Я не вірю. Ну, ходімо.
І вони рушили до дуба.
Тим часом незнайомець безтурботно ласував травою і вгледів їх аж тоді, як вони вийшли на середину лугу. Він одразу ж побіг їм назустріч, радісно, пустотливо підстрибуючи, як мала дитина. Бембі й Фаліна збентежено зупинились, очікуючи на нього. За кілька кроків від них чужинець теж зупинився.
Помовчавши хвилинку, він спитав:
– Ви не пізнаєте мене?
Бембі стояв, готовий до бою, низько нахиливши голову.
– А хіба ти знаєш нас? – озвався він.
– Та Бембі! – з докором вигукнув незнайомець. Бембі остовпів, почувши своє ім'я. Звук цього голосу збудив у нього в серці якийсь спогад.
А Фаліна вже стрибнула назустріч чужинцеві.
– Гобо! – скрикнула вона й замовкла. Їй перехопило подих.
– Фаліно, – тихо мовив Гобо, – Фаліно... Сестро...! Ти все ж таки впізнала мене...
Він підійшов до Фаліни і поцілував її. По щоках у нього котилися сльози.
Фаліна теж плакала, не маючи сили вимовити й слова!
– Так... Гобо... – пробурмотів Бембі. Голос його тремтів, він був такий здивований, такий зворушений і зовсім спантеличений. – Так... Гобо... Отже, ти не помер?
Гобо засміявся.
– Як бачиш... Гадаю, що в цьому не важко переконатися.
– Але ж... тоді... в снігу... – наполягав Бембі.
– Тоді? – Гобо випнув груди. – Тоді Він урятував мене...
– І де ж ти був увесь цей час?... – здивовано спитала Фаліна.
– У Нього, – відповів Гобо. – Весь час у Нього. – Поглядаючи то на Фаліну, то на Бембі, Гобо втішався, що вони такі розгублені. – Так, любі мої... я багато пережив... більше, ніж ви всі разом отут, у вашому лісі...
Слова його лунали дещо хвалькувато, проте Бембі й Фаліна були надто приголомшені зустріччю, щоб звертати на це увагу.
– Ну, розкажи ж нам усе! – вигукнула Фаліна, не тямлячи себе.
– О! – задоволено почав Гобо. – Я міг би розповідати цілий день і то всього не встиг би розповісти.
– Та розкажи! – наполягав Бембі.
Але Гобо раптом споважнів і обернувся до Фаліни.
– Мама ще жива? – тихо, несміливо спитав він.
– Так! – весело гукнула Фаліна. – Жива... Але я давно її не бачила.
– Я хочу негайно до неї! – рішуче сказав Гобо. – Ви підете зі мною?
І вони рушили в ліс.
За цілу дорогу ніхто більше не сказав жодного слова. Бембі й Фаліна відчували, що Гобо зараз думає про матір, і тому мовчали. Вони не хотіли йому заважати.
Тільки іноді, коли Гобо спохвату минав потрібний закрут або в поспіху звертав не туди, де слід, вони тихо гукали його.
– Сюди, – шепотів Бембі.
– Ні... тепер кругом... – казала Фаліна.
Кілька разів їм довелось перетинати великі галявини. Бембі й Фаліну вразило, що Гобо жодного разу не спинився на узліссі, щоб оглядітись, перше ніж вийти з гущавини. Він навіть не думав про обережність. Бембі й Фаліна здивовано перезиралися, проте нічого не казали й нерішуче бігли слідом.
Довго кружляли вони лісом.
Раптом Гобо впізнав стежку свого дитинства. Він був зворушений і, не здогадуючись, що це Бембі й Фаліна привели його сюди, гукнув їм:
– Ну, що ви скажете, хіба я не знайшов стежки?
Бембі й Фаліна знов лише мовчки перезирнулися. Невдовзі вони підійшли до невеличкого, заслоненого кущами сховку.
– Сюди! – гукнула Фаліна і прослизнула всередину. Слідом за нею ввійшов Гобо й зупинився. Це була та сама хижка, в якій вони народилися і жили з матір'ю малими. Вони мовчки глянули одне одному в вічі, і Фаліна поцілувала Гобо. Потім усі втрьох рушили далі.
