Йому було приємно слухати базікання Ліз. До того ж, якщо вона так цікавиться таємницями та розслідуваннями… — Знаєш, Гансе, ти запакуй Октавіана, а я зараз підійду. Тільки гарно його запакуй.
— Звісно, Бобе, — відгукнувся Ганс. Він пішов, тримаючи по бюсту в кожній руці, а Боб лишився погомоніти з Ліз, точніше, говорила тільки вона, Боб не мав жодної можливості вставити хоча б словечко відповіді на мільйон запитань, які сипалися з її вуст.
Ганс обережно повантажив обидва бюсти в машину й почав упаковувати один з них у коробку, як велів Боб. За кожним його рухом напружено спостерігали двоє в синьому автомобілі. Той, якого звали Гуго, по рації доповідав про все, що відбувається, своїм приятелям, які були в будинку Гораціо Августа.
— Цей здоровань запаковує бюст у картонну коробку, — повідомляв Гуго в передавач. — Мабуть, це Октавіан, по якогось іншого бюста вони б сюди не припхались. Так, він обв'язує коробку мотузкою, так, сів чекати білявого.
Юпітер, прив'язаний до крісла, чув кожне слово. Джо через передавача давав вказівки:
— Дістаньте ту коробку з кузова. Послухайте, я знаю, як це зробити. Влаштуйте дорожну пригоду. Гуго, заїдь перед вантажівкою, а коли вона рушить, зроби вигляд, що тебе зачепило крилом. Здійми галас. Вони обидва прибіжать глянути, що з тобою сталося…
— Постривай, — обірвав його голос Гуго, — обійдемося без цього. Здоровань пішов знову у той двір. Вантажівка лишилась без нагляду. Ми пішли.
Передавач замовк, а в Юпітера серце мало не вистрибувало з грудей. Не встиг Боб знайти бюст Октавіана, як той знову вислизає, з їхніх рук.
Ганс зайшов на подвір'я. Боб та Ліз продовжували щебетати, говорила в основному Ліз, а Боб відповідав, коли вона на секунду змовкала.
— Послухайте, а дівчинка-детектив вам не потрібна? — серйозно запитувала Ліз. — В деяких ситуаціях це дуже пригодилось би. В деяких розслідуваннях дівчатам ціни немає. Покличте мене тоді. Я — гарна акторка, умію майстерно гримуватися, можу змінювати голос і…
— Бобе, вибач, будь ласка, — втрутився Ганс, — я хотів тобі нагадати, що місіс Матильда прохала не затримувати вантажівку.
— Так, Гансе, звісно! — вигукнув Боб. — Вибачте, Ліз, я мушу їхати. Якщо нам потрібна буде агентка, ми звернемось тільки до вас.
— Ось вам мій номер телефону. — Ліз проводила його до хвіртки і на ходу записувала номер на аркуші. — Ось, мене звати Ліз Логан. Я чекатиму на ваш дзвінок. Як мені хочеться взяти участь у справжньому розслідуванні!
Боб узяв аркушик і сів у кабіну поруч Ганса; на синє авто, що їх обігнало, він не звернув жодної уваги. Він думав, що Ліз — хороша дівчина і що інколи справді буває необхідна допомога дівчат. Щоправда, Юпітер скептично ставиться до дівчат, але при нагоді Боб, звісно, зможе запропонувати кандидатуру Ліз Логан.
Ліз помахала йому на прощання рукою, він махнув у відповідь, а в кузов вантажівки навіть не глянув. Вони з Гансом поверталися на склад, не підозрюючи, що знову втратили Октавіана, хоча щойно знайшли.
А Юпітер уже про це знав, рація затріщала і ожила. Пролунав голос Гуго:
— Оборудка вдалася. Він у нас! Здоровань зайшов у двір, і ми з Френком миттю стягли коробку з кузова. Думаю, що вони навіть не помітили, що коробка зникла.
— Молодці! — гаркнув Джо. — Тягніть коробку в нашу нору і не відкривайте до мого приїзду. Чуєте?
