— Її хазяїн, сагиб, людина жорстока, умів перетворювати на синє індиго кров своїх робітників. Він обдарував місцевого раджу Раджкумара, і раджа відібрав у нас, селян, землю і передав сагибові. Селяни, позбавлені землі, щоб не померти з голоду, змушені були працювати на фабриці, незважаючи на кастову різницю. Я також працював на ній. Кілька мусульман, селян з сусіднього села, в яких відібрали землю, вимагали повернення своїх полів, засіяних індиго. Фабрикант-сагиб брав на роботу не лише чоловіків, але й жінок, і стариків, і дітей від семи років. Робітники вмирали. Помер і сам сагиб. Одні кажуть — від пропасниці, інші — від укусу змії, ходили й такі чутки, нібито його задушив один мусульманин. З населення трьох сіл залишились у живих лише я з онучкою та сліпа Тара з сином Ішваром. Робітники розійшлися хто куди. Фабрика розвалилась. Тепер кущі й квіти все більше покривають руїни. Мати-природа заліковує рани, завдані землі. Коли сагиб помер, — говорив далі Нізмат, — раджа оголосив, що повертає нам землю в аренду. Треба ж йому мати хоч якийсь прибуток: землі стало багато, а селян — усього дві родини. Але Тара і я могли взяти лише маленькі клаптики, хоч аренда була й невелика... Якби об'єднати наші господарства, зажити однією сім'єю...
Він замовк. Мовчав і Аріель. Шарад доїдав останній коржик. Лоліта з-під опущених вій дивилася на Аріеля. Він відчував її погляд, і це хвилювало його.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
І БОГИ МОЖУТЬ ЗАЗДРИТИ ЛЮДЯМ
Аріель і Шарад відпочивали після пережитих хвилювань. Нізмат і Лоліта доглядали їх; на Аріеля вони мало не молилися. Шарад уже називав Лоліту сестрою-діді. До нього незабаром повернулася дитяча життєрадісність. Нізмат полюбив його, як сина, "дарованого йому небом", Лоліта пестила, як молодшого брата. Шарад знайшов сім'ю.
Аріель задумався про долю Шарада і про свою власну долю. Серед цих простих лагідних людей він почував би себе зовсім добре, коли б до нього ставились, як до Шарада. Зайва поштивість, що межувала з обожуванням і релігійним поклонінням, дуже обтяжувала і бентежила його. Щоранку Лоліта, схиляючись до землі, підносила йому вінки і гірлянди, ніби жертвоприношення. Він читав в очах вдови-підлітка, як у відкритій книзі: пошана, змішана з страхом, — ось що було в її душі. В цих великих темнокарих очах з довгими загнутими чорними віями він хотів би бачити більш прості, дружні почуття. Аріель пробував жартувати з нею, показуючи всім своїм виглядом і поведінкою, що він звичайна людина, проте обличчя Лоліти залишалось серйозним, суворим, поштивим, і це засмучувало Аріеля.
Він ішов у ліс, забирався куди-небудь в гущавину, лягав на траву і думав.
Як дивно і сумно склалась його доля! Він не знав батьків, не бачив ні любові, ні дружби, ні ласки, у нього не було справжнього дитинства, він нічому не навчився, крім кількох мов, зубрячки текстів священних книг. 1 раптом його зробили літаючою людиною. Він може літати вільніше і легше, ніж птах! Хіба це не чудесно? Хіба про це не мріють люди? Не бачать себе літаючими уві сні? Хіба не ці мрії і сновидіння породили аероплани, дирижаблі? Так, стати літаючою людиною було б дуже добре, коли б це не відділяло його од людей. Що чекало його в Дандараті? І Пірс і Броунлоу, як і раніше, змушували б його виконувати їх волю, поводилися б з ним, як з мисливським соколом, показували б його людям як чудо природи. Тут прості люди — Нізмат, Лоліта —вважають його божеством. Та хіба тільки Нізмат і Лоліта? А Шарад?.. Можливо, й інші люди так само ставитимуться до нього? Хіба він не має властивості, яка може здаватися людям надлюдською, надприродною? Примиритися з роллю божества? Але це значить приректи себе на велику самотність і скуку... Лоліта, така мила, ніжна жінка-напівдитина, завжди дивитиметься на нього знизу вгору, як на недосяжну істоту. Можливо, він і подобається їй, але Лоліта, напевне, вважала б блюзнірською думку про те, що між ними можуть бути інші взаємини, крім "божеського" покровительства з його боку і поклоніння — з її.
