Дивний шлюб

Переклав з угорської Михайло ТОМЧАНІЙ

ЧАСТИНА

I

Розділ перший

СТУДЕНТИ В ОЛОСРЕСЬКУ

Я відтворюю цю історію на основі хроніки, сторінки якої ще не встигли пожовкнути. Пишу по порядку так, як воно було. Зображувані пригоди настільки правдиві, що навіть імена не знаходжу потрібним міняти, нічого не прикрашаю, не додаю від себе. Той, хто записував у щоденнику ці подіі, не мав звички брехати. І для чого йому було обманювати самого себе? Отже, кожний його рядок — правда. І чого б я мав усе міняти на неправду?

З щоденника довідуємось про те, що приблизно вісімдесят років тому два студенти Шарошпотоцького університету* появилися зразу ж після обіду в одній олосрсській корчмі (*Шарошпоток — Поток, місто в комітаті Земплен). Вони направлялись в сусідній район, у Борноц, на канікули "per pedes apostolorum* "( *Іти пішки, ногами апостолів (лат.)).Тоді студенти не були такими білоручками, як тепер. Серед учбових приладь перше місце у них займала бамбукова палиця, а транспортом служили їм власні ноги. Але вже й тоді шлунки у студентів бурчали, навіть більше, ніж у теперішніх. Обидва студенти — кожний з яких був прикрашений бородою і вусами — зробили кислі міни, коли корчмарка з люлькою в зубах заявила, що немає чим нагодувати їх.

— Ой,— мовила корчмарка, яка трохи розумілась на куховарській латині,— sero venientibus ossa* (*Тому, хто пізно приходить, дістаються кістки (лат.)).Чого ви не прийшли на годину раніше? Таке в мене було рагу, що після нього сам палатин* тарілку вилизав би (*Палатин — намісник австрійськоrо імператора в Уrорщині).

— А ви, тітко, не зготували б щось нашвидку? — попросив один із студентів, смиренно глянувши на жінку.

Та, випустивши з люльки важкий клубок диму, згодом ласкаво сказала:

— Є в мене кілька молодих курчат у дворі, якщо зможете зловити парочку або вбити, то я вам їх засмажу.

Чому б не могли?! Шарошпотоцькі студенти і нечистого зловлять (якраз у цьому році Полі Молнар з Левелека упіймав одноrо, хоч той був без тіла і вхопити не було за що). Курчата — інша річ. Правда, перед Великоднем вони ще дуже малі й худенькі.

Так чи інакше, студенти вийшли надвір і почали ганятися за курчатами, а ті від страху розбіглись по хлівах та різних закутках, залізли під дрова.

Посеред двору стояла одинока підвода — легкий угорський візок з оббитим шкірою сидінням. Коні були напіврозпряжені, голови їхні ховались у досить популярному середкінського світу предметі, який люди чомусь називають рептухом з вівсом. Чути було монотонне похрумкування.

На сидінні лежав горілиць, гріючись на сонці, білявий і голубоокий худенький хлопчик. Правий полудрабок воза торкався мигдалевого дерева, вкритого блідо-рожевим цвітом. Пелюстки одна за одною падали просто на хлопчика. Він ловив їх, розглядав, потім кидав геть. Цим і забавлявся. Візник, що порався біля коней, вже вдруге звернувся до хлопчика з запитанням:

— Може, злізеш, Лайошkо?

— Чого?

— Може, вип'єш трошки вина?

— Ні.

Витівка вусатих шарошпотоцьких студентів привернула до себе увагу хлопчика. Та й не дивно. Потоцькі студенти на селі — дуже рідкі гості: їх тут не завжди можна бачити, не те що дивитись, як вони ловлять курчат. Хлопчик зліз з воза і своїм гострим та розумним поглядом почав стежити за тим, як вони ганяються за курчатами, намагаючись загнати їх в якийсь куток, де можна було б їх зловити або підбити палицями.

У дворі зібралось чимало народу, щоб подивитися на це забавне видовище. Сусіди виглядали з-за парканів, а насмішкуваті дівчата, Агнета і Панні, лишили через них немитий посуд: вони теж зацікавились гарними паничами. Агнета одного з них — худішого — знала. (Дуже великим паном був його батько). Крім цього, у двір заглянув Дюрі Сабо, гайдук* при фівсолгабіро** його завжди можна було бачити недалеко від корчми (*Гайдук — сільський поліцай; **Фівсолгабіро — солгабіро, фівбіро, начальник волості). Сюди його тягне якийсь дідько, що засів, ненаситний, в його горлі. Але цього разу він прийшов сюди на шум, що привернув його увагу. Шкода було б пропустити таку смішну подію, як голодні студенти ловлять курчат. Ага, зловив! Ой, йой! Прокляті створіння з рук вислизають!

Всі cміялися, кепкували. Ну, дивіться на них, які незграбні ці студенти! Не від пана професора Кеві вчитися їм цієї справи! Кращими вчителями в цьому можуть бути лисиця або тхір!

Вийшов надвір і сам корчмар; у нього теж була коротка люлька—чубук, як і в дружини. Обличчям вони були схожі одне на одного і відрізнялись тільки тим, що вона ходила в спідниці, підпершись одною рукою в бік, а другою тримаючи мундштук люльки, а чоловік, навпаки, носив штани і одну руку тримав у кишеньці фартушка.

— Ге-е-ейІ Обережно, domini*, з своїми палицями, не вбийте улюбленого півника моєї дружини, бо буде велика біда ! (*Domini— панове (лат.))Гей, Наполеон! Тікай, Наполеон!

Між курчатами, яких ганяли студенти, опинився великий півень з красивим гребенем і пишним пір'ям на голові, кольором подібний до фазана. На одному білому пері його пишного вигнутого хвоста було написано друкованими літерами: "Віват, Наполеон Бонапарт!"

— Убийте он того молодого, шафранно-жовтого, або того білого! — вигукнув корчмар.— Он, біжить до клуні.

Але студенти не добились успіху: палиці їхні не попадали в ціль. Тоді маленький учень вийняв з кишені пращу, заклав туди камінь і, сильно покрутивши нею, раптом відпустив тятиву. Камінь, засвистівши в повітрі, полетів, мов стріла, попав у дурну голову курчати і розтрощив її. Курчатко закрутилося і впало. Може, це й краще для нього: воно не буде кульгати, ніж куховара не різатиме його, воно померло раптовою смертю на курячому полі бою.

— Чудово,— зраділо вигукнув корчмар.— Так тільки бог стріляє і пан Дорі. (В той час Вільгельма Теля ще не зображували на гральних картах, інакше корчмар знав би його).

Малий хлопчик знову підняв камінчик. На цей раз він попав у біле курчатко, яке теж відразу віддало богові душу.

— Вам ще потрібно? — спитав учень, трохи хизуючись.

З його хизування можна було б посміятися. Подумати тільки! Такий карапуз, і так осоромив двох дорослих студентів: "Вам ще потрібно?!" .

На щастя, студенти не почули його слів, навіть не помітили самого хлопчика: юрист із Шарошпотока надто велике цабе, щоб йому звертати увагу на малого учня. Лев, мабуть, помітить мурашку в піску, навіть відчує її під ступнею, а око шарошпотоцького юриста не спроможне бачити учня. Що не можна, то не можна. Є величини над усяке порівняння ...

А втім, присадкуватий, білявий, круглоголовий студент підійшов до хлопця і поплескав його по плечу.

— Ти добре показав себе, друже! Рости великий, братику!

Більше він нічого не сказав йому, але й ці кілька слів хлопчик добре запам'ятав собі. І коли учень через тридцять років згадав про цей випадок шарошпотоцькому юристові з круглою головою, у нього розширились від здивування очі.

Проходячи повз підводу, студент недбало звернувся до візника, що знімав саме рептух.

— Як звати хлопчика?

— Кошут Лайошко*, — відповів той (*Лайош Кошут (1802-1894) — вождь угорської революціі 1848 р., національний герой Угорщини).

— Здібний хлопчик,— зауважив круглоголовий. (Він уперше почув це прізвище, — але не востаннє).— Він гімназист? Еге ж.

— Де навчається?

— В Уйгелі.

Старший із шарошпотоцьких студентів, тендітний , скромний, з тонкими рисами обличчя, підняв підбитих курчат і з тріумфом поніс їх корчмарці. По дорозі в нього вихопила їх з рук дівчина Агнета, сказавши:

— Пане граф, давайте курчат сюди, в мене саме є окріп, і я їх умить обскубу.

На кухні здійнялась метушня: жарили сало, товкли сухарі, розбивали яйця,— лунала та музика, що була найбільш приємна для вуха голодного студента. Але доля готувала їм щось інше. Так вже судилося студентам, що щось повинно було перешкодити їхньому обіду. Правда, щось невелике, але досить вирішальне. В такому випадку все може зіпсувати справу, наприклад, кіт, який безжалісно з'їсть засмажене м'ясо. Тоді і кіт має великий вплив у вирішеню людської долі і може змінити весь її звичайний хід. Цього разу, замість кота, це зробив пан фівсолгабіро. Так завжди, коли доля хоче з когось посміятися, то посилає туди солгабіро.

В той час посаду солгабіро займав барон Іштван Дорі. В ту хвилину, коли в корчмі заходилися смажити курчат, барон сидів на терасі свого палацу і розмовляв з представниками влади села Беніо. Перед ним з непокритими головами стояли: староста, літня вже людина, Мартон Жомбейк, присяжні — Мігаль Коппонто і Габор Сабо.

Сам барон дивовижним виглядом своїм нагадував скрипку: він мав великий живіт, малу голову, що трималася на худій і довгій шиї. Ніхто навіть не повірив би, що він був колись військовим. А це ж правда. І немало гріхів узяв він на свою душу. Він служив не тільки нашому цісареві, його величності Францу, але й іншим правителям. Він плавав по морях, обійшов багато держав, але ніде не залишив по собі хорошої слави. Навіть побував серед темношкірих дикунів. Старий камердинер його розповідав, що одного разу дикуни хотіли пана Дорі з'їсти. Цьому можна повірити, бо вони його вже навіть обскубли. (Він безволосим повернувся додому в Олосреськ). Як це трапилось, що дикуни не з'їли його, ніхто не знає в селі, але у всякому разі шкода, що не з'їли,— тепер він не сидів би на наших шиях.

Одним словом, Дорі добре нажився за рахунок народу. В згадану хвилину барон сидів на зеленій терасі, слухав представників — влади з Беніо, які, між іншим, заявили, що продали громадське вино. Прибули купці з Бестерцебані й закупили весь десятирічний запас вина, що був у підвалах. За рідке золото вони заплатили твердим. Зараз саме було вигідно його продати, бо вино з передгірських виноградників було в ціні. Адже в цьому році в Константинополі обрали нового султана. Кажуть, новий султан має оженитися, триста дівчат взяти собі в жінки. Це паскудне створіння триста весіль справлятиме, тож для цього, звичайно, багато вина потрібно.

— Жомбейк, ви дурень,— зі сміхом кинув йому барон.— Таж турок не п'є вина.

— Не звольте їм вірити, прошу низько.

— Скільки вам заплатили купці?

— Круглих дві тисячі форинтів.

— Куть-куруть! — вигукнув барон: він звик так висловлювати своє здивування. (Дорі навіть жаб обікрав, перейнявши їхній вигук).— А куди ви поділи цю силусиленну грошей?

— Дома заховали в надійному місці.

— Та хіба не краще було б,— почав фівбіро,— покласти гроші в касу нашої волості, зберігати їх в залізному сейфі?

Габор Коппонто, якого штовхнув ліктем сільський староста, відповів:

— Ми вважали, достойний пане, що коли волость щось проглине, то вона того вже ніколи не виплюне.

— Як ви смієте таке говорити про волость? — гримнув фівсолгабіро.— Це легковажно з вашого боку. Ви добре знаєте, що в Беніо повно злодіїв. Там навіть з невичерпної посудини біблейської бабусі вкрали б останню краплину оливи. Лише стара Сибілла була настільки розумна, що бутель з оливою тримала не в вашому Беніо. Та й околиця села нічим не краща. Тут блукає розбійник Яношік з своїми дванадцятьма хлопцями. Він про все знає. Минулого тижня переказав з лісу моєму кумові Анталові Докушу, щоб той передав його людині два великі шматки сала, а для нього самого нові чоботи. Сало Докуш передав, а відносно чобіт побожився, що в нього немає нових. Після цього Яношік переказав, щоб той не говорив дурниць, бо чоботи у нього є, вони лежать у спальні на дивані. Так і було: в обід приніс їх з Уйгеля циган-листоноша разом з бляшаною коробкою, а служник поклав чоботи на диван, не попередивши про це пана. В таких умовах небезпечно тримати гроші вдома.

— Ми свої гроші охороняємо,— виправдувався староста і поправив гребінь, що стирчав у нього в волоссі,вночі і вдень стоїть варта біля них. Один вартовий в приміщенні, а другий надворі.

Всі останні теж запевняли, що вартові з вилами стоять всередині приміщення й зовні.

Але фівсолгабіра це не переконувало. Що більше вони наводили аргументів, то настирливіше він заперечував їм.

— Ви чуєте, це нічого не значить, бо вартові теж люди, їх можна намовити, хитрі жінки очима можуть полонити їхні серця, а коли людина віддала серце, сумління в неї похитнеться.

Пан Жомбейк тільки таємничо посміхнувся.

— Ми і це добре обміркували, зважили.

— Що, що? — схопився на ногй Іштван Дорі.

— Гм,— відповів літній староста, озирнувшись, чи немає тут кого стороннього, кому не слід чути його слів, і хитро примружив очі.— Адже гроші лежать зовсім не там, де стоять вартові, а зовсім в іншому місці.

Барон розсміявся вголос від цієї селянської хитрості і відпустив представників села.

Через двір до барона прямував гайдук, і з ним він встряв у розмову, бо всім цікавився і любив побазікати.

— Ну, що нового в селі, старина? Де був? Що бачив?

— Бачив двох студентів, у подвір'ї корчми курчат ловлять.

— Курчат? Невже ж вони курчат живими їдять?

— Корчмарка пустила на них студентів, хоче засмажити курчат, бо голодні, як вовки. А втім — панські діти. Один з них навіть граф.

— Куть-куруть! — вигукнув барон.— Не знаєш, як їх звати?

— Ні, не знаю.

— Коли так, то біжи й приведи їх на обід.

Курятина вже плавала в гарячому жиру, що сердито шкварчав та булькав, коли гайдук прийшов сповістити студентіn про те, що його високоблагородіє пан барон Дорі вітає юнаків і буде радий бачити їх у себе на обіді. Треба поспішити, бо вже накривають столи.

Студенти до їжі завжди ласі: апетит є апетит. Вони вже готові були йти, але перед тим хотіли уладнати справу з корчмарем. Вони обхідними дипломатичними шляхами намагались дізнатися, чи той не буде сердитись на них.

— Смішно,— відповів корчмар.— У барона кращий обід. А кращий обід вартіший поганого.

— Це правда, але скільки ми вам винні за курчат?

Той сердито відповів:

— Хто не їсть, той і не платить.

— Але курчата — вбиті, а це все-таки шкода.

На це, справді, пан Дьєрдь Тот зніяковів, навіть зашарівся: невже ж студенти кепкують з нього? Потім погладив свій круглий живіт і не без образи сказав:

— Шани мені нема. За кого ви мене приймаєте? Хіба я якийсь кравець, у якого живіт приріс до хребта? Я сам поїм, голубчики мої, я три-чотири обіди з'їдаю за день, то якось і двоє курчат з'їм. Ergo nulla mentio fiat de iis, quia statuш non suпt* (*Отже, про них немає що говорити, тому що їх зараз же не буде (лат.)). Перед тим, як взятись за них, принесу собі два солоних огірки.

Добре, весело жилося тоді. Студенти розпрощалися з корчмаркою, яка так розчулилась, ніби двадцятирічне знайомство зв'язувало її з ними, наказувала, коли будуть повертатись назад, зайти: до того часу саме підросте новий виводок курчат.

Нарешті студенти направились до палацу. Вже здалеку їм привітно посміхався з-за дерев червоний черепичний дах палацу. Боже мій, наскільки іншими були в той час палаци! Якоюсь гордою войовничістю віяло від їхніх побілених стін. Біля воріт зразу починалися високі тополі, виструнчившись в одну лінію. По двору ходила пава. Ішла тихо, несучи свій довгий хвіст — красивий і великий вантаж пір'я. Навколо була святкова тиша. Її час від часу порушував шум сторічних дубів, заглушаючи стукіт сільських підвід, що котяться шляхом. Ранньою весною, коли ще нема листя на них, під повівом сильного вітру гола гілка вдаряється об гілку: кіп-коп, кіп-коп, і здається, ніби вдалині крокують куруци* Ракоці (*Куруци — борці за незалежність Угорщини, що в XVII сторіччі воювали проти австрійського панування. Ференц Ракоці — проводир куруців).

Гей, Земплен, Земплен* (* Земплен — комітат в Угорщині, основний район куруців)! Благословенна кожна п'ядь твоєї землі. Тіні велетнів ходять по ній. Вони вічно живі й табором стоять у долині під невидимими шатрами. І сьогодні земля належить їм. Живі тільки для того тут існують, щоб чекати на клич мертвих. Кожний кущ, кожна грудка землі говорять про них. Вдалині заіржав кінь. Що це? Бачиш давній слід ноги? Чи не "жовтий чобіт" залишив його (*Жовті чоботи носили куруци)? Так, так, вони тут, ось вони вийдуть з туману, промайнуrь і сховаються між деревами, покажуться біля криниць. Так колись міфологія заселила ліси та криниці водяниками, мавками, лісовиками. А християнство вигнало їх геть. І пустою залишилась земля. Ох, і якою пустою! Але на цьому невеликому клаптику землі знову ожив старий поганський світ, але вже заселений він не огидними лісовиками, а міцними богатирями. Тут вони живуть, ходять, мов привиди, знімаються над землею, женуться кудись. Вони тут ніколи не можуть зникнути. І гаразд. Бо коли вони зникнуть, то живі стануть мертвими.

А ці старі палаци, ці садиби! Коли побачиш, мандрівнику, старі кам'яні стіни,— зніми капелюха! Не перед їхнім теперішнім господарем, бо іноді він цього не вартий: грає в карти, тягне дим з люльки і гикає від обжерливості. Але будинок! Будинок, хоч і записаний на нього, але не він його збудував, він учора, за порадою агента, купив його, а завтра продасть, якщо зможе заробити на ньому. Старий маєток зв'язаний не з однією людиною, а з багатьма людьми, які раніше тут жили і які житимуть тут. В цих гніздах беруть початок нитки, з яких загадковий човник долі тче на, ткацькому верстаті часу полотно історії.

А як їдять у цих палацах! Їдять так багато і готують стільки страв, що комини в печах геть почорніли від сажі. Заперечити не можна, багато селянського поту вийшло крізь ці комини з панських кухонь у вигляді диму. Комин — злодій, зате ворота — гостинні. Мабуть, тому комин і є грабіжником, що ворота привітні й перед кожним відчиняються. А колись вони відчинялись не тільки для тих, що приходять! Були часи, коли ворота відчинялись, щоб випустити когось з палацу на заклик військової сурми; коли перед маєтком проносився їздець із закривавленим мечем, тоді сідлали кращого коня, в сідлі опинявся найкращий член сім'ї, скрипіли ворота на старих завісах, і з них вискакував вершник. йому на прощання махали білими хустинками сивоволосі пані і матрони, дівчата в щовкових черевичках з непокритими головами і маленькі брати. Всі вони стояли і довго махали йому вслід. Потім він повертався або назавжди лишався там. А старі ворота знову відчинялись на звук сурми, яку не раз чути було тут: в палаці знову хтось виріс, готовий іти на бій.

Гайдук провів студентів через сад. Була рання весна, і на деревах ще не розпустилось листя, тільки абрикоси зацвіли та всміхалось своїм зеленим вбранням кілька ялин. Біля парника порався городник, викопуючи з землі спаржу. Викопавши, показав гайдукові, гордо посміхаючись, мовляв, бачиш яка виросла? Я наказую землі, обдурюю її. Родить проти своєї волі. Вона повинна була дати спаржу тільки в кінці травня, а дала тепер, хоч надворі ще квітень, бо я її примусив.

Усі панські сади шаблонні, нецікаві і сумні. Для нещасних рослин жити тут — каторга. Пани і їх вважають своїми кріпаками: і з них знущаються. Там, де рослина не підкоряється їхній волі, вони знущаються з землі. Тиран винахідливий, упертий, наполегливий. Справжнє ідилічне щастя для рослин тільки в лісі і на селянських городах, де мальва цвіте тоді, коли їй захочеться, де земля для рослин — мати, а не служниця. Там вона добровільно розкриває їй свої груди. Посіє Бижке чи Панні кілька зерен фіалки або встромить в землю гілку бегонії, то коли вони приймуться — ростимуть, не приймуться — так і залишаться. Але в більшості випадків вони приймаються. І коли заквітне ця бегонія, то пахне сильно, навіть внуки відчують її пахощі, знайшовши засушену квітку в старому, потертому молитовнику бабусі. А як погано рослинам у панських декоративних садах, де ялинці занадто гаряче, а фікусам надто холодно. Всі вони нещасні, мов раби. Цитруси та інші екзотичні рослини, яких примусили тут приносити свої плоди, вигравати кольорами, які видумала для них інша земля, сумно хиляться тут одне до одного.

Вони підійшли до альтанки, які тут всюди є. Столом служив у ній пень спиляного дерева, обструганий рубанком. На столі лежала гітара з грифом, прикрашеним голубими стрічками.

— Що, в домі є дівчина?

— Так, баронеса Марішка.

— Це добре,— сказав круглоголовий студент.

— Це недобре,— відповів другий,— бо коли є панночка і гітара, то в неї є, певно, і альбом. А коли у неї є альбом, то туди потрібно буде написати вірша, а це вже недобре.

— Ти ж все-таки талант, Янош,— засміявся круглоголовий студент.

— Тобі легко сміятись. Ти в цих справах мастак,відповів той роздратовано.— Я краще люблю дрова рубати ніж вірші писати. Між іншим, і ти вже маєш деякий досвід зі своєю "Подорожжю Ракоці в рай",додав він, вибухнувши веселим сміхом.— Два дні карцера — не жарти!

