Він зі своїми людьми, можливо, дехто з них, певний час стежили за нами і бачили як ми вечеряли. Я міркував, чому вони не вбили нас, тому що їхня поведінка дійсно здавалась доброзичливою.
– Ви двоє розмовляєте один з одним лише руками, а не губами, – продовжив ватажок, і, вказавши на Чорного Оленя, запитав:
– Скажи мені, з якого ти племені?
Мій друг зам'явся, а потім рішуче, сердито й гордо відповів:
– Я із племені Кроу!
– А ти? – запитав він мене.
– Чорноногий.
Ватажок в знак здивування ляснув себе по губам.
– Чорноногі та кроу уклали мир? – запитав він.
– Ні, мій батько, матір та я прийшли до кроу, щоб жити з ними.
– Нижче за течією річки Шипшини, ми бачили багато вігвамів, стежили за багатьма мисливцями на бізонів. Ми могли б убити деяких з них, але в їх не було того, що ми шукали.
Тут один з людей вождя щось йому сказав, і, трохи подумавши, той йому відповів. Інші заговорили, сперечаючись з ним. Він замовк, а потім на мигах запитав Чорного Оленя:
– Ти, кроу, скажи мені, чи не вполювали ваші мисливці цього місяця білого бізона, білу корову?
З виразу його обличчя я зрозумів, що це питання подобається не всім його людям.
– Ні, – відповів мій друг.
– І навіть не бачили?
– Ні.
– Ти говориш правду, так як сказав би Сонцю?
– Так, це правда.
Відповідь, здавалося, задовольнила вождя. Він і ще декілька чоловіків заусміхались, і про щось переговорили задоволеним тоном. Четверо чи п'ятеро закінчили смажити язики та м'ясо, і вони з жадібністю взялися до страви. Вовк вліз між нами з Чорним Оленем, і коли вождь простягнув йому шматочок м'яса, з гарчанням відскочив, шерсть на його спині стала дибки. Я погладив його, і він завиляв хвостом і лизнув мене в щоку, а потім знову сердито подивився на вождя. Він посміхнувся й на мигах сказав:
– Твій вовк мене не любить.
– Я теж тебе не люблю, – подумав я.
Нарешті вони закінчили трапезу, і один з тих, хто смажили м'ясо, приніс вождю воду в відрі з сиром'ятої шкіри. Вождь і декілька старших напились з нього, а решта, по двоє, по троє, сходили до струмка і напились самі. Потім старші запалили люльку і пустили її по колу. Деякі з чоловіків знову стали сперечатися з вождем, розмовляючи дедалі голосніше, проте він жодного разу голосу не підвищив, спокійно відпускаючи свої зауваження. Довго дивився я як люлька переходить з рук в руки, прикидаючись, що не бачу її, а в цей час моє серце тріпотіло так швидко, так голосно, що мені здавалося, що всі повинні були його чути. Нарешті воїн, що сидів праворуч від мене, отримав люльку і почав курити – робив він це так повільно, що мені здавалося, що він ніколи не закінчить. Піт біг у мене по спині. Я втупився в землю перед собою. Ха! Нарешті між моїми очима та його коліньми з'явився довгий чубук люльки. Спокійно, наче це було звичайною справою, я взяв її, затягнувся, і випустив дим на чотири сторони світу, до Сонця і Матері-Землі, а потім подав люльку Чорному Оленю, який теж зробив три чи чотири затяжки і швидко повернув її. Зітхнувши з полегшенням, я з легким серцем передав її далі, і вона продовжила шлях до дальнього кінця, щоб знову піти по кругу. Мені хотілось співати, і я повторював собі: "Вони передали нам люльку, ми курили разом з ними, вони не хочуть вбивати нас!"
Тричі старший набивав люльку, і вона обходила круг за кругом, а вождь задавав мені питання за питанням про чорноногих – де ми живемо, з ким воюємо, на яких тварин полюємо. Він запитував також Чорного Оленя, але майже нічого від нього не дізнався – на всі запитання він на мигах відповідав що нічого не знає, і врешті, посміхнувшись, вождь залишив його в спокої, і став розмовляти зі своїми людьми. Згодом, коли полум'я пригасло, а декілька людей з їх загону почали приготування до сну, він на мигах сказав нам:
– Я вже одного разу сказав вам, і повторю знову, що ми не збираємось вас обох убивати. Але ми не можемо відпустити вас додому; ви мусите піти з нами, куди б ми не йшли. Ні цієї ночі, ні потім, вночі чи вдень, ви не повинні намагатися залишити нас. Доки ви будете виконувати те, що я сказав, нікому з вас не заподіють шкоди. Ось так! Ви зрозуміли, що я сказав?
– Так, – на мигах відповів я, але Чорний Олень лише втупився в нього, і нічого не відповів.
Ми з другом лягли один біля одного, а вовк згорнувся калачиком біля мого плеча. Вождь переговорив зі своїми людьми і виділив двох на перше чергування – вони взяли зброю і зникли в темряві. Один пішов до коней, другий – в протилежному напрямку. Решта вклались спати. Вогонь помаленьку згасав, і, коли вугілля перестало світитись, мій друг штовхнув мене, потягнув за руку і ми сіли. Він присунувся впритул до мене, так, що наші коліна торкнулися, але ніч була такою темною, що ми ледве могли бачити смутні контури один одного. Він з'єднав свої долоні з моїми, і по легких доторках пальців я зміг зрозуміти, що він каже.
