Це правда, мені й самій частенько так здається.
– Називайте це як завгодно, – відповів Вогнерукий. – У кожному разі, з Каприкорном ви, гадаю, спільну мову знайдете. Він теж любить такі історії.
– Ви хочете мене образити? – насторожилась Елінор.
Таке порівняння змусило її, схоже, замислитись, бо потім вона майже цілу годину мовчала, й Меґі знов уже ніщо не відвертало від похмурих думок. І знову в кожному тунелі її підстерігали оті страшні картини.
Уже вечоріло, коли гори відступили й за зеленими пагорбами далеко на обрії зненацька з’явилося, немов іще одне небо, море. У промінні призахідного сонця воно мерехтіло, ніби шкіра дивовижної змії. Востаннє Меґі бачила море дуже давно. То було море холодне, сланцево сіре й рябе од вітру. А це мало інший вигляд, зовсім інший.
Меґі стало тепліше на серці вже через те, що побачила море. Однак воно раз у раз ховалося за потворними висотними будинками, які повсюди тіснилися на вузенькій смужці землі між водою й пагорбами, що підступили до берега. Деінде вони взагалі не лишали будинкам місця, розросталися вшир, доходили до самого моря, і хвилі лизали їхні зелені підніжжя. У промінні призахідного сонця пагорби й самі здавалися хвилями, що повиповзали на берег.
Поки вони їхали звивистою дорогою вздовж берега, Елінор почала нову розповідь: щось про римлян, які нібито провели цю дорогу, про те, як вони боялися диких мешканців цієї вузенької смужки…
Меґі слухала лише краєм вуха. Уздовж дороги росли пальми з припорошеними й колючими кронами. Поміж ними цвіли схожі на павуків велетенські агави з м’ясистим листям. Небо за ними бралося в рожевий і цитриново жовтий кольори, тоді як сонце все нижче схилялося до моря, а згори розливалося щось темно синє, немовби звідкись витікало чорнило. Картина була така захоплива, що аж серце щеміло.
Місцевість, де оселився Каприкорн, Меґі уявляла собі зовсім не такою. Краса і страх уживаються рідко.
Вони проїхали невеликим селищем, повз будинки, такі строкаті, неначе їх порозмальовували діти. Будівлі були жовтогарячі, рожеві, червоні, й раз у раз траплялися жовті: блідо жовті, буро жовті, піщано жовті, брудно жовті – з зеленими віконницями й буро червоними дахами. Навіть надвечірні сутінки не могли поглинути їхніх барв.
– Нічого небезпечного я тут не бачу, – завважила Меґі, коли машина промчала повз іще один такий рожевий будинок.
– Це через те, що ти весь час дивишся лише ліворуч! – озвався позаду Вогнерукий. – Але все має світлий бік і темний. Ти ось поглянь праворуч.
Меґі послухалася. Спершу пропливали тільки строкаті будинки, що підступали до самої дороги, тислись один до одного, так ніби трималися за руки. Та потім будинки раптово скінчились, і тепер дорогу обрамляли круті схили, у складках яких уже гніздилася ніч. Так, Вогнерукий казав правду: тут усе мало моторошний вигляд, і поодинокі будинки ніби утопали в уже близькій пітьмі.
Вечоріло просто на очах: на півдні ніч настає швидко. Меґі була рада, що Елінор весь час їхала добре освітленою набережною. Але згодом Вогнерукий сказав їй звернути від узбережжя вбік – убік від моря й строкатих будинків, звернути в темряву.
Дорога все далі заглиблювалася в пагорби, то здіймаючись угору, то спускаючись униз, а схили обабіч ставали чимраз крутіші. Промені від фар вихоплювали з темряви зарості дроку, здичавілого винограду й оливи, що стояли на узбіччі, скарлючені, мов старі діди.