Він натякав на вірш круглоголового, в якому зображувалась подорож Ракоці в рай. Цей випадок був відомий всьому Потоку. Біда була в тому, що це трапилося якраз у присутності барона Тугута* (*Барон Тугут — канцлер Австро-Угорщини, відомий реакціонер і мракобіс). У вірші говорилось про те, що святий Петро, підійшовши до всевишнього, який сидів на небесному троні в пурпуровій мантії, заявив, що прибув Ференц Ракоці Другий і стоїть під ворітьми раю. Він спитав бога, чи можна Ракоці впустити. "Ну, звичайно,— поспішив відповісти бог,— я навіть сам піду йому назустріч, тільки почекай трошки, Петре; я надіну свою аттілу*" (*Аттіла — національний угорський одяг типу куртки з нашитими на грудях шнурами). Якраз в цьому і була сіль розповіді. Всемогутній державний муж барон Тугут розсердився і, повернувшись до професора, сказав: "За це глузування над богом учня треба покарати!" Потім повернувся до хлопця і сказав: "Коли не повісять тебе, то довго не житимеш на землі, бо не поважаєш господа бога*" (*Бідний старик барон Тугут був хорошим дипломатом, але поганим пророком, бо я сам бачив колишнього студента найстаршим членом угорського парламенту, де він головував.—Прим. авт.).

Свіжо насипана галька весело шаруділа під ногами. Єлейні запахи весни оп'яняли студентів. Дерева і садові рослини видихали з себе щось лоскотне, солодкувате.

Раптом пролунав дзвінок.

— Поспішаймо,— сказав гайдук,— столи накривають.

Розділ другий:

БАРОН ДОРІ І ЙОГО СІМ'Я

Біля стіни диких каштанів появився сам барон. Старий спішив назустріч молодим гостям з простягнутими вперед руками, ніби збирався летіти до них.

— Ну, сервус*! (*Сервус — привіт. Так вітаються люди, що звертаються один до одного на "ти").Хіба личить так робити? — вигукнув він не своїм голосом.— Угорка породила вас чи, може, вас якась дика коза в колисці гойдала? Хіба ви не знаєте, куди вам іти, коли попадете в угорське село? Ах ви, сучі діти! Ну, хто ж ви такі, розповідайте коротко.

— Граф Янош Буттлер,— відрекомендувався старший з них, худорлявий.

— Куть-куруть! Ну, і молодець. Я знав твого батька — небіжчика. Схожий був на тебе. Власне, ти схожий на нього. Та між іншим, хіба це не все одно? Ми ходили з ним до Урзітца, разом проводжали туди імператора Ференца, коли той їхав до Наполеона просити миру.

Поки вони дійшли до веранди, барон нашвидку встиг розповісти їм про цю пригоду.

— Ах, як уміли діяти королі! Тим, кому бог дав корону, і розум дав. Тому що так і самому богові легше. Під'їхали ми аж до передової лінії французів, де в старому млині знаходився штаб Наполеона. Наполеон вийшов нам назустріч, обійняв нашого цісаря і люб'язно сказав йому: "Ось ті палаци, в яких ваша величність примушує мене жити протягом трьох місяців". На це наш цісар чемно і тихо відповів: "Одначе, сер, ви так добре гуляли тут, що немає причини на мене скаржитися". Потім знову обнялися, а батько твій нахилився до мене і шепнув на вухо: "Я завжди думав, що найбільш противна професія — шити взуття, бо шевці при роботі користуються вонючим клеєм, але тільки тепер бачу, як я помилявся". Так і сказав, я передаю слово в слово. Старий твій був гострою на язик людиною. Ну, а ти чий будеш син?

— Бернат з Борноца, Жігмонд Бернат.

— Це не ти той славний кепкун, що одягнув бога в угорську кацавейку? Велика голова дісталась тобі в спадщину від батька. Власне, у нього теж залишилась голова на плечах ... Між іншим, майбутнє належить круглоголовим ... Видно, йдеш додому на канікули?

— Так, дядьку.

— І мій молодший брат* Йончі йде з тобою? (*Угорські шляхтичі тих часів для висловлення взаємоповаги називали одни одного відповідн до віку співбесідника: дядьком,старшим або молодшим братом, сестрою і т. п.)

— Еге ж, у нас гостюватиме, у нас в родині проведе великодні свята.

— Але ж у Потоку живе його опікун, правда?

— Так, пане,— Іштван Фаї.

— Ну, а коли думаєте бути вдома?

— Ще цієї ночі.

— Ні, з цього нічого не вийде. Вже дзвонять. Отже, ходімо до їдальні.

В їдальні вже на них чекали жінки — баронеса Марішка та її гувернантка, одягнені по тодішній моді, з грецькою зачіскою: два кучерявих локони обрамляли їхні обличчя. Тодішні жінки не мали ні пишних стегон, ні гнучкого стану. Талія в них проходила дуже високо. Все ж плаття носили красиві, хоча б тому, що так одягалися в Парижі і що під убранням було жіноче тіло. А догадливий уявлятиме собі, що де є.

Хазяїн поспішно відрекомендував студентів. Панночка несміливо підвела на них свої очі, що ховались в тіні довгих вій, потім — знову опустила їх, вклонившись і по тодішньому звичаю, зробивши реверанс. Вона, відчувалось, була холодна, як гора льоду, але не дуже погана на вигляд. Підборіддя в неї було висунуте трошки вперед, з ямочкою; чоло круте, і це пасувало до її обличчя. Про постать її теж нічого поганого не можна було сказати. Особливо впадала в око її звичка безперервно кусати губи, цим баронеса нагадувала гарячої крові арабського коня, який з нетерпеливості не перестає гризти вудила.

— Мадам Маліпо,— назвав барон гувернантку, яка дуже нагадувала Дорртею Мігаля Чоконої*, списки віршів якого в ті часи носив при собі кожен студент. (*Мігаль Чоконоі — угорський поет кінця XVIII сторіччя)

В цей час позаду зашелестіла ще одна спідниця, яка була застебнута гудзиками від шиї аж до п'ят і прикривала струнку фігуру Яноша Сучінки, місцевого попа. Це був вродливий, голубоокий молодий попик з червонощоким обличчям і трошки заокругленим підборіддям. Він був виголений, на губах у нього вигравала ледве помітна уїдлива посмішка. Він більше нагадував священика з французького королівського двору, ніж угорського сільського попа.

— Ах, граф Буттлер,— сказав він, знайомлячись, і низько вклонився.— Давня, знаменита сім'я! Якщо я не помиляюсь, один із Буттлерів заколов Валленштейна* (*Ваппенштейн Апьбрехт (1583—1634) — німецький полководець часів Північної війни, переможець над шведами).

— Краще було б, коли б він цього не зробив! — сказав граф Янош, сумно посміхнувшись. — Відтоді лежить прокляття на Буттлерах.

— Ну, а тепер, діти, сідайте до столу. Ти, Яноше, сядь біля моєї дочки. Ти, Жіго, примостись біля святог отця. Він тебе засипле анекдотами.

Шестеро їх сиділо за столом, сьоме крісло і сьомий прибор чекали на свого господаря. Коли пани посідали, господар сьомого прибору виліз з-під столу й стрибнув у крісло. Студенти здригнулися від несподіванки. Це був шимпанзе, якого барон привіз із своїх пригодницьких подорожей по Борнео; він балував його, привчав до різних химер. Панночка Марішка підвелась і прив'язала йому серветку до шиї, за що той вдячно заморгав очима.

— Почекай трошки, Кіпі, ще ошпаришся ... ти розумієш, суп ще гарячий, Кіпі.

У баронеси був дзвінкий, приємний голос. Кіпі зрозумів і почав дмухати, нагинаючи противну мордочку, потім вхопив у лапи ніж, виделку, які зразу ж упали на землю.

Велика честь піднімати все, що падало на землю у Кіпі, належала мадам Маліпо. За це бідного Кіпі, у відсутність гувернантки, наділяли її прізвищем "мосьє Маліпо". Цей жарт вигадала баронеса Марішка, і він смішив олосреських панів.

За супом старий пан розповів, як привіз мавпу з Борнео, а коли подали друге, він завів мову про свої воєнні пригоди.

Смакуючи, він розповідав про все з різними пікантними подробицями. Іноді і про любовні пригоди, про жінок різного кольору: білих, чорних, креолок ... Тоді він звертався до баронеси:

— Марішко, дитино моя, вийди на хвилинку в сусідню кімнату!

Марішка слухняно підводилась, і опустивши очі, виходила, але через кілька хвилин заглядала в їдальню:

— Вже можна зайти, татусю?

Коли ж хотів розповісти про щось надто пікантне, то і попа відсилав:

— Отче, ви теж вийдіть в сусідню кімнату. Але дивіться ж, не підслухайте крізь замкову щілину!

Барон був військовим душею і тілом. Вся їдальня в його домі була прикрашена зброєю: кинджалами, шаблюками, шпагами, рушницями, булавами ... Картини теж були тут підібрані відповідно до його смаку. Тут висів на стіні портрет полководця Йожефа Шімоні в розшитому шнурами темному доломані; портрет славного угорця Мігаля Шарлаха — найбільш бравого генерала австрійської армії, червонощокого, з орденами на білому мундирі; портрет Євгена Шавої з головою, схожою до приплюснутої груші. Тут висів і одинокий натюрморт художника Купецького, що зображав гарно намальований гарбуз з довгим огудинням. Багатозначно кліпаючи очима, барон жартома запевняв, що це теж військовий портрет. Проте лише найближчим людям насмілювався пошепки додати, що це портрет цісаря Франца.

Хоч і великою базікою був відставний капітан, але ні на хвилинку не забував, що він тут господар. Язик його працював, але й руки не спочивали: безперестанку наповнював склянки хорошим вином. І яким вином! Здається, не вино, а розтоплений вогонь п'єш.

Тим часом принесли засмажене до рум'яного кольору поросятко. Порося — це справжній помічник вина. Лежачи на блюді, воно, здавалось, востаннє захрюкає: вина, вина, вина!

Господар сам колись також учився в Потоку. За обідом він згадав деякі вірші вакхічного змісту, наприклад, про те, як святий апостол Павло, ідучи в Рим, ніс на плечах палицю, на кінці якої висіла фляжка,— він з неї і частував Пилипа.

Наспівуючи таку забавну пісеньку, можна було цокнутися, замість Пилипа, з сусідом або з будь-ким із гостей. Барон так і робив.

Священик жартома сердився і хитав головою:

— Ай-ай, шановний господаре, недобре святих ганьбити".

— Я не ганьблю святих, я хочу тільки, щоб мої гості добре веселилися, щоб удруге не обходили Іштвана Дорі.

Жіга Бернат запевняв господаря, що завжди пам'ятатиме цей сердечний прийом.

— Більше не будете обминати моєї хати?

— Ніколи.

— Дайте руку, діти.

— Завітаємо, старший брате.

— Скажіть: "Хай витечуть наші очі, коли не прийдемо".

— Хай витечуть, — відповів Янош Буттлер.

— Вертаючись назад, теж заглянете?

— Ну звичайно, зайдемо.

— От і гаразд. Рука шляхтича — це не лапа Кіпі.

(Шимпанзе, який, як і всі інші, теж їв засмажене порося, незадоволено буркнув). Ей, Кіпі, не сердься за це.

Я готовий визнати, що ти джентльмен!

Вино розв'язувало язики, студенти теж зробилися більш говіркими. Один анекдот замінювався іншим. Барон сміявся, тримаючись за живіт. Іноді з острахом хапав за гудзик студента, що розповідав анекдот, і запитував:

— Стоп, підожди, може, треба Марішці вийти?

— Ні, ні! Борони боже!

Ці слова його трошки засмутили: барону здавалося, що студенти недооцінюють пригод, про які йшла мова.

Анекдоти — наче болотні квіти, що ростуть серед бруду і багна. Але анекдоти студентів Потоцького університету виросли на іншому грунті.

Після того, як Шарошпоток відвідав канцлер Тугут, скільки тих народилось анекдотів! Кажуть, що ерцгерцог Карл, проїжджаючи через місто, хотів подивитися на славнозвісних потоцьких студентів. "Я хотів би,— сказав він Тугуту,— щоб ви дали відповідне розпорядження". Барону Тугуту соромно було признатися, що немає такої сили на світі, навіть у всемогутнього, яка б примусила студентів вийти на вулиці міста. Тоді Тугут пішов на хитрощі: надіслав розпорядження в Поток, щоб жоден студент не посмів появитися на вулицях міста в час прибуття туди ерцгерцога. Це дало свої наслідки: на, вулиці міста вийшли всі студенти університету, навіть хворі піднялись з ліжок.

— Це правда, що вони співали "Марсельєзу"? — спитав священик.

— Так, деякі співали.

— А це також правда, що Тугут заборонив студентам співати "Марсельєзу?:.

— Правда, але студенти вигадали новий текст. І хоч він позбавлений всякого змісту, але не заборонений. Тепер його безперестанку співають на мотив "Марсельєзи".

— Ну, це вже я сам хотів би почути,— сказав пан фівсолгабіро.

З радістю проспіваємо, якщо бажаєте.

— А Марішку не треба попросити вийти? Га?

— Ні.

— Ну, тоді готуйтесь. Я слухаю.

Студенти почали плести таку нісенітницю, якої досі ще світ не чув. Співали вони від душі, здавалось, аж волосся іскриться:

Сковорідка, каструля, качалка,

Фрау Муттер, гей МуттерІ Черпак,

Крампапулі, вода, чашка кави,

Пунш, яєчня, сосиски шматок,

Брага, соус, хороші харчі.

Шимпанзе, що сидів у кінці столу, гострив собі вуха; мадам Маліпо заморгала налитими слізьми очима. Здавалося, ось-ось вона заплаче, зворушена чудовими голосами.

— Боже ти мій, який чудовий переклад! — захоплено вигукнула вона.

І справді, слова тексту не тільки відповідали ритму мелодії, але й передавали справжнє звучання французької мови.

— Боже мій, який ритм! Навіть пародія не псує його. Від нього кров бурлить! Це ж крик душі обуреного велетня! Навіть на шимпанзе це вплинуло: він намагається звільнитись від прив'язаної до шиї серветки, ніби теж збирається напасти на Бастілію.

Очі молодого священика засвітились, і він, ніби віддавшись якійсь надприродній силі, сів до рояля (який тоді називався фортепіано), щоб заграти чудову мелодію Руже де Ліля* (*Руже де Ліль (1760-1836) — автор музики "Марсельєзи").

— Таку музику міг створити тільки військовий,— вигукнув старий барон, стукнувши пальцями по столу.Знаєте, мадам Маліпо, що зараз не завадило б?

— Що, кави бажаєте?

— Який дідько говорить про каву? Карманьйолу! (*Карманьйола — франзуцький танець швидкого темпу).Ви, напевне, можете станцювати цей танець, мадам? — додав він, задоволено засміявшись. Потім затягнув:

Жінки обіцяли бути проти

Мадам Маліпо зашарілась і, пробачившись, поспішно вийшла з їдальні.

Хіба можна було сердитись на нього, цього веселого старика, в якому так дивно сплелося хороше з поганим? Важко було розібратися в ньому, як і в грошах цісаря Франца,— із срібла вони чеканені чи з міді. Хитрість, наївність, скупість, щедрість, добродушність, підлість — все в ньому було, невідомо лише, в якій пропорції. Священик, який добре знав барона, бо кожного дня бував у нього, навчаючи баронесу музики та інших мистецтв, так характеризував старого: "3 нього можна було б зробити двох людей: один чоловік був би святим епіскопом, а другий — безбожним бандюгою".

Студентам він дуже сподобався, бо, на їхній погляд, у ньому жила ще одна людина: старий лицар жіночих сердець. Хлопці з ним дуже сприятелювалися. Особливо Жіга Бернат, який після обіду почав залицятися до Марішки. Він підсів до баронеси й спробував з нею завести розмову. Але це в Угорщині було завжди важким мистецтвом. Ним не володіли ні тодішні дівчата, ні тодішні хлопці. Якщо у дівчат були красиві очі, то вони говорили очима: то опустять їх, то піднімуть знову. Іноді й сміялись, але тільки так, щоб не показати зубів, бо це вважали непристойним. У чоловіків були тільки дві теми для розмови: цікавились погодою і тим, що приснилось дівчатам. Оті розумні розмови, що зустрічаються в романах,— вигадка, так само, як і дерева на картинах Рафаеля, які ніколи не існували в природі. Молодь мало говорила (дівчина мала можливість вдосталь наговоритись лише після того, як виходила заміж), а те, що говорили, було нецікаве. Але навіть і ці короткі розмови чергувались із довгими паузами мовчання, які час від часу порушувались такими запитаннями: "Над чим тепер задумалась панночка?" Тоді панночка, здригаючись, відповідала: "Вгадайте".— "0 боже мій, коли б я знав".

Юнак тримав моток бавовняних ниток, які панночка перемотувала в клубок. Це заняття було вже його першим кроком по шляху до воріт "серйозного наміру". Юнак тримав моток і дивився на дівчину. Це було досить забавним і вважалось цікавою розвагою. О боже мій! Вони не говорили стільки, як звикли говорити сьогодні. Не ділились думками, не висловлювали свої почуття, особливо дівчата. Ці маленькі хитрі створіння так уміли прикидатися дурненькими, простуватими, не здібними навіть воду скаламутити. Але все ж заміж вони виходили всі.

Цього Дорі навчав і свою дочку:

— Мало говори, дитино моя, або ще краще — зовсім нічого не говори. Якщо ти не сказала те, що мала сказати, — ще скажеш, але якщо скажеш те, про що потрібно було мовчати, — тут вже нічим справі не поможеш.

Але на цей раз баронеса ніби забулась, досить багато говорила з студентами. Особливо цікавилась Буттлером, в якому вона відчувала якусь меланхолійну м'якість.

— Ви забобонний?

— Чому ви так думаєте?

— Бо ви сказали панові священику, що прокляття лежить на Буттлерах. Чому ви це сказали?

— Про це існує легенда, і ми всі переконалися в її правдивості. Кожен член нашої сім'ї — дуже нещасливий, і предки, після тої події, теж такими були.

— Тим більше шансів, що ви таким не будете.

Граф Янош сумно посміхнувся. Баронеса поправила себе:

— Мені здається, навіть з певністю можна це сказати.

— Чому? — спитав він неуважно.

— Чим довше йде дощ, тим більше шансів, що опісля буде сонячний день.

— В цьому є доля правди.

— Ви знаєте,— далі щебетала дівчина,— що ваші предки на певний час засуджені перебувати в чистилищі, там вони блукають і покутують свої гріхи. Колись покута кінчиться, душа очиститься, і ваш рід звільниться від прокляття.

— Цього вас навчив пан священик? — спитав, граф Янош.

— Ви, як бачу, не вірите в духів?

— Бог його знає. Я про це не думав. А ви вірите?

— На всякий випадок. Коли ви залишитесь тут на вечір, то побачите, я викличу дух вашого предка. Якщо він не зможе прийти, я спитаю духів стола*, в чому справа (*Духи, що викликані під час спіритичного сеансу). От ми і дізнаємось, чи лежить таке прокляття на вашій сім'ї, чи ні.

— Ну, це я хотів би побачити.

— І побачите. Але для цього потрібні панночки Іжепі.

— А мені їх звідки взяти?

— Та ні, їх не треба ніде брати. Це дві старі діви, обидві — як висохлі мумії. Але медіуми вони прекрасні (*Медіум — посередник на спіритичних сеансах).

У них в пальцях флюїди (*Флюїди — по "Теорії спіритизму" — особливі випромінювання). Коли у нас хтось буває з гостей, то ввечері вони обов'язково приходять.

Так справді буває на селі. Люди тут нудьгують і від нудьги всім цікавляться. Звістка про те, що у Дорі зупинилось двоє юнаків, стрілою облетіла село. Спочатку вона мандрувала у тому вигляді, в якому її випустив на світ гайдук Дюрка: "Один із них граф". А другий? Другий — невідомо хто. Тут уже була воля для фантазії! Другий почав рости. Коли звістка дійшла до третього шляхетського двору, то у барона Дорі вже зупинились два графи, а в п'ятому дворі цей, "другий", вже перетворився в герцога.

Ну, а таких двох панів вже варто й побачити; хто вони і звідки — треба довідатись! Цікавість — сама по собi сильна пружина, а коли до того ще додати заздрість?! "Цей старий негідник зловив їх прямо на дорозі, мабуть, для своєї Марішки".— "Ох і великий же він пройдисвіт!" — "Як йому тільки не соромно?"

На такий "парад" обов'язково треба подивитися.

І ось з олосреських дворів (їх було чотири-п'ять) до двору Дорі під вечір попливли відвідувачі: пани, жінки, молоді дівчата, старі діви. Двері в домі пана Дорі не встигали зачинятись. Прийшли дівчата Сірмої у дивовижних солом'яних капелюшках, появилась гарненька вдова Майорноки (хай я провалюсь на цьому місці, якщо в неї брови не були нафарбовані!), з сусіднього села приїхав управитель маєтків графа Андраші з братом, старим "камерадом" пана Дорі, з яким він разом служив у армії. "Камерад", жартуючи, говорив, що він теж міг би побачити Наполеона кілька разів, якби мав очі на потилиці ...

І навіщо мені всіх гостей перераховувати? І чого б я мав описувати гуляння? Все було так, як звичайно буває. За столом не було сказано жодного нового слова. Пізніше — товариство розділилось на групи: старики залишились в їдальні грати в карти, старі жінки, відокремившись, в другій кімнаті пили каву; молоді в боковій кімнаті завели ігри: "Як вам це подобається" і "Серджусь на тебе". Тільки священик і мавпа ходили туди-сюди: то появлялись серед жінок, то біля дівчат, то між чоловіками.

Розділ третій

СТАРИЙ СВІТ

Це правда, що тодішнє світське життя було бідне і беззмістовне, зокрема це проявлялось у взаєминах жінок і чоловіків. Дарма літописці базікали, що колись і сіль була більш солона. У тих літописців була погана спостережливість.

Чоловіки займались мисливством, грою в карти і п'янством. Вони пили не тільки тоді, коли мучила спрага. І тоді пили, коли її не було. Краща насолода нашого життя — жінки — в ті часи не користувались належною увагою. Хто знає, чия тут помилка? Напевне, обох статей. Пани тяглись тільки до тих жінок, яких бажали собі придбати в коханки, а жінку цікавив тільки чоловік чи коханець, якого вона вже мала або інший, який замінить попереднього. Жінки не дуже були зацікавлені духовним життям. У них було тіло і мало душі. А втім, душа чоловіка не дуже відчувала потребу базікати з жінками. Воно й зрозуміло, бо коли глянемо на зворотний бік медалі, то переконаємось, що тодішні жінки не були здатні до світських розмов. Вони не були настроєні до цього, характер їхній не дозволяв цього робити. Ті, що не мали освіти, були сентиментальні, а ті, що були з освітою,— просто нудні. Деякі з них навіть і латинь знали. Ну, а це вже зовсім нудота!

