жіночої хусточки, що майоріла в одному з вікон верхнього поверху.
В Маглтоні вони добре пообідали і, розпитавши про дорогу, пішли пішки в Кобгем.
Це була чудова прогулянка. Був розкішний червневий день. Дорога йшла тінявим лісом. Прохолодний вітерець злегка шелестів густим листям. Співи пташок, що сиділи на гілках, лунали в повітрі. Плющ і мох важкими пасмами звисали з дерев. Ніжний зелений дерен укривав землю немов срібним килимом. Вони увійшли в парк, де стояв старовинний замок примхливої й мальовничої архітектури часів королеви Єлізавети. Довгі алеї потужних дубів і берестів з обох боків облямовували парк. Великі стада ланей паслися в свіжій траві, а подеколи моріжок перебігав сполоханий заєць.
Нарешті наші подорожні добрались до "Шкіряної Пляшки", охайної затишної сільської корчми, і спитали про джентльмена на прізвище Тапмен.
— Проведи панів у їдальню, Том, — наказав господар.
Дебелий селянський хлопець відчинив двері в кінці довгого коридору, і наші герої ступили у простору низьку кімнату, умебльовану силою крісел фантастичної форми, з високими спинками та шкіряними сидіннями, і прикрашену значною кількістю старих портретів і картин грубої старовинної роботи. В кінці кімнати стояв стіл, укритий білою скатертиною і заставлений блюдами з жареною куркою, салом, пляшками з чорним пивом тощо. А за столом сидів містер Тапмен, зовсім не схожий на людину, що прощається з життям.
Коли увійшли його друзі, цей джентльмен відклав ніж та виделку і з жалібним поглядом рушив їм назустріч.
— Не сподівався я бачити вас тут, — промовив він, стискаючи руку містерові Піквіку. — Ви дуже люб'язні.
— Ну,— сказав містер Піквік, витираючи з лоба піт,— кінчайте обідати та ходім пройтися. Я хочу поговорити з вами насамоті.
Містер Тапмен зробив, як його просили, а містер Піквік, освіжившись чималим ковтком елю, чекав, коли його друг звільниться. Обід хутко закінчився, і вони вийшли з дому разом.
Протягом півгодини їхні постаті можна було бачити на цвинтарі, де, походжаючи туди й назад, містер Піквік умовляв свого компаньйона. Зайва річ повторювати його аргументи; яка ж мова спроможна віддати силу й енергію цього великого оратора? Чи то самотність надокучила вже містерові Тапмену, чи то він не міг заперечувати красномовні докази містера Піквіка — це не має великого значення. Але він не встояв.
Йому байдуже, — сказав він,— де животіти мізерні залишки своїх днів, і коли його друг так настоює на його нікчемному товаристві, то він охоче поділятиме з ним його пригоди.
Містер Піквік усміхнувся. Вони стиснули один одному руки й пішли до своїх друзів.
Другого дня, добре поснідавши, чотири джентльмени пішки дійшли до Грейвсенда, сіли там на імперіал диліжанса і надвечір були вже в Лондоні, щоб звідти поїхати до Ітонсвіла. Через кілька днів в Ітонсвілській окрузі мали відбуватися вибори до парламенту, і новий знайомий містера Піквіка — містер Перкер — брав у них участь, як уповноважений одного з кандидатів. Отож, їм випадала нагода побачити й детально вивчити сцени, такі цікаві для кожного англійця.
Апартаменти містера Піквіка в Лондоні містилися на Госвелській вулиці і хоч були дуже невеликі, проте не тільки могли правити за зразок вигідності та охайності, а й надзвичайно пасували до звичок людини, у вдачі якої спостережливість була найяскравішою рисою.
Кабінет містився на першому поверсі, спальня — на другому, а обидва покої виходили на вулицю. Отже, чи сидів містер Піквік коло стола в своїй робочій кімнаті, чи стояв перед дзеркалом у спальні, він завжди мав змогу спостерігати природу людську в усіх її численних проявах, які тільки можна бачити в такому велелюдному місці, як вулиця. Квартировласниця його, місис Бардл, єдина спадкоємиця покійного митного урядовця, була симпатична жінка, метушлива й дуже приємна на вигляд. Її природний хист до куховарства, завдяки довгій практиці, розвинувся у видатний талант. Іншими мешканцями в квартирі були дорослий чоловік і маленький хлопчик. Перший — її пожилець, другий — витвір пані Бардл. Дорослий завжди приходив додому рівно о десятій годині вечора і зразу ж втискувався у малесеньке французьке ліжко. А ареною спортивних вправ хлопця були виключно двори та ринви сусідніх будинків. Скрізь панували чепурність та спокій, і воля містера Піквіка була для всіх закон.
