Отже, мосьє Лекуа процвітав і вважався другою особою в "патенті" — після судді Темпла.
Словом "патент", яке ми тут ужили й, може, будемо вживати надалі, називали землі майора Еффінгема, що були віддані йому у володіння на підставі спеціального королівського указу — "патента", — а згодом конфісковані республіканським урядом. Їх купив Мармедюк Темпл, і тому землі ті називалися тепер "патент Темпла" чи "патент Еффінгема".
Майор Гартман був нащадком німця, який разом з іншими співвітчизниками переселився з берегів Рейну на береги Могоку ще за часів королеви Анни[30]. Нащадки цих німецьких колоністів жили тепер у достатку й спокої на родючих землях цієї чудової річки. Німці, чи "західні голландці", як їх називали на відміну від справжніх голландських колоністів, були дуже своєрідні люди. Вони були поважні, працелюбні, чесні й заощадливі, як і голландці, але зовсім не такі флегматичні.
Фріц, або Фрідріх Гартман, утілював у собі всі вади й чесноти свого народу. Зовні врівноважений, мовчазний, натуру він мав запальну й трохи недовірливо ставився до незнайомих. Вірний своїм друзям, він відзначався несхитною мужністю й непідкупністю. Та й взагалі він ніколи не мінявся, і тільки зрідка його мовчазна поважність поступалась несподіваним веселощам. Він місяцями міг бути цілком серйозним, а потім тижнями веселитися. З перших днів свого знайомства з Мармедюком Темплем він відчув симпатію до нього, і суддя був єдиною людиною, яка, хоч і не знала німецької мови, заслужила в нього повну довіру. Чотири рази на рік він залишав свій низенький кам'яний будиночок на березі Могоку й, проїхавши тридцять миль гірськими дорогами, ступав у двері темплтонського "палацу". Там він гостював тиждень, причому, подейкували, більшу частину цього часу бенкетував у товаристві Річарда Джонса. Але всі, навіть Ремаркабль Петтібоун, яка мала через нього зайвий клопіт, любили його — адже він був такий щирий, добродушний, а часом ще й такий веселий!
От і цього разу він приїхав до судді Темпла на різдво; та не пробув він у селищі й години, як Річард запропонував йому їхати зустрічати господаря дому з дочкою.
Перш ніж повести мову про вдачу містера Гранта та про обставини, що привели його в цей край, нам треба повернутися до часів заснування Темплтона.
Можна легко помітити, що людям властиво дбати спочатку про свої тілесні потреби, а тоді вже про духовні. Коли селище тільки будувалось, мешканці "патенту Темпла" рубали дерева й корчували пеньки, майже не згадуючи про релігію. Проте більшість поселенців прийшла сюди з побожних штатів Коннектікут і Массачусетс, отож, налагодивши трохи господарство, почали вони всерйоз міркувати, як би вернутися до виконання релігійних обрядів, що їм їхні предки надавали такого великого значення. А що люди, які оселилися на землях Мармедюка, належали до найрізноманітніших сект, то, ясна річ, між ними не могло бути згоди щодо того, які саме обряди слід виконувати, а які — ні.
Незабаром після того, як селище офіційно розділили на квартали на кшталт міських, мешканці його зібрались, щоб обговорити питання, чи не відкрити в Темплтоні школу. Ідея належала Річардові, хоча, сказати правду, він був дуже схильний добиватись заснування в селищі університету чи принаймні коледжу. Збори збиралися не раз і не два протягом кількох років, і їхні ухвали з'являлися на перших сторінках крихітної місцевої газетки, яка вже друкувалася щотижня на горищі одного з будинків селища. Кому траплялося проїздити через Темплтон, той міг побачити цю газетку в щілині стовпа, що стояв там, де на дорогу виходила стежка від рубленої хатини якогось поселенця, — такий стовп йому правив за поштову скриньку. Інколи до стовпа була прибита справжня скринька, куди чоловік, що "розвозив пошту", запихав цілий жмут газет, що на тиждень мали задовольнити літературні потреби всіх місцевих фермерів. Під цими красномовними резолюціями, де стисло говорилось про корисність освіти й про політичні та географічні права Темплтона на учбовий заклад, — бо ж тут і повітря цілюще, і вода чудесна, і харчі дешеві, й моральний рівень його мешканців високий, — стояли підписи Мармедюка Темпла, голови, й Річарда Джонса, секретаря.
На щастя, щедрі університетські власті охоче відгукувалися на такі заклики, якщо була хоч невеличка надія, що витрати візьме на себе хтось інший. Кінець кінцем суддя Темпл надав ділянку під будівництво школи й навіть виділив необхідні для цього кошти. Знову звернулися до послуг Дулітла, якого, до речі, відколи він був обраний мировим суддею, називали сквайром Дулітлом; і знов архітектурні знання Джонса стали в нагоді.
Ми не будемо тут викладати розмаїті плани архітекторів, та це було б і непорядно з нашого боку, адже всі ті плани розглядало древнє й шановне братство "вільних каменярів"[31], магістром якого був Джонс. Однак нелегке питання незабаром вирішили, й одного чудового дня члени братства урочисто, з розгорнутими корогвами й таємничими знаками, вбрані в символічні каменярські фартушки, спустилися з потаємної кімнати, влаштованої на горищі "Хороброго драгуна" — заїзду, власником якого був такий собі капітан Голлістер, — і рушили до ділянки, відведеної під будівництво школи. Там Річард з належною поважністю, на очах у майже половини чоловічого населення й усіх жінок, що жили на відстані десяти миль навкруги Темплтона, заклав наріжний камінь.