Чоловіки ділили жінок на дві категорії: красивих і некрасивих, на легковажних і порядних; але ця класифікація відносилась до жінок не старших тридцяти років. Жінки старші цього віку всі вважались однаковими: вони вели домашнє господарство, били служниць; якщо були дуже вольовими, то чоловіки в них ходили на повідку, а коли характер у них був слабкий, то самі ходили на повідку в чоловіків. Розумні і дотепні жінки, як, наприклад, графині Боуффлери, Рекаміри, Гоффріни та їм подібні, які своїми задушевними бесідами вносили тепло і світло в салони та світлиці й робили їх чарівними, в той час ще не народилися в Угорщині. Чоловік милувався дружиною тільки у медовий місяць, і за цей час вона набридала йому. Тому саме старий дядько Сірмоі сказав сьогодні пану Дорі, гуляючи з ним у саду, що сімейне життя схоже на харч: той, хто харчується в корчмі, прагне ласувати домашньою стравою, а той, хто харчується вдома, з задоволенням обідав би в корчмі. Повірте, що так воно і є. Колись дружини подобались чоловікам лише кілька тижнів, після чого вони ставали тільки корисними супутниками в житті для чоловіків, ділили з ними турботи та народжували їм час від часу спадкоємців. Так, так, вони, сердешні, мали однакову долю з квітами: ті також доти подобаються своєю свіжістю і запахом, доки їх не зірвуть, а зірвані, вони тішать око лише один день.

Та жінки не нарікали на долю. Думали, що так і повинно бути. Не жаліли їх чоловіки, ignoti nulla cupido (*Невігласи не знають жодного бажання (лат.)). Таж у них, у чоловіків, був гончий собака та їздова кобила: от і було кого любити. Хіба угорські жінки знали, що далеко на заході жіноче товариство приносить найбільшу втіху мужчинам? Там розніжений Адам входить в рай не завжди для того, щоб обтрясти, обкрасти якусь яблуню, але й для того, щоб яблуками і квітами полюбуватися. Адам милується деревами, квітами райського саду і тоді, коли він не голодний.

Проте я не маю наміру паплюжити колишніх жінок. Адже вони — наші матері і заслужили пошану. Але я описую епоху, і тут потрібно говорити тільки правду. Нема ніякого сумніву, у них були і хороші риси: вони відзначались простотою і невибагливістю.

А що ми маємо сьогодні? Ось що: жінки старих часів минулися разом з їхньою патріархальною ніжністю, дитячою душею і невибагливістю. А маркізи Гоффріни, де Леспінаси і де Деффони і досі ще не народилися в Угорщині. Парфуми, якими пахтяться наші жінки, плаття, капелюшки, мереживо присилають нам торговці мод, а дух та чарівність нового світу ніяк не можуть перейти нашого кордону.

Про все це говорили лише мимохідь, бо над цим в той час у сім'ї Дорі ніхто не задумувався. Жінки розповідали про одну вдову, красуню Шинеі, яка, перевіряючи яйця з-під квочки, як завжди проти свічки, в одному з них побачила другого свого судженого, гарного велетня — гусарського капітана. І через місяць, справді, появився той самий капітан, і позавчора в Уйгелі вже відбулося весілля. (Ну, і хай скажуть після цього куми, що чудес на світі не буває!) А в їдальні, випиваючи, чоловіки лаяли цісаря за те, що той суворо поводиться з шляхтою. ("Панове, ця людина проковтне нас!")

Пан Паль Іжепі (батько вже відомих нам мумій) зауважив, глузливо посміхаючись, що цісар ще в юності показав себе, коли батько дав йому гроші, щоб він придбав собі четвірку коней. Ну, він і купив: один кінь був настільки гладкий, що ледве рухався; другий не давав себе загнуздати і запрягти: кусався і брикався; третій — худий, виснажений, ледве на ногах стояв; четвертий виявився сліпою військовою шкапою. Коли його батько, цісар Леопольд, дивлячись на цих коней, спитав Франца, чи не здурів він і що робитиме з цими тваринами, той відповів: "Я хотів їх показати вашій величності, цей товстий — угорське попівство; цей біснуватий кінь, який не дає себе загнуздати,— це угорська шляхта; а ця виснажена шкапина — угорський народ". "А сліпий кінь?" — сердито спитав цісар. "Цe ти, вельможний батьку, бо цього всього не бачиш". ("Ну, я вже тоді зрозумів, чого можна чекати від нього. Я тоді служив гвардійцем у Бургу. Ого-го, яким я тоді був красивим хлопцем!")

Цей анекдот міг би перерости в гострий протест, болючу образу, тим більше, що токайське вино завжди підбурює людей Земплена проти австрійців. Та саме в цей момент попросили вийти з дівочої кімнати маленького хлопчика Пішту Сірмої, поки там сховають носову хустину.

— Ну, ти, малий котику, добре забавляєшся? — спитав його барон.

— Добре, Пішта бачі , тільки от Марішка захворіла (*Піштабачі — дядько Пішта). Її повели до кімнати. Покоївка Вероніка потім сказала, що Марішку нудило.

Дорі нервово відштовхнув від себе стілець. Він завжди хвилювався, коли щось траплялося з його дочкою. Він її сильно любив.

— Що це за порядок, чому про це мені не сказали? — гнівно крикнув барон, поспішаючи до дверей.

— Пан священик не дозволив,— відповів наляканий хлопчик.

Розмова про цісаря зразу обірвалась. Іштван Дорі, щось бурмочучи під ніс, поспішив до кімнати дочки.

В коридорі він зустрівся віч-на-віч з попом.

— Чому мене не повідомили, що Марішка захворіла? — спитав Дорі сердито.

Піп вимушено посміхнувся, але цим не вдалося йому приховати зніяковіння.

— Все це дрібниця. Про це навіть не варто говорити,— сказав він.— Їй погано зробилось, певно, від грибів. — А потім додав з пафосом: — Вони мені теж шлунок розладнали.

— Чорти б узяли ваш шлунок,— буркнув барон і пішов далі. Але, оглянувшись біля порога, сказав: — Мені щось не подобається моє дівча, батюшко. Позавчора їй також зробилось погано, хоча вона прийняла і краплі, що їй приписав Медве. Після того я часто бачу, як вона раптом зблідне, й очі в неї не ті стали, губи обезбарвились. Доктор щось промугикав, але не пам'ятаю, що саме. А ви не пам'ятаєте? Що? Нічого особливого не сказав? Певно, тому, що він і сам нічого не знає. Вони всі осли, батюшко. Проте краще було б, коли б ви написали листа докторові, щоб він негайно приїхав. Правда, він великий осел. Але я ще більший. Бо все-таки в такий час його заспокоююче слово для моєї душі — бальзам. Ви напишіть йому. Андраш хай запряже пару буланих в легкий візок, щоб скоріше доїхати.

— Але ж, вельможний пане, немає жодної потреби їхати. Таке нездужання нерідко трапляється з молоддю під час дозрівання обох статей, потім воно само собою проходить.

— Я не пам'ятаю, щоб у мене були колись такі симптоми. Мене нудило тільки від вина.

Піп іронічно посміхнувся.

— Вельможний пане, ви ж так давно були юнаком! Я, надіюсь, вас відразу переконаю, коли покажу вам записки вченого Ігнаца Штаглі.

— Ви вже переконали мене. Але ідіть лишень по лікаря.

Проти цього священик більше не заперечував. Дорі увійшов до кімнати. Дочка була дуже бліда й безсило лежала на дивані. Корсаж її був розстебнутий, на милому обличчі блищали холодні краплини поту. Біля неї були покоївка Вероніка і гувернантка Маліпо.

— Що з тобою, серденько моє?

— Ой, шлункові спазми, татусю. Зараз помру.

— Ну-ну-ну,— застогнав батько (це вже не на жарт налякало старого вояку). — Не говори так, не засмучуй мене. Нічого тобі не буде. — І він почав ніжно гладити її чоло своєю великою і кістлявою рукою.

— Яка ніжна рука в тебе, татусю.

— Той такі руки має, хто випивать не дуже полюбляє,— сказав старий, приємно вражений любов'ю дочки, а також для того, щоб розвеселити свою Марішку і викликати усмішку на її обличчі.

Лаврові краплі, видно, помогли. Мабуть, не такий вже великий осел той Медве. Баронесі швидко покращало, хоча і надалі вона залишалася слабкою і змученою.

— Іди, татусю, назад до гостей. Я тепер почуваю себе вже краще. Скоро і я вийду.

— Ні, відпочивай, серденько. Нізащо в світі не підводься!

— Вже все пройшло. Побачиш, увечері ще й танцювати буду, якщо не відпустиш студентів.

— Та вже не відпущу, коли ти хочеш. Скажи мені,тільки не сердься, що питаю,— котрий з них тобі більше подобається?

Старий приглядався до неї, надіючись, що вона тепер зашаріється, що його запитання хлюпне рожевої фарби на її біле обличчя, як рожевішає молоко, коли в нього влити крові. Але вона чомусь не почервоніла і байдуже відповіла:

— Думаю, що Бернат розумніший, але Буттлер ніби стрункіший.

— Отже, тобі подобається Буттлер?

— Хочеш знати?

— Так.

Дочка грайливо глянула на нього:

— Навіщо?

— Так собі.

— Ну, тоді не скажу.

— А я і так помітив.

Марішка посміхнулася з милою гримасою в кутиках вуст, ніби сказавши: Ти дурненький, татусю, нічого не розумієш".

— Хіба ти можеш заглянути в дівоче серце? Адже ти навіть не бачиш дна нашого колодязя. Ти ж сам це сказав минулого разу. А він має глибину всього тридцять сажнів. А наскільки глибше дівоче серце!

Старий був щасливий, що дочка сперечається з ним, що вже навіть і свариться. Як то кажуть, з ним тепер можна було й пташок ловити.

З двору якраз виїхав візок.

— Стій! Це Андраш їде по лікаря. Треба сказати йому, щоб не їхав. — Дорі скочив на ноги, відчинив вікно, але Андраш, окутаний курявою, був уже далеко. Ну, все одно. Принаймні хоч з двору влилося свіже повітря, насичене пахощами. Перед верандою цвів бузок, і одна гілка його з фіолетовими гронами нахилилась до вікна.

Старий знову присів у ногах дочки і пальцем почав стукати в підошви її вузеньких черевичків, ніби молоточком, як колись давно, граючися з нею (коли вона була ще маленькою дівчинкою) і примовляючи: "Кую, кую ніжку, поїду в доріжку ... "

— На чому це ми зупинилися? Почекай. Ага, згадав. Воно і правда, що я не бачу дна в колодязі. Та хіба твоє серце — колодязь? І мови про це бути не може. Твоє серце — камінь, овечко моя, справжній камінь.

— Чи ж не хочеш цим сказати, що колись цей камінь когось придавить?

— Я хочу цим сказати, що воно у тебе нечутливе.

— Але стійке. А потім не вір, тату, що в камені нічого немає. Ти бачив янтар на люльці мого хрещеного батька Мігаля Кашшаї,— в ньому сидить стародавній комар.

— Це правда. Он як ти розумно говориш! .. Ох, дівчино, у тебе голова переповнена так званими ідеями. Чи не читаєш ти Вальтера Скотта? Так, так, справді, такий комар є в люльці старого кума Мішки. Як тобі це спало на думку?

— Та так собі, бо хто його знає, чи не такий комар сидить у моєму кам'яному серці.

І вона засміялась своїм дзвінким голосом, після чого кімната ніби зразу зробилась веселішою.

— Ха-ха-ха! Комар! — відгукнувся барон своїм розкотистим сміхом. — От сякий-такий комарик. Ну і швидко ж він заліз туди. Але одне скажу тобі, хоч він і комар, але значний комар. Він великий багач, у нього стільки володінь, скільки у мене пальців. І для десяти герцогів ·вистачить, ще й залишиться, коли все це візьме у спадщину від опікуна. І до того ж — граф, титул і баrатство. Хто багато прагне, мало заслуговує.

Марішка надула губи, як вередливе дитя.

— Що ти кажеш? Ти цим сердиш мене. Ти поганий батько. Я зовсім не мала на увазі сина Буттлера. Іди собі, я більше жодного слова тобі не скажу. 3 тобою не варто розмовляти.

І старий підвівся і попрямував до гостей з веселим обличчям. Там його засипали запитаннями, що трапилося з Марішкою.

— Та нічого. Дурниця. Певно, в обід з'їла якогось поганого гриба. На щастя, я не їв грибів. Ті гриби приніс у презент той паскуда Іштван Гінко. Двадцять крейцерів я заплатив за них. А завтра одержить двадцять п'ять палиць. Щоб не забути.— Він вийняв носову хустинку і на кінці зав'язав вузлик.— Нагадай, Дюрко, сказав він гайдукові, що саме приніс чотири баклаги вина.— Нагадай, що цей вузлик — двадцять п'ять палиць Іштвану Гінко. Між іншим, їй, тобто Марішці, вже краще. Ох, і люблять же постогнати сьогоднішні дівчата! Ніби з пряників зроблені. У мене теж було три сестри, але їх можна було навіть через хату перекинути, і кожна з них підвелася б аж на другому боці цілою і неушкодженою.

Тепер вже ніщо не заважало гулянню. Дехто присів за карти. Вже й тоді захоплювались картами, ставлячи високі суми. Але все ж не так, як двадцятьма роками пізніше, коли під час пожонських сеймів, де змагались Чернович і Комаромі, було поставлено на карту все майно помістя Мачої з його лісами, сінокосами та нивами. Дідько, що живе в картах, підняв це все добро і перекинув від одного господаря до другого. Ох, і велику ж силу має дідько!

Між тим, студенти спробували попрощатися, але барон і слухати не захотів.

— Ну, що ви, залишайтесь! Куди вам іти на ніч? Адже небезпечно в нашім краю.

— Хотів би я того побачити,— засміявся Жіга Бернат, — хто спробував би нас пограбувати в дорозі.

— Та я знаю, що ви не боїтесь. Але краще все ж вам піти вранці. Вдосвіта я накажу запрягти вам коней. Ми до зорі не спатимем, чорт візьми.

Аргументи господаря підкріпила поява капели Марці Човки, що заграла надворі сумну пісню Бігари. Пролазі Човці, ніби сороки на хвості, приносять вісті, де і в кого появляться гості, або він по тому, як димлять комини, дізнається про їх прибуття.

— Куть-куруть! Капелу Човки треба запросити!

Ну, тепер вже ніяк не підеш! Студенти поступилися. А вдома ж мати пиріжки пече... Мабуть, саме зараз· виймає їх з печі... Та, на жаль, не можна відмовитись. Музика грає.

Знову кров забурлила, і Марішка з гілкою бузку у волоссі, з усмішкою на вустах вийшла з своєї кімнати. З великого салону почали виносити стільці, канапи, а потім — "ура!" — потанцюємо, розімнемо трохи тіло; старий Дорі перший пішов танцювати. Низько вклонившись перед Майорноки, він обійняв її красивий стан. "Ой сестричко, яка ви тоненька!" Дрібно перебираючи ногами, він робив такі викрутаси, що кращих і не треба. Після цього загальний настрій піднявся. Навіть старий Іжепі пішов у танець з мадам Маліпо; вони випустили одне одного з рук і, по-старечому перебираючи ногами і незважаючи на такт чардашу, мов у менуеті, дріботіли одне біля одного.

— Агов! Де тут хворий?

На порозі з'явився веселий товстий чоловічок з виголеним обличчям. Він високо підняв палицю і погрозив нею в бік веселої компанії, намагаючись перекричати музику й надати грізного вигляду своєму надутому обличчю.

— Ага, танці! Ну що ж, наживете собі сухот. Правду я кажу. Та чи ж є у вас розум — при відчинених вікнах танцювати? Ну що ж, бідному лікарю теж потрібно з чогось жити. Дякую вам, пани і дами.

— Дивіться, ось дядько Медве! Тут є дядько Медве.

— Сервус, Наці! — вигукнув барон. — Ти прийшов?

— Розуміється. Де хвора?

— Хвора? — солодко засміявся барон. — Он там танцює!

— Ця хвора — не хвора. (Лікар дуже любив гру слів і повторив фразу так, що вийшло: "Ваш собака не хворий" ) (* Словесний каламбур, побудований на грі слів: "хвора" ("beteg") і "ваш собака" ("ebetek")).

— То чого тоді ти покликав мене?

— Тому, що знову була слабість у дочки. Злякався. Запаморочилось у неі в голові. Мабуть, шлунок зіпсувався в неї. Мені дуже не подобається, що в останні кілька днів вона не любить тютюнового диму. Напевне, з легенями в неї не гаразд.

— З легенями? Так, це правда. Це правда. Ти краще від мене знаєш. Це правда. Ти краще не говори, а плати. Ну, чого дивишся на мене? Плати лікареві. Та хіба я кажу дурниці, що ти витріщив очі на мене?

Барона Дорі завжди дивувало його базікання, але він не сприймав цього всерйоз. Лікареві тільки селяни платять. А пан до нього звертається на "ти", і це його гонорар.

Лікар Медве в ті часи був популярним на всю околицю. Це були ті добрі старі часи, коли люди самі собі вмирали, коли зозуля кожному казала, коли її запитували, хто скільки років житиме; коли знахарки, мудрі мельники та всілякі талісмани виліковували людей. Коли хтось знаходив ящірку напередодні свята святого Юрія і, зашивши її в мішечок, вішав на шию і носив її, той ніколи не хворів ні рожею, ні подагрою. Проти пропасниці боролись тим, що викачувалися на дев'яти могилах. (Хвороба виходила з тіла частково від жаху, частково від тілесної муки). У благородної пані Довкуш на городі в Галчасі росла така трава, що коли її покласти тварині чи людині у вухо, то всяка хвороба тікає від неї геть. Сухоти лікували тільки травою шандра. А коли вона не помагала, то були інші ліки, тільки їх було важко дістати. Потрібно було взяти крихітку праху з мощей земпленського гайдука, Паля Арнольда, і зашити в подушку хворого. Про Арнольда говорять, що його вкусив вампір, і від цього він помер; але потім воскрес і сам укусив чотирьох чоловіків. В 1732 році він здивував цим всю Європу.

Хто в ті часи міг повірити в такі фокуси лікарів, як "покажи язик" і "покажи пульс"? Але доктора Медве любили, бо він був цікавою людиною: задерикуватий, мов хом'як, він з кожним диспутував, сварився, любив повеселитися, пожартувати. Особливо любили його в шляхетських маєтках. Колись він був військовим лікарем. Придбавши собі хороший маєток, він застряв у Беніо. Кажуть, що раніше його прізвище було Берн чи Берман. Різні чутки ходять по землі. Та це не має жодного значення, бо йому все пробачили (зокрема шляхтичі), адже він здружився з ними, навіть більше, зріднився з ними. У нього, наприклад, була найкраща на всю околицю колекція люльок з пемзи. І як вони були викурені! Цим він дуже високо піднісся у кожного в очах. Крім того, він і в медицині почував себе як вдома, а це теж щось таки означало!

Але сьогодні від лікаря віяло якимось сумом, неуважністю, неспокоєм. Здавалось, що він грубіший, ніж звичайно.

— Сідайте, Медве ... Сюди, сюди!

Запрошували його і жінки, і чоловіки.

— Дайте ви мені спокій! Я недостойний бути між вами. Тут тільки одне дитя природи — Кіпі. Ходи до мене, Кіпі, дай лапу лікареві. Ось так, добре. Залишайся чесним шимпанзе, нічого не навчайся від них.

Після цього він подався до танцюючих, взяв за руку Жігмонда Берната і силоміць відтягнув його від баронеси Марішки.

— Що вам потрібно? — сердито спитав його студент.

— Нічого, молодий пане, хочу тільки свій трофей забрати. Панночко, ідіть у свою кімнату! ..

Студент здивовано дивився на нього, як на божевільного, який забрів сюди, до зали. Але Марішка посміхнулась і цим стримала студента від більш рішучих дій.

— Але, пане! ..

— Мене звати Медве (* Тут гра слів: medve (по-угорськи) — ведмідь).

— Так? Коли ви ведмідь, що між людьми живе, то чому не танцюєте й іншим не даєте? Ведмідь вміє танцювати. А краще сказати,— його примушують витанцьовувати. Я вас не розумію, пане.

— Дядько Медве — наш лікар,— пояснила Марішка й попрямувала до дверей.

Танцюристи накинулись на лікаря, щоб він залишив Марішку, адже у неї нічого серйозного немає, але маленький чоловічок підстрибнув, крутнув головою вправовліво і замахав руками.

— Так, це правда. Але хіба є у вас голова на плечах? Тепер, коли вона краще себе почуває, ви хочете їй нашкодити? Я вам цього не дозволю, це моя воля.

Баронеса, почервонівши, підкорилась. Медве потьопав слідом за нею.

— Знову оглянеш? — гукнув барон.

— Розуміється. Просто одна насолода вистукувати цей гнучкий стан.

— Мені теж піти?

— Навіщо? Ти тільки заплати лікареві! Незабаром лікар повернувся в їдальню до компанії. Дорі поспішив відкликати його набік.

— Ти щось знайшов у неї?

— Мені ще не зовсім ясно,— відповів той.— Ще не переконався як слід. Невелика зміна відбулася в організмі, але ця зміна незначна. Все лихо ще попереду.

— Святий боже! — застогнав Дорі, дивлячись на замішане обличчя лікаря, яке віщувало біду.— Ігнац, ти щось приховуєш від мене!

Лікар сердито знизав плечима.

— Лікар тільки те говорить, що знає і що вважає за потрібне говорити. Якщо тобі цього не досить, то це не моя вина. Поклич іншого лікаря.

Дорі зблід.

— Отже, ти не віриш, що вона житиме?

— Цього я не кажу. Ти хотів би, щоб я з тобою базікав? Все одно я тобі те саме скажу, що вже говорив.

— Та що ти мені говорив? Що все лихо ще попереду? Думаєш, що буде ще розвиватися?

— Певно, розів'ється.

— Ти смертельно лякаєш мене.

— Не лякайся.

У пана Дорі волосся стало сторч.

— Друже мій, я зразу ж застрелюсь, коли дівчина помре.

— Помре? Хто сказав, що помре? Від чого їй помирати? З нею нічого такого не трапиться.

— Мій Ігнацику, душе моя, дай поцілую тебе за ці слова!