Кожному, обізнаному з домашнім розпорядком і надзвичайною урівноваженістю містера Піквіка, поведінка його напередодні від'їзду до Ітонсвіла здалася б дивною й незрозумілою. Він поквапливо походжав по кімнаті, що три хвилини висувався з вікна, раз-у-раз поглядав на годинник і виявляв багато інших ознак, абсолютно не властивої йому нетерплячки. Ясно було що мозок його працював над якимсь важливим питанням, але над яким саме — не могла вгадати й місис Бардл.
— Місис Бардл! — сказав містер Піквік, коли ця симпатична жінка закінчувала вже прибирати помешкання.
— Сер! — відповіла місис Бардл.
— Ваш хлопчик щось довго ходить.
— Аджеж до Боро не близький світ, сер, — зауважила місис Бардл.
— А правда, — погодився містер Піквік.
— Місис Бардл! — сказав містер Піквік через кілька хвилин.
— Сер! — знову відповіла місис Бардл.
— Як ви думаєте, чи утримування двох осіб обходитиметься на багато дорожче, ніж одної?
— Ах, містер Піквік, яке запитання ставите ви мені! — почервоніла аж до чепчика місис Бардл, гадаючи, що спостерігла шлюбну іскру в оці свого пожильця.
— А все ж таки, як на вашу думку? — настоював містер Піквік.
— Це залежить, — сказала місис Бардл, присуваючи віничок ближче до ліктя містера Піквіка, яким той спирався на стіл, — це в значній мірі залежить від особи. Якщо вона дбайлива й ощадлива...
— Це цілком правильно, — погодився містер Піквік,— але особа, яку я маю на увазі (тут він гостро подивився на місис Бардл), має, наскільки я знаю, ці чесноти. До того ж, вона добре знає світ, дуже кмітлива й може бути мені дуже корисна.
— О, містер Піквік! — сказала місис Бардл і знову почервоніла до чепчика.
— І стане, — повторив містер Піквік з енергією, яка завжди з'являлась у нього, коли він говорив про щось цікаве для себе. — Звичайно, стане. І, правду вам сказавши, місис Бардл, я вирішив це вже остаточно.
— Господи! — скрикнула місис Бардл.
— Вас дивує, мабуть, — вів далі містер Піквік, добродушно поглядаючи на свою квартировласницю, — що я ніколи не радився з вами в цій справі і не згадував про неї, доки не послав сьогодні вашого хлопця з дому.
Місис Бардл спромоглася відповісти тільки поглядом. Вона давно вже обожнювала містера Піквіка на віддалі, але тепер була вознесена на такі високості, яких ніколи не сягала найбуйніша її уява. Містер Піквік придумав — який сміливий план! — послати її хлопчика до Боро, щоб той не заважав йому свататися. Яка розважливість! Як це делікатно!
— Ну, то як же ви думаєте? — знову спитав містер Піквік.
— О, містер Піквік, — тремтячи від хвилювання, відповіла місис Бардл, — ви дуже ласкаві, сер.
— Мені здається, це позбавило б вас деякого зайвого клопоту.
— О, я ніколи не боялася клопоту, сер, — сказала місис Бардл, — а тепер я старатимусь для вас ще більше, ніж будьколи. Але як же люб'язно з вашого боку згадати про мою самотність!
— Правду сказавши, я ніколи про неї не згадував,— сказав містер Піквік. — Коли мене не бувало вдома, ви завжди мали когось поруч себе. Так, певно, буде й надалі.
— Я знаю, що буду дуже щаслива, — запевняла місис Бардл.
— І ваш хлопець... — сказав містер Піквік.
— Нехай благословить його бог, — по-материнському зітхнула місис Бардл.
— І в нього буде компаньйон, — додав містер Піквік,— що протягом тижня навчить його стількох різних штук, скільки сам він не вивчив би й за рік, — і містер Піквік лагідно усміхнувся.
— Ах ти, любий мій!.. — сказала місис Бардл.
Містер Піквік підскочив від здивування.
— Ах ти, любий мій пустунчику! — скрикнула місис Бардл і без зайвих слів підскочила до містера Піквіка, оповила руками його шию і вибухнула водопадом сліз і зітхань.
— Чорт візьми! — перелякався містер Піквік.— Місис Бардл, люба моя...