Хоч би, думаю, гарненька була абощо. А втім, це мене не дуже й хвилювало. Аби лише скоріш усе відбути. Нарешті хтось постукав, я поквапився до дверей відчиняти, але перечепився через клятий саквояж, що стояв на дорозі, і так шандарахнувся — мало коліна не розвалив. Чорт, ну й час я завжди вибираю, щоб дати сторчака через саквояж!
Відчиняю двері. За порогом і справді стоїть ота повія. Спортивне пальтечко з верблюжої вовни, без капелюшка. На вигляд блондинка, але волосся, видно, перефарбоване. Одначе старою шляйкою цю не назвеш!
— Доброго здоров'я! — кажу. Та так чемно, слухайте!
— Це про вас казав Моріс? — питає. Вигляд у каналії не вельми привітний.
— Хто — ліфтер?
— Угу,— каже.
— Так, про мене. Може, ввійдете? — питаю. Я почував себе дедалі невимушеніше. Не брешу.
Вона ввійшла, одразу скинула пальто й пошпурила його на ліжко. Під пальтом зелена сукня. Потім сідав якось так бочечком на стілець біля письмового столу й заходжується гойдати ногою. Перекинула, каналія, ногу на ногу й сидить, [78] погойдує: вниз — угору, вниз — угору. Т так первується! На повію навіть не схоже. Серйозно кажу. Мабуть, через те, що зовсім ще молоденька. Десь мого віку. Я сів у велике крісло поруч і запропонував їй сигарету.
-Не курю,— каже. Голосок такий тонюсінький-тонюсінький, ледве й чути. А от спасибі казати не вміє, коли їй що-небудь пропонують. Видно, її цього не навчили.
— Дозвольте відрекомендуватися,— кажу.— Мене звати Джім Стіл.
— Годинник маєш? — питає. їй, звісно, один чорт, як там мене звати.— Слухай, а скільки тобі, до речі, років?
— Мені? Двадцять два.
— Ага, бреши товще!
Оце сказонула! Як школярка, їй-богу. Я думав, така повія кине: "Дідька лисого!" або: "Чорта з два!" — а вона: "Ага, бреши товще!"
— А вам же скільки? — питаю.
— Стільки, скільки треба! — відрубала вона. Ще й дотепи відпускає, каналія! — Годинника маєш? — питає вдруге, а тоді раптом устає і стягує через голову сукню!
Скинула сукню, стоїть, а мені якось так чудно, ніяково! Я ж не думав, що вона почне так одразу. Я розумію: коли перед тобою раптом починають стягувати через голову сукню, ти повинен уже весь аж горіти і т. ін. Але я ніякого вогню в собі не відчував. Навпаки, все це мене швидше пригнічувало, ніж розпалювало.
— Чуєш, ти маєш годинника?
— Ні-ні, не маю,— кажу. Слухайте, ох і ніяково ж мені стало! — А як вас звати? — питаю.
А вона стоїть переді мною в самій рожевій комбінашці. Страшенно незручно мені було. Слово честі.
— Санні. То що, поїхали?
— Може, спершу трохи побалакаємо? — питаю. Теж придумав ідею! Дитячий садок. Але ж я почував себе збіса ніяково.— Ви дуже поспішаєте?
Вона глянула на мене, мов на божевільного.
— Якого чорта? Про що тут розбузикувати? — каже.
— Та не знаю. Ні про що. Просто я подумав, може, вам скортить трохи погомоніти...
Вона знов сіла на стілець біля столу. Видно, не до шмиги їй усе це було. Сидить і знов ногою погойдує. Слухайте, ох і нервова ж попалася!
— Може, візьмете сигаретку? — забув к дідьку, що вона ж не курить. [79]
— Я не курю. Знаєш, ти як хочеш побалакати, то давай балакай. А то мені немає коли.
Та якби ж знаття, про що з нею балакати! Може, думаю, поцікавитись, як вона стала повією абощо? Але я побоявся питати. Однаково нічого, мабуть, не скаже.
— А ви самі не з Нью-Йорка? — питаю нарешті. На більше я не спромігся.
