"По-нашому, справедливість якраз у тому, щоб у світі лютувала гроза помсти", – говорять вони між собою.
"Помстою і ганьбою ми допечемо всім, хто не такий, як ми", – присягають тарантулячі серця.
І ще: "Жадання рівності – ось як віднині має називатися чеснота, ми здіймаємо галас проти всіх, хто наділений владою!"
Ви, проповідники рівності, безсиле божевілля тирана лементує у вашій душі про "рівність"; ваше потаємне поривання до тиранії маскує себе словами про чесноту!
Скорботний морок, прихована заздрість, а може, морок і заздрість вашого Отця – саме звідти проривається божевільне полум'я мстивості. Про що мовчав Отець, про те сказав Син; і часто у Синові я бачив розкриту таємницю Отця.
Вони ніби й натхненні: та їх надихає не серце, а помста. А якщо вони розумні й холодні, то такими їх робить не дух, а заздрість.
Заздрощі часом виводять їх навіть на стежку мислителів: але – такі їхні заздрощі – заводять надто далеко, що втома зрештою змушує їх облягатися на снігу.
У кожній їхній скарзі звучить помста, у кожній похвалі є бажання завдати страждань: щастя для них – бути суддями.
Одначе я раджу вам, друзі, так: не довіряйте кожному, хто надто поривається карати!
Це люди поганого роду і вдачі: з їхніх облич проглядає кат і нишпорка.
Не довіряйте кожному, хто розводиться про свою справедливість! Воістину, їхнім душам бракує не тільки меду.
Якщо вони самі себе називають "добрими і праведними", не забувайте: щоб стати фарисеями, їм бракує тільки одного – влади.
Друзі мої, я не хочу, щоб мене плутали з ними або вважали кимось із них.
Є такі, що проповідують моє вчення про життя; а заразом це тарантули, проповідники рівності.
Ці отруйні павуки ніби боронять життя, а насправді сидять у печерах спинами до нього, – отже, вони прагнуть тільки завдавати страждань.
Завдавати страждань вони хочуть усім, хто має тепер владу; найдужче до вподоби павукам проповідь смерті.
За інших обставин і тарантули навчали б інакше: давніше саме вони паплюжили світ і палили єретиків.
Я не хочу, щоб мене плутали з цими проповідниками рівності або мали за одного з них. Бо справедливість каже мені так: "люди не рівні".
І вони не повинні бути рівними! Чим була б моя любов до надлюдини, якби я казав інакше?
Нехай тисячею мостів і стежок тиснуться вони до майбутнього, і нехай між ними буде все більше боротьби й нерівності: так змушує мене промовляти моя велика любов!
Ворогуючи, нехай вони вигадують образи і примари, і з цими образами і примарами стануть вони до останньої найлютішої битви!
Добрий і лихий, багатий і бідний, високий і ниций, і всі інші риси і якості повинні стати зброєю і голосною пам'яткою про те, що життя має завжди долати саме себе!
Життя прагне у височінь, вибудовує колони і сходи; воно прагне дивитись у широку далеч і поглянути на блаженну красу – для цього йому й треба височінь!
Оскільки йому треба височінь, то потрібні і сходи, й суперечності сходів і тих, хто підіймається ними. Життя прагне підійматися і, підіймаючись, долати себе.
Погляньте, друзі мої! Тут, де нора тарантула, здіймаються руїни старовинного храму, – погляньте на них просвітленими очима!
Воістину, хто колись тут свої думки зіп'яв угору каменем, той знав таємницю життя, немов наймудріший із мудрих!
Навіть у красі є боротьба, і нерівність, війна за владу й надмірну владу, – цього навчає він нас найяснішими символами.
Як божественно зіткнулись у двобої склепіння й арки: як божественно пориваються назустріч одне одному, наче світло й темрява!
З не меншою красою й затятістю станьмо теж ворогами, друзі! Божественно пориваймось один проти одного!..