— Чуємо. Кінець зв'язку.
Передавач замовк. Джо подарував Юпітерові криву посмішку.
— Справу залагодили, хлопче, — переможно сказав він, — камінець у нас. Більше я не маю до тебе запитань. Але про всяк випадок ми вас тут залишимо на деякий час — доки не заметемо сліди. Не турбуйся, ми зателефонуємо твоєму приятелю, щоб він приїхав сюди, але згодом, десь уночі.
Вони з поплічником вийшли кухонними дверима й веліли Джексону йти слідкома. Той на прощання пильно подивився на Юпітера, мовби хотів сказати, що йому шкода, що все так сталося. Потім їхня трійця сіла в машину, яка стояла за будинком, і від'їхала.
Ледве стих шум мотора, Юпітер гукнув до своїх приятелів:
— Піте! Гусе! Ви чуєте мене?
— Це ти, Юпітере? — почувся глухо Юпітерів голос. — Що там діється? Ти зможеш нас випустити звідси? Батарейки у нашій фарі майже сіли.
— Вибач, Другий, — сумно відгукнувся Юпітер, — я думаю, хто б це мене самого визволив. Я сиджу тут, сповитий, ніби мумія. Ми всі тут застрягли, а тим часом банда чорновусих захопила Октавіана!
НЕСПОДІВАНЕ ВІДКРИТТЯ
Юпітер сидів, міцно прив'язаний до крісла, і думав, що робити далі. У всіх детективних оповіданнях, якщо когось зв'язували, то завше траплялася нагода звільнитися: або лишався ніж, якого не помітили зловмисники, або мотузка перетиралася гострою склянкою. Тобто вихід завжди можна було знайти.
Але в нього не було нічого. Ніж, щоправда, у кімнаті був — він і далі лежав на підвіконні. Але дістатись до нього Юпітер не міг, а коли б і зміг, то як би він його відкрив? А коли б і відкрив, перерізати мотузку все одно не зміг би, адже Юпітерові руки були зв'язані не разом, кожна окремо пришнурована до бильця крісла.
Юпітер продовжував шукати вихід. Він не боявся, що вони помруть від голоду, адже хтось мав прийти сюди, але чекати, можливо, доведеться досить довго.
Знизу долинали глухі удари. Піт і Гус грюкали в замкнені двері, намагалися вирватись на волю. Потім пролунав голос Піта:
— Гей, Юпе! Юпе! Ти чуєш мене?
— Так, Другий, добре тебе чую, — голосно відгукнувся Юпітер. — Вам щось вдалося?
— Ні, двері дуже міцні. Тільки синці на плечах понабивали. Ой, як тут темно!
— Май терпіння, Другий. Я намагаюся щось придумати.
— Добре, Перший. Але думай швидше, тут, здається, водяться пацюки.
Юпітер стис вуста, аби краще думалось. Він нервово пересмикнувся у кріслі, від чого те захиталось і заскрипіло.
Крізь кухонне вікно він побачив, що сонце хилиться на захід. Він ніби дивився на величезного сонячного годинника: високий гірський шпиль на західному боці каньйону кидав тінь на клумбу перед будинком, і він бачив, як ця тінь стає тим довша, чим нижче сонце схиляється до небокраю.
Юпітер знову поворушився, аби переконатися, чи міцно його зв'язали. Так, міцно, але крісло хиталося і скрипіло під ним. Тут Юпітера осяяло: він згадав, як колись сів на старого стільця і той під ним розпався. От якби розпалося й це крісло!