— Ні, я з Голлівуду,— каже. Потім устає і підходить до ліжка, де кинула сукню.— В тебе є плічка? А то ще сукня помнеться. Вона щойно з чистки.
— Аякже! — поквапився відповісти я. І так зрадів, що нарешті можна підхопитись і знайти собі роботу! Я взяв сукню й повісив її в шафу. Аж дивно якось. Коли я чіпляв сукню, мені стало чомусь сумно. Я уявив собі, як оця дівчина входить до магазину, купляє сукню, і ніхто там навіть не здогадується, що вона повія і т. ін. Продавець, мабуть, подумав, що вона порядна дівчина — купляє ж сукню. Сумно мені зробилося, аж страх — сам не знаю чому.
Потім я знову сів і спробував повернутися до нашої розмови. Але співрозмовниця в мене була нікудишня.
— А ви щовечора працюєте? — промовив я і відразу зрозумів, що моє запитання ідіотське.
— Угу,— каже і все ходить по кімнаті — туди-сюди, туди-сюди. Взяла зі столу меню, читає.
— А що ви робите вдень?
Вона стенула плечима. Плечі такі худенькі-худенькі.
— Сплю. В кіно йду.— Вона поклала меню і звела на мене очі.— Чуєш, то що? Не можу ж я цілу...
— Ви розумієте,— перебив я її,— щось кепсько я себе сьогодні почуваю. Важка ніч була. Слово честі. Я вам, звичайно, заплачу тощо, але ви не дуже заперечуватимете, якщо сьогодні нічого не буде? Як ви на це?
Вся річ у тім, що мені просто нічого не хотілося. Якщо вже казати правду, то все це мене швидше пригнічувало, ніж збуджувало. Мене пригнічувала вона. Ота її зелена сукня в шафі, і взагалі. А крім того, я і в думці не припускав, що це можна робити з людиною, яка цілісінький день просиджує в отому ідіотському кіно. Слово честі, і в думці не припускав.
— А вона підходить до мене й дивно так поглядає, ніби мені не вірить.
— А що таке?
— Та нічого такого.— Слухайте, я вже й сам почав нервуватися! — У мене, бачте, зовсім недавно була операція.
— Та ну?! Де? [80]
— Та, як там її, на клавікорді.
— Та ну?! А де ж у біса та клавікорда?
— Клавікорда? Розумієте, вона, по суті, у спинному мозку. В самому низу спинномозкової каналу.
— Та ну?! — каже.— Кошмар! — А тоді бере, каналія, й сідає мені на коліна! — Пупсику! — каже.
Вона так мене рознервувала, що я молов уже чортибатька-зна-що.
— Я ще й досі не видужав,— кажу.
— А ти схожий на одного актора з кіно. Знаєш? Як там його... Та ти знаєш, про кого я. Як же його в чорта звати?..
— Не знаю,— кажу. Бачу, вона й не збирається, каналія, злазити з моїх колін.
— Та чого там не знаєш! Він ще грав в отому фільмі з Мелвіном Дугласом. Отой, що був молодшим братом Мелвіна Дугласа. Пригадуєш? Ну той, котрий випав з човна. Та ти знаєш, про кого я!
— Ні, не знаю. Я взагалі намагаюся не ходити в кіно. Коли бачу — вона вже починає дозволяти собі зі мною
чортзна-що. Вульгарно так, і взагалі.
— Може, не треба, га? — питаю.— Немає в мене настрою, я ж вам казав. Я щойно після операції.
З моїх колін вона не злізла, тільки глипнула на мене такими злющими очима та й каже:
— Слухай, я вже спала, а цей прицюцькуватий Моріс узяв і розбуркав мене. Ти що, думаєш, я...
— Я ж бо сказав, я вам заплачу — за те, що прийшли, і взагалі. Слово честі, заплачу. Грошей у мене слава богу. Бо мені недавно робили дуже серйозну операцію і, вважайте, я ще й досі...
— То на якого ж чорта ти сказав отому прицюцькуватому Морісові, що тобі потрібна дівчинка, га? Коли тобі недавно чикрижили оту твою розтриклятущу... як її там? На якого ж чорта?
