У іншому місці з хащів вибіг зляканий дикий кабан. Піп вистрілив, але не влучив.
На одній галявинці вони помітили, що під деревом щось ворушиться. Обережно підійшли — й відсахнулися назад: перед ними був боа, метрів шість довжини й відповідної товщини. Вільно розкинувши свої кільця, він обідав і так був захоплений своєю справою, що навіть не помітив людей.
Та й не до того йому було, щоб дивитися по сторонах: він тримав у роті тварину, принаймні разів у десять ширшу від його горла. З рота стирчали тільки задні ноги, що ще дригалися, хвіст і частина тіла. Дивлячись на цей обід, важко було вирішити, кого більше жаліти — чи тварину чи змію. Можна було подумати, що змія подавилася: горло її так розтягнулося, що здавалось, от-от розірветься; щелепи стояли майже вертикально.
Трохи відпочивши, змія почала ворушити горлом. Страшенним зусиллям посунула здобич на якийсь сантиметр і знову завмерла.
— В такому становищі боятися нічого, — сказав Піп і підійшов ближче.
— Обережніше, туан! У неї ще вистачить сили, щоб обкрутити хвостом, — попередив Нонг.
Боа вже помітив людей, грізно повернув до них голову і став поволі відсовуватися далі. Страшно було дивитися на цю підняту, ніби на стовпі, голову, на жахливі очі, які, здавалось, могли спалити самим лютим блиском, на тіло-колоду, яке може задушити бика. Піп вистрілив. Страхіття забилося так, що навколо полетіло гілля, а обидва мисливці кинулися назад. Ще куля-друга — змія все крутиться, усе здригається. Знову й знову довелося стріляти, поки, нарешті, вона заспокоїлась.
— Один раз на два-три місяці доводиться бідній обідати, та й то ми перешкодили, — сказав Піп, торкаючи її ногою.
Можна ще додати, що ці страшні змії з породи пітонів (удави, душителі) людям ніякої шкоди не роблять. Отрути вони не мають, задушать, проковтнуть яку-небудь тварину та й лежать собі один-два місяці. На людину можуть напасти лише тоді, коли їх роздражнити або якось самому потрапити до них в обійми. Куди небезпечніші гадюки, які хоч і менші за удава в десятки й сотні разів, але швидко відправляють людей на той світ. З однією з таких змій наші мисливці й познайомилися того ж дня.
Над купою каміння кружляла пташка. Літала навколо, жалібно кричала, билася крилами, але весь час не зводила очей з одного місця на землі.
А там лежала змія довжиною метра півтора і, трохи піднявши голову, не зводила очей з пташки. Змія була червоножовтого кольору, а на голові виразно виднілися два з'єднані кружечки, дуже подібні до окулярів.
— Очкова! — прошептав Нонг.
— Тсс!.. — штурхнув його Піп, з захопленням спостерігаючи за цією сценою.
Нещасна пташка хоч і відлітала, але щоразу знову підлітала до кобри. Спокійний, пильний, крижаний погляд змії, навіть коли дивитися збоку, справляв жахливе враження. Голова поволі поверталася слідом за пташкою, висунутий язик ворушився. Пташка, напевно, добре знала, що їй загрожує смерть, жалібно цівкала, але не могла відірватися і підлітала все ближче й ближче.
— Шкода пташки, — сказав Піп, ступивши крок уперед, щоб вистрілити.
Рух, шелест і тріск гілочки були помічені змією, і вона глянула в цей бік. Пташка, яка вже готова була залетіти в рот змії, скористалася моментом і з радісним щебетом полетіла геть.
Але кобра розлютилась. Звичайно вона тікає від людей, та цього разу підняла свою голову на півметра, широко роздула шию й рушила на Піпа. По боках шиї випросталися зморшки й надали голові вигляду ополоника. Недаремно перші португальці дали їй назву "кобра де капелло", що означає — змія в брилі. Очі її замість пташки втупилися тепер у Піпа, і навіть той на мить відчув себе якось непевно.
Та й було від чого. Третина тіла змії зводилася догори прямо й нерухомо, як палиця, і разом з тим швидко рухалася вперед. Цей незвичайний "нерухомий рух", цей жахливий зміїний погляд, зміїне жало (язик) і грізний "бриль" могли злякати й хоробру та озброєну людину, тим більше що стріляти в таку малу ціль було рисковано.
Проте Нонг вистрілив і зачепив край бриля; кобра трохи похитнулася, зашипіла і, видно, приготувалася вже стрибнути. Але слідом за Нонгом вистрілив Піп, і голова змії поволі схилилася до землі. Тут кобра почала крутитися й бити хвостом, поки удар по голові зовсім не заспокоїв її.
— От гадина! — сказав Піп, знявши свій шолом і витираючи піт. — Мало не зачарувала мене, як ту пташку.
— О туан! Це найнебезпечніша змія, гірша за всіх великих боа. Одужати, коли вона покусає, неможливо.
— Треба буде з неї зняти шкіру на згадку. Візьми її з собою.
Нонг повісив змію собі на шию, і вони пішли далі. Коли взяти до уваги, що Нонг ніс іще вбиту мавпу, то буде зрозуміло, що дальша дорога була для Нонга не дуже приємною і бажаною. Вони п так оді йшли вже від своєї стоянки кілометрів на десять.
— Чи не думає туан повернутися назад перед дощем? — дипломатично сказав Нонг.
Піп глянув на небо, потім на свій годинник. Було одинадцять годин.
— Ще встигнемо, — сказав він. — Здається, і сьогодні дощу не буде. Дійдемо ще он до тих великих дерев, спочинемо і тоді назад. Може, зустрінемо ще що-небудь цікаве.
