А мене пече сором. Я називав себе бойовим конем, вихвалявся, що брав участь у стількох битвах, і тут мене заткнув за пояс малий хлопчак… людська дитина, лошатко, яке ніколи не тримало в руках меча, ані не мало з кого брати приклад!
— Так, — кивнула головою Аравіса. — Я почуваюся так само. Шаста просто молодець. Бругу, я теж ставилася до нього зверхньо. Хлопець виявився хоробрішим за нас усіх. Та я гадаю, що ліпше зостатись і перепросити його, аніж повертатись до Калормену.
— Добре тобі говорити, — не погоджувався Бругу. Ти не зганьбилася, як я. Для мене усе втрачено.
— Мій добрий коню, — мовив пустельник (м'яка зарошена травиця робила нечутними його босі кроки, тому його помітили лише коли він заговорив), — ти не втратив нічого, окрім свого марнолюбства. Так-так, брате. Не прищулюй вух і не тріпай гривою. Якщо справді відчуваєш сором за свою поведінку, як казав, то послухай доброї ради. Поміж бідолашними безмовними кіньми тобі здавалося, що ти великий герой. Звичайно, ти сміливіший і розумніший за них — це неважко. Але в Нарнії таких, як ти, багато, тому там ти будеш звичайним конем, одним із багатьох. Тобі просто належить це усвідомити — і все буде гаразд. А тепер, друзі, ходіть зі мною: на вас чекає щось смачненьке.
Розділ 11. Несподіваний гість
Шаста вибіг за ворота і побачив перед собою пагорок, укритий травою та вереском. На маківці пагорка де-не-де росли дерева. Хлопець зараз ні про що не думав ані не знав, що робитиме далі. Він тільки біг, біг. Усе тіло гуло від утоми, У боці кололо, очі заливав піт, ноги запліталися і він перечіпався через каміняччя.
Час від часу траплялися дерева або галявини, порослі папороттю. Сонце зайшло за хмари, але прохолодніше не стало. День був сірий, задушливий, скрізь роїлися хмари мошок. Комашня рясно обліпила спітніле лице хлопця, та він уже не відганяв їх, бо весь час біг уперед.
Раптом до Шасти долинув звук сурми, але зовсім не такий, як у Ташбані. Цей заклик був веселий і радісний: ті-ро-то-то-го! Хлопець вибіг на широку галявину — й опинився серед гурми людей.
У першу мить Шасті здалося, що там хмара народу, але далі він начислив чоловік п'ятнадцять-двадцять. Усі були вбрані у зелені мисливські строї. Деякі ще сиділи у сідлах, инші спішилися і стояли поряд зі своїми кіньми. Один мисливець посеред галяви притримував за стремено верхового румака, а инший — опасистий веселун із рум'янцями на круглих щоках — саме збирався його осідлати. В його очах іскрились пустотливі бісики. Уявіть собі, це був щонайсправжнісінький король!
Щойно він побачив Шасту, то забув, що збирався сідати на коня, й широко розвів руки, щоб обійняти хлопця. Обличчя короля променилося посмішкою, а з грудей, мов із глибокої діжки, вихопився радісний басистий вигук
— Коріне! Сину мій! Де твій кінь? І що за лахміття на тобі? Що…
— Ні, — відсапнув Шаста, хитнувши головою, — я не Корін, не принц. Я… я… знаю, що схожий на нього… бачив його високість у Ташбані… Вам від нього вітання.
Король уважно глянув на хлопця. Обличчя його при цьому виражало безмежний подив.
— Ви — к-король Люн? — усе ще сапаючи, вимовив Шаста. І не чекаючи відповіді, повів далі:
— Королю… негайно… до Анварду… зачиніть браму… ворог… Рабадаш і дві сотні вершників.
— Ти можеш довести це, хлопче? — запитав хтось із королівської свити.
— Я бачив їх на власні очі, — відповів Шаста. — Я бачив їх. І біг від самого Ташбану, щоб їх випередити.