— Ні! Дякую. Краще заплати лікареві!

— Заплачу, скільки скажеш, тільки збережи мені дочку. Чому ти думаєш, що не помре?

— Бо звичайно в такому випадку жінки не помирають.

— Отже, якась жіноча хвороба?

Лікар кивнув головою.

— Недокрів'я? Еге?

— Я сказав, що нічого не трапиться з нею. На цей раз заспокойся і далі не розпитуй мене. Коли тобі цього не досить, поклич іншого доктора, я не проти цього, і можеш розпитувати його, скільки тобі заманеться.

— Добре, добре! Не сердься. Таж ти знаєш що таке батько... Твоє обличчя, повне страху і таємниці, мене налякало. Минулого понеділка, коли ти оглянув її, я те саме бачив у тебе на обличчі.

— Так, це правда, я до твоїх послуг, пане! Я надаватиму своєму обличчю іншого виразу, раніш ніж стати перед очима вельможного барона. Коли нема настрою, — то нема, і вираз обличчя в мене буде такий, який мені до вподоби.Кому до цього діло?!

Барон заспокоївся. Коли знову повернувся до нього веселий настрій, він потяг лікаря до столу.

— Ну, ходім. Зараз і твоє обличчя зміниться, коли перехилиш одну-дві склянки ·токайського. Дюрка, ану принеси-но сюди з есенцією. Сідай, nограємо у віст.

— Не п'ю, не п'ю,— відмовився лікар.— сам знаєш, що товстій людині недобре пити токайське. К бісу те токайське! В ньому таїться апоплексія. Краще буде, якщо принесуть натурального з мікеральною водою. А відносно віста, що ж, чopт з ним!.. Правда, ще потрібно мені зайти до одного пацієнта. Далеко, аж на хуторі Ріконто, старий вівчар захворів. У нього рак язика.

— Кажуть, що бог покарав його за те, що він дав фальшиву присягу в комітатському суді,— пояснив старий Іжепі.

— Дурниця і суєвір'я,— відповів лікар.— Ну, гаразд, по дорозі назад загляну до нього.

Вони подивились, як іде гра, після чого самі сіли за карти — і гра вже продовжувалась за двома столиками аж до вечері. До цьогo часу більшість гостей із села розійшлась. На вечерю залишились — тільки студенти, священик, доктор, управитель та "камерад" — майор у відставці, Боргі. Панночки Сірмої пообіцяли, що після вечері знову прийдуть. Хоч як упрошували старого Іжепі залишитись, він пішов, сказавши, що прийде після вечері разом з дочками, яких зараз тут не було.

За вечерею лікар знову повеселішав. Піп був неуважний і помітно уникав погляду лікаря. Марішка сиділа біля Буттлера і брала жваву участь у розмові; іноді вона кидала кульками хліба в лікаря, який розповідав про різні дивні речі, з якими доводилось йому зустрічатися під час довrої лікарської практики.

— Лікар — це справжній козел відпущення. Якого за все б'ють. Коли скаже, що хвороба легка,— сердяться на нього, кажуть, що бездушний собака; коли скаже, що хвороба важка,— сердяться, що лякає хворого й цим ще більш ускладнює йоrо стан здоров'я. Коли хворий виздоровіє, кажуть, що він сам по собі видужав би; коли не видужав, кажуть, що все лікар зіпсував. Ехе-хе, погана це професія! На вдячність тут ніколи не· розраховуй, чоловіче!

— Але на тому світі, дядьку Медве, вам сторицею заплатять, — потішала його баронеса. — Там врахують, скількох чоловік ви позбавили страждань.

— Врахують? Так, це правда! Згідно вашої віри, звідти посилають на землю всі страждання. Навіщо посилають? Може, проти нас, лікарів? А я не знаю всього цього. А втім, хто його знає, чи існує "той світ"?

— А я вірю,— відповіла Марішка і глянула крізь вікно на небо, всіяне зорями.

Піп відклав ніж і виделку.

— А я переконаний, що є,— сказав він з пафосом. Як можна уявити собі, щоб душа — це святе, невидиме — була відірвана від тіла і зникла безслідно, як пара над остиглим горщиком. Хіба можливо, щоб після земного життя, де одна людина — добра — до того часу, поки не зійде в домовину, живе у злиднях, а друга — погана — живе в достатках і життя їй усміхається всіма радощами,— хіба це можливо, кажу я, щоб над цим не було вищого судді, щоб після цього всього не було другого — світу, де всі люди будуrь рівними перед судом? Бог не створював би свого витвору так куцо, без всякої логіки.

— Дурниця! — заперечив лікар.— Тут ви мені не говоріть про логіку. Логіка — інша річ. Попам нема чого говорити про логіку. Логіка — бог для мислячих людей. Коли існує "той світ", то цілком логічно, що ви, святий отче, безумовно потрапите в пекло.

— Я? — заїкаючись спитав священик і тут же почервонів під пронизливим поглядом лікаря.

Студенти посміхались. Дорі сміявся вголос узявшись за живіт; баронеса злякано опустила очі.

— Так, ви. Бо за вашою логікою духовному пастору — місце між поганими душами, щоб їх виправляти. Так, бо в раю, де тільки хороші душі, піп не потрібний.

— Куть-куруть! — вигукнув барон.— Цей Ігнац, справді, багатий на розум.

Священик, видно, трошки заспокоївся після такого пояснення: жарти старого Медве треба терпіти. Але лікар ухопився за цю розмову, як пес за кістку.

— Ну, добре, припустімо, що існує "той світ". Але зразу виникає запитання: який він? Деякі народи вірять в переселення душ. Ну, це нічого не дає. Це те саме, що "є — і нема". Коли дійсно відбувається таке переселення душ, то який клопіт отому каплунові, який тепер бігає по двору, що в нього переселилась душа мельника, який колись за життя вкрав багато муки? його це не турбує, він про це не знає.

— А може, душа знає і мучиться? — озвався майор Боргі.

— Не знає. Звідки їй знати? Коли справді існує переселення

душ і душа нашого каплуна знає, в кому була

раніше, то й ваша душа знала б, дорогий майоре, в

кому вона була перш, ніж поселитися в вас.

— Гм. Це цілком імовірно.

— Отже, переселення душ із того світу нічого не

варте з погляду засудження гріхів і нагороди за добро. Розгляньмо ще інші погляди про потойбічний світ. Турки, наприклад, уявляють загробний світ у вигляді тінистого саду, заселеного гуріями, індусам уявляється щось інше, для нас той світ — рай і пекло. А католики до нього додають ще й чистилище.

— І добре роблять, — підтвердив Дорі.

— Добре? А чому? — спитав лікар сердито, бо дуже не любив, коли його перебивали.

— Бо чистилище зроблено для таких, як я. Я, як і кожна людина, знаю собі ціну. Я не зазнаюся: в рай не надіюсь попасти, а от у пекло все-таки не хочеться потрапляти. Що ж до чистилища, то сюди я всунуся. Там чистять душі, і мене це задовольняє. А вже звідти, надіюсь, попаду в рай через протекцію померлих родичів. Коли я був ще молодим гусарським капітаном, я часто починав з кухні, де поралась Нані, щоб пізніше потрапити в салон до Мальви ... Марішко, вийди-но в другу кімнату!

Марішка з дитинства звикла до цього; вона, мов заводна лялька, відразу ж бігла до дверей. Іноді це вона робила так, що гості не помітили б, як вона виходить, коли б не було чути легкого шелесту її спідниці.

— В той час я служив у Братіславі. Я був молодим, вабким до жінок і майже таким красенем, яким себе уявляє старий Іжепі, коли він був гвардійцем. В сусідньому будинку мешкала гарненька вдова, а в неї була досить приваблива покоївка ... Добре було б, коли б і ви, святий отче, вийшли в сусідню кімнату ... Тільки ж дивіться,— як завжди додав він жартома,— не прикладайте вуха до замкової щілини.

Священик також підвівся і з виразом справжньої благочестивої огиди вийшов услід за панночкою.

Лікар іронічно посміхнувся, вийняв з кишені зубочистку з перламутровою ручкою (він її одержав як "гонорар" від якоїсь дами), почав чистити зуби і, сердячись, що барон перебив його, процідив:

— Краще було б, мій друже, прихильнику відокремлення чистих душ від грішних самому прикласти вухо до замкової щілини.

Барон почув його слова, але не задумався над ними. Пристрасний промовець — як воїн у гарячому бою — не відчуває, що куля поранила його.

Барон спокійно розповідав про пережиті ним пікантні історії і, поки довів розповідь до кінця, забув про натяк доктора. Подібна історія пригадалась, звичайно, і майору Борrі. Таж недарма "камерад" прожив свої молоді роки в Мілані, де безліч церковних веж та чудових синьйорин. Там, де так багато зазнав різних пригод Боккаччо, там ще і для нього дечого трошки залишилось. Студенти теж дещо знали. В Шарошпотоку багато розповідали про жартівливі пригоди. Студенти з усіх кінців країни зносять сюди гроші та анекдоти. Гроші вони віддають колегії, а анекдоти залишають для себе.

— Ну, а тепер вже покличмо наших вигнаних. Погане, коли його занадто багато, шкодить. І Медве сердиться, що ми перебили йому диспут із священиком. Продовжуй, Ігнаце!

Теми розмов між чоловіками чергувалися, як кості в грі: біла кість — релігія — замінювалась чорною — розповідями непристойних історій; потім знову йшла біла і знову чорна. І завжди чергувались тільки ці два кольори. Печський єпіскоп, розповідали, сімнадцять років носив у кишені один талер з зображенням Марії-Терезії, щоб його віддати бідному, якщо в чоловічому товаристві на протязі одної години він не почує жодного непристойного слова(*Печ — старовинне місто у південній частині задунайської Угорщини). Хроніка замовчує, в якому товаристві дурних м'ял на сімнадцятому році обідав єпіскоп, що після цього все-таки віддав талер бідному. Кількість дурнів зростала, і прибутки релігії збільшувались.

Кальвініст кепкував з папіста, папіст — із товстошийого кальвініста. І обидва вони — з лютеранина. Але те, що півсторіччя тому було предметом жорстокої боротьби суспільства, сьогодні продовжувалось за накритим столом у вигляді жартівливої суперечки. Прикмети лютеран з хорошим гумором були зібрані в тринадцяти пунктах. Лютеранин носить в кисеті замість тютюну моркву; у візок сідає з лівої ноги; ввечері, прикуривши в ліжку, довгий мундштук люльки кладе на плече жінці тощо. Тепер вже не знімають дзвонів у церквах супротивників, тільки передражнюють їхнє звучання. Великий кальвіністський дзвін ревів товстим басом: "Дідько дав, дідько взяв", а католицький дзеленькав: "Єзус-Марія, Єзус~Марія". Лютеранський вистукував: "Ні сюди — ні туди, ні сюди — ні туди". В той час людські уми і гострилися на подібних каламбурах. І не диво. Адже тоді не було газет, які б через кожні двадцять чотири години розсилали по країні. І тоді траплялись політичні події, власне, тоді їх було найбільше, але тільки ті з них доходили до вух звичайних людей, які вражали ввесь світ. Наполеон так легесенько звалив кілька малих тронів, що про них навіть і звістка не долетіла до Олосреська. Він мав легку руку: не одну корону розтрощив, як лісовий горішок. Так, прибувши в одне невеличке герцогство, він, замість шаблі з піхов, вийняв олівець з кишені й написав на клаптику паперу: "Кінчилось панування Враганзької династії". Цим він назавжди викреслив її зі сторінок історії. Але яке значення має це для олосреськівців? Вони нічого не знали про це. Шарудіння того олівця не донеслося до них.

Тому й точилися розмови навколо цих двох тем, що ними з незапам'ятних часів живе людство. Політика — це пришелець, що недавно увірвався в наше життя.

Доктор знову пішов в атаку на попа. Коли Медве гарячився, то його товста потилиця надувалася, робилась червоною, мов цегла, а маленькі чорні очі іскрились.

— От вам релігія Брагми, Будди та різні релігії Персії. Ну, і котра з них справжня? У кожній з них різні міфології про рай. Майже стільки раїв існує, скільки сіл в Угорщині. Ну, скажіть, в котрому селі поселимося з вами, га?

— В нашому,— спокійно відповів священик,— яке нам обіцяє наша християнська релігія.

— А де знаходиться карта тієї держави?! — Медве сердито вдарив по столу.

— Но-но! Не гарячись ти, старий вольтеріанцю, — заспокоював його Дорі.

— Це можна дізнатися із святого письма,— оборонявся піп.

— Перестаньте, прошу вас! Те святе письмо скомпонували самі попи. Може, скажете, що не попи скомпонували? А хто? Розумна людина — ні в якому разі. Бо там вже спочатку стоїть, що коли бог першого дня створив рай і землю, він сказав: "Хай буде світло!" І настало світло, каже біблія. Ну, добре, але трошки далі та сама біблія говорить: "На четвертий день бог створив місяць, сонце і зорі",— і тут зразу все це покривається туманом. Як могло бути зразу, в перший день, світло, коли бог тільки четвертого дня створив зірки, сонце і місяць? Може, щось інше світило три дні? Хай буде так. Але куди ділося те світло, що світило першого дня? Що трапилось з ним? Ви мені покажіть його!

— Но-но, Ігнаці! Чи не хочеш цим сказати, що попи вкрали те, як його звати ... те, що світило.

— Ну, що ви! Я нічого не хотів сказати. Я просто пускаю в хід кийок-логіку ...

Але насправді в руках у нього була не логіка, а порожня склянка, з якої він щойно випив вино, і доти постукував нею по столу, аж поки не вибив дно, яке, відділившись від неї, з дзенькотом покотилося на землю.

Тут заговорив управитель Мігаль Боргі, який досі мовчав.

— Отже, ви, лікаре, не вірите, що ми воскреснемо в долині Йосафата? (*Долина Йосафата (Палестина) — місце, де, за біблейською міфологією, відбуватиметься страшний суд).

— Ні! — крикнув лікар.— Ну, який дідько встане з домовини, коли його тіло прахом стало і дух з нього вийшов? Ви все переплутали.

— Ви і в те не вірите, дядьку Медве,— запитала баронеса, — >що душі померлих невидимо блукають в просторах всесвіту і все знають про нас?

— Ні, панночко, і в це не вірю.

Вона грайливо погрозила йому пальцем.

— Ну-ну, почекайте, почекайте! Ви ще гірший, ніж граф Буттлер. Але сьогодні я вас провчу! Зараз прийдуть Іжепі, і ми внесемо танцюючий стіл.

— Ну, я не чекатиму цього, мені ніколи! І дурниці мене зовсім не цікавлять.

Розділ четвертий

ЯКИМ МОЖЕ БУТИ ПОТОЙБІЧНИЙ СВІТ

— Ти взагалі не віриш ні в який загробний світ? — поцікавився Дорі, якого втішала жвавість лікаря.

— Ні, я ні з ким не говорив, хто там побував. Та й взагалі, такого, мабуть, ніхто не бачив. Навіть і Христос не ходив по землі після того, як його поклали в могилу.

— В Потоку розповідають одну історію, — втрутився в розмову Жігмонд Бернат,— як один лютеранський пастор часто диспутував з католицьким ксьондзом про те, що є на тому світі. Одного разу так розпалились, що заприсяглись: хто з них помре першим, повернеться на світ, щоб сказати — хто з них говорив правду. Лютеранський пастор помер раніше. І от одної ночі розчинились двері і на порозі кімнати католицького священика з'явився смертельно блідий лютеранський піп. Ішов безшумно, не залишаючи слідів. Ішов-ішов, як тінь, і нарешті сказав: "Ні так, як ти говорив, ні так, як я говорив".

— Про це і я чув,— підтвердив Дорі.— Давня історія.

Лікар тільки рукою махнув.

— Видно, що лютеранський піп — ні се ні те. Ні риба ні м'ясо.

— А може, більше нічого не можна було сказати.

— Ет, та хто може примусити душу? Коли вже на це наважилась, то хоч би сказала щось певне.

— Вам легко говорити, але хто знає, що ви на його місці зробили б ...

— Та я сказав би. І скажу, коли повернуся звідти.

— Руку, Ігнац! Не боїшся піти в заклад?

— Дурниця, таж я кажу вам, що не вірю.

— А коли справді щось там є, прийдеш сказати?

— Коли буде можливо.

— Слово честі даєш?

— Даю,— гукнув лікар і простяг барону руку.

— Розбий, студенте! Хоча все це, розуміється, дурниця. Ми ніколи не помремо! Наливай склянки, Дюрко!

Після того здіймали тости аж до кінця вечері. Господар підносив тости за студентів і за свого старого "камерада". "Камерад" пив за здоров'я баронеси Марішки. Управитель Боргі проголосив здравицю на честь Наполеона: "дай йому, боже, здоров'я і в додаток добру жінку!" (Тоді подейкували, що він одружиться з дочкою цісаря Франца). Доктор теж підвівся і серйозним тоном проголосив тост за здоров'я шимпанзе, як за кращого члена олосреської компанії. ("Цього цинічного лікаря геть зіпсувала французька революція", сердився Дорі). Жігмонд Бернат перехилив кілька склянок за здоров'я господаря і хвалив його як хорошу і шляхетну людину. Барон розчулився, обійняв Жігмонда і пробурмотів: "Студенте, студенте, ти мене зрозумів". Священикові нічого не залишилось, як проголосити тост за сухорляву мадам Маліпо. Він похвалив її як взірцеву християнку, яка виростила всім на втіху чудову квітку. Баронеса відразу переклала його слова на французьку мову, і мадам Маліпо облилась слізьми, що закапали в тарілку, в якій лежало лушпиння з яблук і скоринки з сиру. Видно, і Буттлер збирався щось сказати, але так довго обдумував, що й не проголосив тоста, бо якраз прибула родина Іжепі. Дочки старого екс-гвардійця висіли у нього на руках, як на довгих жердинах. Невдовзі прибули панночки Сірмої, їхня мати і, нарешті, малий Пішта. Настав час кінчати з вечерею.

Лікар знайшов свою палицю з кістяною ручкою і почав прощатися.

— Та що ти! Невже ж ти збираєшся іти пішки? — запротестував Дорі. — Почекай управителя чи, може, сказати, щоб запрягли?

— Е, ні! Хіба я дурень, щоб через тебе захворіти? Місяць світить, і я з великим задоволенням піду пішки. Я багато з'їв, і багато випив.

І справді. доктор так сопів, як вгодований гусак .

— Ну, а що ти приписав Марішці?

— Повітря. Якщо для війни потрібні гроші, дорогий бароне, як це сказав Монтекуколі, то для здоров'я потрібне повітря. (* Монтекуколі Раймонд (1609-1680) — австрійський

полководець, італієць за походженням, учасник Тридцятилітньої війни. Його девізом було: " Для ведення війни потрібні три речі: гроші, гроші, гроші "…). Це я тобі кажу. Хай вона цілий день гуляє в саду.

— А ти коли прийдеш?

— Цими днями загляну.

Лікар розпрощався, все товариство провело його на терасу. Така увага втішила лікаря, і він сказав жартома:

— Так, так! Шануйте свого лікаря, то довго будете жити на землі.

На заході небо затяглось хмарами.

— Може, тобі парасолю дати?

— Я не німець.

— Може, візьмеш мій кишеньковий пістолет на дорогу? — крикнув Дорі навздогін.

— Навіщо? Того, кого я боюся, і куля не бере.

Лікар пішов навпростець через парк, ліниво піднімаючи короткі товсті ноги. Собаки помітили його і провели коротким гавканням; деякий час ще було чути шарудіння піску під ногами, потім і це затихло вдалині.

А там, у палаці, молодь знову взялась продовжувати перервану програму: "Серджусь на тебе" і "Як вам це подобається". Ці ігри, як хліб,— ніколи не набридають. Доки існуватимуть красиві жіночі обличчя, доти ці гри будуть цікавими. Біля півночі, коли вже зібралось багато фантів і навіть панночки Іжепі втягнулись у гру (одна з них сподобалась Пішті Сірмої, а друга добросердечному графові Буттлеру), Марішка згадала, що залишилось ще дещо.

— Пам'ятаєте, Буттлер? Я щось вам обіцяла.

— Так, ви обіцяли викликати духів. Ну, давайте їх сюди!

Марішка розпорядилась, щоб до салону принесли важкий дубовий стіл з голубої кімнати, бо легенький столик з рожевого дерева, на якому стояла вазочка з фіалками, своєю легкістю міг би викликати підозріння.

Всі з'юрмились біля столу, тільки шимпанзе вигнали; він, як несвідома тварина, міг не сподобатись духам.

— До стола, до стола! — пролунав наказ Марішки. — Сідайте, Вуттлер! Дай ручку, Ілонко! Священик сюди повинен покласти руку. Ви, Бернат, залишайтесь там, де ви є, і зніміть перстень. Татусю, а ти не будеш? Поступіться і дайте місце Пішті. Набирайте серйозного вигляду, бо духи не люблять недовірливих і пустунів. Що ви, Буттлер? Не смійтеся!

Долоні вони поклали на стіл так, щоб мізинчики тих, що сиділи поруч, доторкались один до одного, і таким чином створювався безперервний ланцюг. Цікаво було дивитися на стіл з різноманітними руками; красиві і пухкі ручки графині Сірмоі нагадували квіти; як контраст їм були худі, сухорляві жилаві руки панночок Іжепі.

Одна з панночок, Більма, заплющує очі, нагадуючи лунатика, потім набирає смиренного вигляду (вона кращий медіум) і починає читати тихим, сонним, могильним голосом звичну молитву.

— Амінь,— повторили всі, коли вона закінчила.

Тепер вже можуть приходити духи. Дорога для них вільна.

Кращою розвагою того часу було вертіти стіл. Це було тоді у великій моді. В цьому брали участь всі: і ті, що вірили, і ті, що не вірили в спіритизм. Правда і те, що віра в існування духів така ж стара в людині, як і потяг до надприродного. Але є ще сильніші пружини. Людина ніяк не може зжитися з думкою, що її колись не буде. Велике бажання існувати не згасає в людині. Вона хоче жити і після смерті, бо людина — занадто великий себелюбець.

Спіритизм, безсумнівно, такий же старий, як сама людина, тільки час від часу він появлявся в іншому тлумаченні, в іншій формі, іншому одязі. Але першим приводом, першим спокусником був не хто інший, як Каїн. Вже римляни і греки вірили в те, що душі померлих мандрують по землі. Навіть богів своїх вони спустили на землю. Так їм було зручніше.