Мабуть, ще з годину вони блукали лісом. Сонце світило крізь гілля все яскравіше, і в лісі ставало все тихіше. Надходив час відпочинку. Але Гобо не відчував утоми. Він швидко йшов уперед, тяжко дихаючи від збудження, навіщось озираючися на всі боки. Він здригнувся, коли в траві шмигнула ласка, й замалим не наступив на фазанів, що лежали, щільно притиснувшись до землі. Коли ж фазани, голосно лопочучи крильми і лаючись, знялись перед ним у повітря, він дуже злякався. Бембі здивувало, яким чужим і сліпим почував себе Гобо в лісі.
Та ось Гобо зупинився і, обернувшись до Бембі з Фаліною, у відчаї мовив:
– Ми не знайдемо матері!
У нього на обличчі знов проступив той смутний вираз, який так добре знала Фаліна.
– Знайдемо, – заспокоїла вона брата. – Скоро знайдемо, Гобо. А може, покличмо її? – всміхнулася вона. – Як колись кликали в дитинстві, пам'ятаєш?
Та Бембі вже рушив далі. Він пройшов ще кілька кроків і нарешті вгледів тітку Ену. Вона спочивала під кущем ліщини.
Тієї миті його наздогнали Гобо з Фаліною. Всі троє зупинились і мовчки дивилися на тітку Ену. Вона тихо підвела голову й глянула на них сонними очима.
Гобо нерішуче ступнув уперед і тихо покликав:
– Мамо!..
Немов від удару грому, тітка Ена вмить схопилася на рівні ноги і наче вкопана завмерла на місці. Гобо кинувся до неї.
– Мамо! – Він хотів ще щось сказати, але не зміг. Мати глянула синові в очі й затремтіла всім тілом на місці. Вона нічого не питала, їй не треба було ні пояснювати щось, ані розповідати. Вона тільки цілувала Гобо в щоки, в губи, в шию, обмивала його всього своїми цілунками, як у ті далекі часи, коли він тільки з'явився на світ.
Бембі й Фаліна залишили їх.
Всі мешканці лісу зібралися на невеличкій галявині, оточеній густим чагарником, послухати розповідь Гобо.
Був тут і заєць. Страшенно здивований, він нашорошував вуха, пильно дослухався, мляво опускав їх і зразу ж нашорошував знову.
Сорока примостилась на найнижчій гілці молодого бука й спантеличено дивилася на Гобо. Навпроти, на ясені, неспокійно крутилася сойка й час від часу вражено скрикувала.
Прийшло й кілька знайомих фазанів з дружинами і дітьми. З дива вони витягли шиї і мовчки озирались на всі боки.
Прискакала сюди й білка. Вкрай збуджена, вона то кидалася по стовбуру до землі, то видряпувалася знов на верхівку, то сідала, спершися на свій пухнастий хвіст і виставивши білі груди. Їй весь час хотілось перебити Гобо, втрутитися в розмову, проте всі присутні щоразу суворо зацитькували її.
Гобо розповідав, як він безпорадно лежав у снігу й чекав смерті.
– Знайшли мене собаки, – сказав він. – Собаки – це жахливі звірі, найжахливіші в світі – з кривавими пащами, люті, безжалісні. – Він гордовито окинув усіх поглядом і повів далі: – Ну... відтоді я з ними грався, як рівний з рівними. Тепер ми з ними стали великими приятелями, і мені їх нічого боятись. Та все ж, коли вони починають гавкати, у мене аж у голові паморочиться, а серце аж заходиться від страху. У них не завжди на думці лихе, коли вони гавкають, адже ми приятелі... але їхній голос має якусь жахливу владу.
Він замовк.
– Ну, а далі? – наполягала Фаліна.
Гобо глянув на неї.
– Тоді собаки були б роздерли мене... але тут з'явився Він!
Гобо зробив паузу. Всі затамували подих.
