Сірник згас; другий запалювати вже не варто. Анна покірливо і вдячно дозволяла лікувати себе.
— Спасибі, — подякувала вона, коли Деніс скінчив обтирати й перев'язувати їй руку.
Її голос прозвучав так зворушливо, ніби вона раптом втратила свою зверхність, стала за нього молодшою, майже дитиною. Він здавався собі надзвичайно дужим і впевненим. Це відчуття було таке сильне, що він інстинктивно обняв її однією рукою. Вона підсунулася ближче, притулилась до нього, і вони сиділи так мовчки. Потім почули внизу тихі, але на диво чіткі в мовчазній темряві слова Айворової пісні. Він співав її далі:
Le lendemain Phillis plus lender,
Ne voulant deplaire au berger.
Fut trop heureuse de lui rendre,
Trente moutons pour un baiser.
Запала досить тривала тиша. Здавалося, час був потрібний на те, щоб одержати й віддати частину тих тридцяти поцілунків. Потім пісня полилася знову:
Le lendemain Phillis peu sage Aurait donne moutons et chien Pour un baiser que le volage A Lisette donnait pour rein.
Завмер останній звук, і запала цілковита тиша.
— Тобі легше? — прошепотів Деніс. — Тобі так зручно?
Вона ствердно кивнула на обидва запитання. "Trente moutons pour un baiser (тридцять овець за один поцілунок)". А хто він, Деніс, — волохата вівця чи пастух? Ні, тепер він рішуче відчував себе пастухом. Він був господарем, заступником. На нього накотилася хвиля хоробрості, п'янка, як вино. Він повернувся і став цілувати Анну в обличчя, спочатку трохи навмання, а потім влучніше, в уста.
Анна відхилила голову; він цілував її вухо, ніжну шию, що відкрилася, коли вона відвернулась.
— Ні. Денісе, не треба, — запротестувала вона.
— Чому?
— Це зашкодить нашій дружбі, а нам було так хороше!
— Дурниці! — сказав Деніс.
Вона спробувала пояснити.
— Розумієш, це… не наше амплуа. — То була правда. Вона ніколи не бачила в Денісі чоловіка, який може стати коханцем. Він був такий безглуздо молодий, такий… такий… Вона не могла знайти слушного прикметника, але добре знала, про що йдеться.
— Чому не наше. І, до речі, це жахливе й недоладне слово.
— Тому, що не наше.
— А я кажу, що наше.
— Можеш собі казати. А я знаю, що не наше.
— Я примушу тебе змінити думку.
— Г аразд, Денісе. Але тобі доведеться зробити це іншим разом.
Мені треба йти додому й опустити ногу в гарячу воду. Вона вже пухне. Здоров'ям, звичайно, нехтувати не слід. Деніс неохоче підвівся й допоміг своїй дамі стати на ноги. Анна обережно ступила крок.
— Ой! — вона схитнулася і важко сперлась на його руку.
— Я понесу тебе, — запропонував Деніс. Він ніколи не пробував нести жінку, але в кіно це завжди здавалося простою річчю.
— Ти не зможеш, — сказала Анна.
— Ще й як зможу. — Деніс відчув себе дужчим і впевненішим, ніж будь–коли. — Обійми мене за шию, — наказав він. Коли вона це зробила, нахилився, підхопив її під коліна і відірвав від землі. Господи, оце тягар! Хитаючись, ступив п'ять кроків схилом угору, після чого майже втратив рівновагу, і йому довелося мерщій опустити свою ношу, або, скоріше, гепнути її на землю.
Анна затіпалася від сміху.
— Я ж казала, що ти не зможеш, мій бідолашний Денісе.
— Зможу, — невпевнено мовив Деніс. — Я спробую ще раз.
— Дуже мило з твого боку пропонувати це, та я вже краще піду сама. — Вона сперлась на його плече і повільно зашкутильгала вгору. — Бідолашний мій Деніс! — знову засміялась Анна.
