Коли ми наблизилися, вони втекли в кущі, а потім спурхнули і розсілися на гілках ялинок. Чотирьох птахів ми вбили тупими стрілами. Я вбив тільки одного, бо стріляв набагато гірше, ніж Пітамакан, який не розлучався з луком мало не з того часу, як навчився ходити.
Заривши птахів у сніг біля самого берега, ми продовжили шлях і натрапили на сліди кількох лосів, які перейшли на північний берег річки, перетнули гай і зникли в густому ялиннику. Ми побігли слідами і зупинилися там, де починався ялинник. Тут Пітамакан зайняв сторожовий пост, а мене послав в обхід. Я повинен був увійти в ялинник з протилежного боку, перетнути його і повернутися до Пітамакана.
— Тобі нема чого пробиратися потихеньку, коли ти увійдеш у ялинник, — сказав він мені. — Що більше шуму, то краще. Лосі побіжать назад, старою стежкою, і тут я їх підстережу. Дай мені одну з твоїх стріл. Навряд чи тобі випаде нагода стріляти.
Тепер у мене залишилася тільки одна стріла з наконечником з обсидіана, і я твердо вирішив убити сьогодні лося. Того ранку я, як і Пітамакан, відчував себе сильним і вірив у удачу. Всі мисливці знають це почуття і зрозуміють мене, якщо я скажу, що анітрохи не здивувався, коли, увійшовши до ялинника, побачив великого лося-самця, що об'їдав гілочки якогось куща.
Перебував він кроків за п'ятдесят від мене і не звернув уваги на шарудіння. Бачити мене він не міг — нас розділяла стіна з молоденьких ялинок. Але коли я вийшов на просіку, він стрепенувся, хитнув головою і приготувався до стрибка. Та я виявився спритнішим за нього. Я натягнув тятиву так сильно, що кінець стріли майже торкався лука. Стріла розсікла повітря і встромилася в бік лося. Він побіг, я кинувся за ним. Я кричав на всю горлянку, щоб злякати стадо і спрямувати його старою стежкою до Пітамакана. Побіжно я бачив лосів, що стрибали між ялинками, але вся моя увага була зосереджена на плямах крові на снігу, які вказували мені шлях до моєї здобичі. Незабаром я наткнувся на лося — він лежав упоперек колоди, покритої снігом. Моя стріла пробила йому легені.
— Уо-ке-хаї! Ні-каї-ніт-а іс-стум-ік! (Іди сюди! Я вбив лося!) — Закричав я.
З далекого кінця ялинника долинула відповідь:
— Ніс-тоа ні-мут-ук-стан! (Я теж убив!)
Це була приємна новина. Як не жаль було відійти хоча б не надовго від мого лося, проте я побіг до Пітамакана і побачив, що він убив велику жирну самку. Він випустив три стріли, і нарешті тварина впала на березі річки.
Ми були так збуджені успіхом, що довго не могли заспокоїтися: ділилися один з одним своїми враженнями, хвалилися влучними пострілами. Нарешті ми дістали ножі з обсидіана і взялися до роботи. Але робота йшла повільно, оскільки ножі тупилися. Провозилися ми цілий день і надвечір здерли шкури з обох тварин і перенесли м'ясо самки, вбитої Пітамаканом. М'ясо самця, жилисте і несмачне, не годилося в їжу, але сухожилля його, шкіра, печінка і мозок становили для нас велику цінність.
— Справ у нас по горло, — сказав Пітамакан. — З чого ми почнемо?
Стемніло. Ми зібрали хмизу на ніч і грілися біля багаття.
— Насамперед ми засмажемо двох тетеруків, шматок печінки та ребра лося, — відповів я.