Полювання в первісному лісі на незвичайних звірів так сподобалося Піпу, що він хотів використати кожну хвилину і навіть не відчував утоми (тим більше, що вантаж ніс інший). Такі цікаві враження! З одного боку, все так, як писалося в книгах, але з другого — щось зовсім інше, а в чому справа — не можна було розібратися.
Пройшли ще кілометрів зо два і спинилися на березі маленької неглибокої річечки. Цей берег був сухішій і поріс високим диким лісом. Протилежний берег був заболочений, заріс бамбуком і чагарником. Із задоволенням лягли на траву. Навіть не розводили вогню, а підкріпилися консервами. Близько півгодини вони лежали мовчки, ці чужі один одному люди. Правда, обставини були такі, що Піп зовсім забув, що поруч з ним темношкіра людина нижчої породи. Він навіть полюбив Ноша, як хорошого слугу, хоч і зовсім не цікавився ним як людиною. А Нонг так само звик до Піпа, побачив, що це людина добродушна, невредна, тільки трохи дивна. І коли Нонг згадував усі образи й нещастя, які доводиться терпіти від білих владарів, коли в ньому прокидалася гостра ненависть до них, то ця ненависть не стосувалася Піпа.
Піп дійсно був людиною невредною, мабуть, тому, що сторонився справжнього життя. Батько його був багатий, але скупий торговець оселедцями, тими самими голландськими оселедцями, які знає весь світ. Своєму єдиному синові він бажав тільки одного: щоб той став таким же хорошим торговцем оселедцями, як і батько. Він дав синові середню освіту, а далі примушував його мати справу тільки з бочками та рибалками. Але рибалки, море, кораблі збудили в молодого Піпа цікавість до далеких країн, до пригод, про які він чув од моряків.
І чим більше батько прив'язував його до оселедців, тим більше хотілося синові побачити далекі країни. Вночі, ховаючись від батька, він читав книжки про дивні краї, подорожі, цікаві полювання, пригоди, і це прагнення таїлося в ньому доти, поки не помер батько.
Одержавши і підрахувавши спадщину, син побачив, що йому зовсім нема потреби торгувати оселедцями. Грошей було стільки, що на самі проценти він міг прожити все життя без клопоту. І Піп продав підприємство, поклав гроші в банк і відчув себе вільною пташкою. Отак він і потрапив на Яву.
Звісно, всі знайомі дивувалися з такого вчинку, ніяк не могли зрозуміти, як це можна добровільно відмовитися від дальшого збагачення, і вважали Піпа навіть дурнуватим. І справді, з комерсантської точки зору він був непрактичний, неспритний, фантазер, але як людина був і добрий, і розумний.
А коли б ми схотіли охарактеризувати його з нашої точки зору, то могли б сказати, що це була людина, як у нас кажуть, ні риба ні м'ясо. Він одірвався від торговців, але не пристав ні до якої іншої категорії людей.
Він свідомо ніколи нічого поганого не робив бідним, простим людям; часто, коли траплявся випадок, допомагав їм, але разом з тим йому ніколи не спадало на думку те, як живуть ці люди, яке їх становище. Загалом кажучи, він ніби плавав на поверхні життя.
Раптом на другому березі щось затріщало. Піп і Нонг зиркнули в той бік і побачили, що через зарості суне до води носорог.
— Бадак! — прошепотів Нонг, і обидва схопилися за рушниці.
Але хвилюватися їм не було чого. Становище їх було таке вигідне, що краще й придумати не можна. Цей берег був сухішим і вищим, тут можна було спокійно лежати, заховавшись у траві, а тварина була за річкою.
Піп навіть тремтів од хвилювання і нетерплячки. Носорог спокійно підходив, опустивши голову, і нічого не бачив. Ось показалася його голова з одним рогом на носі.
Піп не витримав і вистрілив, трохи рано і погано прицілившись. Шкіра носорога така товста, що навіть куля не завжди може її пробити, особливо коли влучить хоч трохи навскоси. Тому досвідчені мисливці намагаються влучити під лопатку. А цілитися в покатий лоб ще більш незручно, оскільки в такому випадку можна чекати, що куля сковзне. Так воно і сталося.
Не встигли вони вистрілити ще раз, як носорог підняв голову, заревів і кинувся прямо на людей. Одним махом перескочив він через неглибоку річечку й опинився на другому березі, навпроти мисливців. Усе це сталося так швидко, що вони ледве встигли скочити на ноги, вже не думаючи про захист. Не тямлячи себе від жаху, обидва кинулися в ліс, чуючи за собою тупіт тварини. Піп навіть не встиг узяти з собою рушницю, а Нонг хоч і схопив, але по дорозі ремінь зачепився за кущ, і довелося її кинути.
Уже через десяток кроків стало очевидним, що втекти від бадака не можна. Нонг, правда, випередив свого господаря на кілька кроків, а Піп у цю мить мусив був загинути. І коли носорог мало уже не доторкнувся до ного плечей, Піп інстинктивно заховався за товсте дерево.
Носорог з розгону пробіг мимо і, помітивши перед собою другого чоловіка, побіг уже за ним. Через кілька кроків і Нонг зробив так само, як і Піп. Носорог знову пробіг мимо, але одразу ж повернув назад. Нонг сховався з другого боку дерева, а носорог замість нього побачив Піпа, який стояв по цей бік свого дерева.
І ось склалося становище, яке було б навіть смішним, якби не було настільки небезпечним. Носорог опинився між двома деревами, за кожним з яких ховався його ворог, і почав кидатися то на одного, то на другого.