Хлопець знав, що Ваня сумлінний і сміливий, і не здивувався його намірові своєю загибеллю врятувати Тимошкіна. Але хіба він міг погодитись на те?!
— Ні, Іванку. Не можу.
Ваня стих, помовчавши трохи, а потім, ніби раптом згадавши щось, вилаявся.
— Іди, поки не пізно! Ну! Повзи! Чуєш? Потім я...
Він хотів ошукати товариша, мабуть, перший раз у житті, — ошукати для його ж порятунку, ціною свого життя, бо куди він міг відповзти з такою раною?!
— Годі. Не кажи дурниць, — розсердився Тимошкін.
Може, хто з них ворухнувся, а може, німці почули голос, тільки зовсім зблизька знову вдарила черга. В засніжених кущах щось шаснуло, хлопець уткнувся обличчям у сніг, а Ваня коротко, але дуже тривожно ойкнув. Зрадлива вогняна пляма блиснула в очах Тимошкіна, і він схопився з землі.
— Ваню!!!
— Іди, — кволо сказав Щербак. — Повзи... Я все...
— Не піду! — вирвалося в Тимошкіна, і його охопив жах від думки, що з Іваном сталося лихо. Поповзом по снігу він кинувся до нього, але не доповз, може, двох кроків, як Іван стрепенувся, підніс до голови пістолет і вистрілив.
Хлопець ледве не закричав від розпачу й, схопившись на ноги і вже не ховаючись, кинувся до товариша. Ваня лежав обм'яклий, і сніг біля його голови, дрібно обприсканий кров'ю, здавався неприродно рябим.
Відразу ж у винограднику затріщали автомати, кулі почали довбати сніг, але Тимошкіну вже було не страшно. Він перевернув товариша на спину, потім одноруч обхопив його велику лобасту голову й одубілою своєю долонею спробував затиснути скроню, з якої поміж пальцями текла липка, тепла кров. Не одразу збагнув він, що його останній в цій біді товариш; його найкращий, фронтовий товариш.був уже мертвий...
Коли зовсім близько в винограднику з'явилося кілька темних зігнутих постатей, він вирвав з похолоділої руки Щербака його пістолет і вистрілив — раз, другий, третій. Здається, його постріли влучили ворогів — хтось заойкав там, — німці нещадно густо посипали виноградник з автоматів. Тимошкін хвильку тулився коло неживого товариша, а потім, до краю усвідомивши все, кинувся геть.
Він мусив рятуватися. На руках і колінах він рачкував по снігу поміж виноградними кущами, повз, потім схопився, побіг. Позаду знову потрясали ніч постріли. Кулі чи, може, гілочки стьобали по полах його шинелі — хлопець упав, на мить притаївся, потім знову схопився, біг і біг...
Через деякий час німці, здається, відстали, не стріляли і не доганяли його — може, вони знайшли неживого Ваню й спинилися. Тоді він пішов повільніше, зачепившись за щось, упав і довго змертвіло лежав на морозно-пекучім снігу.
Потім, зрозумівши, що прийшов порятунок, сів і вперше оглянувся навкруги. Скрізь було тихо. Над широким простором дрімала зимова ніч і мерехтіли в височині зелені, білі, сині зорі. Одна з них, немов упавши з неба, червоним вогником яскраво блищала на обрії, і він догадався, що то догоряє той танк. Хлопець зрадів його закличному рідному блиску і підвівся.
А потому він помалу йшов — сам на всій цій огорнутій мороком рівнині — і плакав. Давно вже, мабуть, з дитинства, так не душили його пекучі сльози — від його невтішної втрати, від самотності, від гіркого болю воєнних невдач, від огидної зради Блищинського. Тільки б дійти до своїх! З упертою рішучістю бажав Тимошкін кари йому і заради помсти, і в ім'я справедливості. Гнів стискував горло, коли поставали перед очима Скваришов, Кеклідзе, Щербак і багато інших славних хлопців, що, засипані снігом, навіки зосталися на широких розлогах угорських рівнин.
Крізь сльози він нічого не бачив навколо, крім далекого вогника, який кволо миготів на чиїйсь передчасній залізній могилі. Він вів хлопця в темряві ночі — від загибелі до життя, до своїх.
1960-1961 рр.