Забобонний угорський селянин із давніх-давен вірить у привиди, що блукають, загорнувшись у білі простирала, вбивають людей і при першому крикові півня зникають. Кожний боїться їх бачити, ніхто з ними не встряє в розмову і не викликає їх, навпаки, коли дехто з родини привиджується після смерті уві сні, то дають святому отцю на службу, ставлять воскові свічки на вівтар, щоб душа померлого заспокоїлася на тому світі.

А пани? Панам, звичайно, щось особливе потрібне. Від страху перед мертвими душами оберігає їх освіта. І вони шукають таких мертвих душ, які б їх забавляли, які б увійшли в ніжку стола і звідти базікали з ними.

Першими викликати духів почали маги — Каліостро і його друзі (* Каліостро Олександр (1743-1795)— італійський: авантюрист, називав себе магом і чародієм. Користувався великим успіхом в аристократичних салонах тодішньої Європи ). Але ці були ще скромними, тому викликали Астароту, у якої прийомний день — середа (як у надорського управителя — четвер) (* Астарота (Астарта) — богиня врожайності, материнства і любові; прихильники магії вважали її богинею ночі ). Коли викликали її в середу, вона появлялася і навчала віруючих, як мають вести себе, щоб подобатися земним володарям ...

Прикро, що з того часу добра Астарота втратила свій вплив, і хоча зараз багато розвелося кар'єристів, але вже в них нема духа-помічника, а є добре підвішений язик.

Мода вертіти стіл прийшла до нас з Америки. Янкі і їхні міс дуже захоплювалися цим заняттям. Вони, певно, думали собі: "Якщо вже ми такі безрідні вискочки і в нас немає ні своїх лордів, ні герцогинь, ні королів, ні героїв, ні лицарів в панцирах, ні великих письменників, ні жінок, прославлених на весь світ, і коли вже ми не можемо відібрати від Європи живих знаменитостей, то хоч викличмо на наш вечір своїх померлих предків до чаю або на партію віста". Вони хапаються за те, що страшне і неправдоподібне... "Хелло! Крутись-вертись, столику!"

Початок сеансу завжди важкий. Як видно, у духів на це є різні причини, які потрібно розгадати. Може, якась несимпатична людина тримає руку на столі. Для духів і цього досить, щоб не прийти. Мало того, вони ще й інших відмовлять.

Але тут, у пана Дорі, цього не треба боятися. Тут є дві симпатії духів — панночки Іжепі. Вони на цьому світі залишилися в дівах, зате з того світу до них так і валяться свати. Марішка каже, що навіть старі бретонські лицарі і трубадури приходили до них. Цим панночки дуже гордилися.

— Тсс, тихше! Навіть серце завмерло. Стіл почав трястися, піднявся і зробив кілька ритмічних рухів.

— Ідуть! — гаряче прошепотів піп. (Він мав на увазі духів).

Мадам Маліпо притиснула до себе круг з алфавітом, щоб мати його напоготові. Вона жодного угорського слова не знає, і тому ніякого обману бути не могло.

— Кого викликати? — спитав священик у літніх панів, що стояли навколо стола.

— А можна кого завгодно? — поцікавився майор.

— Спочатку сам по собі з'явиться якийсь посередник.

— Як ви сказали, посередник?

— Так. У духів теж є свої посередники. А ті вже вступають в розмову з нашими посередниками.

— Гм. То це все робиться через посередництво агентів?

— Інколи буває замішання, бо між духами нижчого розряду є дурепи, які люблять над кимось посміятися, вони часто заважають. Особливо погано веде себе одна дівчина з Кашші (* Кашші — угорська назва міста Кошице (Чехословаччина)). Вона ніби зовсім позбавлена розуму.

— Що це за дівчина?

— Якась Рожіка Товт, що померла вісімдесят років тому. Вона з матір'ю була на весіллі в Епер'єш. По дорозі додому їхня підвода перевернулась і впала разом з ними в глибоке провалля. Та дівчина — велика шкідниця, вона завжди плутається у нас під ногами.

Майор, покручуючи вуса, здивовано дивився на дівчат, які цілком поділяли думку попа про шкідницю Рожіку.

— А може, ми зразу викличемо розумного духа,продовжував священик, який, видно, добре розбирався в духах.— Кого мені викликати на цей раз?

— Викликайте Ференца Ракоці Другого,— запропонував управитель,— його високість князя Ракоці,— швидко додав він, бо стіл раптом ворухнувся.

Священик гордо посміхнувся. Це була посмішка вченого, який раптом побачив щось дуже просте, наївне.

— Це не так просто! Адже духи знаходяться в різних сферах, вельможний пане. Між ними є ще й такі, місце в яких не визначене; оце вони якраз і блукають по землі. Вони таким чином караються. Рожіка Товт, наприклад, вже вісімдесят років так блукає.

— Вона ніколи не здобуде собі кращої кар'єри! — сміючись сказав старий Дорі.

— Хто його знає! Для них вісімдесят років — тільки одна хвилина. Ті сфери, які вже визначились, здіймаються до бога. До речі, і між сферами теж є велика різниця.

— Словом, немає рівності й на тому світі, там теж є багаті і бідні чорти.

— Може, тому й важко зв'язуватися з духами вищої сфери. Може бути, і Ракоці ...

— Не дасть аудієнції.

— Можливо ... Пробачrе, починається!

Настала мертва тиша, тільки чути було, як шкварчали свічки. Стіл почав трястись і постукувати по підлозі, рухатись, немов живий. Зсередини почулось якесь зітхання і приглушене шарудіння.

— Хто тут? — питає Анна Іжепі загробним голосом.

Стіл ожив, затрясся, потім почувся загадковий стукіт, який ставав все голоснішим: стук-стук, стук-стук. Мадам Маліпо водила своїми довгими тоненькими nальцями по буквах. Тільки тоді переставало стукати, коли мадам клала палець не на ту літеру. Другою рукою вона виводила літери, які вистукував стіл: Мігаль Боніш.

З'явилась душа одного шляхтича з комітату Собольч. Мігаль Боніш помер п'ять років тому. Він не раз бував у домі пана Дорі. його дoбpe знали Бернат і Буттлер за...життя, як запального мисливця. (йому до того світу важко звикати, коли там немає куропаток і зайців!)

— Чи не можна нам поговорити з Ференцом Ракоці Другим? — спитала Анна Іжепі.

Дух довго не відповідав. Стіл зробив кілька непевних рухів; через якийсь час підняв одну ніжку, потім другу, ніби жеребчик застрибав. Наситившись магнетичною силою, стіл почав ритмічно трястись (ніби у невідомої людини цокотіли зуби): стук-стук, стук-стук ...

— Відповідь,— перешіптувались посвячені в цю справу.

Мадам записувала букви по черзі: "Ференц Ракоці вже був сьогодні тут, в Олосреську, у вигляді студента".

Всі присутні, навіть і недовірливі, вражені надприродною силою, одурманені, сп'янілі від якихось чар, спрямували свої погляди на студентів: у вигляді котрого з них? Бідні студенти зашарілись, як варені раки, і перезирнулись між собою: " Ну, видно, шанує нас дядько Мігаль Боніш, він і за життя завжди нас ослами величав".

Але пізніше Бернат все ж спитав Буттлера:

— Ти бачив того хлопчика в корчмі, що з пращі курчат підбив?

— Аякже, бачив. Мабуть, це він і є тим студентом!

— А хіба що, як він?

— Не знаєш, як його звати?

— Забув.

— Хто хоче знати своє майбутнє? — спитав священик.— Посередник сьогодні дуже привітний, говіркий.

Ніхто не озвався. Це зовсім не жарти, справа серйозна. Тільки малий Сірмоі засовався на стільці, він був і дитиною, і Сірмої: нічого не боявся.

— Ну, запитуй, малий rрафчику!

— Яка доля чекає мене? — спитав хлопчик сміливим голосом.

Стіл вистукував:

"Ти помреш із королівським тріумфом".

При такому блискучому пророкуванні очі матері наповнились сльозами розчулення (* По-своєму тлумачила собі ці слова мати, а інакше розпорядилась доля. Той самий Пішта Сірмої одягнеиий в розкішний угорський національний одяr, в 1857 році під час приїзду в Мішколц цісаря Франца-Йосифа, їдучи верхи на чолі почесноrо ескорту, раптом звалився мертвим з коня від паралічу серця. Отже, він таки помер "з королівським тріумфом".— Прим. авт.) Далі вона сліпо вірила у все, що вистукував стіл, бо він став для неї провісником радості.

Раптом стіл здригнувся, ніби хтось сильно штовхнув йоrо назад. Нервозне тремтіння, здавалось, залишило його, і стіл зробився мертвим шматком дерева.

— Пішов геть,— жалкуючи, сказала одна з юних графинь Сірмої.— Мабуть, чомусь розсердився.

— Та ні,— промовив священик.— У них така звичка. Появляться і зникають. Ще дуже добре, що відповів на запитання. Але зараз прийде інший. Може, Роза. Тихіше, застукало! Чуєте? Це вона. "Стук-стук". Прошу записувати, мадам!

— Хто тут?

Мадам записала літери: "Медве Ігнац".

— Ха-ха-хаІ Ігнац! — засміялися старі пани.— Оце так діло!

Буттлер з іронічною усмішкою на обличчі прийняв руку. Ну, ясно, що це дурниці! Марішка сердито вдарила ліктем по столу:

— Знову ця Роза заважає нам!

Видно, стіл розсердився на баронесу за те, що вона його вдарила ліктем,— заскрипів і затріщав, ніби заплакав; потім став крутитися так швидко, як чортове мотовило. В той же час було чути гострі, страшні удари то всередині стола, то в ніжці; інколи удари чулись в одному із стільців, від чого всі присутні затремтіли.

— Це справді лікар,— сказала Анна Іжепі з одухотвореним виразом.

Обидві панночки Іжепі були справжніми "трансмедіумами" (*"Трансмедіум" — згідно з положенням спіритизму — посередник вищого розряду, який тільки зовні не змінюється під час сеансів, але пізнавальна сила його розуму і здібність сприймання зростають.— Прим. авт.).

Кожна з них мала на тому світі своїх астралів, з якими вони перебували в прямих зв'язках(*Астрал — дух-двійник, що співчуває медіуму і, як приятель, приєднується до нього і стає його супутником.— Прим. авт.). Вони існували тільки наполовину на цьому світі. Кожна з них — це тільки половина, а другу половину доповнює собою астрал. На обличчях та в руках у них часто появляються корчі. Старий Іжепі каже, що після подібних сеансів вони такі знеможені, ніби цілий день копали землю.

— Тихіше, прошу вас, дами і пани! Подивимось, що це означає? Стіл заспокоївся. Тепер він надзвичайно виразно вистукував кожну букву. Мадам ледве встигала писати.

Всі з нетерпінням нахилились до мадам Маліпо і стежили за літерами, які вона писала:

"Я обіцяв, що прийду сказати, як ідуть справи на тому світі. Не тратьте грошей на лікарів. Смерть — не що інше, як незначна зміна. Душа міняє місце, а тіло — форму".

— Незрозуміло! — здивувався піп.

Старий Дорі нахилився, щоб перевірити стіл і, сміючись, глянув на обличчя присутніх.

— Хто з вас жартує?

— А все-таки дивно, — вголос міркував майор Боргі. — Так міг говорити тільки лікар. Чи правда, що мадам Маліпо не знає угорської мови?

В цю хвилину з двору долинув цокіт кінських копит, хтось прискакав галопом. Не пройшло й хвилини, як хтось тривожно постукав у двері. Всі здригнулись, хоча знали, що духи іншим шляхом заходять.

— Прошу.

У дверях з'явився жандармський ротмістр з ківером на голові, з сумкою на одному боці і шаблею на другому.

— Що трапилось, Єсенка?

— Осмілюсь доповісти, ваша вельможність, пане фівсолгабіро, що на дорозі, яка веде в Беніо, сторож Бальбо знайшов труп лікаря Медве.

Обличчя в присутніх зблідли, в очах заблищав жах. Всі, мов по команді, схопились на ноги і відсахнулись від страшного стола. Сам барон остовпів від несподіванки. Навіть шимпанзе, який всунувся крізь відчинені двері, сумно глянув на жандарма.

— Куть·куруть! — пробурмотів фівсолгабіро.— Та це ж неможливо! Дві години тому він пішов звідси. Хто вам про це сказав?

— Я особисто переконався.

— Ви бачили його?

— Так, бачив.

— Ну, і що?

— На цьому світі він уже не писатиме більше рецептів.

— Його вбили?

— Ніяких ознак насилля я не помітив на ньому. Правда, я по·справжньому не оглядав його, бо спішив доповісти вашій вельможності, а також одержати розпорядження, що нам робити далі.

— Зараз напишу донесення віце-ішпану, щоб він вранці прислав комітатського медика (* Віце ішпан — заступник голови комітату). Донесення відразу відправиш із гінцем. Зрозумів?

— Так точно. А що нам робити з трупом?

— Його не треба зачіпати, поки я його не огляну сам або, в крайньому випадку, поки його не обслідує медик. Ви залишили когось біля нього?

— Двох жандармів…

— Надійні хлопці? Не залізуть йому в кишені?

— Дуже чесні люди. Я за них ручаюсь.

— Чим вони займались раніше?

— Один з них, Андраш Кажмарі, прийшов до нас із банди Яношіка, людина, як сталь; другий — Йожі Коломпош.

— Який це Йожі Коломпош?

— Це той самий, ваша вельможність, що сидів у Мункачі за вбивство ...

Фівсолгабіро пронизав його своїм допитливим поглядом.

— І за вбивцю ручаєтесь?

— Саме тому, ваша вельможність, що хто вже робив щось значне, той за мале буде соромитись братися.

— Однак, як би там не було, ви, Єсенка, ідіть туди, до тіла лікаря, і стежте його до ранку, доки я не прийду. Не смійте доторкатись до нього! Teпep, вночі, я нічого там не зможу розібрати. Темно, правда?

— Еге ж, небо затягається хмарами, боюсь, що буде дощ.

— Візьміть рогожу, гайдук хай дасть вам, тільки дивіться, обережно накрийте небіжчика. Бідний Ігнац! Таке трапилось, хоч нас і не тринадuять було за столом. Ехе-хе! Ви, Єсенка, підождіть на ганку, поки я напишу пану віце-ішпану.

Тоді, коли Дорі в канцелярії складав донесення і надписував на конверті "Cito, citissime"*, приголомшені гості, як це завжди буває в такий час, згадували останні слова померлого (* Терміново, якнайшвидше (лат.)). Кожний з них знаходив щось цікаве, гідне подиву. Щось надзвичайне було в ньому цього вечора. Чому він саме сьогодні заговорив про той світ? "Бідний, він ·вже туди готувався".

— А потім, хто з вас пам'ятає, що він сказав панові Дорі, коли той запропонував йому свій пістолет на дорогу? Ось що сказав: "Того, кого я боюся, й куля не бере".

— Ну, хіба це не дивно? Ох, він вже знав, що в дорозі його спіткає смерть. Безперечно, він був дуже розумною людиною. Такого лікаря більше не будемо мати. Боже, дай йому вічний спокій!

— Яке почуття відповідальності було в цій людині! Боже мій, боже мій! Навіть з того світу прийшов, бо пообіцяв. Ви знаєте, це подія світового значення. Ще й досі я не можу опам'ятатися,— сказала тітка Сірмої.

Навіть студенти не могли отямитися від здивування.

— Ніколи не забуду цього,— пробубонів Жіга Бернат.

— А ви, невірний Хома, що скажете на це? — спитала баронеса блідого, мов стіна, Буттлера, який ледве тримався на ногах.

— Здаюсь,— відповів він меланхолійно.

Баронеса кинулась до свічки, щоб обчистити гніт. Священик саме говорив з управителем про те, в якому невигідному становищі опиняється та душа, що без сповіді ступає на загадкову дорогу, і як він співчуває докторові саме за це. Шелест одягу Марішки привернув його увагу, і він підійшов до неї.

— Лікар все знав, але нічого не виказав,— тихо сказала дівчина.

Священик самозадоволено посміхнувся.

— Я замкнув його вуста золотим замком.

Кожний бідкався за лікаря, тільки старий Іжепі тихо заздрив йому. Якою цікавою була його смерть! Скільки про це говоритимуть люди! Дехто все життя проживе непомітно і так само непомітно лишить його. Душа вийде з нього, мов якась мурашка. Коли мурашка полізе по чорному каменю, хто побачить її? Ні камінь на ній не залишить слідів, ні вона на камені. Щасливий доктор! І бідного Іжепі також очікувала смерть, і йому, звичайно, було не байдуже, за яких обставин доведеться померти.

— Я готовий побитися об заклад,— пробурмотів майор, — що ця подія буде надрукована в календарі в Кашші, бо це справді дуже цікавий випадок. Як ви думаєте, чи й досі ще душа його знаходиться в столі?

У майора цокотіли зуби.

— Живих людей я ніколи не боявся, а цього забагато для мене… Тьфу!.. Цього я вже не витримаю.

Він попросив брата, щоб той запряг коней, але їхати, по можливості, він волів би додому не тією дорогою, де лежить труп· доктора: цього видовища не витримають його нерви.

Тільки малий Сірмої насмілився запропонувати докладніше розпитати доктора про той світ. Він тепер все міг би розповісти, бо, мабуть, божечко ще не заборонив йому про це говорити. Шкода прогавити хорошу нагоду.

Панові фівсолгабіро, що повернувся з канцелярії, сподобалsсь думка хлопчика. А може, це було вбивство? В такому випадку душа доктора назвала б убивцю. А він, Дорі, цим хваснув би на весь повіт, мовляв, ось що може старий вояка. Він вдасть, ніби це він сам винюхав і розплутав нитки злочину.

— Правильно, поговоримо з духом доктора. Але дозвольте мені його запитати.

Однак про це й мови не могло бути. Цей дивовижний випадок розвіяв сміливість людей. Всі обходили стороною навіть те місце, де стояв чародійний стіл.

Тим часом надворі зробилось темно, хоч око виколи, і кілька великих дощових краплин вдарили по шибках. Тепер вже і це впливало на нерви. ·

Люди поодинці почали прощатися, дехто просив дати йому супровідника з ліхтарем. Господар показав студентам кімнату, де вони будуть спати, і побажав їм· доброї ночі.

— Коли хочете йти?

— Зразу на світанку.

— Добре, я накажу візнику, щоб запряг коней.

— А тепер, може, й розпрощаємось, коли батько дозволить.

— З богом, хлопці! Але не забувайте свого слова, заходьте, як будете повертатись!

Фівсолгабіро не міг заснути цілу ніч. Меблі скрипіли і тріщали; склянка з водою, поставлена на ніч, тріснула на нічному столику; словом, ввижалися різні привиди. "Добре, добре, вже їду, друже Ігнаце. Повір, вже їду. Правда, тобі недобре там лежати, і я вже виїжджаю ".

Тільки почало світати, Дорі встав і виїхав на місце, де лежало тіло лікаря. Але нічого підозрілого не знайшов. Старий Медве лежав під похилою грушею і відкритими скляними очима так дивився на нього, ніби збирався йому щось сказати. Безсумнівно, він помер від паралічу серця.

Нахилившись до нього, барон почув стукіт годинника в кишені мертвого. Машина, створена людиною, ще рухалась, а створена богом — зупинилася. Якась досада закралася в серце барона. Так неприємно думати, що якийсь там халтурник-годинникар створив щось сильніше, тривкіше, ніж те, що створив майстер над майстрами. Велике слово — людина, але коли добре приглянутись — ніщо. Ось цей, наприклад, чоловік. Кілька годин тому був ученою людиною, а тепер нерухомий, як земля, на якій лежить.

— Єсенка, заберіть у нього з кишені гаманець, годинник і документи. Ми їх тут переглянемо, а потім візьмемо з собою.

Єсенка обшукав мертвого, але знайшов при ньому небагато цінних речей: аметистовий перстень з вензелем, срібну цибулину, вона ото й цокала, табакерку з рожевого дерева з портретом лікаря Гільйотена, перламутрову зубочистку і гаманець(* Гільйотен Жозеф-Ігвас (1738-1814)-французький лікар. За його пропозицією в 1792 р. під час французької буржуазної революції була введена машина для обезголовлювання, названа гільйотиною).

Фівсолгабіро відкрив гаманець і знайшов там всього дев'яносто форинтів у банкнотах (а в той час паперові гроші цінилися дешево).

— Все. Більш нічого немає.

У кишенях штанів жандарм знайшов ключа, три талери і кілька мідяків.

— А ось іще записка, правда, розірвана.

— Однак дай сюди, може, на ній щось важливе.

Дорі пробіг очима по розірваній записці.

— Нічого особливого,— сказав Дорі, впізнавши свій діождерський голубий папір і почерк олосреського священика.

Він згадав, що це, певно, той самий лист, що вчора на його прохання писав священнослужитель доктору Медве, викликаючи його до хворої Марішки.

Вже хотів був викинути папірець, коли в око впав уривок фрази: "не відкривайте правди батькові дівчини".

Барон дуже здивувався: "Що за дівчина? Що за батько? Та тут тільки про Марішку і може йти мова, а її батько — це я!Так це від мене приховати правду? Яку правду?...

Записка затремтіла в його руках, і коли він розправив її загнутий краєчок, прочитав далі: "Я щедро вам запла ... " Закінчення було перенесено в другий рядок, але той шматок паперу був відірваний (напевно, для припалювання люльки), і тільки два слова можна було прочитати внизу на записці: "додаю п'ятдесят форин..."

— Шукайте! — прохрипів схвильовано барон,— там ще повинні бути папери.

В кишенях доктора вони більше нічого не знайшли. Але і цього було досить. В очах барона закрутився світ. Страшна підозра зародилась у нього в голові. Святий боже, хіба це можливо? Ця чиста, невинна дитина ...

На лобі в нього виступили краплини поту, хоча надворі у цей квітневий ранок було прохолодно. Ледве помітна ніжно-срібна поволока інею покрила траву, гілки низькорослої груші від холоду тулились одна до одної. На другому боці дороги здіймалася до неба струнка і висока тополя. На ній вже сиділи дві ворони і не зводили очей з трупа. Настовбурчившись, вони довірливо сиділи поряд на гнучкій розлогій гілці, певно, думаючи: "Коли б не люди оті — лікар був би вже наш".

А цим часом на возі прибув сюди Мартон Жомбейк, староста села Беніо. Біля нього сидів Мігаль Коппонто і економка доктора. Почувши страшну звістку, вони поспішили на місце події. Староста неймовірно довго бажав доброго ранку високовельможному пану фівсолгабіро. Потім почав чухати потилицю, його приклад наслідував Мігаль Коппонто. Вони дуже жалкували, що саме під цієї молоденькою грушею мусив померти благородний пан. Це погана прикмета. Ніяк не могли зрозуміти: невже мало навколо дерев?

