— Помста! — пробурмотів я. — Не можна мені померти, не помстившись. Після цього я матиму час і померти, і жити, якщо захочу.
Я швидко закидав могилу, зламав зелену гілочку на дереві, кинув її на могилу і, зловісно насвистуючи крізь зуби, подався назад на пагорб.
Прийшов до багаття. Старий, поринувши в сумну задуму, сидів біля вогню, витягнувши ноги й приклавши руку до чола. Я сів поряд із ним.
— Що будемо робити? — спитав я тихо й здавлено.
— Думав я, думав, — прошепотів він, — така каша, здається, заварилася в мене в голові, що й сам дідько її не розхльобає. Вони вбили хлопця — не я ж бо його вбив, ти маєш це розуміти. Ніж залишати його напівживого в їхніх руках на муки й знущання, краще врятувати від усього. Ти не знаєш, Томо, як муки й найжорстокіші болі пробуркують до життя душу навіть помираючої людини, але хіба то життя? Чи, може, ти думаєш, що я їм забуду це… прощу сасові, який продав нас, мов Іуда Ісуса Христа? Я вже послав вивідника Ніце, сина Флоари, він уміє трохи по-циганському, до того ж, наквецяв собі обличчя сажею й одягнувся в дрантя — хай подивиться в млині, там вони ще, чи вже пішли. Якщо їх нема, то вже сьогодні ввечері ми підемо до кума-саса й вип'ємо келих-другий за його здоров'я.
Старий звелів хлопцям спати цілий день, бо вночі буде робота.
Ніце назбирав у траві листочків отруйного латука, заліпив їх у великі грудки мамалиги й поклав собі в тайстру.
Давно вже смеркло, хлопці спали — тільки я все мовчки ходив, голова моя розвалювалася від незнаної тривоги, а в душі зяяла жорстока, нечувана порожнеча. Що в мене ще залишалося на землі? Був у мене тільки він — і він пішов від мене. Аби я мав брата і той помер, хто знає, чи переживав би я дужче. Небо затягли попелясті хмари, волохаті й швидкі, вони летіли в нічному теплому повітрі, червонокрилий місяць контрастував з ними. Хлопці вставали й потягувалися зі сну; їхні сизі списи вилискували при місяці, високі шапки витанцьовували в темряві відважно й зловісно.
— Ходімо, дітки! — сказав старий ватаг. — Сьогодні в нас буде чудова вечеря: попробуємо мельника!
Ніце йшов попереду, ведучи нас темними гірськими плаями. Ступав він легко й нечутно, мов пантера, жоден камінчик не ворухнувся під його ногою. Гори відкидали на сусідні схили тіні, небо переганяло хмари, а в скелях — покалічених кам'яних скелетах — свистів вітер. Час од часу зривався якийсь камінь, не втримавшись иа скелі, і з гуркотом летів униз.
Ми спускалися до млина. Млин був зачинений, а пес, спущений із ланцюга, завивав на місяць. Його ліниве завивання линуло далеко в нічному повітрі.
Ніце подав знак, ми всі припали до землі, а він сам тихенько пішов уперед і здалеку кинув собаці грудку мамалиги. Той схопив її на льоту й жадібно проковтнув, невдовзі латук почав діяти, і пес покотився, жалібно стогнучи, по піщаному березі річки. Ніце махнув нам, і ми пішли вперед. Живіт у пса роздувся, мов барабан, він страшенно мучився. Хтось із хлопців пожалів його й прикінчив списом.
Ми підійшли до млина. Постукали в двері й почули переляканий голос мельника:
— Хто там?
— Це я, пане, — відповів Ніце по-циганськи.
— Що ти хочеш, зараз же ніч? — спитав мельник.
— Я приніс погану звістку, пане: ідуть горяни… я щойно бачив їх і прибіг сказати, що тобі треба тікати…
Ми почули, як сас піднявся сходами, важко покашлюючи, нарешті відсунув засув. Тільки-но двері відчинилися, Ніце схопив його за горлянку так, що сас ледь не знепритомнів. Він випустив із рук ліхтар та ключ, очі його вибалушились, обличчя почервоніло.
Ніце неодмінно задушив би його, коли б старий не зупинив. Він звелів запхнути мельникові в рот кляп і зв'язати. Усе було зроблено швидко й мовчки, сас не встиг навіть скрикнути. Очі старого ватага спалахнули жорстоким вогнем і страхітливо забігали в орбітах. він став схожий на блідого старого демона смерті. Ще через хвилину були зв'язані сонні наймити й дружина мельника.
— Пускайте колеса! — крикнув старий.
Колеса почали крутитися, млинові жорна з важким скрипом заходилися перемелювати самих себе. У страшному скреготі голих каменів, у свистячому шумі коліс, які спінювали воду, у скрипі млина, що, розгойдуючись, тріщав усіма суглобами, тонули слабкі й глухі крики зв'язаних. Кілька хлопців вискочили на дах млина й почали рубати його сокирами, скидаючи великими шматками гонт у воду. Гонт спершу пірнав, а потім виринав, мов душі потопельників. У кутку на підлозі стояла бочка смоли, її розлили по всій підлозі. Потім привели полоняників і міцно прив'язали до товстих балок, які стирчали із спустошеного млина, мов кості скелета. Старий звелів витягти кляп із рота зрадника.
— Навіщо ти нас продав? — холодно й жорстоко спитав ватаг, дивлячись, мов мармуровий демон, в очі мельника.
