Мало було своїх-—то вона ще й узяла дітей чоловіка... А тепер хай турбуються про них інші?. Добре мені діло!
Пішта мовчав. Ліна вийшла. Певно, подалася на кухню — принести обід.
— О господи, що мені робити? — вигукнув Пішта, стискаючи руками чоло.
Він згадав матір. Небіжчиця теж мала звичку стискати чоло. Отже він успадкував душевний склад матері...
Пішта сів за обідній стіл на своє звичне місце, розгорнув білу серветку й поклав її на коліна.
Аделка має диплом учительки. Кілька разів Пішта збирався запропонувати їй взяти учасґь у конкурсі — він зумів би влаштувати її тут на роботу. Однак обидві жінки завжди були проти цього. Ліна й чути не хотіла про те, щоб жити в одному місті зі своєю шурячкою, і навіть погрожувала розлучитися з Піштою, а сестра за десять років жодного разу не приїхала в місто.
Що робити тепер? На що вона здатна в свої тридцять чотири роки та ще й з п'ятьма дітьми на руках? Де вона зможе працювати? А що скаже Ліна, коли він запропонує Аделці перебратися сюди?
Сімейний нелад гірше всякого лиха...
Ліна принесла суп і крикнула в сусідню кімнату:
— Обідати!
З шумом перекидаючи стільці, хлопці кинулися на поклик, але двері відчинили тихо, обережно висунувши з них ясні, веселі личка. Діти скидалися на звірят, які насилу стримувались, щоб не пустувати. Мати гримнула на них:
— Ну, що там? Що там? Біжите, немов поросята... Хлопці тихо, слухняно підійшли до столу.
— Помили руки?
в— Помили,— відповіли обоє, показуючи руки — вогкі від недавнього миття, але з чорнильними плямами.
— Сідайте на свої місця! — скомандувала Ліна. Вона, звичайно, побачила, що руки помиті погано, але не хотіла більше робити зауважень.
" Хлопці посідали.
— Татку! — вигукнув Кальмушка, менший син.— То правда, що в дядечка Кардича подають до столу золоті прибори?
— Від кого ти почув таку дурницю? — спитала Ліна.
— В школі сказали, що поважним гостям на стіл завжди ставлять золоті прибори. Невже вам не на золоті подавали?
— Мовчи і їж як слід. Зав'яжи серветку.
Діти відчули, що в матері поганий настрій, і замовкли. Тільки інколи лукаво перезиралися.
— Я вас розсаджу, якщо будете пустувати,— сказала Ліна.— їм, бачте, тісно в одній кімнаті! Тож один буде обідати в дроварні, а другий — у підворітті!..
Хлопці на хвилину затихли, а потім голосно зареготали. Вони не могли стримати сміху — такою фантастичною здалася їм материна погроза. Кальмушка навіть похлинувся супом. Він довго кашляв, чхав і пирхав, врешті змушений був устати з-за столу й піти у другу кімнату, щоб прокашлятися і насміятися досхочу. Трохи згодом він повернувся назад.
Пішта строго глянув на дітей і взявся до обіду. Суп був смачний, та й взагалі Пішта дуже любив супи. Вій звик до смачних страв, бо Ліна добре готувала. Протягом усього їхнього спільного життя він смакував чудовими наїдками... А ось його сестра та її п'ятеро дітей голодують... Хто знає, чи є у них сьогодні шматок хліба..
— Ще будеш їсти?
— Ні, дякую.
Ліна взяла тарілку й вийшла. Хлопці знову відчули свободу.
— Татку! Адже то неправда, що в дядечка Кардича столові прибори із золота? — спитав Берці, старший син.
— Замовч! Не мели дурниць!
— Золотою ложкою тільки король їсть,— промовив Кальмушка.
— Дурний! — вигукнув Берці.— Діти королеви зараз голодують, в Лекейто.
Пішта сердито глянув на хлопців.
— Замовкните ви чи ні?