Зганьблений, Деніс мовчав. Здавалося неймовірним, що лише дві хвилини тому він тримав Анну в обіймах, цілував її. Неймовірно. Тоді вона була безпорадна, наче дитина. Тепер знову відчувала свою зверхність, стала далекою, жаданою і неприступною. Як він міг так пошитись у дурні — взятися її нести! До будинку Деніс підійшов у стані глибокої пригніченості.
Він допоміг Анні піднятись нагору, залишив її під доглядом покоївки і знову зійшов до вітальні. Деніс був здивований, побачивши, що всі сидять на тих самих місцях, де він їх покинув. Він чомусь сподівався, що все буде зовсім інакше — здавалося, минула ціла вічність відтоді, як він пішов. Усі мовчать, як прокляті, подумав він. Люлька містера Скогана шкварчала й далі; то був єдиний звук. Генрі Уїмбуш досі не відірвався від своїх рахункових книг. Він щойно зробив відкриття, що сер Фердінандо мав звичку ціле літо їсти устриці, незважаючи на відсутність виправдувальних "г" (Мається на увалі, що в англійських назвах літніх місяців — June, July, August — нема літери r. О цій норі устриць звичайно не їдять, бо вони ще не смачні). Гомбо читав, почепивши на ніс рогові окуляри. Дженні з таємничим виглядом щось черкала в червоному блокноті. Прісілла сиділа в своєму улюбленому кріслі біля каміна і переглядала стос малюнків. Вона брала їх один по одному і, відкинувши назад голову, увінчану монументальною оранжевою зачіскою, довго й уважно роздивлялася малюнок крізь приплющені повіки, тримаючи його у витягнутій руці. На ній була сукня кольору морської води, на присипаному ліловою пудрою декольте виблискували діаманти. З рота стримів довжелезний мундштук. У височезну копицю волосся теж було вставлено діаманти; вони мінилися, коли Прісілла поводила головою. Малюнки були Айворові — зарисовки з Життя Духів, виконані під час екстатичних подорожей у кращий світ. На зворотному боці кожного аркуша були пояснювальні написи: "Портрет ангела, 15 березня 20 р.", "Астральні істоти під час гри, 3 грудня 19 р.", "Група душ при переході у верхню сферу, 21 травня 21 р.". Перш ніж подивитися на малюнок, Прісілла перевертала його й читала назву на звороті. Хоч як ревно вона старалася — Прісіллі жодного разу не пощастило побачити духів чи встановити хоч якийсь зв'язок із потойбічним світом. Їй доводилось задовольнятися розповідями.
— Куди ж ви поділи всіх інших? — спитала вона, коли Деніс увійшов до кімнати.
Він відловів, що Анна пішла спочивати, а Айвор з Мері залишилися в саду. Вибрав зручне крісло, взяв книжку і спробував заспокоїтися, читаючи. М'яко лилося світло від лампи, усе було непорушне, якщо не зважати на шарудіння малюнків у руках Прісілли. Усі мовчать, як прокляті, подумки повторив Деніс, всі мовчать, як прокляті…
Айвор і Мері прийшли тільки через годину.
— Ми дивилися, як сходить місяць, — сказав Айвор.
— Розумієте, він якраз на ущербі, тобто між другою чвертю і повнею, — дуже по–науковому пояснила Мері.
— Там, у саду так чудово. Дерева, пахощі квітів, зорі, — Айвор змахнув руками. — А коли зійшов місяць, то я аж заридав.
Він сів за фортепіано і підняв віко.