Нам обом набридло кроляче м'ясо, і ми весело зайнялися приготуванням до бенкету. Спочатку ми з'їли тетеруків і печінку, потім почали терпляче чекати, поки не підсмажаться ребра, що висіли на триніжці над вогнем. Я давно вже звик їсти м'ясо без солі, а мій друг не відчував у солі жодної потреби. У ті часи чорноногі не вживали солі, терпіти її не могли і називали "іс-тік-сі-пок-ї" (палить, як вогонь).
— Ну, то з чого ж ми почнемо? — знову спитав Пітамакан. — Нам потрібні нові мокасини та лижі, а також зручний вігвам.
— Зробимо насамперед вігвам, — не замислюючись, відповів я. — Але як ми його зробимо? Спочатку нам доведеться вбити двадцять лосів і видубити шкури, щоб пошити покришку для вігваму. На це потрібно багато часу.
— Наш вігвам буде побудований інакше, — заперечив Пітамакан. — Коли ти їздив до верхів'їв Великої річки, ти мав бачити житло племені Земля. Ось ми й збудуємо такий вігвам.
Підіймаючись з дядьком по річці Міссурі, я не тільки бачив житла племені Земля (Сак-ві Туп-пі), як називають чорноногі плем'я мандан, а й заходив у них і переконався, що землянки ці дуже теплі та зручні. Для побудови їх потрібні тільки стовпи, жердини та земля. Ми з Пітамаканом вирішили з ранку приступити до роботи і не ходити на полювання, поки наш будинок не буде готовим. Місце для нього ми вибрали близько від річки і на відстані півтора кілометра від старого куреня. Років два-три тому лісова пожежа знищила на цій ділянці тисячі молоденьких дерев, але пощадила вікові сосни та ялинки. За будівництво ми взялися, не маючи ні інструментів, ні цвяхів. Замість чотирьох важких кутових стовпів, які забивають у землю мандани, ми вибрали чотири дерева, які росли кроків за десять одне від одного, утворюючи неправильний чотирикутник. Кожне дерево складалося ніби з двох дерев, що зрослися разом і роздвоювалися не надто високо над землею. На розвилини дерев ми поклали з двох боків чотирикутника важкі жердини. Для того щоб жердині посередині не провисали, ми спорудили дві підпірки, на жердини поклали легші жердини — і дах був готовий. У центрі його ми залишили невелику дірку.
Тепер нам потрібні були жердини для стін. Гострим камінням ми нарубали молодих дерев, зрізали з них гілки і приставили їх до чотирьох боків даху, залишивши вузький отвір з південного боку. Він мало слугувати нам дверима. Потім ми покрили стіни та дах ялиновими гілками, а зверху насипали на чверть метра землі. Так як стіни нашого будиночка були не прямі, а з сильним нахилом, шар землі тримався на них. Замість лопат ми користувалися лопатками лося, а через брак тачки перетягували землю в шкурі.
Працювали ми кілька днів, не покладаючи рук. Зрештою будинок був готовий. Якраз під квадратним отвором у даху ми розвели багаття, обклавши його довкола важким камінням. Ложем слугували ялинові гілки, накриті ведмежою шкурою. Завісивши двері шкурою лося, ми присіли біля вогнища. О, як ми пишалися нашим затишним теплим житлом.
— Що ж ми тепер робитимемо? — спитав Пітамакан, коли ми вперше снідали в новій домівці.
— Зробимо мокасини та лижі, — запропонував я.
— Цю роботу ми відкладемо на вечір, а тепер…
Він не закінчив фрази. Щось загуркотіло, здавалося, над нашими головами,— ніколи не чув я такого гулу і гуркоту. Смагляве обличчя Пітамакана посіріло, як попіл. Він схопився і крикнув мені:
— Біжи! Біжи!
7. ГІРСЬКИЙ КОЗЕЛ.
Ми вибігли із землянки. Гуркіт і гул наростали. Мені здавалося — світ руйнується. Пітамакан мчав геть від річки, на південь. Не встигли ми пробігти і двохсот кроків, як раптовий шум стих. Задихаючись, ми зупинилися, і я насилу зміг вимовити:
— Що трапилося?
