Довелося витягти його з кінотеатру, поки не викликали flics[35]. По дорозі додому він заявив, що "кінема", як він називав кіно, почалося й закінчилося на Дугласі Фербенксу й Мері Пікфорд. Більше він уперто нікого й нічого не хоче визнавати. За останні двадцять років і десяти фільмів не бачив. Але про кінематограф усе знає. Отак і з вами вчора було. Що переконливіші ваші докази, то менше він вас слухав.
— Отже, прикидається?
— Дивацтво. Стиль такий. В цьому є навіть якась щирість. Не хочу, мовляв, вважати на твій вік. Я вже старий, який є, такий в, і не бажаю тебе розуміти.
— Те ж саме стосується його мови,— обізвалася Химера.— Весь час називає мене розпусницею. Я сміюся, кажу: "Генрі, розпусниці щезли разом з корсетами й панталонами". А його це тільки ще більше дратує. Еге ж, Ді?
— Все це не така вже нісенітниця, як здається. Він знає, що нам треба з чогось сміятися. Власне, щось ненавидіти в ньому.
— І щось прощати.
Миша розвела руками.
На хвилину запала мовчанка. Осіннє сонце припікало. Мимо пролетів метелик-адмірал, на мить затримавшись над Мишиною вигнутою спиною. Девід уловив настрій дівчат: вони нудьгують за добрими старими часами навчання в художньому коледжі. Потягло на відвертість, захотілося понарікати на свою долю, дізнатися, чи здатний цей викладач на людські почуття, чи співчуватиме їм; захотілося не тільки висповідатись, а й почути втішне слово.
Миша заговорила, втупившись у траву:
— Сподіваюся, це вас не бентежить.
— Я в захопленні від того, що ви обидві так розумно сприймаєте його.
— Часом нас беруть сумніви,— провадила вона далі.— Може, ми й справді відповідаємо прізвиськам, які він нам дав.
Девід посміхнувся.
— Мені ви не здаєтеся полохливою.
— Проте з коледжу втекла.
— Ви самі казали, що перебування тут дає вам більше.
— Я говорила про життя, а не...
— А не про творчість?
— Намагаюся почати все з початку.. Не знаю, як вийде.
— Це вже не по-мишачому.
— А мені байдуже,— промовила Химера.— Краще мати справу з Генрі, ніж із сорока телепнями в школі.
Миша усміхнулась, Химера штовхнула її в плече.
— Тобі нічого.— Вона глянула на Девіда.— А я, щиро кажучи, студентські роки геть спаскудила. Наркотики. Не найсильніші, правда. Самі розумієте. Спала з ким доведеться. Ді знає, скільки в мене цих виродків було. Слово честі.— Вона штовхнула подругу в ногу.— Хіба не так, Ді? — Миша ствердно кивнула. Химера подивилася мимо Девіда туди, де спав Бреслі.— З цим принаймні не те, що з ними: прийшов, переспав і подався другу шукати. Цей хоч вдячний. Ніколи не забуду одного типа. Такий... знаєте, удавав із себе бозна-що. Знаєте, що він мені казав? — Девід заперечливо хитнув головою.— Якого ти біса така кощава? — Вона стукнула себе по лобі.— Господи, як згадаю, чого я натерпілася! А в нещасного Генрі аж сльози від вдячності на очі навертаються, коли він нарешті зі мною впорається.— Вона опустила очі, ніби схаменулася, що сказала більше, ніж слід. Потім раптом посміхнулася до Девіда.— Тепер вам є на чому заробити в "Ньюс ов зе уорлд".
— Авторське право за вами, я гадаю.