Лише двічі назустріч їм трапилися машини. Час від часу з темряви виринали вогні якогось села. Але дороги, які Вогнерукий показував Елінор, вели їх убік від вогнів, усе далі й далі в глуху ніч. Кілька разів світло від фар падало на руїни будинків, однак жодної історії, пов’язаної з ними, Елінор розповісти не могла. У цих убогих стінах не мешкали ні князі, ні єпископи в червоних мантіях – лише селяни та наймити, чиїх історій ніхто не записував, і вони загубилися, зникли під диким чебрецем та буйними заростями молочаю.
– Чи ми ще не збилися з дороги? – нарешті глухо поспитала Елінор, так ніби в світі довкола неї залягла надто глибока тиша, щоб розмовляти на повен голос. – Де ж у цій Богом забутій глухомані може бути село? Мені здається, ми вже двічі звернули не туди.
Та Вогнерукий лише похитав головою і відказав:
– Ми їдемо правильно. Ще оцей пагорб, і за ним побачите будинки.
– Що ж, сподіватимемось! – буркнула Елінор. – Але поки що я ледве бачу дорогу. Лишенько, я й не знала, що на світі буває така темінь! Чого ж ви одразу не сказали, що це так далеко? Тоді я заправилася б іще раз. А тепер не знаю, чи вистачить у нас бензину на зворотний шлях.
– Чия це машина? Моя? – роздратовано кинув Вогнерукий. – Я ж бо казав, що в цих таратайках нічого не тямлю. А тепер дивіться вперед, зараз має бути місток.
– Місток? – Елінор крутнула кермо на повороті й різко загальмувала.
Посеред дороги постала освітлена двома будівельними прожекторами загороджувальна решітка. Залізо поржавіло, так ніби решітка стояла тут уже багато років.
– Ось тобі й на! – вигукнула Елінор, ляснувши долонями по керму. – Я ж казала! Не туди заїхали!
– Нікуди ми не заїхали. – Вогнерукий зсадив Ґвіна з плеча й виліз із машини.
Роззираючись навсібіч і прислухаючись, він підійшов до решітки й відтяг її на узбіччя.
Меґі мало не розсміялася, поглянувши на спантеличене обличчя Елінор.
– Чи цей чоловік геть з глузду з’їхав? – прошепотіла тітка. – Невже він гадає, що в такій темряві я поїду перекритою дорогою?
І все ж, коли Вогнерукий нетерпляче махнув їй рукою, вона рушила. Як тільки машина проїхала повз нього, він перетяг решітку знов на дорогу.
– Та не дивіться так на мене! – промовив він, сівши в машину. – Це загородження стоїть тут завжди. Каприкорн наказав поставити його, щоб відлякувати непрошених гостей. Тепер мало хто зважується заїхати сюди. Зазвичай люди намагаються триматись якомога далі від історій, що їх Каприкорн поширює про це село. Однак…
– Яких історій? – перебила його Меґі, хоча слухати їх, власне, й не збиралася.
– Страшних, – відповів Вогнерукий. – Люди тут забобонні, як і скрізь. Найбільше вони люблять слухати історію про диявола, що власною персоною нібито живе отам, за пагорбом.
Меґі була сердита сама на себе, а проте відвести погляд від темної верхівки пагорба не могла.
– А Мо каже, що диявола придумали люди, – мовила вона.
– Може, й так. – Вогнерукий знову скривив губи в загадковій усмішці. – Але ти хотіла знати, про що тут розповідають. Кажуть, що чоловіків з цього села не бере жодна куля, що вони вміють проходити крізь стіну й що тієї ночі, коли сходить новий місяць, вони щоразу десь викрадають і приводять до Каприкорна трьох хлопчиків, яких той потім учить грабувати, палити й убивати.
– Господи, хто ж усе це вигадав? Місцеві люди чи сам Каприкорн? – Елінор, вдивляючись у темряву, нахилилася низько над кермом.
Дорога була вся у вибоїнах, і, щоб не вскочити в котрусь із них, Елінор їхала дуже повільно.