Сас онімів від страху. Він не міг вимовити ані слова… ні пощади, ні ненависті… щелепи його зімкнулися й тремтіли, очі бігали, мов у божевільного, язик затинався, неспроможний вимовити ані звука. Жах скував його. Жінка гірко плакала, наші хлопці благально й щиро дивились на розлюченого демона помсти.
— Розв'яжіть усіх, крім мельника, і на берег, а він залишиться тут!
Наказ одразу виконали.
Ми теж зійшли на берег.
— Хто нас видав? — суворо спитав старий жінку.
— Він! — сказала жінка зі стогоном. — Чоловік мій… Казала ж я йому, щоб він не встрявав у ці діла. Та ж ні… не послухав. Угорці дали йому двісті золотих, і за них він продав вас.
— Жінко, — сказав старий ватаг, — ми не маємо нічого ні до тебе, ні до вас, хлопці,— звернувся він до наймитів. — Розв'яжіть жінку, хай вона візьме гроші і що хоче в млині.
— Гей, зарядіть рушниці та давайте розстріляємо цих сасів! — сказав Ніце, усміхаючись.
— Холостими! — прошепотіли ми один до одного.
Наймитів розв'язали.
— Тікайте! — звелів їм Ніце. — Хлопці, вогонь! — крикнув він до своїх.
Наймити побігли, тільки п'ятами замиготіли — рушниці гримнули, але оскільки були заряджені холостими патронами, то лиш примножили страх у втікачів. Жінка вийшла з вузликом із млина й пішла, плачучи.
Мельник, прив'язаний до балок млина, почав стогнати.
Старий ватаг скрутив солом'яне перевесло, вмочив його у смолу і, запаливши, кинув у млин. В одну мить підлога, просякнута смолою, загорілася, мельник розпачливо закричав, його крик пересилив рокіт коліс і гуркіт жорен. Старий ватаг дико засміявся — сатанинський намір здійснився. Схопивши сокиру, старий перерубав мотузку, яка тримала млин біля берега. Млин гойднувся й поплив, палаючи, по воді.
— Вогнем і водою! — люто вигукнув старий. Він вискочив на камінь і підняв кулака до неба: — Якщо я вчинив зло, то хай гріх упаде на мою душу!
Жахливе видовище! Ревіли колеса, скреготіли млинові камені, охоплений полум'ям млин тріщав, дико кричав мельник у своїй вогняній могилі. Весь млин був схожий на старого хворого вогняного дракона, який із ревом рвав своїми могутніми крилами почервонілі від вогню хвилі. Млин плив швидко, гнаний колесами і підхоплений течією річки. Прибережні діброви освітлювалися там, де пропливав палаючий палац, і дивилися своїми лісовими очима на це видовище… Сірі хмари на небі порожевіли від вогню, важкий щільний дим тягнувся вслід за відпливаючим млином і забивав подих.
— Ось і все, дітки! — сказав старий, важко зітхнув і зійшов з каменя, на якому досі стояв. — Вертаймося в гори!
Я ніколи не забуду цього неповторного у своєму роді видовища…
А тим часом утиски угорців стали нестерпні. Найменшої підозри було досить, щоб будь-кого повісити або розстріляти. Смерть стала нормальним станом життя, а життя — винятком. Вороги по-варварськи спустошували румунські села, без жалю вбивали жінок і дітей, ніби намагалися перевершити один одного в жорстокості та люті. Тож цілком природно, що румуни, вимушені мститися, вимагали зуб за зуб, око за око. Угорці робили не революцію, а займалися розбоєм, простіше кажучи — грабунками, і ці грабунки непростимі тим більше, що спрямовані вони були проти гнобленої нації, нації парії — супроти румунів. Тим-то люди й змушені були ставати за себе! Зуб за зуб, око за око! Це був девіз пікінерів — і вони відміряли тією мірою, якою міряли і їм. Румуни не грабували, вони вбивали. Людей рахували не по рангах, а по головах, бо коса не знає різниці між кучерявою головою чорного магната й між собачою головою гонведа. Цей народ став жорстоким, коли струснув свої залізні ланцюги — жорстокий, мов лозина господня. А хіба не всі народи такі? Вони лагідні й милостиві в мирний час, у них добродушна вдача й щирі очі, вони схиляються під важким тягарем життя. Але подивіться на них у революцію! Ви побачите глибини цієї страшної душі, котрі приховувалися під маскою добродушності, побачите, як вивергаються невідомі досі прокляття минулому, побачите, як летять кайдани з їхніх рук у морди їхніх бездушних гнобителів. І бояться тоді бездушні визискувачі, і віддають усеньке своє майно, аби лиш вирятувати своє життя. Але простолюдин не хоче майна, марно його обсипати золотом, марно одягати його в шовки. Хліб, відібраний від рота його дитини, переважить золото; його гіркі сльози і кривавий піт перетягне всі перли Сходу; тому він не хоче ні золота, ні твоїх перлів, він хоче твоє життя! І хто ризикне назвати його несправедливим і злим? Чи є в природі закон, який не виправдає його? Чи є в природі закон, який не виправдає тебе, якщо ти вбив того, хто впродовж століть батожив твоїх батька-матір, хто спалив у вогні твоїх прадідів, хто наповнює криниці й річки тілами твоїх дітей? Закони, які становлять основу моральності, навіть спрямовують тебе, вимагають від тебе робити саме так, як ти вчинив, бо тільки так може бути відновлена рівновага і справедливість на землі.