— Біг? Від Ташбану? — перепитав той самий вельможа, ледь звівши брови.
— Коні… залишилися з пустельником, — сказав Шаста.
— Не ставте йому більше питань, Даріне, — втрутився король Люн. — Я бачу правду у його очах. Поспішаймо, панове. Дайте йому коня. Ти можеш їхати, хлопче?
Замість відповіді Шаста встромив ногу у стремено і вмить опинився на коні. За останні тижні йому стільки разів доводилося робити це із Бругу, що зараз він заввиграшки давав собі раду. Тепер Бругу не казав би, що хлопець залазить на коня як на копицю сіна.
Шаста аж зашарівся від задоволення, коли почув, як лорд Дарін сказав королю: "Хлопець осідлав коня як справжній верхівець, пане. Запевняю Вас, у його жилах тече шляхетська кров".
— Так, любий Даріне, якраз це і не йде мені з голови, вимовив король і знову затримав на хлопцеві пильний і спраглий погляд своїх глибоких сірих очей.
Не гаючи більше ні хвилини, вся компанія вдарила у галоп. Шаста чудово тримався у сідлі, проте його брав сумнів, що належить робити з віжками: він-бо ні разу не вдався до них, коли подорожував із Бругу. Краєм ока хлопець приглядався до инших вершників (так, як ми часом поводимося у гостях, коли не певні, який ніж чи виделку треба взяти) і намагався так само тримати пальцями вузду. Шаста не наважувався правувати конем. Він дав йому волю, сподіваючись, що кінь сам поспіватиме за рештою. Та кінь цей був звичайний, не речистий, він швидко зрозумів, що у дивного вершника немає ні батога, ні острогів, тобто що він не поводиться як справжній господар. І Шаста невдовзі опинився у самому хвості.
Та навіть відставши від решти, хлопець чи не вперше, відколи прибув до Ташбану (як давно це було!), відчув спокій. Він устиг. Він зміг. Вітерець овівав його обличчя, даруючи приємну прохолоду, та й мошва о цій порі не докучала.
Хлопець підняв голову, аби подивитися, чи далеко ще до гір, та був вельми здивований, бо побачив не гірські вершини, а хіба якісь неясні сірі обриси. Шаста ніколи раніше не бував у горах, тому вирішив, що це, мабуть, хмара. "Вона опустилася дуже низько і я її бачу, — мовив він сам до себе. — Тут, на вершині пагорка, справді наче на небесах. Тепер я довідаюся, як виглядає хмара зісередини. От чудасія! Дива за дивами" А ген-ген удалині, лівобіч від Шасти, сідало сонце.
Тепер вершники виїхали путівець і припустили щодуху. Шаста зі своїм конем знову залишився у самому хвості. Коли дорога повертала — а це траплялося, бо тепер вона пролягала через ліс, — хлопець навіть на якийсь час губив своїх супутників з поля зору.
Далі вони пірнули у густий туман. Довкола зробилося тьмяно й сіро. Шаста навіть не думав, що всередині хмари може бути так холодно, вогко і темно. Сутінки згущувалися з кожною хвилиною.
Часом хтось, хто їхав на чолі колони, подавав сигнал сурмою, але до Шасти той звук долинав щораз тихше. Тепер хлопець не бачив нікого перед собою. Він думав, що ось-ось, за наступним поворотом, йому вдасться якщо не наздогнати, то принаймні побачити товариство. Проте коли він повертав, на шляху вже нікого не було. Кінь ішов як на прогулянці.
— Швидше, конику, швидше, — підганяв його Шаста. Звіддаля долинув ледь чутний звук сурми. Бругу завжди повторював, що вершник має триматися у сідлі, обхопивши ногами тулуб коня. Шаста гадав, що якби він пришпорив коня, то сталося б щось страшне. Але хлопець бачив, що йому доведеться це зробити.