– Це чеєни, – почав він, – Вони хочуть дізнатися, чи бачили ми те, що вони шукають – білого бізона, тому й не вбивають нас. Вони дали нам з тобою люльку, щоб ми покурили з ними. Я знаю, що вони задумали. Чеєни захоплюють хлопців та дівчат у тих племен, з якими воюють, виховують їх, як своїх власних дітей, тому їх плем'я численне й могутнє. Ми – невільники цього вождя. Тут, на рівнині, ми втекти не зможемо. Ми повинні вирушити разом з ним до його народу в його вігвам. Ми поводитимемось обережно, й однієї ночі втечемо від нього й повернемось до свого народу.
– Добре. – знаком відповів я йому.
– Я із племені Кроу. Мій батько – вождь, великий вождь, і я пишаюсь цим. Я ніколи не стану одним із них! – сказав мій друг.
– Я зроблю так, як ти говориш. А тепер давай спати, – на мигах відповів я, і ми знову вляглися поруч.
Ще було темно, коли двоє вартових розпалили багаття. Швидко всі прокинулись і стали смажити м'ясо й снідати. Потім ми пішли до коней, осідлали й напоїли їх в струмку, і вождь знаками звелів нам навантажити в'ючаків м'ясом убитої звечора корови. Коли зійшло сонце, всі ми були в сідлах і вирушили в дорогу долиною струмка. Вождь їхав попереду. Ми помітили, що в нього є далекозорий інструмент. На той час лише декілька чоловіків на рівнинах мали такий. В племені Чорноногих таких було лише двоє.
Сонце піднялось зовсім невисоко, коли ми дійшли до гирла струмка, вбрід перейшли річку Язик, і продовжили рух вздовж східного краю її долини і там спішились. Там вождь дістав свій далекозорий інструмент (він був з чотирьох частин і дуже сильний), і через нього довго й прискіпливо розглядав долину і особливо стада бізонів, які були в полі його зору. Поки він був зайнятий цією справою, старий, котрий, як ми зрозуміли, був жерцем Сонця, дістав свою священну люльку й став курити, одночасно промовляючи молитви, безсумнівно вимолюючи можливість виявити білого бізона. Ми залишились там на деякий час, і, доки решта роздивлялись в далекозорий інструмент рівнини, вождь знову заговорив з нами. Він сказав, що великий табір його народу розташований вище, біля витоків Порохової річки, і там, десять днів тому, декілька мисливців полюючи трохи західніше від табору, помітили в стаді бізонів білу корову, однак наздогнати й вбити її не змогли. Наступного дня всі мисливці відправились на пошуки бізона, але не знайшли його. Тоді головний вождь племені відправив загони на всі сторони, щоб ті все ж вистежили білу корову. Він зі своїм маленьким загоном оглядав стада вздовж річки Шипшини, шукав і на річці Язик, а тепер оглянув стада на схід від Порохової річки і повертається до свого табору. Він запитав мене, що роблять чорноногі з білими бізонами, і я відповів, що той, хто його добув, приносить м'ясо в жертву, а потім, дбайливо вичинена шкіра так само приноситься в жертву Сонцю, коли люди будують для нього Священний Вігвам. Так само, сказав вождь, чинить з білим бізоном і його народ. Потім, повернувшись до Чорного Оленя, він на мигах сказав:
– Я знаю, що ви, кроу, теж віддаєте Сонцю убитого білого бізона.
– Так! Я двічі бачив, як люди мого племені жертвують Сонцю білу шкуру. Білих бізонів дуже мало. – відповів Чорний Олень.
– Вірно, – підтвердив вождь, – Мені сорок п'ять зим, а я бачив лише трьох таких тварин. Я обіцяю Сонцю, що якщо я знайду й уб'ю білого бізона, я віддам йому своє тіло.
Ми відправились далі. Стада бізонів розбігались при нашому наближенні. Ми відпочивали на вершинах кожної скелі, кожного пагорба, і спершу вождь, а потім дехто з його загону оглядав стада бізонів, які опинились в полі його зору, і кожного разу їх очікувало розчарування – білого бізона вони не знаходили. Коли сонце сховалось в своєму далекому вігвамі, ми зупинилися на березі маленького озера і підсмажили на вечерю м'яса на маленькому багатті з бізонячих млинців. Старий знову дістав свою люльку, і решта приєднались до нього – курили й молились Сонцю, закликаючи його допомогти в пошуках білої корови. Стемніло. Деякий час ми сиділи біля маленького багаття, і старий за цей час двічі набивав люльку й протягував її іншим. Потім вождь, як і напередодні, назвав двох, які мали вартувати, а решта лягли і заснули. Вовк не любив і боявся цього чоловіка. Посеред ночі він розбудив мене, прижавшись ближче до мого плеча, бо внюшив вартових, які прийшли, щоб розбудити інших, собі на заміну.
Знову, як і напередодні, ми рано поїли, і потім вождь звелів своїм людям загасити багаття, тому що, як він пояснив Чорному Оленю, запах горілого посліду бізона розноситься далеко, і може налякати стада, які йдуть до водопою. Тут же здалеку донісся шум стада що наближалося. Вождь віддав наказ своїм людям, і вони відразу кинулись збирати кущі шавлії, і складати їх у формі невеликого кола. Ми з Чорним Оленем їм допомагали. Коли ця споруда стала нам по груди, всі розмістилися всередині, всі, крім вовка, який сторонився наших викрадачів. Розвиднілося, і ми побачили три стада, які спускалися до озера – одне з півдня, друге зі сходу, а третє з півночі. Вождь з посмішкою сказав щось своїм людям, а потім знаками пояснив нам:
– Чудово! Вітер дме зі сходу, стада нас не почують.
Він так пристрасно бажав виявити білого бізона, що його руки тремтіли, коли він діставав свій далекозорий інструмент і дивився крізь нього на найближче стадо – те що прийшло з півдня, числом не більше сотні тварин, включно з телятами.