Джексоне, коли ти водиш нас за ніс…
— Ні, присягаюсь вам, що ні, — мовив тонкий старечий голос. — Якби він був у будинку, то ми б його знайшли. Кажу вам, тут немає тайників, про які я не знав би. Адже я у містера Вестона, тобто, я хотів сказати, у містера Августа служив двадцять років.
Джексон! Піт відчув, як напружився Юпітер. Він згадав, як Двігінс розповідав їм про подружжя Джексонів, єдиних слуг дідуся Гораціо.
— Джексоне, ти добре подумай, — сказав перший голос, — ми сюди прийшли не бавитись. Тут пахне великими грошима, і ти теж отримаєш свою частку, коли ми знайдемо "Вогняне Око".
— Я розповів вам усе, що знав, присягаюся, — жалібним голосом промовив Джексон. — Він його, мабуть, сховав, коли нас з Агнес не було вдома. Наприкінці він перестав нам довіряти, хоча ми служили йому вірою та правдою стільки років. Він став якимось дивним, йому все ввижалося, що за ним стежать.
— Цю оборудку він хитро залагодив і недаремно нікому не довіряв. Кожен стане хитрим, якщо треба сховати такий камінь, як "Око", — прогув грубий голос. — Не второпаю я ніяк, навіщо йому спало на думку ховати в голову Августа цю підробку.
Хлопці слухали, затамувавши подих, вони забули навіть, у яку скруту потрапили. Якщо ті, за дверима, знали про підроблене "Вогняне Око", то вони були заодно з Чорновусим або Міченим. З наступної фрази діти отримали відповідь і на це питання.
— Бідолашний Гуго! Як він зажурився, коли дізнався, що це — підробка. Як швидко звів з ним рахунки той, з трьома крапками на лобі.
Від тону, яким це було сказано, та наступного злісного хихотіння у Піта спиною забігали мурашки. Він згадав закривавлене блискуче вістря.
— Та до дідька того Гуго, — мовив Грубий. — Ти запитуєш, навіщо та підробка в голові Августа? На те, аби нас збити з пантелику. Я думаю, що рубін захований в цьому будинку.
— Якщо він і тут, джентльмени, то вам доведеться весь будинок розібрати по камінчику, аби його знайти, — сказав Джексон. — Присягаюся, що не маю найменшого уявлення, де його шукати. Будьте ласкаві, відпустіть мене додому в Сан-Франциско, до дружини. Я зробив усе, що міг, слово честі.
— Ми подумаємо, — відповів Грубий, — можливо, і відпустимо. Хто б нам пригодився, то це товстун зі складу старих речей. Я розпитав про нього сусідів, і вони сказали, що у цього хлопчиська голова працює, мов комп'ютер, хоча з виду він тупий. Можу побитися об заклад, він знає набагато більше, ніж говорить.
— А як нам його дістати? — запитав Басовитий. — Хоча над цим варто помізкувати. Гаразд, ходімо нагору, подумаємо, що нам робити далі.
— А як же потаємні сходи й кімната перед ними? — запитав Грубий. — Треба ще там подивитися. Адже вони не випадково збудовані.
— Ні, це надто просто, — заперечив Басовитий. — Джексон же казав, що це був усього-на-всього запасний хід до льоху, аби в льох можна було спуститися просто з бібліотеки. Джексоне, так?
— Саме так, — підтвердив Джексон. — Двадцять років тому містер Август розставляв у бібліотеці книжкові шафи і заради розваги зробив так, що за однією з них відчинялися двері до сходів. Цими "сходами він вечорами. спускався до льоху. Він часто казав, що хлопчаком в Англії він мріяв жити у великому будинку з потайними сходами.
— От бачиш, — мовив Басовитий, — ходімо нагору — мені якось не по собі стає в цьому підвалі.
Світло за дверима згасло. Невдовзі хлопці почули кроки, які відлунювали на дерев'яних сходах. Потім ляснули двері, і діти знову зосталися в льосі самі.
— Ох! — видихнув Піт. — А я вже подумав, що нам капець. Круті вони хлопці.
— Атож! — підхопив Гус. — Ви чули, він так гидотно захихотів, коли згадав, як Мічений звів рахунки з його приятелем.
— Юпе, як ти гадаєш, хто вони? — запитав Піт. — Гей, Юпе, ти що, задрімав?
Юп здригнувся, він вийшов з глибокої задумки.
— Я намагався вирахувати, що до чого, — сказав він. — Певно, ці двоє дізналися від Джексона про "Вогняне Око" і тепер змушують Джексона допомагати їм, щоб відшукати камінь швидше, ніж Мічений.
Піт кивнув.
— Гаразд, але як нам звідси вибратися? Ми ж замкнені!
— Думаю, треба дочекатися, доки вони залишать будинок. А тим часом відшукаємо двері до підвалу, щоб за першої нагоди гайнути звідси.
Юпітер, як завжди, ступив перший. Вони перейшли просторим підвалом, стеля якого з іншого боку була підлогою першого поверху. Вікон у підвалі не було. В кутку стояла олійна піч та бак для олії. Оце все, що було в підвалі. Дерев'яні сходи вели нагору. Хлопці навшпиньки піднялися ними, і Юпітер обережно повернув ручку дверей. Ручка повернулась, але двері лишалися замкнені. Юп спробував ще раз і відпустив ручку.
— З того боку двері тримає засув, — сказав він, — ми замкнені з обох боків.
На хвилину запанувала тиша. Якщо вони замкнені в льосі, а незнайомці підуть, не дізнавшись про їхню присутність, невідомо, коли ще хтось навідається в цей будинок. Найближчими днями, може, й ніхто, аж доки не з'являться робітники ламати його.