Він почав щосили смикатися назад-уперед. Спинка крісла хиталася, а бильця тріщали, але не відламувались. Він різко смикнувся вбік і разом з кріслом упав на підлогу. Одна з ніжок, та, до якої була прив'язана його права нога, тріснула і зламалась. Юпітер різко смикнув ногою, і уламки ніжки випали з-під мотузки, яка її обкручувала. Одна нога була вільна! Спираючись на цю ногу, він підвівся і знову хряснув на підлогу разом з кріслом, тоді перекотився через спину, перенісши вагу тіла на бильця. Вони знову затріщали, і ліве бильце відпало. Юпітеру залишилось тільки висмикнути з мотузки ліву руку. Тепер лівицею він міг дотягнутися до правого бильця крісла і відламати його. Гуркіт поєдинку з кріслом стривожив замкнених у підвалі, Піт загукав:
— Юпе, що сталось? На тебе хтось напав?
— Та це крісло просто скажене, — крекчучи, відповів Юпітер. — Я борюся з ним, і, здається, перемога за мною. Постривай хвильку.
Він щосили смикався, крутився, штовхався. Крісло майже розпалося. Його частини — спинка, сидіння, бильце, ніжка — були роз'єднані, і хоч лишалися прив'язані до його тіла, але кожна зокрема. Юпітер зумів доповзти до вікна, дістати ніж і відкрити його. Лівою рукою він перетяв мотузку, якою була прив'язана до бильця його права рука. За якусь мить він уже стояв на ногах і струшував з себе рештки мотузки та крісла. Відчуваючи насолоду від цілковитої перемоги, він розминав помлілі м'язи і потягувався.
— Другий, зі мною все гаразд, — озвався він до приятеля. — Йду до вас на допомогу. — 3 кухні він сходами спустився у підвал, відсунув клямку на дверях і побачив Піта й Гуса, які заплющили очі від яскравого світла, що ввірвалося у підвал.
— Ох, — видихнув Піт, піднімаючись сходами, — який я радий тебе бачити, Юпе. Як ти зумів звільнитися?
— Невеликий приклад панування духу над матерією, — недбало кинув у відповідь Юпітер. — А тепер — ноги на плечі і гайда звідси. Не думаю, що Джо з поплічниками повернеться сюди, але береженого Бог береже. До того ж треба поспішати Боб знайшов бюст Октавіана…
— Та невже? Оце клас! — вигукнув Піт.
— Оце новина! — вторував Гус.
— … але банда чорновусих його викрала, — завершив фразу Юпітер. — Дорогою все розповім.
Вони вибігли з будинку і віднайшли свої велосипеди. Усі троє закрутили педалями у напрямку Рокі-Біч. Дорогою Юпітер оповів друзям усе, що сталося за той час, коли вони сиділи замкнені в льоху: як Боб отримав Октавіана і як банда чорновусих викрала його.
— Це ж треба, він був у наших руках, і ми знову його втратили, — бідкався Піт. — Дійсно, якийсь зачарований бюст!
— Сподіваюся, що це не злі чари "Вогняного Ока" нагадують про себе, — серйозно зауважив Гус.
— Нехай усі злі чари тепер дістануться чорновусим, а не нам, — сказав Юпітер. — Хто мене здивував, так це той, кого називали Гуго. По радіо його голос звучав дзвінко і впевнено, а позаяк Мічений проткнув його шпагою, то це не мав би бути голос живої і здорової людини.
— Ще одна загадка, — згодився Піт. — Я от думаю, як нам повернути назад Октавіана. Гусе, боюся, що твій спадок вислизнув у тебе з рук.
Далі їхали в сумному мовчанні. Рух на дорозі все жвавішав, тому дорога до складу Джона забрала чимало часу. Уже під вечір вони згадали, що й сьогодні не пообідали вчасно, і всім смертельно захотілося їсти.
На подвір'ї були тільки Боб, Ганс та Конрад. Обидва робітники в закутку двору складали дрова. Вантажівку ще не загнали в гараж, і вона стояла біля контори. Боб відсторонено тицяв щіткою по металевій садовій лаві, з якої він щойно кінчив здирати іржу.
— Боб дуже невеселий, — зауважив Піт, коли вони під'їхали ближче. — Журиться, що не довіз Октавіана.
— Ми всі через це засмучені, — відповів йому Юпітер. — Треба гнати від себе сумні думки.