Іншим разом Дорі звернув би увагу на їхнє незадоволення, але тепер він ламав собі голову над іншим. Тільки через кілька років виявилось, чому саме не подобалось сільським представникам, що доктор помер під цією грушею. Бо тут були закопані в залізній скриньці гроші за продане вино, ті самі дві тисячі форинтів, які в хаті старости про око охороняли вартові з залізними вилами. Дорі з похмурим виглядом вислухав старосту, віддав йому предмети, знайдені у мертвого, крім клаптиків паперу.

— Труп завезіть додому,— наказав барон,— тут немає жодних слідів злочину.

Сказавши це, він сів на візок і віддався похмурим думкам. Помалу все згадалось йому. Вчора доктор попередив його, коли він попросив попа і дочку свою вийти в бокову кімнату: ""Краще було б, якби ти сам приклав вухо до замкової щілини". Тепер йому стало все ясним, він боявся, що втратить голову.

— Поганяй, поганяй,— звернувся він до візника.

Пара гнідих, як вітер, несли легеньку бричку. "Уб'ю дівчину! Вона повинна померти! — снувались у нього думки.— Нащо їй жити людям на сором? .. Але що буде потім, потім? Ну, поховають її. Так, поховають. А що буде зі мною? Скажу: вона моя, і я зробив з нею так, як вона заслужила; я шляхтич, для мене не було іншого вибору.

На цьому він би і заспокоївся, коли б не тисяча чортів, що терзали його. Один із них серце розривав, другий мозок свердлив, а третій нашіптував:

"Яка тобі користь від того що ти шляхтич, що ти помстився і покарав дочку якщо більше ніколи не побачиш її біля себе; ніколи вона більше не прийде до твого ліжка і не скаже: "Доброго ранку, татусю", не сміятиметься до тебе, не гладитиме твою бороду; якщо не почуєш її дзвінкого голосу на подвір'ї і взагалі ніде, ніде в цьому широкому світі? Яка користь тобі від того, що люди скажуть за твоїми плечима: "Горда людина, високо цінить свою честь!" А потім, — ти сам винен, бо як слід не слідкував за нею. Кров є кров. Вона бурлить і хвилюється.Навіть вода кипить на вогні. Хто ж тут винен? Ти сам!"

Був там іще один чорт (в такий час вони збираються цілою зграєю). Цей чорт казав: "Ти чуєш, Дорі, я тобі дам добру пораду". Гм, добру пораду". Це, правда, смілива справа, але можна спробувати"."

Дорі почав ще більше підганяти їздового.

— Швидше, швидше, хлопчиську!

А коні покрились милом, і ним можна було намилити сто чоловік. Коли доїхали, ноги у коней дрібно тремтіли.

Барон зіскочив з брички. По дорозі йому зустрівся слуга, який ніс сапку і кошик. Барон спитав схвильовано:

— Що, студенти ще не поїхали?

Слуга з пошани до пана вийняв з рота люльку, взяв її в ліву руку і відповів:

— Ні, вони вже поїхали, ясновельможний пане.

За таку звістку слуга дістав такий ляпас, що все випало в нього з рук: сапка, кошик і люлька, і на третій день після цього він все ще ходив з розпухлим обличчям.

На терасі стояла мадам Маліпо в червоному нічному капоті і витріпувала якесь біле плаття.

— Що нового, мосьє? — звернулась вона до шляхтича, який поспішав сходами вгору і сердито стукотів каблуками по кам'яних плитах.— Ну, що вияснилось?

Жінка згоряла від цікавості. Їй дуже хотілося знати, яка смерть спіткала доктора — природна чи, може, це було вбивство.

— Вияснилось те,— холодно сказав Дорі,— що ви недбайливе, паскудне створіння. В цю ж хвилину я вас звільняю. Вибирайтесь геть з мого дому! Пакуйтеся і кажіть візнику, куди вас везти.

Мадам смертельно зблідла.

— Але, пане, це ж неможливо! Ви, мабуть, жартуєте? — пробурмотіла вона.

Барон навіть не вважав за потрібне відповісти їй і захеканий, мчав у кімнату дочки. Шимпанзе сидів на порозі, а біля нього вмивалась строката кішка. Вони дивились одне на одного і, здавалось, посміхалися.

Дорі відкинув ногою мавпу (у відповідь той загарчав і втік), шарпнув двері і гукнув громовим голосом:

— Вставай, негіднице!

Марішка ще спала в своєму білосніжному, прибраному мереживами ліжку; чорні шовковисті вії прикривали її очі; голова її потопала в подушці, красиві довгі коси були розплетені і звисали аж на підлогу, і сонячне проміння, що заглянуло сюди, осявало її чудове волосся.

Від скрипіння дверей і грізного голосу дівчина здригнулась і розплющила очі; помітивши батька, вона посміхнулась до нього і спитала:

— Ти щось крикнув?

Старий зніяковів. Ох, хоч би він не бачив тої посмішки!

Обличчя в нього зашарілось, і він почав підшукувати слова:

— Так, так, я крикнув... я сказав...

— Що ти сказав, татусю?

— Встань, моя крихітко, я хочу поговорити з тобою.

Голос його був лагідний і надзвичайно сумний.

Розділ п'ятий

ЗАГАДКОВА ЛЮДИНА

Студенти поїхали. Сьогодні велика радість буде в Борноці. Від самого ранку весь маєток на ногах. Три гладкі служниці вертяться в кухні навколо куховарки Відонки. Вона ледве встигає ними командувати.

— Принеси-но мені трошки кориці. Ану, подай-но сюди деко, оте краще! А курчатко ти вже нашпигувала? Ох ти, ослице! Пережарила сало! Чуєш, куди ти діла імбир?

В кожній каструлі щось булькотить; в напалену піч саме садять пироги; Ержі мастить їх жовтками за допомогою ніжного і м'якого гусячого пера. Навіть чоловіків запрягли в жіночі роботи. Кучер Янош товче мак у ступці, а виїзний кучер Йожка, який прийнятий паном на легку роботу, б'є масло, одночасово заграє з дівчатами, перемовляється з ними. Не дивись ти на нього, Панко, бо випустиш тарілку з рук. ( Панка саме збиває яєчний білок).

А сам господар вийшов ще на зорі з рушницею, щоб застрелити дещо для хлопців, хоч тепер і не дуже багатий вибір дичини. Вельможна пані дуже роздратована, вона безперервно скаржиться на погану пору року, що нічого немає: огірки ще малі, навіть в теплицях не виросли, капусти ще немає, отже, нема листків, на яких можна пекти паляниці (а граф Янош все це дуже любить), гусята ще в зеленому пушку, каченята теж, а фрукти і виноград вже кінчились.

— Ой боже мій, боже мій! Чим же мені нагодувати бідних діток? ·

Пані журиться, а горщики, ніби сміючися з неї, сичать, пара ніжно піднімає покришки: ш-ш ... ш-ш...В духовці смажиться порося. 3 великої каструлі ліниво виглядають надуті, одягнені в плащі з капустяного листка голубці, і чути їхнє задоволене: ох! ох! Посеред плити в каструлі сердито шкварчить жир і крутить-вертить кинуті в нього здобні вергуни.

Але вельможну пані тривожила ще одна думка: чи бува не трапилося щось із хлопцями в дорозі? Де вони переночували? Чи не занадто поспішали і чи Жігушка, розігрівшись, не напився холодної води? Вони вже повинні б прибути.

— Ей ти, маленький Марці, знаєш, що я думаю?

— Не знаю, благородна пані.

— Іди, хлопчику, вилізь на церковну вежу і подивись, чи не їдуть. Пан дяк дасть тобі ключа, коли скажеш, що я послала тебе.·

Обдертий, босоногий хлопчик Марці, який влітку служить пастушком у пана Берната, зараз чекає, що йому дадуть пиріжка. Він зрадів дорученню і помчав до вежі. Правда, дзвони, як сказав церковний служка Йожка Тормоші, відвезли в Рим, а вежа, на щастя, залишилась. Опинившись на сходах божого храму, Марці згадав про смерть Ісуса Христа, потім думками знову полинув до панської кухні. І коли все в його голові змішалося, він прийшов до висновку, що Христос не так заради людства помер, як заради двох потоцьких студентів. Але, на великий подив, хлопчик побачив, що дзвони були на своєму місці, їх не відвезли до Рима. Так в його душу закралося перше недовір'я...

Повернувшись до пані, хлопчик сказав, що на дорозі не видно жодної людини у панському вбранні, тільки вдалині, біля річки Коцорго, показалась якась коляска і прямує до села.

Пані знову почала скаржитись, але не закінчила, бо у двір в'їхала коляска, яку Марці бачив з вежі, і, боже ти мій, з коляски вистрибнули Жіга і Янош.

— Йєзуш-Марія, та це ви? А я думала, якісь почесні люди прибули до нас.

І вже нема кінця поцілункам і запитанням:

— Коли виїхали?

— Ще вчора вранці.

— Що? Ви ночували у Дорі? Я знала його ще дівчиною — бравий був офіцер. Так він одружився? Ну, звичайно, — відповідала вона сама собі,— коли кажете, що має дочку. Чи красива, га? Правда, сьогодні кожна дівчина красива, бо цьому аптека допомагає. Це він діставив вас у своїй колясці? Бачу, чоловік він людяний. Біжи, Панка, чого рота роззявила, скажи Відонці, щоб кучера нагодувала як слід. А ви заходьте в хату! Зараз і батько ваш повернеться додому. Що я говорю? Я мов божевільна. Іноді думаю, що і ти мій син, Яношко. Але не ображайся на стару тітку. Ну, що ви поніміли, що стоїте мовчки? Ви й своїм професорам відповідаєте так само?

— Професор, мамочко, задає тільки одне запитання.

— Але важче відповідати, правда, серденько? Ой-ой, як ви схудли, діточки. Нічого, ми це швидко виправимо.

Невдовзі прийшов додому господар, у минулому королівський суддя багатьох комітатів. Знову почалися обійми і розпитування. Звістка про приїзд студентів швидко облетіла село. Незабаром молодих людей прийшли привітати сільські знайомі: дами і пани. Все село тільки про них і говорило, особливо в хатах з димарями* , біля яких на городах ростуть бегонії та вербена,словом, там, де живуть дівчата (* Хати з димарями в той час мали лише багаті люди). Ох, і радісний же буде цей великдень! З лочоласом (* Лочолас — угорський народний звичай: хлопці на великдень оббризкують дівчат водою, заправленою пахощами)! Скільки радості, танців. Адже до Бернатів приїхали на канікули студенти! Всі, хто вміє, готує писанки.

Весняні дні досить довгі. Хлопці знову швидко зжилися з затишними кімнатами, що привітно посміхались їм, звикли до чудових харчів, що їх готувала Відонка, до запаху галочського тютюну; все це заступили собою похмурі стінки колегії, далеко, в туманне минуле відійшло місто Поток із своїм стародавнім замком і жителями(* Галоч — село в комітаті Унг старої Угорщини; славилося своїм тютюном ). Юнакам здавалося, ніби вони ніколи не виїжджали звідси — хіба на півгодини — і кожний з них продовжує робити те, що почав іще восени і не закінчив.

Жіга пішов на ферму оглянути корів, волів, буйволів, улюбленого свого верхового коня Метелика. Той теж упізнав Жігу і радісно заіржав.

Янош походжав по саду, по знайомих місцях. Він почував себе дуже щасливим, що може побути на самоті. Цвіли тільки черешні та абрикоси, які, довірившись весняному сонцю, розкрили свої пелюстки його першим поцілункам. Але вони, бідні, не раз розплачуються за це. Бо ще залишились попереду три злих святих: Сервац, Понграц і Боніфац, яких зима скинула з свого воза, і вони відставши, пішки плентаються за нею. Правда, вже й бузок розпускається, але йому байдуже. Це некорисний, вередливий пан між деревами, йому не потрібно приносити плодів. Відцвів — і свій обов'язок виконав. А велетні дуби — повільні, розважні; вони навіть не розвиваються, їм ще й досі сниться зима.

Граф Янош, задумавшись, ішов повільним кроком в глиб парку, вздовж дзюркотливого струмка, вода якого, минаючи один за одним кілька місточків, текла між камінням по різнокольоровій гальці. За останнім місточком височіла кам'яна стіна. Вона зупинила б воду струмка, коли б унизу не було залишено отвору з гратами, через який вода текла в сусідній, ще більший парк. Граф Янош більше всього на світі любить цей невеличкий струмочок. Це ж він носив його листи в сусідній, такий милий його серцю парк. І зараз поточок туди біжить, так само, як і думки Яноша.

Навіщо нам так довго таїтися перед читачами, розумними людьми, коли і так ясно, бо вже й горобці навколо цвірінькають про це, що сусідній парк, про який іде мова, належить Міклошу Горвату, будинок якого біліє на пагорбі (вірніше, дах якого блищить між ялин і беріз), а в Горвата є дочка, на ймення Пірошка, і що графу Яношу саме вона подобається найбільше від усіх дівчат на світі.

Старий Горват — один з найбагатших людей в околиці. Але батько його був бідним майстром-хутровиком, тому Горвата не дуже визнавали. Тим більше, що він і багатство нажив собі незвичним, можна сказати, ганебним шляхом — власним розумом. Інші панські маєтки добувалися шаблею або через шлюб. Tertium non datur (* Третього шляху не дано (лат.)).

Скажем коротко: Міклош Горват замолоду працював викладачем хімії в місті Кашші, але бідував, як і всі його колеги. Видно, належав до тих людей, яких не люблять боги. Був і священиком, але, закохавшись, скинув сутану і залишив посаду професора. І тому, що, крім хімії і віршування, він нічого не знав,— то й задумався над тим, як своє знання обернути на гроші.

На поезії не проживеш: живим прикладом цього може послужити Вітезь Мігаль Чоконої, який мандрував від мецената до мецената в дірявих чоботях. А вони, ці меценати, живуть дуже далеко один від одного. Чоконоі, правда, хоч не був одружений, а в Міклоша Горвата, навпаки, була красива дружина і порадувала його близнятами. Зрозуміло, що тут було потрібно зразу за щось братися, і не за поезію, а, скоріше, за хімію. Саме в той час він дістав у спадщину від батька — Міклош був сином-одинаком — приблизно шість тисяч форинтів. Він і надумав зайнятись винокурінням. Але звичайна горілка дуже дешева, її п'ють тільки селяни; тому він вирішив щось інше придумати, скомбінувати. Він знав, що селяни при надзвичайних святах, таких, як весілля, хрестини, до горілки домішують мед, і тоді споживають її навіть жінки. І Горват надумав готувати горілку для панів, бо у них гроші є, вони можуть платити.

Горват вирішив, що його напій повинен бути рожевого кольору, солодким, як цукор, але трошки гіркуватим, ароматним, з присмаком тміну,— саме такий, який до вподоби угорцю. Отож пан Горват виготував з великим умінням такий напій і назвав "Рожевою наливкою". Купив чан, з Відня привіз перегінний апарат (саме тоді винайшли його) і взявся за виготовлення нового, незвичайного напою.

Сусіди і рідня тільки головами хитали:

— Ти здурів, чи що? Думаєш, що люди це купуватимуть? Ти сам знаєш, що угорець помалу рухається. Ідея твоя непогана, напій такий, що можна пити, але де ти візьмеш покупців?

Горват тільки хитро посміхався:

— На кладовищах ...

Думали, що він з глузду з'їхав, але розум у нього був досить гнучким. Коли Горват побачив, що торгівля справді погано йде, то розіслав агентів у північні повіти Угорщини, щоб ті принесли йому відомості, де і хто із шляхтичів помер, залишивши за собою великий маєток.

Агенти повернулися з довгими списками. Після цього пан Горват навантажив вози повними бочками "Рожевої наливки", для кожного померлого пана по одній бочці. Агенти зупинялись перед палацами, що поринули в траур, і скидали по бочці, мовляв, це достойний пан замовив їм тоді-то і тоді, коли вони проїжджали в цих краях.

Спадкоємці дивувались або ж зовсім не дивувались, говорили, що господар вже помер, але коли вже така справа, щоб не тягатись з вами по судах, візьмемо бочку "Рожевої наливки", хоч самі не знаємо, що воно таке.

— Не турбуйтесь, не пожалієте,— запевняли їх агенти.

І вони справді не жаліли.

Так і йшла примусово торгівля. Повертаючися з порожніми возами, агенти знову записували собі у попів імена нових покупців. Провидіння в цьому випадку було послідовним: смерть безперестанку косила великих панів. Не так, як гільйотина в Парижі, що тільки один раз опустилась на їхні шиї. Коли списки знову заповнювались, Горват знову навантажував вози бочками наливки і посилав їх в низину, в серце країни: за Дунай, до Загребу, навіть і далі. Адже і хорвати люблять все, що добре, і вони смертні.

За десять-п'ятнадцять років винокурня пана Горвата настільки збільшилася, що зайняла чималу площу; котли кипіли від раннього ранку до пізнього вечора. А грошей зібралось у Горвата стільки, що він не знав, куди іх дівати. І коли цісар Франц звернувся до комітатів і до великих панів за грошовою допомогою для війни з французами, один Міклош Горват послав Францу в подарунок у Відень стільки волів, як увесь комітат Сотмар. А ми знаємо, що сотмарський комітат вислав цісарю тисячу волів, бо залишилася з тих часів епіграма:

Аж тисячу бичечків дав цісарю Сотмар,

А цісар лиш одного прислав Сотмару в дар.

І справді, в тому самому році Франц призначив нового фівішпана для Сотмара.

Але його імператорська величність вшанувала Горвата більше, ніж Сотмар, бо наділила його титулом шляхтича, додавши до його прізвища сталий епітет "Сільваші" (Це саме і не відповідало істині, бо він варив свій напій з усього, тільки не з слив) (* Сільваші (угор.) — дослівно: сливовий ).

Зробившись шляхтичем, Горват перестав варити горілку (що не личить, то не личить!), купив у графів Цобор, які розорилися, великі маєтки і оселився в цьому селі разом із своїми дорослими дочками.

Так пан Горват став багатою людиною і шляхтичем. У свій час угорський шляхетський стан був своєрідною мудрою політичною установою, басейном, де збиралось все краще в країні. Коли хтось набував пошану і авторитет на будь-якій ниві діяльності або накопичував собі скарб духовний чи матеріальний, який мав якусь цінність — міг це бути румун чи німець,— його зразу приймали в шляхетські ряди, з метою увібрати все сильне. І тому ця нація могла так довго триматися. Бо тому, хто міг шкодити їй іззовні, вона простягала руку, брала його в обійми, давала місце в своїх рядах. Поза нею залишались тільки слабі, безпорадні. Треба визнати, що наші предки були розумними людьми. І ви, пани демократи, не плюйте на ті побляклі від часу герби. Це — реліквії. 3 цих малих гербів була побудована барикада, яка захищала той великий святий герб, який ви одного разу намагались переробити, потоптавши вікові традиції і замінивши їх масонським духом.

Угорська шляхта не була тим муром, що відгороджував привілейований клас від народу. У тому мурі були широкі ворота, крізь які кожен, хто цього заслуговував, міг пройти.

Але Горвата, хоча він був і багатий, зневажали шляхтичі. Навіть інші Горвати — із села Бібіт, з Фельшебогача, з Нодьварода, з Пегричевича, з Віксіта — не любили його. Вони не відповідали на його візит не тому, що він варив горілку, а тому, що збував свою продукцію обманом, продавав її за рахунок мертвих. Правда, так робив Горват тільки спочатку, бо пізніше і без цього купували його "Рожеву наливку".

В його домі появлялись тільки дрібні шляхтичі, ті що "ходили в бекеші". Іх дратувало багатство Горвата, вони теж інколи кепкували з нього; однак він не брав цього близько до серня.

— Нічого,— говорив він,— для шляхти, як і для холодцю, потрібний час, щоб вона затверділа.

Що правда, то правда, у нього було щось від чванливості вискочок, від чого дуже важко звільнитись людині, яка опирається тільки на саму себе.

Вже одне те, що він свій будинок перебудував на середньовічний замок, замість того, щоб приховати своє шляхетство, є великою дурницею, бо після Робесп'єра і Марата невигідно ним виблискувати.

Хай Горват покриє вежу срібними плитами і виложить її мармуром, що б він там не робив,— все це — не те! Ось, наприклад, будинок Берната: там немає ніяких прикрас, тільки фасад оздоблений чотирма колонами. Зате будинок цінний, хоча б тому, що в одній з його кімнат колись проїздом з Капоша ночував Ференц Ракоці з дружиною. Більше того! Він забув шкатулку, оббиту міддю. В таких шкатулках у ті часи магнати возили з собою гроші під час подорожей. (Розуміється, у цій нічого не було). І, крім того, вранці, коли пакували речі, фрейліни герцогині (ці, видно, даремно їли хліб!) забули в кімнаті корсаж княгині (* Ці дві реліквії ще й досі знаходяться в Деже Берната, сина Жігмонда Берната.-Прим. авт.). Дивно, як він сходився на талії, коли такий широкий був на грудях". Ну от, хай таку хату збудує пан Горват, в якій дружина Ракоці забула б корсаж. Ні, це неможливо зробити.

Але Горвата подібні думки не хвилювали. Він і надалі удавав з себе господаря маєтку, діючи подібно до шимпанзе пана Дорі в Олосреську, який, побачивши, що Марішці знімають мірку з маленьких красивих ніжок, теж простягає шевцеві свою лапу.

Міклош Горват побудував вежу і перекидний міст у свій замок. На вежі закріпив прапор із гербом Горвата у вигляді бичачої голови. Адже імператор Франц послідовно платив за тисячу бичачих голів — однією бичачою головою! Але набагато був кращий герб у Берната: на голубому полі виділялась пробита мечем нога.

Коли Горват сідав до столу обідати, на замковій вежі три рази трубив ріг, щоб, почувши ці пронизливі звуки, все село говорило: "Ну, тепер у Горватів суп подають".

Набагато приємніший для вуха благородний звук двохсотрічного срібного посуду в домі Бернатів, особливо тоді, коли до дзвону срібного прибору приєднується дзвін сторічної порцеляни.

