Нічне повітря ставало дедалі прохолодніше й свіжіше. Хоч небо й було чисте, маленькі голки снігу почали впиватися в обличчя й чоло, я стиснув коня каблуками, і він потюпав клусом. Вітер дедалі міцнів, почав проникати в усі пори мого благенького одягу і розправляв крила швидше, ніж мій кінь прискорював клус.
Містечко горіло. Чим ближче я під'їжджав до нього, тим чіткіше чув віддалені крики, кінь біг швидше, вітер починав завивати й висвистувати, під його поривами омахи полум'я довшали й досягали неба. Вітер розлючено кидався в обійми вогню, а той розпластувався вусебіч над землею. Лунали такі розпачливі стогони й зойки, що навіть каміння, аби воно мало душу, мабуть, надірвалось би від болю, чуючи їх.
Палаюче містечко з'єдналося завдяки вогню й вітрові з небом, бо не можна вже було розрізнити, де небо, де земля. Полум'я летіло навскіс за поривами вітру… горіло повітря, зайнялося небо, і його голубе склепіння мало ось-ось завалитися. В просвіти між хмарами рудого диму заглядали лагідні тремтливі зірки, мов золоті оченята. Земля, повітря й небо — все було охоплене вогнем…
Мій кінь, не гаючись, кинувся вперед, але спіткнувся. Неподалік містечка я спішився, поклав свій спис у придорожній рів, застромив у шапку червону пір'їну і, знову скочивши на коня, в'їхав на палаючу з обох боків вулицю містечка.
Дико гриміли ворожі барабани, падали будинки, охоплені всепожираючим вогнем, з тріском вилітали вікна і в їхні пройми вихоплювалося чорно-червоне полум'я з клубами чорного диму… шерег хат здавався бойовим порядком з палаючими головами, з повними диму й вогню очима. Чорні вулиці роїлися, мов мурашники, люди металися й кричали, деякі тягли й несли скриньки, перелякано витріщаючись на солдатів, які не знали, кого переслідувати — здобич, що вислизала, чи напіводягнених блідих жінок, що металися з розпущеним волоссям по вулицях, мов привиди… їхні чоловіки, кинуті під колеса підвід, або з проломленими головами лежали під охопленими вогнем хатами й посеред мощених вулиці., стогнали то сям, то там напівмертві… діти з заплаканими очима, затинаючись, кликали своїх мам.
У мене тут був знайомий священик; я вирішив поїхати до нього. Як же я зрадів, коли, добувшись на темну, потопаючу в садах околицю містечка, побачив, що там нічого не горить. Сади, оточені живоплотом, поріділим від осені, тяглися вздовж дороги, і крізь їхню гущавину виднілися хати, ховаючись між дерев. Нарешті я опинився перед хатою священика. Ворота були розчахнуті й висіли обабіч на завісах. Вікна теж були відчинені, крізь них долинав слабкий жіночий стогін.
Зайти до будинку — означало наразити себе на очевидну небезпеку. Я підійшов до вікна й заглянув усередину. І що я побачив, господи ти мій!
У хаті було повно п'яних людей, вони з реготом і вигуками юрмились навколо середньої величини відкритої бочки. Праворуч на стіні від того вікна, в яке я дивився, висіла дерев'яна рама з врізаною іконою божої матері, перед нею горіла маленька лампада наполовину з олією, наполовину з водою. Ікони були обтикані сухими васильками й зів'ялими квітами барвінку. Під іконою стояв стіл з купою старих церковних книг у шкіряній оправі, деякі валялися на долівці. Були ще й інші ікони і в цій кімнаті, і в другій, меншій.
— Хо-хо!.. — рявкнув однії із них — низьколобий, з червоним, оплилим зід жиру обличчям, з маленькими зеленкуватими очима й червоним, мов вогонь, волоссям. — Ого! Красива дівка… Чого ти дивишся так?.. Що ми повісили твого таточка?.. Проклятого попа? Та смійся ти з нього… Що тобі до нього?.. Ти з нами… будеш моєю коханою, пташечко! Хе-хе-хе! — сказав він, ледве тримаючись на ногах. — Я тобі подобаюсь, дівчинко моя? Гарний, правда?.. Гарний хлопець… ставним народила мене матінка… трохи рудий… хе-хе-хе!.. але ж вродливі руді хлопці подобаються білим дівчатам… правда ж, подобаються?
При цих словах він підійшов до дівчини, рот у неї перекривився від жаху, а сама вона затремтіла, мов билинка… Він хотів покласти на неї руку… але вона впала на коліна… Прекрасна навіть у невтішному горі, вона звела свої великі очі, які могли б розчулити навіть мідне серце.
— Благаю тебе, — сказала вона, — вбий мене! Вбий, як і мого тата, і я тобі тільки дякуватиму.
— Хе-хе-хе! Дурненька!.. Що? Вбити тебе? Ти чуєш, Іштване, убити її?.. Ні, ні, ні! — додав він, дурнувато усміхаючись. — Тебе не можна вбивати!
— Не треба її вбивати! — загалдикали всі із реготом. — Вона буде нашою жінкою… Не треба її вбивати!