Нарешті Юпітер порушив мовчанку.
— Ще є двері до потайних сходів.
— Але ж там зламалась ручка, — нагадав Гус, — я чув, як і по той бік ручка теж упала. Ці двері тепер не відчинити, правда ж, Піте?
— Я, принаймні, не зміг би їх відчинити, — підтвердив Піт.
— Треба ще глянути, може, щось вдасться зробити, — сказав Юп.
Вони повернулись до винного льоху. Піт спрямував промінь велосипедної фари на те місце, де була ручка. Юп дістав з кишені предмет своїх гордощів — складаний ніж марки "Швейцарська армія". Серед іншого в ножику була й викрутка.
— Зазвичай, якщо відпадає ручка, заскочку можна повернути викруткою, — зауважив Юп. Він просунув викрутку в щілину від ручки. Вона якраз вмістилася в чотиригранний виріз замка. Юпітер повернув викрутку, язичок замка піддався, і двері розчахнулися.
— Прийом нескладний, але його варто знати саме в таких випадках, — сказав Юпітер і рішуче поставив ногу на нижню сходинку потайних сходів.
— А ось і ви! — пролунало нагорі басовито. — Ми знаємо, дітки, що ви там, бо щойно наткнулись на ваші велосипеди. Виходьте, але без фокусів, якщо не хочете пригод на свої голови.
ДОПИТ ТРЕТЬОГО СТУПЕНЯ
Юпітер не збирався коритися цій команді. Він нагнувся й намацав ручку, яка впала по цей бік дверей.
Обернувся спиною до бандитів і замкнув двері. А зверху до нього вже поспішали двоє.
— Чарлі, хапай його, — кричав Басовитий, — це Товстун! Тепер ми з ним погомонимо.
Не встиг Юпітер образитись на Товстуна, як дужі руки обхопили його й потягли за сорочку сходами вгору.
Піт і Гус в льосі чули тільки галас і шум боротьби на сходах. Вони у відчаї перезирнулись.
— Першого схопили, — похмуро мовив Піт.
— Але він уміє битися, — відгукнувся Гус, бо почув, що один з нападників закричав від болю.
І саме в цей момент шум боротьби затих. З-за дверей, які їх розділили, вони почули глухий голос Юпітера: "Добре, джентльмени, я піду сам. На вашому боці кількісна перевага, тож подальший опір може тільки віддалити неминучий фінал".
— Що-що? — не втямив Грубий.
— Він каже, що, здається, зрозумів, що програв, — розтлумачив Басовитий. — Добре, Товстунчику, піднімайся. Один хибний крок, і кісток не позбираєш.
— А як бути з тими двома? — запитав Грубий.
— Та нехай сидять собі замкнені, нам для розмови потрібен саме цей.
Піт і Гус почули, як двері замкнули ще й на засув. Після чого, як вони здогадались, усі піднялися нагору.
— Він здався, — зітхнув Гус.
— Бо зрозумів — двоє здорованів це забагато, — спробував заступитись за Юпітера Піт.
— А як наслідок — він у полоні нагорі, а ми ув'язнені внизу, — сказав Гус, — обоє дверей замкнені і вийти ми не зможемо.
— Юп придумає, як нам допомогти, — запевнив його Піт.
Втім, поки що Юпітер не міг допомогти й самому собі.
Басовитий заламав йому руки за спиною і привів на кухню, де стояло єдине на весь будинок крісло. Було воно таке давнє й розхитане, що навіть лахмітник не захотів його придбати.
Басовитий виявився низеньким і товстим, а Грубий — високим та широкоплечим. Обидва носили окуляри в масивній оправі та фальшиві чорні вуса, такі, як у Чорновусого. Судячи з усього, вони всі належали до однієї зграї.
Басовитий потягнув Юпітера до крісла й штовхнув, аби той сів.
— За будинком є мотузка, на якій сушили білизну, — мовив до поплічника, — то принеси її сюди.
Через кухонні двері той вийшов на подвір'я. Басовитий зі знанням справи обшукав Юпітера і знайшов його улюбленого ножика.
— Який гарний ножик, — сказав він, — якраз знадобиться, щоб відрізати вухо — одне чи двоє… якщо буде потрібно.
Юпітер мовчав. Басовитий, очевидно, не був звичайним бандитом, відчувалось, що має якусь освіту. Грубий нагадував кишенькового злодія, але верховодив у них Басовитий.
До кухні зайшов низенький дуже схвильований літній чоловік, сивий і в окулярах з позолоченою оправою. Це міг бути тільки Джексон.
— Не робіть йому боляче, — нервово мовив він, — ви побіцяли мені, що не буде жодного насильства.
— Не лізьте, куди вас не просять. Насильства, звісно, не буде, якщо Товстунчик не відмовиться відповісти на мої запитання. Ідіть геть!
Старий вийшов, зате повернувся Грубий зі жмутом мотузки, і вони удвох заходилися прив'язувати Першого Агента до крісла. Руки вони прив'язали до билець, ноги — до передніх ніжок, а тулуб — до спинки. Коли завершили, Юпітер і поворухнутись не міг.
— Тепер, хлопче, — сказав Басовитий, — можна й погомоніти. Де рубін?
— Я не знаю, — відповів Юпітер, — ми теж його шукаємо.
— Він не хоче казати! — гаркнув Грубий. Бандит узяв з підвіконня Юпітерів ніж і відкрив лезо. Воно гостро зблиснуло.
— Дозволь, Джо, я полоскочу його цією іграшкою. Це змусить його заговорити.
— Постривай, командую тут я, — вгамував його поплічник. — Думаю, він справді не знає.