— Ну, мені здалося, що я почуватиму себе багато краще. А виходить, трохи помилився. Серйозно кажу. Вибачте. Якщо ви на хвилинку встанете, я візьму ґаманець. Устаньте, будь ласка.
Вона була зла, як собака, але з колін моїх усе ж таки встала. Я взяв із шифоньєрки гаманець, дістав п'ять доларів і дав їй.
— Велике вам спасибі,— кажу.— Величезне спасибі!
— Тут п'ять. А треба десять.
Бачу, щось тут не те. Недаремно я потерпав, що чимсь таким воно й скінчиться. Чула моя душа. [81]
— Моріс сказав, що п'ять,— відповів я.— Він сказав: до ранку — п'ятнадцять, а за раз — тільки п'ять.
— Десять за раз.
— Він сказав: п'ять. Вибачте, їй-богу, вибачте, але більше я не дам.
Вона стенула плечима — точнісінько, як кілька хвилин тому, а тоді таким крижаним голосом процідила:
— Зробіть ласку, подайте мені сукню! Чи, може, вам це занадто важко?
От дівчина — жах! Голосок тонюсінький, а як сказоне що-небудь, аж мороз поза шкірою йде. Якби це була товста, стара й уся наквацьована вішалка, то не так би наводила страх.
Я підійшов до шафи й дістав сукню. Натягла вона її, потім узяла з ліжка пальто.
— Ну, бувай, гнидо пузата! — каже.
— Бувайте! — кажу. Дякувати їй чи там що я вже не став. І правильно зробив.
14
Коли каналія Санні пішла, я сів у крісло й викурив дві сигарети одну за одною. Надворі вже розвиднялося. Слухайте, а на серці в мене коти шкребли. Так було тоскно — ви собі не уявляєте. І тоді я почав розмовляти вголос з Аллі. Час від часу я так роблю, коли на душі стає дуже важко. Біжи, Аллі, кажу, додому, бери велосипед і жди мене біля будинку Боббі Феллона. Боббі Феллон жив у Мені неподалік від нас — ще тоді, багато років тому. І ось одного разу сталася така пригода: ми з Боббі надумали гайнути велосипедами _на озеро Седебіго. Візьмемо з собою, думаємо, сніданок тощо, прихопимо дрібнокаліберки — ми ще були шкети і взагалі гадали, що з дрібнокаліберок можна настріляти дичини. Одне слово, Аллі почув, як ми домовлялися, й собі захотів з нами, а я кажу, не поїдеш, і край. Ти ще малий, кажу. І ось тепер, коли на душі мені стає тоскно, я іноді кажу йому: "Гаразд, біжи додому, візьми велосипед і жди мене біля будинку Боббі. Тільки не дляйся!" Річ не в тім, що я ніколи не брав його нікуди з собою абощо. Ні, брав. Але того дня не взяв. А він зовсім і не образився. Він узагалі на мене ніколи не ображався. Та я щоразу згадую про це, коли на душі стає тоскно.
Зрештою я все ж таки роздягся й ліг. Уже в постелі подумав: може, помолитись абощо? Але так і не зібрався. [82]
Мені не завжди вдається помолитись, навіть якщо хочу. По-перше, я, можна сказати, атеїст. Ісус Христос тощо мені імпонує, проте від усієї іншої мури в біблії я не дуже в захваті. Взяти хоча б отих апостолів. Щиро кажучи, вони мені просто страшенно діють на нерви. Звісно, коли Христос урізав дуба і т. ін., вони поробились такі добренькі, та поки він був живий, пуття йому з них було стільки ж, як із дірки в голові. Тільки те й робили, що підводили його під монастир. Мені в біблії найменше подобаються якраз Апостоли. Коли вже хочете знати правду, то після Ісуса менi там найбільше до душі отой одержимий, що жив у склепах та все дряпав себе камінцями. Я його, дурня нещасного, люблю вдесятеро дужче, ніж усіх апостолів гамузом. У Гутоні я частенько сперечався про це з одним типом з другого кінця коридора, Артуром Чайлдсом. Він, каналія, був квакер ' і всю дорогу читав біблію. Симпатичний був хлопець, мені подобався, але наші погляди на багато що в біблії розбігалися, надто щодо отої мури з апостолами.