Горват, колишній професор хімії, нагадував казкового володаря замку. Він кожного смішив своїми дивацтвами. Як він видав заміж першу дочку Розалію — сміх, та й годі! Дівчина була така красива, як королева Марія-Терезія в юні роки. Далеко розійшлась чутка про її красу і великий посаг. Із усіх кінців злітались женихи, мов ті оси на мед. Людей цікавило, кому ж дістанеться в дружини "Рожева Розалія". (Так її називали позаочі в аристократичному світі).

Чванливий вискочка заявив, що він зневажає чини, походження, багатство і видасть дочку тільки за розумну людину, що зуміє відповісти йому на три запитання. Старий мавпій, певно, дізнався з казок, що тому, хто хотів дістати дочку володаря замка, спочатку потрібно було шаблею зрубати з чародійного дерева три золотих яблука.

Ну от і приїхав просити руки Розалії розумний чоловік з Відня. Говорили, що перед ним прекрасне майбутнє, навіть і канцлером може стати. Така чутка випередила його приїзд. Ну що ж, добре! Горват прийняв молодого чоловіка ласкаво, запросив на обід, пообіцявши дати відповідь після обіду. За столом Горват говорив з ним про все, обминаючи лише болюче питання. Сказав, що він вже кілька разів побував у столиці імперії і що завжди зупинявся в "Мачакер-гофі". Продовжуючи цю тему, він почав розповідати, як цей готель одержав назву "Мачакер-гоф". "Це було так,— розповідав старик,— коли власник закладав фундамент, люди глибоко в землі знайшли бляшану скриньку. Викопали, підняли, розкрили її — а в ній маленькі і великі мачакери. Звідси, друже мій, і пішла назва "Мачакер-гоф".

Молодий пан з повагою слухав його і був дуже задоволений, що дізнався, звідки пішла назва готелю, слухав мовчки. Але про себе подумав: "Який безглуздий анекдот".

Анекдот цей був справді безглуздий, та ще й дуже застарілий. Після цього Горват зробився байдужим до молодого пана і після обіду заявив, що дуже жаліє, але його дочка ще занадто молода і він ще не віддасть її заміж.

— Ах, пане,— сказав той сумно,— признайтесь, це тільки привід для відмови. Скажіть правду, будь ласка.

Горват взяв молоду людину за гудзик піджака, така була в нього звичка: брати за гудзик, коли з кимсь вступав у щиру розмову.

— Та бачите, пане, ви ніколи не станете такою людиною, як я думав. У вас немає справжньої тяги до науки, зате багато чванливості. А це значить — у вас немає великого майбутнього.

— Але, пане, як це ви так просто можете стверджувати?

— Як? Молодий чоловіче, хіба ви знаєте, що таке мачакер? Що, почервоніли? Не знаєте. Ніколи не червонійте. Бачите, я теж не знаю, що таке мачакер. Але різниця між нами в тому, що я спитав би, а не удавав, ніби все мені відоме.

Словом, молодий пан повернувся до Відня без нареченої, але зате запам'ятав ще один анекдот. В правдивості цієї історії читач може не сумніватися, її розповість кожна бабуся, навіть Ференц Казінці згадує про це у своїх замітках (* Ференц Казінці (1759-1831) — відомий угорський письменник і публіцист ХІХ сторіччя).

Другим женихом Рози Горват був великий підприємець з міста Брно. Він навіть не приховував, як це і належить доброму торговцеві, що з допомогою приданого мріє розширити свою торгівлю на всю Європу.

Старому дуже сподобалась така відверта розмова, і він сказав жартома:

— Добре, дуже добре, я радо віддам свою дочку за підприємця, бо і сам таким був. Але, мабуть, ви чули, що я в якійсь мірі дивак. Не намагайтесь заперечувати. Я знаю, про це вам говорили — і мали рацію. Я справді дивак. Але моє дивацтво не страшне, ви не бійтеся мене. Це просто манія. Я звик задавати запитання тому, хто просить руку моєї дочки. Від цього залежить усе останнє. Знаю, що це дурниця, безглуздя, але інакше не можу.

— Це правда, я чув дещо.

— Ну от скажіть мені таке: із Пожоні в Брашов кожного дня виїжджає дві поштові карети, і з Брашова до Пожоні — стільки ж; поїздка триває десять днів, ви сіли на одну з цих карет у Пожоні і їдете на Брашов. Скільки поштових карет ви зустріли б у дорозі?

— Двадцять.

— Е, ні, молодий чоловіче! Як слід подумайте, невірно.

— Може, тут якась загадка?

— Я запевняю вас, що ні.

— У такому разі, безумовно двадцять; але коли взяти до уваги, що двадцятий саме доїхав до Пожоні в той час, коли я звідти виїжджав, то тільки дев'ятнадцять. Правда?

— Зовсім ні. Дуже шкода, дорогий мій друже.

— Тоді дозвольте мені, пане, вийти і спокійно обдумати вашу задачу.

— Прошу,— недовірливо посміхаючись, згодився старий пан.

Підприємець із Брно підраховував цілий день, списав близько десяти аркушів паперу; так рахував, що весь потом облився, але йому не щастило: кожного разу виходив інший результат. Нарешті він попросив у кухарки квасолі. Розклавши її на столі, він зобразив рух поштових карет на лінії Пожонь — Брашов,— але ще більше заплутався в рахунках.

Коли побачив Горват, що у підприємця нічого не виходить, він звільнив його від подальших запитань.

— Ну, як я бачу, з вас не буде хорошого підприємця, бо ви не бачите ясно перед собою справи, ваш зір не сягає навіть другого ступеня. На лінії Пожонь — Брашов, крім тих, що виїхали після вашого виїзду, знаходяться ще карети за попередні десять днів. І тому на цій лінії знаходиться всього сорок карет. А відносно вашої дороги, то звольте гарбуза отримати!

Ось якою безглуздою людиною був цей Горват. Можна було подумати, що він не віддасть дочки через своє дивацтво, коли це появився в йоrо домі стрункий гусарський офіцер, за прізвищем Безередь, родом з-за Дунаю, відомий дурисвіт. Знайомі сміялись пад ним: "Цей вже напевно погорить на цьому ділі". Адже не він, Безередь, винайшов порох. Але, на диво всьому світові, він відповів на всі три запитання Горвата і оженився на "принцесі". Всі, хто сміявся з нього, тепер мучилпсь над розгадуванням, яким чином Безередю вдалося перехитрити старого Горвата. Звичайно, ніхто цього не розгадав, хоча й не було чого розгадувати. У капітана були дуже довгі красиві вуса. Вони дуже сподобались Рожіці. А Рожіка знала всі батькові загадки і навчила вусатого капітана, як відповідати на них.

За Рожікою дійшла черга і до її сестри Катіци. Тепер старий придумав для женихів ще важчі запитання, але йому просто не щастило. Так вже буває: де вже побував капітан, знаходять дорогу і лейтенанти. Лейтенант, звичайно, не годиться в серйозні женихи. Йому і не личить лізти з такою пропозицією, а тому він воліє піти бічними чи обхідними шляхами. І от лейтенант Паль Лангвіц, якого Безередь привів у дім тестя і познайомив з сім'єю, однієї ночі викрав Каталіну Горват. Лейтенант зекономив старому кілька хитрих запитань. Після цього йому більш ніколи в житті не довелося нічого економити.

Розділ шостий

ТРЕТЯ ДОЧКА

Цей удар сильно приголомшив Горвата і вкинув його в розпач. Розізлившись на весь світ, він вирішив свою наймолодшу дочку, красивішої за яку не було жодної у всій околиці, виховувати, як турчанку, подалі від очей мужчин. В той час Пірошка ходила ще в короткій спідничці і думала, що їхній двір із садом, великий пес датської породи, ангорський кіт, вівця з голубою стрічкою на шиї та ще дещо, що можна побачити з їхнього подвір'я: дахи сусідських будинків і клунь — оце й увесь світ.

Таке виховання дало свої наслідки: дівчина не чула поганих слів, не мала ні подруг, ні друзів, хоча була вже підлітком, але не навчилась фліртувати. І тіло її швидко відчуло, що тут душі не дають розвиватися, і собі почало відставати, ніби подумавши: чого мені спішити? А яке красиве було в неі тіло! Личко гарненьке, яке тільки можна уявити собі,— високе шляхетне чоло сяяло духовною чистотою, лагідні голубі очі, чудове, світле, як льон, волосся, стиснуте золотим обручем, щоб не спадало на чоло." А ще до цього — струнка постать! Боже мій, як їй гарно буде, коли вона одягне корсет! .. Таж досі вона носила просторе, широке плаття, що не прилягало до її тіла. І в ньому яка вона хороша! Видно, судилося їй інші плаття носити: не з тканин, не вишивані, а вилиті з чистого золота, бо Горват її для якогось королевича ростить.

Та от з деякого часу батько помітив, що дочка почала марніти, особливо налякало його те, що вигляд дівчини не відповідав її імені (* Пірошка — по-уrорськи: червонощока).

Вуха почали просвічуватись, зробилися зовсім прозорими, на обличчі в неї можна було полічити жилки, під очима з'явились темні кола.

— Нічого не вдієш, треба покликати лікаря.

І справді, він покликав, вже покійного нині, лікаря Медве. Старий прийшов,— хай з богом спочиває! Горват почав приставати до нього з хитрими запитаннями:

— Вгадайте, нащо я вас покликав.

— Певно, хтось хворий? — сказав старий Медве.

— Можливо, але ви повинні вгадати, хто, на те ви і лікар.

Старий лікар дуже розсердився:

— Що? Ви, пане, і мене хочете замучити своїми загадками? Ну, це вже, видно, хворі ви самі, ви збожеволіли!

Дуже грубим був старий лікар.

— Ну, прошу вас, не сердьтеся на мене,— сказав хазяїн. — Мені не подобається колір обличчя Пірошки і фізичний розвиток її: вона бліда, тоненька, не росте чомусь. Хочу знати, що з нею таке.

— Це ви, пане, краще за всіх знаєте. Скажіть, що вона робить на протязі дня?

Горват почав розповідати йому, чим займається дочка протягом дня: о такій годині встає, вчиться, грає на роялі, обідає, знову вчиться, потім вишиває, далі вечеряє, після вечері слухає казки, що їй розповідає няня, поки не засне.

— Отже, пане, ви самі сказали, чому хвора ваша дочка. На щастя, ще можна зарадити лихові.

— Ох, пане лікарю, хай вам бог заплатить за вашу доброту!

— Не розплачуйтесь богом! — перебив його лікар.Краще послухайте, що я вам скажу. Дочка ваша стане червоною, як рожа, але треба дотримуватись того, що я припишу їй. Інакше вона загине.

— Наказуйте,— заїкаючись, проговорив наляканий батько.

— Як зветься той ліс, що видніється з вікна?

— Вернеш ...

— Кому він належить?

— Мені.

— Ну от, панночка на протязі ста днів повинна ходити в той ліс. Купіть їй невеличку сокирку, і хай вона щодня зрубує по одній берізці завтовшки в мою руку. Зрубані берізки вона повинна виносити на галявину і складати їх в одну купу. Коли вона притягне соту берізку і кине її на купу, то стане такою рум'яною, мов рожа.

— Що ви кажете? — спитав приголомшений Горват.Та це ж неможливо! Таку тендітну дівчину примусити рубати ліс, мов якогось батрака? Ви це говорите серйозно? Ні, ні, я не хочу її випускати із стін мого дому, на очі мужчин. Я таку клятву дав сам собі. Старших моїх дочок від мене забрали, а цю, найкращу, не відпущу від себе. Ця хай залишиться мені!

Лікар Медве здивовано знизав плечима.

— Робіть, що хочете. Але я вам ще раз кажу: або сто молодих берізок, або один великий старий горіх, з якого зроблять для неї труну.

Колишній винокур поступився, і його дочка була звільнена з неволі. Кожного дня ходила вона пішки в ліс Вернеш, несучи з собою сокирку з гладенько виструганим топорищем, щоб зрубати молоду берізку. У більшості випадків її супроводжував сам батько, а інколи вихователька. Одного разу, коли Пірошку супроводжувала вихователька (жартівник Амур іноді комбінує такі речі), потягло в ліс Вернеш на розшуки пташиних гнізд Яноша Буттлера і Жігу Берната, тоді ще молодих гімназистів. Сільський пастушок розповів їм про гнізда, змалював місце, де їх шукати, і вони пішли. Правда, ліс Вернеш не їхній, але тим цікавіше було залізти туди.

Бувало, зрубає дівчинка намічене дерево, а під час спочинку думає, чи болить берізці. Певно, болить, бо з надрубаного місця тече сік, а це, мабуть, сльози або кров. Поки дівчинка зрубує дерево, гувернантка, сентиментальна німка, збирає квіти для Пірошки, власне, не так для дівчинки, як для самої себе. Вона була негарною: носатою, довгоногою, і коли б народилась раніше, то могла б бути матір'ю тих "довгов'язих", з яких у свій час батько Фрідріха Великого зробив свою знамениту колекцію(* Мається на увазі прусський король Фрідріх І (1657-1713), який підбирав для свого гвардійського полку солдатів зростом від ста дев'яноста сантиметрів до двох метрів). Говорили, що до її матері колись залицявся Гете, хто його знає, може, й так? ..

Ця маленька сімейна легенда зіпсувала Фріду і кинула її в обійми романтики. Мабуть, цим можна пояснити те, чому Фріда залишила Пірошку і захоплено бігала від одної квітки до другої, від анемона до гіацинта, а від нього до жовтої "горобиної травки". Квіти так далеко заманили гувернантку, що, коли з-за дерев вийшли два паничі і Пірошка з переляку гукнула: "Фріда, Фріда!

" — вона не почула, що її кличуть.

Ой, це була страшна картина! Її ніколи не забути. Пірошка підрубувала дерево, обличчя її розчервонілось, чоло вкрилося дрібними перлинками поту.

Хлопці, заблудившись у лісі, міркували так: "Ходімо туди, звідки чути стукіт сокири. Лісоруб нас виведе на дорогу".

У Буттлера було в кишені два мідних гроша, їх вони віддадуть лісорубові на горілку.

Перед ними відкрилась дивна картина: з сокирою в руках біля берези стояла гарненька дівчинка, тонка, мов лілея. Від здивування і переляку у графа Яноша ноги приросли до землі. Він був старший від Жігмонда і вже дещо читав про лісових німф. Це тільки в них можуть бути такі сокирки з полірованим топорищем.

Дівчина, почувши хрускіт гілок, здригнулася, а коли розсунулись віти дерев і хлопці вийшли на галявину, вона випустила з рук сокирку і, охоплена жахом, вигукнула: "Фріда, Фріда!"

Хотіла бігти, але не могла.

Жіга перший зрозумів, у чім річ.

— Не бійтесь, панночко,— звернувся він до неї ласкаво, — ми вам нічого поганого не зробимо.— І вони підійшли ближче.— Не відвертайте голови, не тремтіть! Я вам щось дам. Дивіться, маленьке яєчко!

Дитяча цікавість перемогла, і Пірошка глянула. Жіга Бернат тримав на долоні п'ять маленьких, гарних, ніби з рожевого мармуру виточених, пташиних яєчок. Навіть важко розповісти, які вони хороші були!

Пірошка посміхнулась, але торкнутись яєць не насмілилась.

— Ну, візьміть,— сказав хлопець, простягнувши одне яєчко.

Пірошка наважилась і запитала:

— Ви справді хочете його віддати мені?

— Аякже! Якраз добре виходить: ми з товаришем не могли б поділити між собою п'ять яєчок, а так кожному з нас дістанеться по два. Правда, друже? — спитав він, повернувшись до Яноша.

Пірошка теж глянула на Яноша. Він почервонів і зніяковіло відповів:

— Якщо вони сподобаються панночці, то я віддам і свої.

В голосі Яноша Пірошка відчула щирість і тепло, і її серце наповнилось вдячністю до нього.

— Ні, ні, нізащо в світі не ограблю вас.

Голос дівчинки так ніжно задзвенів, що пташки на деревах відповіли їй радісним щебетанням. А скільки їх тут! Пірошка навіть здивувалась, чого їй було боятись, коли навколо так багато пташок.

— Це правда, що ви панночка Горват? Та славна красуня? — жартома спитав Жіга.

— Я,— відповіла дівчинка, не червоніючи.

Вона була ще такою наївною, що навіть не відчула в його голосі лукавства й глузливості.

— Мені про вас говорила жінка нашого батрака, яка колись працювала у вас. Вона казала, що вас тримають під склом. Так, як у нас, у Потоку, тримають хрущів у музеї. Я завжди уявляв вас наколотою на булавку під скляним ковпаком,— продовжував сміятися з неї пустун. — Тому ми і злякались, побачивши, що ви дрова рубаєте: думали, що якась фея. І чому це ви рубаєте дрова?

— Бо батько наказав.

— Ну і дивний же у вас батько!

А тим часом і Янош трошки наблизився і несміливо запитав:

— Правда, рубати вам дуже важко?

— Дуже важко,— сумно посміхнувшись, відповіла дівчинка,— бо ж я повинна не тільки зрубати дерево, а й потягти його он туди і покласти на купу.— Вона вказала рукою на просіку, де вже лежало на купі півтора десятка вирубаних берізок з зів'ялим листям.

Граф Янош читав про подібного батька-тирана. У нього також замок був.

— Надіюсь, ви не повинні всього лісу вирубати? — запитав Янош, який проявив дуже велику зацікавленість до бідної дівчинки.

Але дівчинка, навіть тоді, коли відповідала Яношеві, чомусь не переставала дивитися на Жігу, хоч Буттлер був кращий: з мрійливими очима, червонощокий. Підборіддя у нього тоді ще було гладеньке, як у дівчати, тільки над верхньою губою вже лежала легка тінь майбутніх вусиків.

— Е, ні,— сміючись відповіла вона і нагнулась за сокиркою.— Мені треба вирубати всього сто дерев.

Янош підійшов до неї ще ближче.

— Дозвольте, я зрубаю це дерево. Дайте мені сокирку.

Пірошка в знак згоди кивнула головою.

Потягнувшись за сокиркою, Янош торкнувся її пальчиків, і вона швидко відхопила руку, ніби обпеклась жаринкою.

Тепер, ясно, по-іншому заговорила сокира. Дерево гуло, тріщало, ломилось. Воно так і повинно бути, бо ж сокира у хлопця в руках. Приємно було дивитись на нього. Він не спотів, обличчя його не налилось кров'ю, він легко бив по дереву, ніби вибивав з килима порох. "Боже мій, який він сильний,— дивувалась дівчинка.Ще один удар, ще один — і дерево глухо ляже на землю. Як швидко і легко він рубає, ніби це для нього — іграшка ".

Потім хлопці взяли дерево, не так, як це звикла робити Пірошка — тягти по землі; вони підняли його вгору, один з одного кінця, другий з другого, і побігли, здіймаючи шум у лісі, на галявині кинули його на купку берізок, яким судилося померти тільки тому, щоб залишився в живих старий горіх, який в противному разі повинен був би піти на труну. От яка несправедливість трапляється і в історії дерев!

Нарешті хлопці почали прощатися з дівчиною, яка навіть пожалкувала, що вони вже йдуть.

— То ви, виходить, не злодії? — запитала вона ласкаво, трошки здивовано.

— Ви такої були думки про нас?

— Мене завжди лякали, що в лісі є злодії.

— Можливо, що є, панночко,— сказав маленький Жіга, трошки образившись.— Навпаки, це правда, що в лісі є злодії, але вони зовсім інакше виглядають. Словом, ми не злодії. Ми живемо з вами по ·сусідству. Я — Жігмонд Бернат, вивчаю філологію, а мій друг, граф Янош Буттлер,— риторику в Потоцькій гімназії.

— Шкода,— відповіла дівчинка з наївністю.

Буттлер посміхнувся.

— Було б краще, коли б ми були злодіями?

— Краще,— відповіла дівчинка, опустивши очі,— бо тоді я більше не боялась би злодіїв.

Коли повернулась до неї мрійлива вихователька, з вінком на голові і з квітами на грудях, гімназистів і сліду не лишилось.

— Дивись, вже зрубали дерево і навіть віднесли на купку. Ви молодчина! На очах міцнієте, дитино моя. О, як це порадує батька!

Пірошка вже хотіла була сказати їй про хлопців (це ж надзвичайна подія в її житті), але їй дуже сподобалось здивування гувернантки. Адже не погано, що батько радітиме. Хай радіє бідний татусь, краще буде, коли вона нічого не скаже. Бо могло б трапитися і таке — вона все розповіла б Фріді, а та, догадавшись, що дерево зрубали хлопці, сказала б насмішкувато: "Ага, он воно як! Ви, панночко, завдання виконуєте чужими руками: ну, на щастя, дерев тут багато — прошу зрубати слідуюче".

І тому Пірошка мовчала про свою пригоду в лісі. І вдома нічого не згадала про це. Ввечері вона гуляла у великому, тридцятиголдовому парку, який відділяв від Бернатового саду мур (* Голд — угорська міра землі, дорівнює 0,57 гектара). Дівчина стояла під тим муром і думала про себе: "На тому боці живуть хлопці, і я нічого не пошкодувала б, щоб побачити, що вони там зараз роблять".

Маленьке пташине яєчко, що одержала від них, вона тайком закопала в саду, надіючись, що з нього виросте пташенятко, як з маленького насіння виростає фіалка.

Після цього знову одноманітно минали дні за днями; так пройшов тиждень. То вихователька, то батько супроводжували її в ліс, інколи йшли втрьох. Дівчина, справді, почала поправлятися, набиратися сили: дві сині дуги зникли з-під її очей, на білому обличчі почав показуватися рум'янець. Старий Горват радів і безперестанку повторяв: "Ну, не дурний чоловік Медве, розбирається в своєму ділі. Пірошка буде червоною, як рожа".

Старий Горват старанно дотримувався рецепта доктора Медве і з кожним днем вибирав для дочки все товщі і товщі берізки. Мовляв, нехай попотіє, нехай змориться, здоров'я — це теж скарб, нехай же дівчина набирає його якнайбільше. І він неспокійно чекав того часу, коли вона стане ще рум'янішою, ще свіжішою та жвавішою.

Одного ранку він знічев'я полічив зрубані дочкою дерева, що були складені на галявині. Було їх тридцять чотири. "Ну, ще залишається зрубати шістдесят шість. Гм, яка дивна все ж наука! Хто б повірив, що ці білі деревця можуть викликати червону фарбу на обличчі?"

— Але чому тридцять чотири? — пробурмотів він,ми ж недавно почали! Щось забагато їх! Ви, панночко, — сердито звернувся він до Фріди,— не скажете, коли ми почали лікування?

— Сьогодні якраз місяць.