Ліна принесла таріль із другою стравою. Галушки були із сиром, сметаною та вишкварками. У хлопців аж слинка потекла.
— Татку,— за хвилину сказав Берці.— До Голубеків приїжджав гість із Америки, якийсь американський підприємець, дуже багатий. Коли на вечерю подали галушки з вишкварками, він подумав, що то родзинки і вирішив/ що перед ним — солодке тісто з кремом. А коли проковтнув шматочок і відчув запах смальцю, його занудило.
Пішта мимоволі усміхнувся.
— Хто тобі сказав цю дурницю? — спитав він і знов усміхнувся, бо ця історія здалася йому досить кумедною.
— Петер Кеніг розповідав у класі,— голосно відповів хлопець, задоволений з того, що йому вдалося розсмішити батька.
Навіть Ліна засміялася. З цими дітьми не занудишся, звеселяють вони душу. Вона погладила сина по голові. Настрій у неї покращав. Якби Пішта не турбувався через Аделку, було б і зовсім добре.
— Та де їм, американцям, знатися на стравах,— сказала Ліна зі зверхністю доброї господині.
— Воно й не дивно — адже вони самі консерви їдять. В них усе консервоване.
— Навіть гуляш,— засміявся Пішта.
— І гуляш, татку, і будь-яка інша страва. Вони кажуть куховарці, що подавати на обід, а вона йде і купує в крамниці консерви: суп, м'ясо, підливу, овочі.
— Саме так, дурненький ти мій! — сказала Ліна і засміялася, аж почервоніла.
Отже, обід удався. Батьки в доброму настрої слухали веселе базікання хлопців.
— Принеси солодке, Берці,— звеліла Ліна. Хлопець устав і пішов до буфету, на якому лежала таця
з фруктами. Це були яблука, що їх прислав дід із хутора. Берці обережно поставив тацю на стіл, пильнуючи, щоб жодне яблуко не впало. Він дуже пишався своєю спритністю.
Кожен взяв по яблуку, і обід на цьому скінчився.
— Ось спіткає нас лихо, тоді будете знати! — повчально сказала Ліна.— Зараз вам добре живеться, бо батько дістає вам усе. А ви не хочете ні вчитися, ні працювати... Виростете нікчемними ледарями.
Після обіду Ліна подалася в кухню дати розпорядження щодо миття посуду. Витирала вона посуд звичайно сама. Служницю — молоденьку селянську дівчину — постійно доводилось усьому навчати. Навіть таку просту справу, як миття посуду, не можна було їй довірити.
Пішта вийняв із столу чистий рожевий бланк, написав на ньому адресу Аделки й проставив суму — п'ятдесят пенге. Потім обережно видобув із задньої кишені гаманець, дістав із нього асигнацію — перші гроші, які заробив уже на посаді обер-прокурора,— і віддав Берці.
— Синку, збігай на пошту й відправ цей переказ. Я не можу це доручити нікому іншому. Такі справи ми з тобою повинні робити самі.
— До другої години переказів не приймають,— сказав Берці.
— Гаразд, підеш пізніше.
Пішта навмисне залишив бланк на видному місці —• для того, щоб,дружина його побачила,— а сам приліг на диван подрімати.
Увійшовши до кімнати, Ліна відразу помітила бланк та гроші. Вона наблизилась до столу й прочитала його.
Пішта був радий, що написав усього лише кілька слів: "Твій гаряче люблячий брат".
Ліна кинула бланк на стіл і мовчки вийшла.