Вона зміряла його довгим, запитливим і глузливим поглядом. Найпривабливішим у її маленькому обличчі були карі очі. В них світилася безпосередність, а коли придивитися, то навіть ніжність. І Девід зрозумів, що за ці сорок хвилин пізнав її ближче. За її грубуватими слівцями ховалися теплота й щирість. Не природжена щирість Миші, яка виросла у вільнодумному буржуазному середовищі й була обдарована розумом і безсумнівним талантом. Це була щирість представниці трудового люду, надбана нелегким досвідом "спаскудженого" життя. Тепер легше було пояснити їхню дружбу і збагнути, що їх з'єднало. Дівчата не тільки мали багато спільного, а й доповнювали одна одну. Можливо, на нього подіяло те, що вони були голі, що довкола не було нічого, крім сонця, води, приглушених голосів і тиші, яка панувала над ставком. Так чи інакше, Девід відчував, як щось весь час зближує його з цими чужими людьми, і йому здається, що він знає їх уже давно. А може, за цю добу ті, кого він досі знав, віддалилися від нього, розпливлися в минулому. Девід так гостро відчував сьогоднішній день, що поняття "вчора" і "завтра" сприймав як міф. Ніби його несподівано перенесла сюди якась таємнича сила, породжена сучасним світом, до якого він сам належав. Простіше кажучи, ця раптова зміна відбулася завдяки його фахові. Цікаво, як сприйняли б усе це його друзі, якби побачили його тут. В цю хвилину від подумав про Бет.
Девід відвів погляд від Химериних очей. Хвилину всі троє мовчали. Миша зніяковіло оглянулася на ставок (наче відвертість подруги здалася їй чимось непристойним), тоді подивилася на Химеру.
— Піду скупаюся.
— Я теж.
Миша сіла, повернувшись спиною до Девіда. Химера посміхнулася.
— Будьте нашим гостем.
Він передбачив це і знав, що йому робити. Показав очима на старого.
— Якщо я нікого не спровокую.
Химера підняла брови в стилі Граучо Маркса[36], потім грайливо вигнула їх.
— Хіба що нас.
Миша простягла руку й легенько ляснула подругу по голій сідниці. Потім встала й пішла до води. Химера полежала ще хвилину, втупившись у траву. Нарешті стиха промовила:
— Марно скніє тут, як ви гадаєте?
— Мені здається, вона знає, що робить.
Химера стримано посміхнулася:
— Жартуєте.
Він дивився, як Миша заходить у воду. Струнка, наче справжня Діана. Ось натрапила на щось гостре, відступила вбік, пішла далі.
— Вважаєте, їй треба поїхати звідси?
— Я тут сиджу заради неї.— Химера опустила очі.— Хоч як це дивно, але саме Ді тут зайва. Ми зі старим Генрі живемо сьогоднішнім днем. Ви розумієте, що я хочу сказати. Ми вже не можемо грати в наївність, навіть якби й хотіли. Ді зовсім інша.
Миша занурилась у воду й попливла.
— Хіба вона цього не розуміє?
— Не зовсім. Дурна. Знаєте, як часом буває з розумними дівчатами. Генрі вона наскрізь бачить. А от себе не бачить.— Тепер Химера уникала Девідового погляду; вона стала майже сором'язливою.— Якби ви з нею поговорили. Може, сьогодні ввечері. Генрі ми рано вкладемо спати. Вона потребує іншого товариства.
— Звичайно... я спробую.
— От і добре.— Вона раптом підвелась і сіла навпочіпки. Посміхнулася.— А ви їй подобаєтесь. Вона вважає, що ваші роботи просто чудові. То все був спектакль. Вчора, коли ми тільки зустрілися.
— Вона казала мені.
Химера кинула на Девіда оцінюючий погляд, потім звелася на ноги. Поклавши одну руку на груди, другу поперек стегон, постояла хвилину у сором'язливій позі Венери.
— Ми не підглядатимемо.
Коля вона відійшла, Девід роздягнувся. Химеру наздогнав там, де вода сягала до пояса. Дівчина обернулася до нього, на обличчі її спалахнула сліпуча посмішка. Потім неголосно вискнула і плавно рушила вперед. Девід пірнув і поплив слідом туди, де вдалині видніла голова Миші.