— Нашою? — ощирився канібал. — Ні, мені випало першому. Залиште мене разом з нею, а самі йдіть геть!
Усі попхалися до виходу…
Тоді, у якомусь жахливому відчаї, бідолашна дівчина розлючено метнулась і щосили вдарилась головою об стіну, але тільки оглушила себе і впала на руки канібалові, а той, без пояса, в розстебнутій на грудях сорочці, з-під якої було видно зарослі рудим волоссям груди, потягнувся брудним ротом з ріденькими рудими вусиками до її посинілих губ… Вона це відчула і останнім зусиллям вирвалася з його рук…
Я наставив пістолет у вікно, і в ту ж мить вона, розплющивши очі й побачивши зброю… випросталась, закам'яніла, мов живе втілення величного відчаю, на обличчі з'явився вираз гордої левиці, в очах спалахнув дикий блиск незайманості. Твердою рукою я натиснув курок… приціл був точний, бо з янгольською усмішкою великомучениці вона впала на землю. Гонвед з переляку випустив із рук глиняний свічник із довгою лойовою свічкою. В кімнату одразу ж убігли його товариші, засвітили свічку й, ледве тримаючись на ногах, витріщивши очі, обступили тіло бідолашної мертвої дівчини, розпростерте на землі.
Залишатись далі під вікном було небезпечно; я обійшов хату, заліз через вікно в сусідню маленьку кімнату, відділену від тої, де сталася трагедія, тільки дверима (на щастя, взятими на ключ).
Знайти ікону матері божої було неважко. Я швидко забрав її, забрав також лампадку й миттю погасив її. Як це водиться в сільських хатах, у перегородку між обома кімнатами була вставлена маленька шибочка, через яку я міг бачити все, що відбувалося в сусідній кімнаті. Мені не було страшно, бо я ніколи не чіплявся за життя, але на випадок сутички зараз дорого продав би його.
— Хо-хо! — сказав рудий мерзотник. — Здохла, грім би її побив, попівна! — І він штурхнув тіло ногою.
Дівчина справді була мертва… Чорний її одяг розметався по землі… великі очі заплющені — незважаючи на пережите горе, гірка, але велична усмішка освітлювала мертве безкровне обличчя, біле, мов саван. Руки, притиснуті до серця, яке я пробив кулею, затуляли рану, і по чорній сукні крапельками скочувалася кров. Дівчина була прекрасна… ця свята великомучениця, бліда й незаймана, яка лежала на землі біля отих сатанинських і звірячих водночас постатей.
Один із них штурхонув священика, і він загойдався, вимахуючи ногами то в той, то в той бік, другий підніс запалену свічку до його білої бороди, вона спалахнула й загорілася. Посиніла шкіра на обличчі старого почала тріскати, загорілися довгі білі вії, повіки скрутилися вгору, і від цього його ще блискучі очі люто витріщились і втупилися на здичавілих мучителів. Воістину жахливе видовище! Палаюча борода, чорне закіптюжене обличчя, очі вивернуті, роззявлений рот, повний піни, що кипіла на вогні… Скалічена голова мертвого повертала свої очі на вбивць і ніби сміялася з них, а вони в своїй тупості не могли збагнути сухого сміху покійного і відповідали йому диким реготом.
— Хе-хе! — сказав рудий, — Ви смієтеся з попа, а я з його дочки. Думаєте, вона втече від мене?.. Ні, ні, ні! Гей, дівко, вставай! Янош хоче тебе цілувати!
При цих словах він схопив мертву дівчину за руку й потягнув з кімнати, підмітаючи її чорним одягом запилюжену підлогу. Спершу я навіть не зміг уторопати намір канібала, а потім аж здригнувся від думки: ці люди справді такі блюзніри, що можуть поглумитися над тілом мертвої дівчини. Але одразу ж мені блиснула й думка про страшну помсту.
Роззутися — справа однієї хвилини. Приставивши за хатою драбину, я наносив на горище багато сухої соломи, розкидав її по всьому горищу й підпалив. Потім швидко спустився; в сінешних дверях знадвору стирчав ключ, я клацнув клямкою й повернув його швидше, ніж нестямно п'яні гонведи в хаті встигли що-небудь збагнути. Єдиним виходом для них залишалося відчинене вікно. Але в нелюдській люті я кинув під нього величезний оберемок соломи, потім, зірвавши з завісів одну половину воріт, затулив нею вікно й підпалив суху солому, яка швидко спалахнула на повітрі. І аж тепер гонведи в хаті почали, здається, отямлюватися, бо заходилися шалено гатити в двері. Але двері були добротні, подвійні, з сухої смереки, збиті великими залізними цвяхами.
Солдати кинулись до вікна, але там уже горіла половинка воріт, я ж тим часом кинув поверх неї другу половинку, а зверху — великий оберемок соломи.
Вогонь уже охопив дах, затріщали крокви, вітер роздував полум'я, подесятеривши його в одну мить, і розпачливі зойки канібалів, живцем похоронених у полум'ї, скидалися на зойки грішників, засуджених до геєни вогненної.
Я, як був босий, сів на коня і, вдаривши його п'ятами, поїхав назад через містечко.