І потім, він не може назавжди залишитися жити з ними. Його шукають. Він рідкісний птах, що вилетів з клітки. Йому треба міняти місце, йти і летіти все далі. На його нещастя, а нього біла шкіра, хоч і загоріла під палючим промінням сонця Індії. Він занадто білий для індуса і тут звертатиме на себе увагу. Фарбувати шкіру глиною неприємно і ненадійно: перший дощ змиває таке забарвлення:. Видати себе за сагиба, розшукати європейський костюм? По-англійськи він говорить добре. Але що він скаже про себе людям? Про це треба подумати. Літати він не буде. Хіба що в темні ночі, перед світанком, коли люди міцно сплять.
З Шарадом доведеться розлучитись. З ним і літати важче, і впізнати їх удвох можуть скоріше. Шарад влаштований, його плекатимуть як "дар божества", як посланого небом сина Нізмата.
А Лоліта?.. Аріель зітхнув. Нехай вона знайде можливе для неї щастя і майже неймовірне, рідкісне щастя для індійської вдови — нехай виходить заміж за Ішвара. Він добрий юнак, і вона буде з ним щаслива. Аріель допоможе їм. Шкода, що мати Ішвара сліпа. Вона скорилась би "волі божества", коли б побачила Аріеля, що спускається до неї з неба. Але їй розкажуть, і вона повірить.
Над головою Аріеля залунав пронизливий крик. Він побачив у густому гіллі дерев двох білобородих мавп, одну — велику, другу — меншу. Більша відбирала у меншої якийсь плід. Менша верещала, більша дряпала її, хапала за вуха, за хвіст. Менша так жалісно кричала, може кликала на допомогу матір, що Аріель не стерпів і злетів до мавп.
Мавпи були так вражені, що одразу ж замовкли. Але коли Аріель простяг до них руку, щоб розняти, обидві кинулися в різні боки, перестрибуючи з гілки на гілку, з дерева на дерево. І, лише віддалившись на велику відстань, закричали, мабуть, сигнал тривоги, на який відгукнулися інші мати і птахи в різних місцях лісу. Аріель сумно посміхнувся: "І мавпи бояться мене", і озирнувся. Над головою в нього зеленіла суцільна покрівля з соковитого листя. Стовбури дерев оповиті виткими рослинами і переплетені ліанами. Де-не-де проміння сонця пробивалося крізь листя і золотими плямами лягало на землю, зарослу чагарником і травою. Місце глухе. Ніхто не бачить. І все ж таки даремно він злетів. Не витримав.
Обминаючи ліани, Аріель почав повільно спускатися. Почувся шурхіт. Аріель озирнувся і побачив Ішвара. Впустивши з рук в'язку хмизу, юнак упав ниць. Аріель спустився біля нього і сказав.
— Встань, Ішвар, не бійся!
Ішвар звівся. Обличчя його було бліде. Руки тремтіли. Бог зійшов до нього і назвав його по імені! Богам відомо все.
— Ти любиш Лоліту, Ішвар?
— Усе серце сповнене нею, пане, як чаша трояндовим маслом! — вигукнув Ішвар. — Якщо ця любов гріховна, прости мене. А якщо не простиш, відбери мою любов разом із моїм життям!
— Я благословляю любов твою, Ішвар, — відповів Аріель тим же тоном. — Іди й скажи про це матері своїй, Тарі.
— Твої слова сповнюють радістю серце моє, що висохло від любові. Але нехай доброта і милосердя твоє сповнять до краю душу мою. Поверни зір матері моїй, щоб вона могла бачити щасливе обличчя сина свого!