Овва! Тут мене самого вкусив тарантул, мій давній ворог! Божественно, прекрасно й затято він укусив мене в палець!
"Повинні існувати кари і справедливість, – розважає він, – не задурно ж йому тут співати гімни на честь ворожнечі!"
Так, він помстився! Ой, лихо! Тепер і мою душу корчить від помсти!
А щоб і я не крутився друзі, прив'яжіть мене міцно до стовпа! Краще вже бути святим стовпником, ніж вихором помсти.
Воістину, Заратустра не вихор і не смерч; а якщо він і танцюрист, то аж ніяк не виконавець тарантели!..
Так казав Заратустра
ПРО СЛАВЕТНИХ МУДРЕЦІВ
Славетні мудреці, всі ви служили народові і його забобонам, та не істині, і, власне, тільки за це шанували вас.
І терпіли вашу безвірність лише тому, що вона по-хитрому кружним шляхом дозволяла підступитись до людей, Так владар дає волю своїм рабам та ще й потішається з їхнього свавілля.
Хто ж ненависний людям, наче вовк собакам? Вільний дух, ворог кайданів; той, хто не молиться і знайшов собі притулок у лісах.
Вигнати його з криївки – в людей завжди звалося "почуттям справедливості"; на нього й досі нацьковують найлютіших собак.
Славетні мудреці, ви наділили народ правом на поклоніння і назвали це "жаданням істини"!
У серці своїм ви завжди собі казали: "Я вийшов з народу, звідти ж прийшов до мене глас Господній".
Тямовиті й уперті як осли, ви завжди видавали себе за народних заступників.
І безліч можновладних, прагнучи жити в злагоді з народом, попереду своїх коней запрягали ще й ослика – якого-небудь славетного мудреця.
А тепер, славетні мудреці, мені б хотілось, аби ви зрештою зовсім скинули з себе лев'ячу шкуру!
Плямисту шкуру хижого звіра і пелехи дослідника, шукача, підкорювача!
Ох, щоб я повірив у вашу "правдивість", вам слід спершу позбутися прагнення поклонятися.
Правдивий – той, хто йде у безбожні пустелі, розбивши своє навикле до поклоніння серце.
У жовтих пісках, обпалений сонцем, він нишком спрагло поглядає на щедрі джерелами острови, де кожна жива істота тішиться затінком.
Але спрага не змусить його стати таким, як ті вдоволені: де є оази, там є й ідоли.
Бути голодним, дужим, самотнім і безбожним – цього прагне лев.
Бути вільним від щастя рабів, звільненим від богів і поклоніння, безстрашним і страшним, великим і самотнім – цього прагнуть правдиві.
Владарями пустелі споконвіку були правдиві, вільні розуми, а в містах живуть добре вгодовані славетні мудреці – тяглова худоба.
Бо вони завжди тягнуть, мов осли, – цілий народ!
Не те щоб я гнівався на них; але для мене це тільки запряжені прислужники, навіть коли їхня збруя виблискує золотом.
Часто це добрі, варті заохочення слуги. Адже так навчає чеснота: "Якщо мусиш бути слугою, шукай того, кому твоя служба принесе найбільше користі!
Дух і чесноти господаря повинні зростати завдяки твоєму служінню; з його духом і чеснотами зростеш і ти сам!"
Воістину, славетні мудреці, народні слуги, ви зростали разом із духом і чеснотами народу, а народ – завдяки вам! Це я кажу на вашу честь!
Та навіть зі своїми чеснотами ви для мене тільки народ, народ із полудою на очах, – народ, який не знає, що таке дух!
Дух – це життя, й те життя він сам і розтинає; страждаючи сам, він помножує знання, – ви це знаєте?
Щастя духу – в мируванні і освяченні сльозами на офіру – ви це знаєте?
Якщо сліпий не бачить і йде навпомацки, це тільки свідчить про силу сонця, на яке він дивиться, – ви це знаєте?
Той, хто пізнає, повинен вчитися будувати з гір! Якщо дух тільки зсуває гори, цього мало, – знаєте ви чи ні?