— Як! Хіба ти не знаєш? — здивувався Пітамакан. — Он з тієї гори зірвалася величезна крижана брила і помчала в долину. Дерева, каміння — все змітала на своєму шляху. Я думав, що вона змете і наш дім. Пітамакану дуже хотілося піти на місце обвалу, але я переконав його залишитися вдома і працювати, поки ми не зробимо всі потрібні нам речі.
Одну зі шкур лося ми давно вже вимочували в річці, щоб легше було очистити її від шерсті. Ми притягли її в землянку і, поклавши на гладку тверду колоду, почали шкребти важким ребром лося, що замінював ніж. Край ребра ми загострили, але все-таки він був недостатньо гострим, і нам доводилося щосили на нього натискати, щоб відокремити волоски від шкіри. Працюючи по черзі, ми лише до кінця дня зняли шерсть зі шкіри.
Шкуру ми розрізали на дві частини. Одну ми висушили, з другої вирізали ремені для лиж. Нудна це була робота, тому що ми не мали жодних інструментів, окрім ножів з обсидіана. Коли половина шкіри висохла, я довго втирав у неї мозок і печінку лося, потім звернув її і відклав у бік дня на два, щоб клейкість зникла. Через два дні я її вимив, висушив і довго тер і шкріб. Нарешті ми отримали великий шматок видубленої шкіри. Її мало вистачити на чотири пари мокасин. Мокасини ми з Пітамаканом зробили дуже великі, тому що ноги ми обгортали кролячими шкірками і на них натягували взуття. Замість голки ми користувалися шилом, зробленим із кістки лося, а нитки нам заміняли сухожилля.
"О-уам" ("схоже на яйце") — так чорноногі називають лижі. Але я не беруся визначити, на що були схожі наші лижі. Обіддя ми зробили з берези, і жодна лижа не була схожа на іншу — всі четверо були різної форми. Як посміявся б з наших виробів індіанець будь-якого з племен, що жили в лісах! Співплемінники Пітамакана та інші індіанці прерій не користувалися лижами, а я ніколи не бачив жодної пари. Ми обидва знали про них тільки з чуток і, справді, непогано впоралися з незвичною роботою. Лижі наші вийшли важкі та незграбні, але цілком придатні для ходьби глибоким снігом. Вони занурювалися в сніг лише на кілька сантиметрів.
Коли в нас були готові мокасини та лижі, піднялася хуртовина, що не припинялася дві доби. Ми мимоволі відмовилися від полювання. Ці два дні ми займалися покращенням нашого житла, збудували вогнище з важкого каміння, яке зігрівало хатину, коли ми лягали спати.
Вхід ми завісили шкірою лося, але довелося залишити щілину, в яку проходило холодне повітря, інакше не було б тяги. Ми мерзли, поки я не згадав, що мандани ставлять у своїх землянках заслони між дверима і багаттям, щоб холодне повітря піднімалося до даху.
Ми відразу ж зробили заслін із жердин і присіли на ліжко біля багаття. Тепер із дверей не дуло, і в землянці стало тепліше. Однак ночами, коли згасало багаття і остигало каміння, ми повинні були вставати і підкидати хмиз, щоб не мерзнути. Якщо ми хотіли спати не прокидаючись, слід було подбати про теплі ковдри. Пітамакан заявив, що тут, у горах, водиться біла гірська коза з густою вовною і шкура цієї кози товща і тепліша, ніж шкура бізона.
На третій ранок хуртовина стихла, і я запропонував йти в гори полювати на кіз, але мій друг відмовився.
— Сьогодні ми не підемо на полювання, — заявив він. — Мені наснився поганий сон: ведмідь мене рвав кігтями, а цап устромив мені в бік гострі роги. Можливо, цей сон віщує нещастя. А може, я не маю спати на ведмежій шкурі.