Так і вийшло, що вивчаючи накази для вовка, мій друг швидко захотів навчитись мові чорноногих, тому я розмовляючи мовою жестів, повторював все словами. Він швидко вчився, і невдовзі став розмовляти на нашій мові так, наче й сам був чорноногим.
Щодня ми з Чорним Оленем виїжджали разом з моєю матір'ю та дружинами Запорошеного Бізона, щоб охороняти їх, поки вони не наповнять парфлечі різними ягодами. Вони, як і решта жінок в таборі, були жадібними до ягід, дуже жадібними; весь простір між вігвамами займали ягоди, які сушились на розстелених бізонячих шкурах, яких ставало чимраз більше, аж до того, що вдень неможливо було пройти табором – на ніч шкури згортали і складали поруч з вігвамом. Нарешті настав день, коли Запрошений Бізон звелів своїм дружинам припинити збір ягід. Моя матір теж насушила більше, ніж ми могли з'їсти за зиму. Тож тепер ми з Чорним Оленем були цілковито вільними, й могли їхати куди захочемо, якщо тільки в моєї матері і сім'ї Чорного Оленя було в достатку м'ясо. Їдців було багато – не лише сам Запрошений Бізон зі своїми дружинами і дев'ятьма дітьми, які жили в двох вігвамах, але й вігвам батька та матері Запорошеного Бізона і ще декілька його старих родичів. Спершу таку кількість ротів прогодувати було неважко – в долинах обох рік було безліч оленів та лосів, а на оточуючих рівнинах паслись стада бізонів і антилоп. Але щодня сотні мисливців добували безліч тварин, а вцілілі відходили все далі від табору, і нарешті настав день, коли до найближчого стада був день шляху, і в нас не було часу на ігри з друзями. Не сказавши нікому, крім матерів, що ми вирішили випередити решту мисливців, ми ввечері рано лягли спати, і, прокинувшись задовго до світанку, осідлали найшвидших мисливських коней і двох в'ючаків, і разом з вовком відправились на пошуки далеких бізонячих стад. Коли розвиднілось, ми вже далеко від'їхали від табору стежкою, протоптаною численними мисливцями вздовж долини річки Шипшини. Стежка була курною, пил здіймався під копитами наших коней хмаринками, які були схожі на змійок, через що вовк постійно чхав, аж доки, не порозумнішав, вибіг наперед і побіг перед нами. Ми збирались їхати долиною, поки не побачимо стадо, але невдовзі після світанку Чорний Олень зупинив коня і на мигах сказав мені:
– Ти сам бачиш, як глибоко протоптана ця стежка. Нею проїхали безліч мисливців в пошуках бізонів. Давай зійдемо з неї і поїдем на схід, куди ніхто не ходив,і, може бути, там ми швидше знайдемо стадо.
–Мудра думка. Поїхали на схід, – відповів я, і ведучи за поводи в'ючних коней, повернув слідом за ним.
Вовк, поглянувши на нас, розвернувся й побіг за мною. Виїхавши з долини, ми продовжили шлях рівниною, порізаною ярами і покритою невеликими пагорбами. Наскільки сягав зір, рівнина була цілковито пустельною; ми помітили лише декількох вовків та койотів в рідких зарослях полину. Ми їхали далі і далі, й коли сонце ще не було над нашими головами, помітили гідну здобич – декілька антилоп відпочивали на схилі пагорба, доволі далеченько від нас. Я хотів сказати Чорному Оленю, що спробую підкрастись до них, і вбити одну з них з рушниці – на той час ми вже зголодніли, як зненацька вони схопились з своєї лежки й побігли. Ми піднялись на вершину пагорба, з якого вони втекли, і звідти нам відкрився чудовий краєвид. Ні одного бізона в полі зору не було видно, навіть самотнього старого бика. Я запропонував повернути на південь, до витоків річки Шипшини, де мали б бути стада тварин, але мій товариш знаками сказав, що туди постійно навідуються наші мисливці, котрі розігнали їх, а тому краще спробувати щастя, рухаючись на схід, до річки Язик, де плем'я Кроу не полювало багато місяців; там має бути багато бізонів, і, напевно, можна зустріти оленів та лосів.