Аріель збентежився.
— У кожного своя карма, Ішвар, — відповів він і полетів. А Ішвар довго ще стояв навколішках, дивлячись на дерева, за якими зник Аріель.
Цього ж дня Аріель довго розмовляв з Нізматом.
У кінці цієї бесіди Нізмат покликав свою онучку і сказав:
— Наш великий гість, Лоліта, благословляє твій шлюб з Ішваром. Тара повинна згодитися, не може відмовити.
Щоки Лоліти зашарілися, а в очах спалахнула радість. Вона кинулася до ніг Аріеля і "взяла прах від ніг його". Аріель підвів Лоліту. Яка вдячність була в її очах!
— Будь щаслива! — сказав він і посміхнувся. Але посмішка бога вийшла сумною. І боги можуть іноді заздрити простим людям!
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
ЧИ МОЖЕ ПИЛ НА ДОРОЗІ МРІЯТИ ПРО СОНЦЕ?
— Ти дуже любиш його, діді? — спитав Шарад Лоліту.
Він поливав квіти в горшках, розставлених по карнизу веранди. Лоліта сиділа над жаровнею біля халупи і повертала лопаткою в киплячому маслі овочі.
— Кого, Шарад?
— Твого нареченого, Ішвара.
Лоліта замислилась і не відповідала.
— Чого ж ти мовчиш?
— Я не знаю, Шарад, чи люблю його, — нарешті відповіла вона.
— Але чому ж ти зраділа, коли Аріель сказав, що він допоможе весіллю? Я бачив, як у тебе спалахнули очі.
Лоліта мовчала. Руки її помітно тремтіли.
— Ти ще маленький, Шарад, і тобі важко зрозуміти. Ішвар хороший юнак. Я знаю, він любить мене, хоч ми не сказали одне одному жодного слова.
— Чому?
— Мати не дозволяє йому ходити до нас, розмовляти зі мною, навіть дивитися на мене, щоб не осквернитися. Але він усе ж дивиться, і я бачу, що любить, хоча й не наважується сказати про це.
— Хіба він сам не парій?
— Так, він парій, але його рід стоїть на щабель чи два вище за наш... Залишатися вдовою на все життя — це так важко, Шарад. І потім дідусь Нізмат сумує, що його рід угасне. І він старіє. Йому вже дуже важко працювати. А якщо Нізмат помре, що буде зі мною? Мені залишиться тільки кинутися в воду, як це роблять у нас багато вдів.
Шарад задумався.
— А Аріеля ти любиш?
— Замовкни, Шарад! — перелякано вигукнула Лоліта. Кров одхлинула від її щік, брови насупились. — Про це не можна навіть думати!
— Чому? — невгавав Шарад.
— Хіба може пил на дорозі, який усі топчуть ногами, мріяти про сонце в небі?
— Сонце освітлює і квітку лотоса і пил на дорозі, — поважно відповів Шарад і лукаво примружився. — Аріель зовсім не сонце, він проста людина, як і я. Тільки я не вмію літати, а його навчили.
Прийшов Нізмат. Шарад непомітно вислизнув з веранди і побіг у ліс. Як собака-шукач, кружляв він по заростях бамбука, поки не знайшов Аріеля, що в задумі лежав під деревом.
— Я хочу тобі щось сказати, дада! — І, опустившись біля Аріеля на коліна, Шарад розповів йому про розмову з Лолітою.
Дандарат навчив Аріеля приховувати свої почуття, але все ж Шарад помітив, що його розповідь схвилювала друга.
— Тепер ходімо снідати, дада. Нізмат уже прийшов з роботи.
— Ходімо, Шарад! — І Аріель лагідно скуйовдив хлопчикові волосся.
Вони попростували до халупи.
— Старик працює, і Лоліта працює, а я вилежуюсь на траві, — сказав Аріель Шараду. — Та що з ним вдієш? Скільки разів я пропонував йому свою допомогу, Нізмат про це й слухати не хоче.
Старик зустрів Аріеля, як завжди, радісно і поштиво.