Його світлі очі спалахнули, гордовитий блиск осяяв його обличчя.
Невдовзі я вже почував себе своїм поміж цих людей. Натягнув на себе довгі штани, на ноги — легенькі постолики. В цьому вбранпі часто ходив уночі на вершини пагорбів, схожих при світлі місяця на вартових Риму, котрі, охороняючи залізні вершини Карпат, пильно вдивлялися на південь, думаючи про свою матір, вередливу біляву королеву, яка купає своє ніжне тіло в лазуровому теплому морі, чоло її короноване мріями про любов, а її повні і білі перса пестять голубі морські хвилі. Мама, яка заради своїх мрій забула на спалених старих вершинах Карпат свого сина з чорними орлиними очима і з шляхетним обличчям. Італія забула румунів… але румуни люблять Італію.
Зима минула в сутичках і злигоднях. Якби перерахувати їх усі, ці злигодні й сутички, то це означало б переповісти історію легіонів списників-повстанців, які після відступу імператорського війська з Трансільванії єдині залишилися вірні тронові, покладаючись на власні засоби — на свої відважні серця й на коси, міцно прикріплені до кісся.
Однієї ночі до нас прийшов селянин і сказав, що в маєтку угорського графа зупинилися дві роти гонведів і пиячать. Ніч видалася холодна, і ми дихали на руки, щоб зігріти їх.
Йоанові очі заблищали.
— До бою, дітки! — сказав він суворим голосом.
А дітки ніби тільки цього й чекали, бо скочили всі, де хто був — хто сидів, хто лежав, і схопили в дужі руки списи, що стирчали з трави. Невзабарі ми спустилися з пагорба й пішли навпростець через заросле м'якою травою поле до палацу, що бовванів серед просторого чудового парку. Усі його вікна світилися в густій темряві, і чим ближче ми підходили до нього, тим магічнішими вони видавалися.
В усіх кімнатах на першому поверсі були накриті столи… Гонведи, поставивши рушниці під стіною, пили, сміялися, співали.
Я розставив діток, тих, що мали рушниці, біля вікон, і за моєю командою вони відкрили вогонь. Кулі засвистіли у просторих залах, бенкетуючі перелякано підхопилися; одні ще шкірилися своїй смерті… у других повипадали келихи з рук, а більшість, забувши і про зброю, і про все на світі, кинулися в двері.
— Вперед! — вигукнув я, висадив віконну раму й першим стрибнув до зали. — За мною!
Усі, скільки їх залишалося в залі, були порубані. Ми схопили їхні заряджені рушниці і, біжучи по просторих, освітлених кімнатах палацу, знищували тих, що потрапляли нам назустріч.
На вежі палацу вдарив на сполох запізнілий дзвін, всередині рушничні постріли й розпачливі крики помираючих перемішалися з радісними вигуками наших вояків. Я з Йоаном кинувся по сходах на другий поверх. Двері з тріском розчахнулися, і ми потрапили в велику залу, яка виходила на балкон, крізь його шиби заглядав місяць, виринувши з-за хмар. Місяць освітив стіну, обвішану зброєю. Зненацька в темряві блиснули двоє переляканих очей… якийсь високий чоловік метнувся з кутка до нас. Витягнувши руку з пістолетом, я вистрілив і при спалаху пострілу побачив перекошене, але дуже знайоме обличчя.
То був коханець Поесіс.
Тої ж миті Йоан кинувся до нього, але граф, ухопивши його самого, однією рукою відчинив балконні двері, другою хотів був викинути його на камінний брук. Я блискавично відтяв шаблею руку, яка вчепилася Йоанові в груди… і мій друг упав разом із мертвою рукою. Другу руку з пістолетом граф спрямував мені в лоб. Йоан, підхопившись із підлоги, ударив його кинджалом у лікоть і підбив руку вгору, відтак куля свиснула в моєму волоссі. Йоан вчепився угорцеві в горло, а той вгризся в нього зубами, і хто знає, чи не пробив би він йому зубами черепка, та Йоан розмахнувся блискучим кинджалом і вгородив його ворогові в тім'я з такою силою, що ніж глибоко зайшов у мозок. Неймовірний крик — і все.
До зали вбігли наші люди із смолоскипами. Йоан упав на угорця. Я підступив ближче з запаленим смолоскипом. Оскалені зуби ладні кусати… гримаса жаху, розвалена голова… щелепи ніби вимелювали сизу отруйну слину, що спливала з кутків рота.
Я з невимовною ненавистю дивився на цього чоловіка, який забрав у мене все, а тепер був лише трупом. Дітки зі сміхом знімали зброю із стіни й ділили її між собою…
Спустившись парадними сходами, ми зайшли до великої кімнати, де стояли накриті столи; відчинили вікна, викинули через них усіх убитих і самі всілися за столи, так ніби й не сталося нічого, наче ми просто прийшли на гулянку.
Хтось, мабуть, подумає, ніби такого бути не може, але коли хтось знає, що революція й постійна загроза смерті роблять людину байдужою до власного життя, перетворюють убивство й боротьбу в нормальний стан людини, той зрозуміє не тільки наш стан, а й весь наш вік, де головне заняття народів — битви і грабунки.
Це один з багатьох випадків того року. Але я хочу розповісти про другий, який мені коштував дуже дорого.