— Падало безліч метеоритів, — мовила Мері, не звертаючись ні до кого зокрема. — Очевидно, Земля саме потрапила під літній метеоритний потік. У липні і в серпні…
Та Айвор уже вдарив по клавішах. Він грав про сади, зорі, пахощі квітів, схід місяця. Він навіть втулив солов'я, якого там не було. Мері дивилася й слухала, напіврозкривши уста. Всі інші робили кожен своє і, здавалося, музика Айвора їх зовсім не турбувала. Саме цього липневого дня рівно триста п'ятдесят років тому сер Фердінандо з'їв сім дюжин устриць. Відкривши цей факт, Генрі Уїмбуш зазнав невимовно солодкої втіхи. Він знаходив особливу радість у святкуванні пам'ятних дат. Трьохсотп'ятдесятирічні роковини семи дюжин устриць… Шкода, що він не знав цього перед обідом; він би звелів подати шампанське.
Перед сном Мері нанесла візит Анні. У її кімнаті світло не горіло, але вона ще не спала.
— Чому ви не пішли з нами в сад? — спитала Мері.
— Я впала й звихнула ногу. Деніс допоміг мені дістатись додому.
Мері висловила їй щире співчуття. У душі вона також відчула полегшення, дізнавшись, що відсутність Анни пояснюється так просто. Там, у саду їй спало на думку, що, може, їх залишили сам на сам з Айвором навмисне.
У цьому було щось трохи louche (підозріле, двозначне). Не те щоб вона надавала цій події ваги, зовсім ні. Але їй не хотілося б стати жертвою інсценування.
— Сподіваюся, завтра вам буде краще, — сказала вона і пожаліла Анну, яка не бачила ні нічного саду, ні зірок, ні метеоритів, у літній потік яких саме потрапляє Земля, ні сходу місяця з його щербатістю. До того ж у них із Айвором була така цікава розмова. Про що? Та майже про все. Про природу, мистецтво, науку, поезію, зорі, спіритизм, стосунки між чоловіком і жінкою, музику, релігію. Вона вважає, що Айвор досить інтелектуальний.
Молоді леді попрощалися дуже приязно.
До найближчої римсько–католицької церкви звідси було двадцять миль. Педантичний у своїх релігійних уподобаннях, Айвор поснідав рано, а його авто вже стояло біля дверей, готове вирушити за чверть до десятої. Це була елегантна, дорога на вигляд машина, покрита жовтою емаллю чистого лимонного відтінку й обтягнута смарагдово–зеленою шкірою. У ній було два сидіння — три, якщо втиснутися щільно, — і пасажирів захищав від вітру, пилюки й негоди засклений седан, що, ніби вишуканий портшез вісімнадцятого сторіччя, піднімався посередині машини.
Мері, яка ще ніколи не бачила римсько–католицької відправи, вирішила, що це має бути цікаво, і коли машина виїжджала з двору крізь великі ворота, вона сиділа на вільному місці під седаном. Риком морського лева кілька разів проревів клаксон, тихше, тихше, — і вони зникли.
У парафіяльній церкві Крома містер Бодихем читав проповідь на тему, взяту з І Книги Царів, глава VI, 18: "І на кедрах посеред храму було вирізьблено весняні квіти" — проповідь, що мала чисто місцевий інтерес. Останні два роки проблема Меморіалу Війни у Кромі не виходила з голови у кожного, хто мав досить вільного часу або розумової енергії, або патріотичного духу, щоб думати про такі речі. Генрі Уїмбуш горою стояв за бібліотеку — бібліотеку, укомплектовану книжками з історії графства, старими місцевими картами, монографіями про тутешні старожитності, діалектологічними словниками, довідниками з місцевої геології та природничої історії. Йому було приємно уявляти, як фермери, натхнені такою лектурою, вирушатимуть у неділю по обіді на пошуки закам'янілостей та крем'яних наконечників для стріл. Самі ж фермери віддавали перевагу ідеї меморіального водоймища та водогону. Однак найенергінніша і найкрасномовніша партія ішла за містером Бодихемом, вимагаючи чогось релігійного — наприклад, збудувати нову цвинтарну браму, вставити в церкві вікна з кольорового скла або спорудити мармуровий монумент, або і перше, й друге, і третє, якщо можливо.