— Слухай, коню, — втратив терпець Шаста, — будеш так плестися, то знаєш, що я зроблю? Добряче хвицну тебе п'ятами. Зрозумів?
Та кінь і вухом не повів на ту погрозу. Тоді Шаста вмостився міцніше у сідлі, стиснув коліна, зціпив зуби і з розмаху вдарив коня по боках.
Кінь смикнув з місця і побіг риссю, та метрів за сім знову перейшов на крок Це все, чого добився Шаста. Довкола запала цілковита темрява. Хлопцеві здалося, що він вловив відлуння мисливського ріжка. У тиші було чути лише, як із гілок зривалися краплі.
— Ну гаразд, хай там що, але кудись я таки доїду, — мовив Шаста сам до себе. — Тільки б не потрапити до рук Рабадаша та його людей.
Так вони й плелися неквапом. Шаста уже втратив відчуття часу. Він сердився на коня, його мучив голод.
Та ось він опинився на роздоріжжі. Шаста зупинився, вирішуючи, який зі шляхів провадить до Анварду, і тут ззаду долинув тупіт копит. Хлопець злякався. "Рабадаш!" — промайнуло у нього в голові. Шаста не знав, куди поїде Рабадаш. "Якщо я подамся туди, — промовив хлопець сам до себе, — він може вибрати иншу дорогу. Але якщо стоятиму отут каменем, то напевно потраплю до його рук". Шаста зліз з коня і потягнув його праворуч.
Тупіт швидко наближався. За якусь хвильку військо було вже на роздоріжжі. Шаста затамував подих, прислухаючись, який шлях вибере Рабадаш.
Хлопець добре чув фуркання коней, цокання копит на битому шляху, подзвін вудил і поплескування по шиях. Тоді долинув вигук: "Стій!"
— Слухайте всі! — проказав той самий голос. — Ми вже недалеко від замку. Пам'ятаєте, що я велів? Удосвіта ми будемо в Нарнії. Поводьтеся стримано. У цьому поході краплина нарнійської крови цінніша за бурдюк вашої. Кажу: у цьому поході. Боги ще пішлють нам щасливу годину і тоді від Кеа-Перевелу до Західної Пустелі не залишиться жодної живої душі. Та ми ще не в Нарнїі. Тут, у Верхоландії, буде инакше. Коли доберемося до замку короля Люна, головне — діяти швидко. Покажіть їм, на що ви здатні. За годину замок має бути моїм. Уся здобич належить вам. Собі я не братиму нічого. Знищуйте усіх чоловіків, яких тільки стрінете, аж до немовлят, що народились учора. А жінок, золото, діяманти, зброю і вино діліть між собою як хочете. Та як зловлю когось при відступі — спалю живцем. В ім'я Таша, непоборного й безжального — вперед!
Знову затупотіли коні: військо рушало з місця. Шаста перевів подих: нападники пішли иншою дорогою.
Правда, хоча хлопець увесь час думав про двосотенне військо, та він не усвідомлював, що це означає: йому здавалося, що вершники надто довго долають цей відрізок шляху. Та ось тупотіння віддалилося, а за хвильку й зовсім стихло. Шасті знову стало чутно, як із гілок спадають краплі.
Тепер він знав дорогу до Анварду, але, ясна річ, не міг рушати услід за Рабадашем, бо це означало потрапити йому просто в руки. "Що мені, до лиха, робити?" — подумав Шаста. Хлопець осідлав коня і поїхав иншою дорогою. Він сподівався, що невдовзі на шляху трапиться якась хатина, де він зможе попросити притулку та харчів. Шаста також зважував, чи не варто повернутися назад, до пустельника, де залишилися його друзі, але не знав дороги.
"Урешті—решт, — сказав собі Шаста, — кудись ця дорога мене приведе".
Та все залежить від того, що під цим розуміти. І дорога справді кудись запровадила хлопця. Ліс робився щораз густіший, було дуже вогко і холодно.