Минуло п'ять годин. Миша знову сиділа навпроти нього за обіднім столом, і ні про що, крім неї, він більше не міг думати. Миша ненадовго з'явилася перед вечерею, бо весь час разом з Химерою була зайнята в кухні. Перевдяглася в чорну сорочку і в іншу, теж довгу спідницю в коричневих та яскраво-оранжевих смугах — піч і осінь. Волосся зачесала догори, поєднавши класичну вишуканість з деякою недбалістю. В поведінці дівчини вгадувалося бажання сподобатись, і вона свого досягла. Що більше Девід придивлявся до неї і вивчав її, то більше вона йому подобалась — її характер, смаки, як вона виявляє свої почуття, її звабливість. Він розумів і приховував це... Не тільки від неї, почасти й від самого себе; все ще намагався збагнути, чому його раптом так потягло до неї, чому саме таке поєднання фізичного й психологічного, стриманого й відвертого, уміння володіти собою і водночас імпульсивності (він уже починав вірити тому, що почув від Химери) знаходило такий відгук у його душі. Дивно, такі речі вражають людину, мов грім серед ясного неба, заволодівають нею, перш ніж вона помітить їх наближення. Девідові здавалося, що на нього починають діяти якісь чари, якась всепоглинаюча пристрасть, і він вирішив, що причина криється передусім у відсутності Бет. Живучи в постійній близькості з нею, він навіть забув, що таке парубоча свобода. Можливо, все зводилось до того, щоб знайти вихід почуттям, які він стримував у собі протягом цілого дня. А день був чудовий. Такий складний і такий простий. Такий багатий на враження і такий примітивний, атавістичний; день, що минув. А головне — Девід здобув собі визнання; він — майже свій у цьому домі.
Довір'я дівчат Девід завоював тим, що скупався разом з ними. Згодом зрозумів: це було необхідно — довести, що він свій хлопець, який нічим не поступається Химері, що він не засуджує інтелектуальну Мишу, яка вибрала собі таку подругу. Девід порівнявся з Мишею ярдів за сто від берега. Базікали про ставок, про температуру, про те, як приємно зараз купатися. Трималися весь час на відстані. Він помітив, що Химера повернула назад. Бреслі, мабуть, ще й досі спав. Вони теж повільно попливли до берега, де тоненька постать вже витиралася рушником. Девід вийшов з води поруч з Мишею, Химера подала йому свого мокрого рушника. Сонце, дерева, спостережливі очі. Коли він і відчував ніяковість, то не від того, що поруч були дівчата, а скоріше від того, що його шкіра поруч з їхніми засмаглими тілами здавалася ще білішою.
Одягнувся не зразу. Посидів трохи біля своєї одежі, упершись руками в землю і підсихаючи на сонці. Дівчата лежали горілиць, ногами до води, як і перед тим. Над ставком панувала тиша і спокій. А втім ні: там, куди найдалі сягало око, щось ворухнулося. Рибалка. Закинув вудку, мигнула якась синя пляма. Девід мовчав. Відчув, як у ньому прокинулось бажання — взагалі чи до когось? На нього, наче на первісного самця, накотилася хвиля, що збуджувала потяг до самиці, до свободи, яка не обмежувала вибору. Непристойні слова, знічев'я кинуті старим про те, чого потребують ці дівчата, бентежили кров. Здавалося, настав час безвідповідальності, коли забуваєш, хто ти і яким почуттям тобі слід давати волю, а яким — ні. Якихось дванадцять годин тому він майже відкидав ці думки як недостойні. А тепер те, що під час пікніка було лише млявим припущенням, стало ближчим, виразнішим, вірогіднішим. Так само, працюючи над картиною, за кілька годин можна інколи досягти того, на що за інших умов потрібні дні й тижні.