Тож ми вирушили на схід, і я був в пригніченому стані, передчуваючи неприємності. Стало спекотно, ми страждали від спраги, морди наших коней покрилися піною. Нарешті, коли сонце хилилось до заходу, ми наблизились до невисокого хребта, з якого, як сказав мій друг, можна побачити яри, якими струмки текли в Порохову річку, і перед ночівлею ми могли напитися. Ми пришвидшили рух, піднялись на хребет, і тут мій друг хрипким голосом заспівав мисливську пісню кроу, побачивши чудове видовище – наскільки сягав зір, перед нами зблизька і в далині на обох берегах річки та в її вузькій долині було безліч стад бізонів та антилоп. Ми спустились назад, щоб тварини нас не помітили, і порадились. Наші коні занадто втомились і страждали від спраги, щоб полювати, до того ж, наближалася ніч. Я був за те, щоб спуститись до струмка, переночувати там, і рано вранці влаштувати полювання. Але нам потрібне було м'ясо: без їжі в нас не було б сил для завтрашнього полювання. Ми поїхали на південь, до довгого яру, що спускався до струмка, і там, спішившись і взявши лук зі стрілами, Чорний Олень пішов наперед, щоб вистежити і вбити оленя чи лося. Наші коні дуже хотіли пити і рвались до води, і мені довелось прив'язати їх і не відпускати, поки він не зник за поворотом, і лише тоді я повільно пішов за ним. Яр ставав все глибшим і ширшим. Я знайшов декілька великих дерев, гілки яких гнулись під вагою стиглих ягід. Їх було більш ніж досить для вечері та сніданку. Я хотів було побігти наперед і зупинити мого друга, щоб не сполохати найближчі стада, коли знизу до мене донісся рев і тупіт численних ратиць, і я добре знав, що це значить. Я поспішив донизу, й побачив Чорного Оленя, який стояв в хмарі куряви й дивився на хвости втікаючих бізонів, які намагались вибратися з яру, і однорічну корову, що конала біля підніжжя схилу.
– Даремно ти її вбив, – на мигах сказав я другу наблизившись до нього, – там, позаду, повно ягід. Тепер стадо налякане, і бізони перелякають інші стада.
– Ти не зрозумів, – відповів він, – я не бачив цього стада, хоча й був поряд з ним. Бізони ховались в гаю. Вони почули мій запах і помчали вверх схилом. Так чи інакше, вони налякали б інші стада, тому не було великої різниці, уб'ю чи ні я цю корову.
Так і було. Що ж, що зроблено, то зроблено. Я спішився і ми прив'язали коней. Перед тим, як почати білувати тушу, ми вилізли з яру й оглянули долину. Стадо, яке сполохав мій товариш, помчало на північ, і всі стада по цю сторону струмка побігли за ним. Але стада на південній стороні залишились на місці, і спокійно паслись та відпочивали. Тож нічого страшного не сталося: завтра вранці нам доведеться пройти трохи далі заради хорошої здобичі. Вовк непокоївся, він хотів повернутися до вбитої корови, тягнув нас до неї, виляючи хвостом і підстрибуючи. Він дуже хотів отримати шматок м'яса, який був його часткою в здобичі. Ми освіжували тварину, розділили м'ясо і загорнули в два тюки, щоб завтра вранці можна було повантажити їх на коней, і, накривши їх шкурою, взяли язик і частину печінки, сіли на коней й спустились до струмка. Там ми вволю напилися самі та напоїли коней. Розсідлавши і стриноживши коней, ми пустили їх пастися, назбирали сухих тополевих гілок, і біля струмка, де дерева були густішими, розвели багаття і швидко підсмажили шматочки язика та печінки. Найкраща страва – це язик бізона, підсмажений на жару з тополі, але того разу, коли ми з моїм другом їли його, я не відчував смаку, так як моє серце тривожно билося, відчуваючи небезпеку. Тож я сказав:
– Поїсти можна і в темряві. Давай загасимо багаття.