– Так, – сказав Гобо, – з'явився Він! Він гримнув на собак, і ті відразу принишкли. Він крикнув ще раз, собаки покірно лягли йому до ніг. Тоді Він підняв мене. Я закричав. Але Він погладив мене, пригорнув до Себе і обережно поніс...
– А що таке – "поніс" ? – запитала Фаліна.
Гобо поважно й докладно почав пояснювати їй.
– Та це зовсім просто, – перебив його Бембі, ти ж бачила, як білка стрибає з горіхом...
Тут білка нарешті вирішила, що можна втрутитися в розмову.
– Мій двоюрідний брат... – швидко почала вона.
Проте всі відразу ж закричали:
– Тихо! Тихо! Нехай Гобо розповідає далі!
Білці довелося замовкнути. Вона розпачливо притиснула до білих грудей передні лапки й повернулась до сороки, щоб хоч їй розповісти про свого родича.
– То ось... мій двоюрідний брат...
Але сорока просто показала їй спину. А Гобо все розповідав про всілякі дива.
– Надворі холодно, завиває буря, а всередині тихо й тепло, як улітку.
– Гха! – пронизливо скрикнула сойка.
– Надворі дощ ллє як з відра, а всередині не впаде жодної краплини, й ти сухенький.
Фазани витягли шиї і захитали головами.
– Надворі скрізь лежав глибокий сніг, а всередині було тепло, навіть жарко; Він годував мене сіном, каштанами, картоплею, ріпою – всім, чого я тільки забажав.
– Сіном? – здивовано й недовірливо спитали всі гуртом.
– Свіжим, солодким сіном, – спокійно повторив Гобо й окинув усіх переможним поглядом.
На хвилинку запала тиша, і відразу ж почувся голос білки:
– Мій двоюрідний брат...
– Та мовчи ж ти! – накинулись усі на неї.
– Звідки ж Він брав узимку сіно та іншу їжу? – Нетерпляче спитала Фаліна.
– Він його вирощує, – відповів Гобо. – Він може виростити все, що захоче, і має все, що захоче.
– І тобі, Гобо, не страшно було там, у Нього? – не вгамовувалася Фаліна.
Гобо поблажливо посміхнувся.
– Ні, люба Фаліно, анітрішечки. Адже я знав, Він нічого лихого мені не зробить. Чого ж би я боявся? Ви всі вважаєте, що Він лихий. Він зовсім не лихий з тими, кого Він любить, хто йому служить, Він добрий. Напрочуд добрий. Ніхто в цьому світі не може бути добрішим за Нього...
Гобо все ще вихваляв свого нового приятеля, як раптом з чагарника нечутно вийшов старий ватажок.
Гобо не помітив його і вів далі. Проте всі інші побачили старого й завмерли в глибокій пошані.
А той стояв непорушно і уважно дивився на Гобо своїми суворими, великими очима.
– Не тільки Він, а й уся Його родина любила мене, – розповідав Гобо. – Вони гладили мене, давали мені їсти, гралися зі мною...
Враз Гобо замовк, нарешті помітивши старого. Стало зовсім тихо.
І старий спокійним, владним голосом запитав Гобо:
– Що то за знак у тебе на шиї?
Аж тепер усі помітили на шиї в Гобо темну смугу прим'ятого і витертого волосся. Гобо збентежено відповів:
– Це?.. Це слід від банта, який я носив... Це Його бант... І... То велика честь – носити Його бант...
Усі мовчали. Старий довго дивився на Гобо, ніби пронизуючи його наскрізь своїм сумним поглядом.
– Нещасний, – тихо сказав він, повернувся й зник.
Усі були приголомшені. Ніхто не зважувався й слова мовити. Скориставшись цим, білка знову заторохтіла:
– Справді... Мій двоюрідний брат теж побував у Нього... Він зловив його й замкнув... Надовго замкнув... Але якось мій двоюрідний брат...
Проте ніхто не слухав її. Всі розійшлися.
Якось до них завітала Марена.
Тієї зими, коли зник Гобо, вона була вже майже доросла, але відтоді її рідко хто бачив – вона трималась осторонь від усіх і ходила завжди глухими стежками.
Марена залишилася такою самою худенькою, як і раніше, й тому здавалася зовсім молодою.