За тиждень знову зібралася юрба, здебільшого із представниць слабкої статі, щоб подивитися на Гайрама, який демонстрував своє вміння працювати з косинцем. Фундамент змурували щасливо, і каркас будівлі був зведений без прикрих випадків, коли не брати до уваги таких дрібниць, що робітник, повертаючись увечері після роботи додому, бува, звалиться з коня. Будівля височіла у всій своїй красі — гордість селища, взірець тим, хто мріяв про славу архітектора, втіха для очей усіх мешканців "патенту".
Це була довга дерев'яна будівля, пофарбована білою фарбою, і складалася вона наполовину з вікон, — коли хто стояв із західного боку, то міг майже безперешкодно спостерігати крізь ті вікна схід сонця. Розташована на відкритому місці, споруда ця була незручна, зате на фасаді було безліч прикрас із дерева, які Гайрам виконав за малюнками Річарда. Та найбільшою гордістю будівничих було вікно другого поверху, яке красувалося над головним входом, і "шпиль".
Вікно, здається, було спроектоване за законами змішаного стилю, бо відзначалося воно розмаїтістю орнаментів і пропорцій. Являло воно собою півколо, до якого з боків тулилися два невеликі квадрати. У великі різьблені соснові рами були вставлені шибки із тьмяно-зеленого скла. За задумом архітекторів віконниці повинні були мати зелений колір, але за браком грошей, як то звичайно буває при спорудженні громадських закладів, вони зберегли свій первісний похмурий свинцевий колір.
Посеред даху височів "шпиль" — невелика баня на чотирьох соснових колонах, щедро прикрашених вертикальними жолобками та різьбою. Баня формою скидалась на перевернуту чайну чашку без дна, а з середини її здіймалось дерев'яне вістря, пробите двома поперечними залізними прутами, на кінцях яких були літери П, П, С, З. Все це вивершувалося зображенням риби, що його власноручно вирізав з дерева Річард і пофарбував, як він сам висловився, "у колір луски". Містер Джонс запевняв, ніби ця істота — точна копія "озерної рибки", що вважалася в цих краях неабиякими ласощами, і, мабуть, він таки правду казав, бо дерев'яна рибина, задумана як флюгер, незмінно спрямовувала тужливий погляд до чудового озера, що лежало сере гір, на північ від Темплтона.
Після того, як університетські власті дали дозвіл на відкриття тут "академії", попечительська рада запросила на посаду викладача випускника одного із східних коледжів, щоб у стінах згаданої будівлі він передавав свої знання допитливим діткам. Горішній поверх її складався з одного великого приміщення і був призначений для різних свят і врочистих зборів; у нижньому містилися дві кімнати — одна для учнів, що мали опановувати латину, а друга — для тих, хто вивчав рідну мову! Клас латиністів із самого початку був нечисленним, проте скоро з його вікон залунало: "називний — pennas, родовий — penny"[32], на велику втіху та користь перехожим.
Проте за весь час існування цього храму науки лише один сміливець дійшов до перекладів з Вергілія[33]. Він навіть виступив на щорічному публічному іспиті, де, на превелике захоплення всіх своїх родичів, хвацько продекламував усю першу еклогу, майстерно зберігаючи інтонацію. Але відтоді в цій школі більш не звучали рядки римських поетів, та, мабуть, і доти ніхто й ніде не чув такої мови, якою виступив той учень. Попечителі дійшли висновку, що надто випередили епоху, тож "професора" замінили простим учителем, який, керуючись принципом "хто спішить — той людей смішить", став навчати школярів рідної мови.
Від того часу й до днів, про які мова, "академія" була просто собі сільською школою. Зала її використовувалась і для судових засідань, і для релігійних зібрань, і для балів, що їх влаштовував Річард, а по неділях правила за церкву.
Коли в округу потрапляв якийсь проповідник, його запрошували служити відправу, байдуже, до котрої з багатьох пресвітеріанських сект він належав. Після служби хто-небудь обходив парафіян із капелюхом в руках, і проповідник одержував зібрані гроші як винагороду за свій труд. Коли ж справжнього священика не знаходили, тоді хтось із громади читав молитву, а Річард виголошував проповідь, взяту із спеціального збірника.
Як ми вже казали, релігійні погляди мешканців селища були дуже розмаїті. Ми вже згадували про релігійні погляди Мармедюка. Вони мало змінилися після його одруження. До фамільярних розмов, які квакери вели з богом на своїх щовечірніх зібраннях, він почував огиду; вважалося, що Мармедюк, як і його мати й дружина, формально належить до єпископальної церкви, але великою побожністю суддя не відзначався. Річард, навпаки, був ревним прихильником цієї церкви й кілька разів, коли "академія" була вільна в неділю, намагався влаштувати єпископальні відправи, але, як завжди, перебрав міру, налякав парафіян своєю "папістською" завзятістю, і вже на другу його проповідь майже ніхто не прийшов, а третю слухав лише Бен Помпа, затятий послідовник "істинної" віри..
Перед війною за незалежність англіканська (або ж єпископальна) церква мала в північно-американських колоніях великий вплив і підтримувалась урядом Англії.