На от, перев'язуйте, чим знайшла.
Весь час, поки Рибак обкручував стегно, Сотников тамував у собі стогін і, тільки-но все було закінчено, пластом упав на лаву. Рибак сполоскав у чавунці руки.
— Ну от, операція закінчена. Хазяєчко!
— Бачу, не сліпа, — сказала Дем'яниха, з'являючись у дверях.
— А що далі, от притичина! — Рибак з явною заклопотаністю зсунув на потилицю шапку й запитально подивився на жінку.
— А я хіба знаю, що далі.
— Іти він не може — факт.
— Сюди ж прийшов.
Мабуть, жінка щось відчула в його далекім натяку, і вони пильно й насторожено подивилися один на одного. І ці їхні погляди засвідчили більше, ніж сказано словами. Рибак знову відчув свою невпевненість, слабкість свого логічного грунту — як було довести цій жінці, що іншого виходу в них нема. Але й вона, певно, не гірше розуміла, чим ризикує, зваживши на їхню потребу, і тому вирішила стояти на своєму.
У досить легкій, майже дріб'язковій розмові, що тривала досі, настала докучлива заминка. Сотников задишливо притих на лаві, а Рибак, заклопотано роздумуючи, глянув у вікно.
— Німці!
Як ужалений, він одскочив до порога, за якусь долю секунди все ж устиг розгледіти кілька озброєних людей, що стояли на кладовищі. Саме стояли, а не йшли, він навіть не зрозумів, куди вони були звернуті обличчями, він тільки побачив силуети постатей зі стволами гвинтівок над їхніми плечами.
Сотников підхопився з лави, широко замахав біля себе рукою, стараючись схопити гвинтівку. Господиня як стояла, так і завмерла, обличчя враз сполотніло. Рибак спершу хотів було вискочити за двері, та знову повернувся, щоб глянути у вікно, але його випередила Дем'яниха.
— Ідуть! Троє сюди йдуть!
Справді, троє з кладовища направилися вниз до стежки, якраз, напевне, по їх недавніх слідах. Як тільки Рибак побачив те, все у ньому опало всередині в щемливому передчутті біди. Ніколи він не лякався так, навіть сьогодні вночі, а тепер щось підказувало йому: буде найгірше. Спершу він справді розгубився. Здається, найрозумнішим зараз було втікати, але, глянувши на скорченого на лаві Сотникова, що стискав в одній руці гвинтівку, спинився. Втікати не можна було. Дем'яниха, певно, теж зрозуміла це і тривожним шепотом сказала:
— На горище! Лізьте на горище!
Звісно, на горище, куди ж іще можна було сховатися в селянській хаті? Вони ступили у темнуваті сіни, в кутку яких чорнів квадратний лаз на горище, але драбини під ним не було, і Рибак вискочив на круглі кам'яні жорна. Передусім він скинув на горище гвинтівку й оглянувся.
— Давай твою!
Сотников, розставивши руки, перебирався через поріг, Дем'яниха підтримувала його. Він подав гвинтівку, і Рибак теж сунув її у темну дірку горища. Потім, ледве не поваливши жорна, виволік на них Сотникова. Верхній брус звідси був ще високо. Ухопившись за нього руками, Рибак зашкряботів по стіні чобітьми і сяк-так видерся. Зразу ж схопив за простягнуті руки Сотникова. Дем'яниха весь час старанно й невлад помагала знизу. Сотников півхвилини напружено видирався по стіні й нарешті теж перевалився через верхній брус і опирився на горищі хати.
— Клоччя там! За клоччя лізьте! — підказувала знизу хазяйка.
Рибак ступив по м'якій засипці горища, тут, як і в сінях, панувала напівтемрява, хоча з-під стріхи й крізь маленьке віконце в щитку трохи цідилося світло, в якому він побачив широкий цегляний стовп димаря, якесь дрантя на вішалі, зламаний коловорот долі. Трохи віддалік під дахом громадилася чимала купа клоччя.
— Сюди давай!