Ви знаєте тільки іскри духу, – але не бачите кувадла, яким і є, власне, дух, і того страшного молота, що по ньому б'є!
Воістину, ви не знаєте, який гордий дух! Та ще нестерпнішою для вас була б його скромність, якби він колись зволив говорити!
Ви ще ніколи не наважились укинути свій дух у засніжену яму: вам для цього бракує жару! Тому вам і не звісні чари холоду.
Як на мене, ви в усьому поводитесь із духом надто запанібрата; а з мудрості ви часто робили притулок і шпиталь для поганих поетів.
Ви не орли і тому й не знаєте, яке. то щастя, коли лякається дух. А хто не птах, тому не слід моститися над проваллями.
Як на мене, ви теплі, але від усякого глибокого пізнання віє холодом. Крижаний холод – найглибше джерело духу, насолода для гарячих рук та їхнього господаря.
Славетні мудреці, ви з гідністю застигли на місці, випростали спини, – вас не схитне потужний вітер і потужна воля.
Чи траплялось вам бачити в морі напружене, наповнене вітрило, що тремтить від шаленого вітру?
Наче вітрило, що тремтить від шаленості духу, перетинає море моя мудрість – моя несамовита мудрість!
Та ви, слуги народу, славетні мудреці, – хіба б мог ли ви піти зі мною?..
Так казав Заратустра.
НІЧНА ПІСНЯ
Уночі гучніше жебонять живі джерела. Моя душа – теж живе джерело.
Уночі прокидаються пісні закоханих. Моя душа – теж пісня про кохання.
Щось невпинне, невгавне ворушиться в мені, от-от озветься. Це прагнення любові, і говорить воно її мовою.
Я – світло: ох, чому я не ніч! Але в тому й моя самотність, що я підперезаний світлом.
Ох, чом я не пітьма нічна! Як би я припадав до грудей світла!
Миготливі зірочки й світлячки! Навіть вас благословляв би я! – і тішився б вашим світляним дарунком.
Та я живу власним світлом і поглинаю полум'я, що виривається з мене.
Я не бачу ніякого щастя в тому, щоб брати; мені часто мріялося, що той, хто краде, мабуть, щасливіший від того, хто бере.
Бідність моя від того, що рука ніколи не стомлювалась дарувати; заздрість моя від того, що я бачу сповнені сподівань очі й осяяний пристрастю нічний морок.
О, лихо всіх дарувальників! О, затемнення мого сонця! О, жадання жадань! О, лютий голод серед пересичення!
Вони беруть у мене: та чи торкаюсь я їхніх душ? Між дарувати і брати – прірва, а через найменшу прірву міст перекидають наостанку.
З моєї краси виростає голод: я хотів би завдати
болю тим, кому свічу, пограбувати обдарованих мною – я зголоднів за злом.
Відсмикнути руку, коли друга вже тягнеться їй назустріч; вагатися, наче водоспад, чи падати, перед падінням зі скелі, – я зголоднів за злом.
Таку помсту обирає моя повнота; такий підступ готує моя самотність.
Даруючи, втратив я щастя дарувати, остогидли мені мої надто високі чесноти!
Хто завжди дарує, той ризикує втратити сором; хто завжди роздає, той намулює собі руки й серце.
Мої очі вже не мокріють, коли бачу я сором прохачів; мої руки надто тверді, щоб тремтіти, коли повні долоні.
Куди ж поділися сльози очей і ніжність серця? О, самотність усіх, хто дарує! О, мовчазність усіх, хто світить!
Багато сонць кружляють у порожнечі, осяваючи все похмуре і темне, – від мене ж вони затуляються.
О, якраз у цьому ворожість світил до світла; безжально летять вони по своїх орбітах.
Зачаєна нелюбов до світла, холод до інших сонць– ось чим надихається будь-яке сонце.
Мов буря, летять сонця по своїх орбітах – такий у них шлях.