На Муреші стояв плавучий млин одного саса, в якого ми завше купляли муку, а за те сас вимушений був мовчати перед угорськими патрулями, що нишпорили тут. Млин легенько погойдувався на Муреші, оглушливо-громохкі його колеса крутилися, мов два чорні дракони, котрі мили свої брудні дерев'яні кості в білій від піни річці, а сас, опасистий, з червоним, круглим, наче місяць уповні, обличчям, у брилі із широкими, мов стріха, крисами походжав у білому фартусі, засунувши руки в кишені, серед сили-силенної селян, що прибули з мішками млива, і кожен заразом привіз цілий мішок історій, байок, новин, отож млин скорше нагадував ярмарок, аніж сільський млин.
Часто і я, невідомий нікому, сідав на мішок борошна, запалював люльку й, насунувши бриля на очі, вслухався в хихотіння дівчат, у мудрі оповідки стариків, у лайки чоловіків, у запаморочливо ніжне звучання древньої скрипки, яку старий циган примушував то сміятися, то плакати. Обличчя в нього смагляве й виразисте, борода біла, мов сніг, очі згасли й вицвіли од старості, голі волохаті груди ледь прикриті брудною сорочкою, руда овеча шапка така ветха, що крізь дірки в ній подекуди пробивалося сиве старече волосся: ось так і сидів він на поламаних колесах, кинутих у кутку млина, і оповідав не язиком, а струнами.
Стояв теплий день, і мої вояки, які мали зробити виправу в долину, вирішили переночувати в млині саса, а вдосвіта піти.
Черга помельників нарешті закінчилася, сонце й собі пішло за гори спати, старий циган поклав голову на млинове коло й задрімав, не випускаючи з рота запаленої люльки — так, мабуть, міг би спати імператор у м'якому ложі під балдахіном… Селяни позносили мішки на підводи, запрягли в ярма ситих волів, білих та круторогих, і, ляскаючи нагаями, погейкали хто в гори, хто в діл. Уже геть смеркло, скрипіння коліс подаленіло і вмовкло, тільки велетенський млин погойдувався на Муроші, змушуючи дзвеніти довгі товсті линви з липового лика, якими він був прив'язаний до берега. Сас опустився біля великих дверей млина на гладенький, мов лава, камінь і, припаливши люльку, задивився на вечірню зорю, яка саме сходила. Я сів біля нього, темрява дедалі густішала, коли враз десь далеко з невимовним жалем заспівала трембіта.
— Це вони! — сказав я, схопився на ноги й подався в поле, але, ступивши кроків сорок, оглянувся, і мені здалося, ніби в сутінках біля саса стоїть гонвед і швидко щось роздивляється навсебіч. Але це мені, мабуть, привиділось.
У полі я зустрівся зі своїми вояками, серед них був і Йоан. Який вродливий він був того вечора… він так і стоїть у мене перед очима, ніби зараз бачу його. Накинутий на плечі сіряк, з-під нього видно білу лляну сорочку, обличчя бліде, але ніжне й сповнене доброти, великі голубі очі дивилися меланхолійно, довге біляве волосся, прикрите широким чорним брилем, спадало на плечі… Він справді був вродливий, мов жінка — білявий, блідий, цікавий.
— Ті — ніби дівчина! — сказав я, обнімаючи його.
— А ти — ніби хлопець! — відповів він, нестямно сміючись.
Потиск його маленької холодної руки був такий дужий, що я зайвий раз пересвідчився — у його довгих, ніжних, білих пальцях лев'яча суть.
Ми всі разом подалися до млина. Привіталися з сасом, який відчинив нам ворота. Циган уже прокинувся й розказував, як замолоду хитро крав у сусідів курей, підвішуючи їх, зв'язаних за ноги, під сіряк, і йшов собі селом, насвистуючи, накинувши сіряк на одне плече, а людям навіть на думку не спадало, що він несе під сіряком. Сас голосно реготав, хоча мені здавалося, що сміється він силувано. Але ж це мені могло привидітись, так само, як ви вже знаєте, мені привиділось, ніби він розмовляв із гонведом.
Оскільки ми всі були втомлені, то одразу й повдягалися хто де у млині; мельник ще пововтузився трохи з мішками, загасив вогонь у кам'яній грубі та ліг і собі в нижній частині млина, біля коліс. Усі захропли, дехто з шумом і стогоном перевертався на мітках. Я ліг на простелений на підлозі сіряк поряд з Йоаном, він обняв мене рукою за шию та так і заснув. Я чомусь не міг заснути. Почув, як мельник устав, засвітив каганець і почав тихенько підніматися по драбині. Він ще не дійшов до нас, як мені здалося, ніби в вікно зазирнула сизим оком хижа цівка рушниці, втупившись у сонних людей. Я мовчав, заплющивши очі, але крізь ледь-ледь розплющені повіки бачив саса, який із каганцем підійшов ближче до нас і нахилився, ніби перевіряв, чіі міцно ми спимо. Обличчя його було жорстоке. Але саме тоді, коли він, так само навшпиньки, повернув до дверей, щоб відсунути великий дерев'яний засув, я скочив на ноги.
— Встати, діти! — закричав я щосили.
Миттю всі, хоч і сонні, і перелякані, були на ногах.