Сотников, підібравши гвинтівку, навпочіпки пробрався під стріху в куток, куди показав Рибак, і чоботом насунув на нього клоччя, потім ще. Далі й сам теж утиснувся під стріху за спину товариша, слухом проникаючи туди, вниз, де поблизу вже рипіли по снігу кроки.
Завмерши, вони лежали, ледве тамуючи дихання. У ніс било різким прядив'яним запахом, костриця обсипала обличчя і кололася за коміром. Рибак якомога конкретніше старався пригадати те, що уздрів: ішли вони саме по їхньому сліду чи так просто направилися в село. Якщо по сліду, тоді, звісно, будуть шукати. Тоді навряд чи їм тут відлежатись. У грудях Сотникова хрипіло-гуло, це заважало слухати, вони обоє принишкли, стараючись почути якомога більше. Голоси лунали вже так близько, що їх охопив жах: німці заговорили з Дем'янихою.
— Привіт, фрау! Як життя То були поліцаї, це стало зрозумілим з першого ж їх слова, вони протупали по двору, здається, прямують до ганку. Дем'яниха чогось мовчала, і Рибак затаївся в чеканні, сильно жадаючи, щоб вони пройшли мимо.
— Що мовчиш? Клич у гості, — глухувато долинуло на горище.
— Хай вас на кладовище кличуть, таких гостей. "Е, не треба так, — майнуло в голові Рибака. — Навіщо ти заводишся!" Пильно дослухаючись, він боляче переживав за грубощі господині і боявся, що вона достукається, зрештою, біди.
— Ого! Ти що, незадоволена?
— Задоволена, радуюся, аякже!
— Отож-бо! Горілка є?
— А в мене хіба крамниця?
— А закуска? Ану-ну давай пару ковбас.
— Еге, чого захотіли! З кота я нароблю вам їх? Підсвинка забрали, а тепер ковбас їм!
— Ось як ти нас зустрічаєш! — єхидно зарипів інший голос. — Партизанів так, напевне, і сметанкою годувала б!
— Мої діти півроку сметани не бачили.
— Так ми тобі й повіримо!
Ну, звичайно, не слід було так злісно й сварливо поводитися з ними, от вони й не пройшли мимо — їхні важкі кроки затупали вже у сінях. Але, здається, двері в хату ще не розчинялися, і Рибак аж похолонув од несподіваного і такого простого тепер міркування: а раптом полізуть на горище шукати ковбас? Але ні, поки що загрюкали в сінях, — мабуть, одкинули віко у скрині, потім загрюкало щось дрібніше, щось упало на діл і покотилося з гучним жерстяним брязкотом. Боячись поворухнутися, Рибак тихо лежав за клоччям, скоса позираючи на похмурі, в павутинні крокви з відсталою корою і думав: ні, прийшли не по них. Шукають поживи — звичайне поліцайське заняття в селі, а на кладовищі, мабуть, пост-засідка — будуть пильнувати дорогу.
Вони ще не перестали гуркотіти в сінях, як Сотников поруч неприродно випнувся, спина його вигнулася, в грудях щось лихоманкою заходило, і Рибак аж злякався, що той кашляне. Та він не кашлянув, якось стримався, стих, і вони там, унизу, вже брязкали клямкою, а потім їхні голоси приглушено долинали з хати:
— Де господар? У Московщині?
— А я звідки знаю?
— Не знаєш? Зате ми знаємо. Стась, скажи, де її чоловік?
— Та, певно ж, в армії.
— О, сука, приховує! Ану влупи їй!
— А-яй! Гади ви! — закричала Дем'яниха. — Щоб ви пощезли до вечора! Щоб ваші очі ворони викльовували! Щоб ви дітей своїх не побачили!..
— Ах, от як! Стась!