– І вони, й він. – Вогнерукий відкинувся на сидінні й дав Ґвінові гризти свої нігті. – Каприкорн винагороджує кожного, хто придумає якусь нову історію. В цю гру не грає лиш один чоловік – Баста. Цей і сам такий забобонний, що як уздріє чорного кота, то обходить його десятою дорогою.
Баста… Меґі пригадала це ім’я, та не встигла вона поцікавитися, хто ж той чоловік, як Вогнерукий уже розповідав далі. Це йому, схоже, подобалося.
– О, мало не забув! Певна річ, у всіх, хто живе в цьому триклятому селі, лихе око, навіть у жінок.
– Лихе око? – Меґі обернулася до Вогнерукого.
– Атож. Зиркне один раз – і ти смертельно хвора. А днів за три, не більше, вже й дуба вріжеш.
– І хто тільки в таке вірить?! – промурмотіла Меґі й перевела погляд знов на дорогу.
– Тільки дурні. – Елінор знов натисла на гальмо.
Машина ковзнула по гравію. Перед ними був місток, про який згадував Вогнерукий. У світлі від фар тьмяно полискувало сіре каміння, і провалля попереду здавалося бездонним.
– Далі, далі! – нетерпляче квапив Вогнерукий. – Місток витримає, хоч на вигляд він і не дуже надійний!
– На вигляд він такий, нібито його будували ще стародавні римляни, – пробурмотіла Елінор. – До того ж не для машин, а для віслюків.
І все ж вона рушила. Меґі замружилась і розплющила очі аж тоді, як почула, що під колесами знову зарипів гравій.
– А Каприкорн про цей місток дуже високої думки, – стиха промовив Вогнерукий. – Досить одного добре озброєного чоловіка, і через місток уже ніхто не проїде. Але варту тут виставляють, на щастя, не щоночі.
– Вогнерукий… – Меґі нерішуче повернула голову назад, поки авто натужно виїздило на останній пагорб. – А що ми скажемо, коли нас запитають, як ми знайшли це село? Адже тобі запевне буде непереливки, якщо Каприкорн довідається, що дорогу нам показав ти, чи не так?
– Звичайно, так, – пробурмотів Вогнерукий, не дивлячись на дівчинку. – Але ж ми, зрештою, веземо йому книжку.
Він упіймав Ґвіна, який тим часом переліз на спинку заднього сидіння, взяв його так, щоб той не зміг гризнути йому руку, і шматочком хліба заманив до заплічника. Відколи надворі стемніло, Ґвін поводився неспокійно. Йому кортіло на полювання.
Вони виїхали на гребінь пагорба. Світ довкола ніби зник, канув у ніч. Проте неподалік у темряві проступало кілька блідих чотирикутників. То світилися вікна.
– Ось воно! – промовив Вогнерукий. – Каприкорнове село. Або, якщо вам так більше подобається, дияволове село. – Він нишком засміявся.
– Та годі вже вам! – роздратовано обернулась до нього Елінор. – Схоже, вам ці казочки й справді дуже до вподоби. Хтозна, може, ви самі їх і повигадували, а цей Каприкорн – усього на всього трохи дивакуватий колекціонер книжок.
На це Вогнерукий нічого не відповів. Він лише дивився з вікна машини й усміхався своєю дивною усмішкою, яку Меґі іноді так хотілося стерти з його губів. Ця усмішка й тепер немовби промовляла: "Ох, які ж ви дурепи!"
Елінор заглушила двигуна, й запала така мертва тиша, що Меґі боялась навіть дихнути. Вона дивилася у бік будинків унизу. Їй завжди здавалося, що освітлені вікна в нічній темряві ваблять до себе, однак ці навіювали ще більший страх, ніж пітьма довкола.
– А чи є в цьому селі звичайні люди? – запитала Елінор. – Простодушні бабці, діти, чоловіки, які не мають нічого спільного з Каприкорном?
– Ні.