Пішта відчув неабияке задоволення — так, наче цими п'ятдесятьма пенге спокутував свій гріх, виплатив борг, який дуже мучив його. Цього боргу ніхто не вимагав, але тим дужче тривожив він душу. Пішта чомусь згадав, що коли був гімназистом, то вирішив до кінця своїх днів протегувати засновану, точніше, .реорганізовану ним спілку допомоги. Він навіть розробив детальний план, скільки грошей щороку даватиме цій спілці аж до того часу, поки вона стане такою міцною, щоб кожний юнак, бідний чи багатий, одержував підручники безкоштовно. Це був чудовий, натхненний план. Пішта мріяв про його здійснення і в університетські роки; яка солодка то була мрія!.. А що вийшло? Спалахнула війна, Пішту забрали до війська. (В цей час йому було б легше, ніж будь-коли, висилати гроші спілці, однак довелося помагати матері...) Потім він потрапив у полон. А коли повернувся додому, нічого іншого не залишалось, як радіти бодай із того, що на свій скромний заробіток він утримує дружину та дітей... Ніколи нікому не розповідав Пішта про свій потдємний план і тільки тому не червонів перед самим собою, що ніхто не підозрював про його заповітну мрію. Що ж, як радник у справах культури він не мав змоги допомогти школі. Але тепер, як обер-прокурор, він неодмінно що-небудь для неї зробить...
Тішився Пішта і тим, що допоміг Аделці. Вона одразу заспокоїться, переконавшися, що в Піштиних жилах кров іще не перетворилася у воду... Хіба ж можна не допомогти людині, коли вона голодує? Дарма, що Піштині передбачення щодо чоловіка Аделки справдилися. Адже їй треба було вийти заміж за людину із спокійним характером, статечну, заможну...
Отже, з п'ятдесятьма пенге покінчено. Пішта не хотів наслідувати приклад Макроці, який розбестив своїх прихильників, щотижня влаштовуючи їм банкети під тим чи іншим приводом. Макроці був затятим мисливцем. Своїх компаньйонів він збирав на березі Тиси в рибацькій корчмі, і вони там пиячили та розважалися під циганську музику. Тому вони й ладні були піти за ним у вогонь і у воду. Пішта теж мав намір завести собі недоторканий грошовий фонд, хоч би на той випадок, якщо схочеться випити з друзями кухоль пива... Але цим разом гроші зберегти не вдалося — послав їх Аделці. Він спершу і не думав розповідати Ліні про ті п'ятдесят пенге. Бувши радником у справах культури, Пішта ніколи не дозволяв собі таких витрат, та й Ліна не погодилась би на них. Однак щось робити все ж таки потрібно. Він уже почуває себе незручно щодо інших людей, почуває себе в боргу перед ними...
Ну, годі про це. Він знайшов цим грошам чудовий ужиток. Аделка купить на них дітям їжі...
Пішта поглядав на годинника, намагаючись не заснути. Коли вибило другу годину, він гукнув Берці, що уже час іти на пошту.
Хлопець уже зачиняв за собою двері, коли Ліна з кухні спитала куди він іде.
— На пошту! — гордо відповів Берці.
Пішта чекав, що дружина скаже що-небудь, але вона промовчала. Це заспокоїло його, і він задрімав.
Прокинувся від того, що Ліна ввійшла у кімнату.
Ввійшла мовчки, але грюкнула дверима. Це був знак, що вона сердиться. Принесла з собою якийсь папірець і кинула на стіл. Помітивши, що чоловік не спить, Ліна озвалася:
— Таки послав?!
Пішта не відповів. Він мовчав довго. Ліна порядкувала в кімнаті: поставила на місце стільці, прибрала зі столу.
— Божий подарунок,— сказав нарешті Пішта примирливо.— Краплина в морі... Ці гроші я сам заробив.
-г~ Якраз тому,— сказала Ліна і зупинилась з ганчіркою в руці.— Якраз тому, що сам заробив... А тепер хочеш вилити ці краплини в море?
— Не маю такого бажання. Я раз і назавжди покінчив із сестрою.
— Як це "раз і назавжди"? Правильніше буде сказати — все тільки починається! Чи, може, цих грошей їм, вистачить до самої смерті?!
— Більше дати не можу. Я не Крез і не збираюсь розоряти себе заради них.
На очі Ліні набігли сльози.