– Почекай. Спершу доїмо. Я не люблю їсти в темряві. До того ж, тятива на моєму луці ось ось порветься, і я хочу поміняти її перш ніж ми ляжемо спати.
Я промовчав. Ми закінчили вечеряти і Чорний Олень витягнув лук із чохла, зняв тятиву, знайшов в своєму мішечку нову, дістав її й став жувати кінчик, щоб розм'якшити його. І цієї миті я побачив, як за спиною мого друга раптом з'явились люди, які скочили на ноги й кинулись на нас.
– Вороги! – вигукнув я, й потягся за рушницею, що лежала за моєю спиною.
Пізно! Її схопив інший ворог разом з луком та стрілами. Ми були оточені ними. Вовк скочив, кинувся до мене, люто поглядаючи на них і вискаливши білі зуби. Ми не могли захистити себе. Прийшов наш кінець, подумав я. Хейя! Я був такий молодий! І я не хотів помирати!
Розділ 6. Полонені.
Ми з Чорним Оленем схопились на ноги, вихопили ножі й втупились у ворогів, відразу обернувшись, щоб бачити тих, що були у нас за спиною. Мене здивувало, що вони не показували ворожості, навпаки, деякі з них посміхалися, дивлячись як ми перелякалися. Один з них, високий стрункий воїн, підступив ближче до нашого маленького багаття і на мигах сказав нам:
– Ми не збираємось вас вбивати, сховайте ножі.
Ми скорилися.
– Добре! – так само на мигах показав він, і щось сказав своїм товаришам.
Один з них віддав мені рушницю, інший простягнув чохол з луком і стрілами. Ще один, широко посміхаючись, підняв спущений лук Чорного Оленя і віддав його йому. Ми не знали що й думати. Можливо, вони просто граються з нами, щоб потім розчерепити голови?
– А тепер давайте присядемо й поговоримо, – продовжив стрункий воїн, мабуть, ватажок загону. – Ви двоє сідайте там (він вказав на місце з однієї сторони багаття), а ми по цей бік.
Всі сіли так, як він вказав. Ватажок заговорив з товаришами, а ми тим часом роздивлялись їх. Одягнуті вони були майже так само, як і ми – в сорочки та штани з оленячої шкіри. Ковдри зі шкіри бізона, в деяких були розмальовані малюнками, які зображували подвиги їхніх власників. Їх було дванадцятеро. В чотирьох були рушниці, решта були озброєні лише луками та стрілами. Я довго гадав, ким вони могли б бути, доки не помітив у декількох з них хвости бізонів, що були прив'язані до мокасинів. Так я дізнався хто вони, бо не раз чув, що так прикрашають мокасини люди Плямистого Народу [28]. Це було вороже нам плем'я – чорноногі ніколи не курили з ними люльку миру; для кроу вони теж були ворогами. Тому я знову вирішив, що ці люди лише прикидаються доброзичливими, і скоро заберуть наші життя. Продовжуючи так гадати, я почав обережно простягати руку до моєї рушниці.
Вождь про щось переговорив з товаришами, і четверо з них встали, і кудись пішли. Дуже швидко ми почули тупіт коней; наші коні до них відізвались. Невдовзі четверо воїнів повернулись з двома бізонячими язиками та шматками печінки, підкинули в багаття гілок, щоб воно розгорілося, та стали смажити м'ясо.
Повернувшись до нас з Чорним Оленем, стрункий воїн на мигах сказав:
– Ви двоє вже поїли, тепер їсти будемо ми.
Ми не відповіли.