Невідомо, що вони вчинили з нею, але в хаті закричали діти не своїм голосом, заголосила дівчинка, і раптом з нап'ятих грудей Сотникова бухнув кашель. Бухнув тільки один раз, але в Рибака аж в очах потемніло, руки з-під паклі самі шмигнули до рота Сотникова, але той бухнув ще. У хаті враз усе змовкло, немов усі вискочили з неї. Рибак запізніло стиснув Сотникову щелепи, і той скорчився в судорожній внутрішній потузі.
— Хто там? — нарешті почулося з хати.
— Та ніхто. Кіт у мене там, простуджений, ну, кашляє, — чути було, — злякано загомоніла Дем'яниха. Та її не дуже впевнені слова, мабуть, нікого не переконали.
— Стась! — владно скомандував гучний розлютований голос.
Рибак затамував дихання на видиху, певно відчуваючи, що ось-ось все пропаде. Напевно, треба було оборонятися, І стріляти, хай би й вони загинули, але невідомо, звідки з'явилася остання надія на чудо, подумалося: а раптом пощастить, не знайдуть. Він розумів, що ця мала надія — сестра розпачу, але іншої в них не було, і він дуже хотів, щоб вона збулася.
Чути було, як поліцаї з гуркотом, немов череда, вискочили в сіни, люто брязнувши об стіну дверима, на горищі під стріхою відразу посвітлішало. Над ними чорною хребтиною окреслювалася кроква з сивим тремтячим шматком павутиння та уткнутим у солому іржавим серпом. Кілька тіней, невідомо звідки проникли на горище, ковзали сюди-туди під стріхою.
— Драбину! Давайте драбину! — басовито командував голос, що звик наказувати.
— Немає драбини, нікого там нема, чого ви причепилися Дем'яниха плакала.
Стукіт, удар у стіну, шкрябання чобіт по брусах і — зовсім близько захеканий голос:
— Так темно там! Нічого не видно!
— Що не видно? Лізь, я наказую, туди т-твою мать!
Знову шкрябання по стіні, хапання руками за верхні бруси стіни, стомлене дихання і нетерпеливе знизу:
— Ну що?
— Зачепився сяк-так. Але темно.
— Крикни!
— Ей, хто тут! Вилазь, а то зараз гранатою влуплю! — пролунало, здається, під самим дахом. Але кроків на горищі не було чути — напевно, поліцай не наважився перелізти стіну.
— Так він тобі й вилізе! — гудів знизу командирський бас. — Схованка якась є?
— А начебто. Сіно, чи що…
— Штрикони гвинтівкою!
— Та не дістану.
— Ей, туди т-твою мать! Теж вояка! На автомат! Автоматом чесони! "Це все, крапка", — сказав собі Рибак і завмер, майже фізично відчуваючи, як зараз їхні тіла рознесе в клоччя стрімка автоматна черга. Але це вже занадто, це вже смерть, на яку він ні за що не міг погодитись.
І все-таки він барився, навіть не ворухнув пальцем, хоча поруч коло боку муляла гвинтівка. Намагаючись використати останні секунди, він шалено метушився в думках, шукаючи порятунку, але ніде його не знаходив: так ловко попалися вони в цю пастку. Певно, усе було вже закінчено, треба було вставати, і на мить йому захотілося, щоб першим це зробив Сотников. Він поранений, хворий зрештою, він кашлем виказав обох, йому більше випадало здаватися в полон. Але Сотников лежав, мов неживий, тільки напружився, схоже було — перестав навіть і дихати.
— Ах, не вилазиш! Ну, я тебе!..
Під дахом почулося коротке металеве клацання — надто знайомий звук автоматного затвора, який ставлять на бойовий взвід. Далі мало бути те найостанніше, за яким нічого вже більше не буває. Може, якась секунда відділяла їх від цього рубежу між життям і небуттям, але й тоді Сотников не ворухнувся, не кашлянув навіть. І Рибак, напослідок жахнувшись, різко відкинув од себе клоччя.
— Стій! Не стріляй!
— Руки вгору! — здичавіло закричав поліцай, і Рибак подумав, як би той з переляку не вгатив у нього чергу. Навпочіпки він вибрався з-під стріхи і встав.