— К бісу! Немає в календарі такого місяця, який би нараховував тридцять чотири дні. Це неможливо, панночко.

— Я це напевне знаю.

Вони почали лічити, скільки днів пройшло відтоді, коли до них приходив лікар Медве. Нарахували тридцять, а зрубаних дерев було тридцять чотири.

— Як це може бути, моє маленьке ягнятко?

— Не знаю, татусю.

— Може, ти іноді зрубувала по дві берізки?

— Що ви, тату, для мене й одної багато.

— Може, якийсь злодій або селянин, що хмиз збирає,— догадувалась панночка Фріда.

— Ет, дурниця! Злодій, коли зрубає,— забере. Власне, він не рубав би, а взяв би уже зрубане. Коли б було менше тридцяти — для мене було б зрозумілим, а так, справді, загадка. Навіть така, що й не розгадаєш. Ти нічого не запідозрюєш, дитино моя?

— Ні, тату.

— Коли б я був забобонним, то повірив би, що якась фея-шибайголова хоче тобі допомогти. Поки ти вдома відпочиваєш, вона замість тебе рубає берези, щоб топорище не намуляло твоїх м'яких ручок.

Обличчя Пірошки спалахнуло, та такою фарбою, якої не буде і від того, коли зрубати тисячу дерев! Видно, якась думка закралась в її голову; вона вже щось підозрювала. "Це повинен бути хтось із гімназистів. Але хто?" Серце у неї так сильно забилося, що боялась: ось-ось вискочить з грудей.

Ця незначна подія стала справжньою загадкою для всіх мешканців маєтку. Таж подібні випадки дуже рідко і трапляються тут. Після події з Катіцою старий Горват зробився дуже недовірливим, навіть найнезначніші випадки розбурхували його і без того занадто буйну фантазію. Пірошка в ці дні ходила замислена і неуважна. Коли вихователька заговорювала до неї, вона здригалась. Вечорами довго не могла заснути: крутилась, переверталась з боку на бік. Вдень намагалась бути на самоті, одиноко блукала по саду. Мабуть, одне запитання мучило її: "Хто він?" Вона була сумною, але, разом з тим, і щасливою. І як з того часу все змінилось навколо неї! По-іншому шуміли дерева в парку, по-іншому співали пташки; якось надзвичайно загадково шелестів між деревами вітерець ... і як дзвенів, як дзюрчав струмочок, випливаючи звідти! ..

Одного разу стояла Пірошка над струмком і — що вона бачить на воді? Маленький паперовий кораблик пливе за водою, його несе швидка течія поміж кольоровими камінчиками. Іноді вдаряється він об камінь, а то, буває, зачепиться за якусь гілку шипшини; але знову звідкілясь візьметься більша хвиля, підніме його, і пливе він все далі і далі. І ось, глянь, на кораблику квіточка, як маленький гудзик,— городники її називають "іскоркою". І як вона сміється у вічі і колишеться на воді ... Як їй добре на кораблику! І куди ж пливе вона, та іскорка?" Зупинись, іскорко!

Дівчина нахилилась До води, спіймала кораблик і взяла квіточку. Біля квіточки лежав клаптик паперу. І коли можна очам вірити, на ньому було написано: "Добрий день, панночко Пірошко!"

От і прилетіла іскорка!

Дівчина від радості заплескала в долоні. Ти тут, моє серденько, моя іскорко, моя хороша! Ти до мене прийшла, правда? Ну, і добре буде тобі тут, сховаю тебе в маленькому молитовнику. Правда, тебе гімназисти послали? Але котрий із них, котрий?

І от з вежі почувся знайомий голос:

— Панночко, панночко, пора йти в ліс! — Пірошка здригнулась, злякалась, мов злочинець, спійманий на гарячому.

На вежі стояла Фріда в плащі, капелюсі, з парасолею в руках. Пірошка поспішно заховала іскорку за пазуху, а кораблик вкинула в кущ, який тут називали "смугастим" за його довге листя з білими смужками.

На сходах стояв слуга, який тримав у руці її маленьку сокирку. Подаючи її Пірошці, він сказав:

— Ваша сокира затупилась. Добре було б вам зайти по дорозі до коваля, бо наше точило зіпсувалося, а сокира погано бере. Ви знаєте, панночко, де кузня, чи й мені піти з вами?

— Ходімо, Мартоне. А де батько?

— Вельможний пан пішов на лови, він вас у лісі зустріне.

Кузня була на другому кінці села, поодаль від будинків, щоб не бути причиною пожежі, яка могла б статися від іскор, які вилітають через двері або через отвір у задній стіні, зроблений спеціально для цього. Коваль Мартон Апро був знатною людиною на селі і тому цінив себе і своє зайняття. Взагалі, на тодішні кузні і на ковалів не можна дивитися очима сучасника. Коваль у ті часи був найрозумнішою людиною на селі. Після нього йшов шляхтич або піп, і десь далеко в кінці плентався дяк і волосний писар. Кузня замінювала і казино, і газету. Багаті шляхтичі, сільські магнати навіть тримали для себе м'які стільці в кузні і, несучи з собою люльки на довгих мундштуках, збирались там після обіду посидіти і розвіяти нудьгу. Тоді помічник коваля виносив їхні стільці надвір і розставляв їх навколо стовпа для підковування коней. Пани сиділи тут так поважно, ніби засідали у верхній палаті парламенту. Один із замурзаних помічників коваля нічого більше не робив, як тільки підносив жаринки тому, у кого погасла люлька.

В кузні завжди зупинялись подорожні, щоб підкувати коней чи зварити шину для колеса. По далеких дорогах вони багато чого бачили і чули, а коваль за роботою встрявав з ними в розмову і ловко витягав з них різні новини. Інколи втручались в розмову й благородні пани, і вони розпитували, обмінювалися думками. Хто хотів слідкувати за ходом світових подій, той не міг нехтувати кузнею. Тут були представлені всі рубрики сучасної газети: гумор, цікаві пригоди і факти життєвого досвіду. Для господаря завжди цікаво було знати, де і як вродило і скільки платить за зерно тамтешній скупник. Політик міг робити з таких звісток свої висновки. Якщо в Трансільванії великий попит і високі ціни на овес — бути війні. "Останні вісті" доповнювались різними забавними історіями про вбивства і пікантні шлюби, які розповідали подорожні, поки коваль ремонтував їхні екіпажі.

Так стало відомо, що в Пожоні померла якась графиня, яка все своє майно залишила власному візнику. Другий подорожній, який зайшов підкувати коня, розказував про те, що в Сечені у поміщика Сілашші він бачив таких баранів, які ганялись за бугаями. Добре все це знати, бо, може, комусь захочеться придбати таких баранів або таку графиню.

В той час, коли наші дами появились біля кузні, Мартон Апро якраз був на подвір'ї: нахилившись, він розглядав ногу сірого коня.

— Пірошко, не підходьте близько,— попередила вихователька,— бо якась іскра може впасти на ваше батистове плаття. Може бути велика біда.

Пірошка подумала: "У моєму платті вже є одна іскра, я вже маю біду".

Слуга Мартон гукнув майстрові:

— Гей, пане· майстер, скоріше йдіть сюди, роботу вам принесли!

— Що ви хочете? — спитав той неохоче.

— Не бачите, перед вами панночка Горват?

— Бачу, не сліпий же,— відповів холодно коваль.

— Швидко нагостріть-но цю сокиру для панночки.

— Я не маю часу,— сказав він похмуро.

— Як це так — не маю часу?! — здивувався слуга.

— Хворого коня лікую,— пояснив коваль. — А панночка здорова. Хто здоровий, той почекає, а хворий не може!

Коваль, не поспішаючи, перев'язував коню задню ліву ногу намащеним якоюсь маззю рядном, бо ж лікування коней теж входило в його обов'язки.

Грубість коваля розсердила слугу.

— Ну, чуєте, ви дуже гарно приймаєте панночок, які зволили прийти до вас.

— А чого їм зволить приходити до мене? — засміявся коваль.— Яке мені діло до панночок, тезко Мартоне? Панночки ж не носять підкови на черевиках. Я майстер по залізу. А вони залізо носять тільки на таліях у корсетах. І те залізо кравець кладе туди. А кравці — люди нікчемні. І в них вистачає нахабства торкатися заліза. Це ображає професію коваля. Самі бачите, що я ніякого відношення до панночок не маю.

На щастя, вихователька не розуміла жодного слова по-угорськи, бо інакше давно образилась би і пішла звідси; панночка похнюпилась і, задкуючи, тихенько-тихенько вислизнула на вулицю.

Але взагалі коваль був непоганою людиною, тільки язик його завжди все заперечував. Він усіх на світі міг облаяти: попа, суддю, начальство, а пожалів би навіть кота. В холодні зимові ночі він залишав відкритими вікна кузні, щоб горобці могли залетіти і зігрітися.

— Ну, покажіть ту вашу сокиру! — сказав коваль, закінчивши роботу з конем.— Що? Тією маленькою сокиркою працює панночка? Що це, пани вже з розуму зійшли, чи що? Ой голубко моя, сокира не такому в руки, що каву п'є. У кріпака нічого немає, окрім цього дрібного знаряддя, а пани вже і на сокиру наложили свою руку? Скажу, що це дурна мода, звідки б вона не прийшла до нас. ·Сьогодні заходив сюди й граф Буттлер, просив набити йому на топорище сокиру. Ну, дай же боже, щоб ваша правда була, щоб після цього пани рубали для нас дерева, бо ж тисячі років ми рубали для них.

Слуга злякано глянув на панночку, чи зрозуміла вона ці злі слова? І дуже здивувався, побачивши, як сяє їй обличчя від щастя, наче їй коваль сказав щось найприємніше.

То, виходить, він, коваль, направляв Буттлерові сокиру?

Він розкрив перед нею таємницю. Тепер вона вже знає, хто рубає замість неї берізки в лісі. І вона зразу стала розумною, хитрою, далекоглядною, бо перед нею розкрилась перша велика таємниця.

І це зробило Пірошку сильною. Що для неї було сьогодні зрубати одне дерево в Бернеші? Вона так стукала сокирою, що старий Горват ще здалеку почув її.

Підійшов до Пірошки, запитав:

— Не зморилась, крихітко моя?

Дочка відповіла:

— Я тепер змогла б увесь ліс вирубати!

— Слава богу! Тепер ти, серденько, розумієш, яку силу таїть у собі праця.

— А ти, татку, що підстрелив?

— Одного зайця і одного цигана,— посміхаючись відповів старий.

— І він помер? — спитала вона перелякано.

— Заєць убитий, а цигана тільки злегка поранив. Він гриби збирав. Дивлюся, в кущах щось зачорніло, кущ зашумів, а я, не розібравшись як слід, бахнув туди здуру.

— Дуже плакав бідний?

— Спочатку плакав, а потім перестав: я йому віддав зайця.

— І він зрадів цьому?

— Ні! Більшого відкупу хотів. Але заспокоївся, коли я роз'яснив йому: "дивись, дурню, могло б бути набагато гірше, коли б я убив тебе, а зайця поранив. Поранений заєць утік би і не одержав би мертвого цигана, як ось ти одержав убитого зайця". На цьому ми й погодились.

Старий пан весело сміявся з своїх мисливських пригод. Він взагалі був людиною веселої вдачі, завжди хорошого настрою, в його розумних сірих очах був прихований гуморок. Тільки одяг його був дуже дивний. Кажуть, що він копіює графів Андраші, а це дуже смішно, бо ті були худі, високі, з граціозною ходою, а цей — низенький, з животиком, з товстою шиєю і короткими ногами. Сюртук він носив такий, як Гете, шию обмотував аж по самі вуха шовковою хустиною, штани в нього були з модного в той час грацського матеріалу: на сірій основі був витканий альпійський мисливець з рушницею і собакою; цей малюнок кілька разів повторювався. Таким чином, його штани нагадували картинну галерею: було на них кілька подібних мисливців і собак і спереду, і ззаду — справжнє видовище для сільської дітвори. І не диво, що діти раділи, коли він у тих штанах проходив селом. Навіть місцеві собаки, тварини досить заздрісні, не могли байдуже, не гавкаючи, дивитись на своїх собратів, які прикрашали штани пана Горвата.

Знайшовши розквітлу дику рожу, Фріда підійшла до Горвата і встромила її в петельку господареві, промовивши:

— Отакою буде наша Пірошка через шістдесят днів!

Таке зауваження приємно вразило Горвата, він вклонився низько і поцілував руку виховательці Фріді.

Не тільки він, але й усі інші дуже поважали дочку колишньої коханої Гете, бо якраз у ті часи в Європі процвітав культ поета. Особливо той культ зачепив гувернанток: серед них на всьому континенті мало було таких, які по лінії предків не були б у якомусь зв'язку з невмирущим поетом. Мабуть, його світлість був добрим гульвісою: він мав близько двадцяти коханок, відомих всьому світу, крім тисячі інших, яких приписували йому.

— Отже, шістдесят днів,— жваво сказав старий пан.— Добре, що згадали. Полічимо зрубані дерева.

Знову виявилось на три дерева більше, ніж Пірошка повинна була зрубати після останнього підрахунку.

Горват роздратовано підстрибнув.

— Ну, це вже справді обурливо! Тут хтось господарює в моєму лісі. Дивіться, хтось знову зрубав три дерева й поклав їх на купу. Хто це такий, і що йому потрібно?

У Горвата на зеленому шнурку висів мисливський ріжок, він вхопив його і сильно затрубив. Різкий звук ріжка пробився крізь гущавину ·і облетів увесь ліс. На хвилину пташки заніміли, ніби розгадували: "Що б це могло бути?" А в лісі стає як у могилі, коли пташки замовкають, аж страшно робиться. Через якийсь час озвався другий ріжок. Це лісник дав знати: "Чую і йду до вас".

Через чверть години перед Горватом з'явився одягнений у теплу гуню високий чоловік з рушницею, з смугастою торбиною. Довгі вуса його звисали аж до підборіддя.

— Іштоку, що це за робота? — крикнув на нього поміщик. — Хтось у відсутність дочки зрубує молоді берези і складає їх на купку.

Ішток заперечливо похитав головою.

— Не може бути! Таж я почув би звук сокири.

— Виходить, що так! Бо ж не можеш, Ішток, заперечити того, в чому я цілком переконався.

Ішток перехрестився.

— В такому випадку це робота нечистого, благородний пане,— відповів лісник із забобонним жахом. — Він це робить тихенько, якимсь пекельним знаряддям.

— Робота нечистого? Що за дурниці ти плетеш, Ішток. Нащо йому потрібне дерево?

— Пробачте, але звідки ж йому брати дрова для нагрівання котлів?

— Ну, і осел же ти, Іштоку, — засміявся Горват,— та він, вирубавши дерево, тут його залишає. Потім не забувай, що чорту не потрібне дерево, бо там, під землею, досить кам'яного вугілля.

— Ну, це вже правда,— пробурмотів Ішток. Трошки заспокоївшись, продовжував: — Але тут тільки чарівник мусить бути, бо селянин, коли вирубає, то віднесе додому. Селянина і я знаю і благородний пан знає; знаємо і те, що селяни понесли б дерево додому: а дідька ні я, ні благородний пан, мабуть, не знає,— отже, не знаємо і його звичок.

На початку цього сторіччя простий народ повністю перебував під впливом попів, і душа його була обплутана різними забобонами. Минулого року у страсну п'ятницю по дорозі, що веде в Капош, два парубки забили мандруючого годинникаря. (В ті часи годинникарі мандрували з села в село, з міста в місто і ремонтували годинники). Вбили вони його за п'ять форинтів, що були при ньому. Між інструментами годинникаря один із убивців знайшов шматок сала і зразу ж узявся його їсти. Тоді другий перелякано крикнув: "Що ти робиш? Ради бога не їж, та сьогодні ж п'ятниця!" Почувши ці слова, убивця викинув з закривавлених рук заборонену богом їжу.

— Все одно,— сказав шляхтич,— хто б він не був, я тобі наказую, Іштоку: кинь усі справи, заховайся отут і, як тільки спіймаєш когось, зв'яжи і приведи до мене. Дивись, коли хтось зрубає хоч одне деревце без твого відома, то для тебе це дуже сумно закінчиться. Ти зрозумів мене?

— Так, благородний пане, зрозумів.

Горват хотів налякати Іштока, а зблідла від цього наказу Пірошка. Ішток почухав потилицю і попросив у пана Горвата пороху і кулю, бо чого тут гріха таїти, досі він рушницю носив тільки для прикраси: проти земних створінь для нього досить було і власних мускулистих рук. Але тепер,— хто знає, з якими чудовиськами і страхіттями доведеться йому зустрінутись! А куля завжди є кулею!

Розділ сьомий

КОЛИ КОРАБЛИКИ ПЛИВУТЬ ВВЕРХ І ВНИЗ...

Після великої радості Пірошку зразу охопив розпач. "Боже мій, Буттлера зловлять, а може, ще і застрелить його отой чоловік із страшними вусами, лісник Ішток. Пречиста Маріє, богородице, допоможи мені, придумай щось замість мене!" Пірошка відчула, що Буттлера треба врятувати. Але як? Кому довірити свою таємницю? Вона краще помре, ніж довіриться кому-небудь. Хто міг би йому віднести листа? Той, хто віднесе, все розгадає, батькові скаже і розтрубить на весь світ.

Ледве дочекалась вона, поки прийдуть вони додому, і зразу побігла порадитися з своїми квітами, що росли скрізь вздовж доріжок саду, а особливо з тією, що зів'яла у неї в пазусі. Вона дістала її звідти і довго дивилась на іскорку, на струмок,— це його заслуга, це він приніс її на білому кораблику.

О, коли б кораблик міг плисти назад, вгору проти течії!" Що скажеш на це ти, срібний струмочку?

А струмочок безперестанку говорив-шептав, тільки ж хто зрозуміє його? Може, і добру пораду дає? Пірошка зірвала одну гвоздику і кинула її в воду. Малесенькі хвилі збились навколо квітки, підняли її, і яка з того користь? — вода понесла квітку своїм шляхом, униз, за городи, на поля.

Невдовзі появився городник з граблями і великими ножицями в руках. Це був чесний німець з Кашші, якого прогнав обоуйський фівішпан за те, що той посадив розсаду південних рослин над льохом. А сам обоуйський фівішпан говорить, що прогнав його за те, що той розсилав букети найкращих квітів з його саду своїм коханкам у Кашші. Та це не така вже велика біда, і Горват взяв його на роботу, бо знав, що згодом городник вилікується від тої хвороби, час вилікує його.

Пірошка звернулась до городника:

— Дядьку! Це правда, що ви розумна людина? — Городник стверджувально кивнув головою.— Ви все знаєте? — Він знову кивнув головою.— Чи можете зробити так, щоб струмок побіг назад, вгору?

Городник замислився.

— Чому б не міг? Якщо зробити греблю, то вода потече назад.

— Ну то зробіть це!

— Нащо?

— Хочу побачити.

— Не маю часу гратися, панночко,— побачить пан, розсердиться на мене.

— А коли я вас дуже, дуже попрошу? — і вона склала руки, мов на молитву.

— Зараз не можу, хіба в неділю.

— Але я тепер хочу! —Дівчинка тупнула ногою і, насупившись, взялася в боки.— Я ж вам наказую, дідько його візьми! (Цього вона навчилась від кухарки).

Городник щиро розсміявся і, дивлячись на дівчину, подумав: "Яка вона красива зараз!"

— Але зовсім не боїтесь мене! Знаєте що, дядьку Мюллер? Я вам принесу мішечок тютюну ... батькового.

Цього було більш, ніж досить, щоб його вмовити. Перед цим він не міг устояти. Дядька Мюллера не підкупиш навіть брильянтом завбільшки з гусяче яйuе; брильянт — камінь, а тютюн — зовсім інша справа. Тютюн — розсада, а всяка розсада зрослась з душею городника.

— Ну добре, панночко!

Він приніс дошку, назбирав каміння і ловко спорудив греблю.

— Ну, а тепер можете йти, дядьку Мюллер.

Біля греблі вода швидко почала збиратися, прибувати, підійматися. Але помітивши, що далі їй не текти, почала шуміти, булькотіти, лизати дошку, вдарятися об берег і широкими хвилями відкочуватись назад; раптом вона ніби задумалась на мить, мабуть, згадала, що розумний поступається дурному, і повернула назад. Спочатку вона протекла тільки невелику віддаль і посунулась трошки вбік, ніби засоромившись. Вода, що текла згори вниз, відштовхнула її назад, але потім і сама повернулась з нею і попливла разом: невдовзі весь потік вже повернувся і побіг у протилежному напрямі.

Пірошка написала олівцем на клаптику паперу: "Бережіться, не йдіть більше в ліс замість мене берізок зрубувати, бо вас зловлять!"

Потім поспішила за корабликом, схованим в осоці, поклала туди записку, а зверху поклала білу гвоздику.

— А тепер відправляйся в дорогу, маленький кораблику! Пречиста Маріє, поможи йому!

Пірошка спустила його на воду, і вода поспішно понесла кораблик у сусідній сад до Бернатів. А дівчина, як і кожний винуватець в таких випадках, втекла з місця, де був нею вчинений злочин, щодуху побігла додому.

Їй навіть і в голову не прийшла така страшна думка, що батько, який саме в цей час гуляв між рядками глоду, міг спитати городника: "Ви не бачили Пірошки?"

— Вона грається внизу біля струмка. Тільки що зробив я, за її проханням, греблю для неі.

— Греблю? Яку греблю?

— Їй дуже захотілось, щоб вода попливла вгору, в зворотному напрямку.

— Гм, — буркнув старий і, залишивши городника, поспішив до ручая.

І справді, вода текла вгору, а на воді плив білий кораблик. "Що вона таке придумала? І її самої немає тут".

— Пірошко! Пірошко! — гукнув він і, прискоривши ходу, поспішив до кораблика.

Граф Янош сидів як на голках. Серце його передчувало, що повинно щось трапитись; або листа йому перекинуть через стіну, або квітку (а це буде означати "так"); коли ж цього не буде, значить, "Ні". Якщо увечері біля стіни появиться коваль Мартон Апро, щоб вставити кілька залізних прутів у грати над струмочком,це означатиме, що кораблик з посланням попав до рук батька. Граф Янош увесь день провів під стіною, біля струмочка, вичікуючи сигналу. Нарешті — що він бачить? Щось таке, чого й уявити собі не міг: вода в струмочку з сердитим шумом тече назад і несе на собі білий кораблик, прибиваючи його до берега. У Яноша від великого щастя серце розривалось. На кораблику лежала біла гвоздика, а на ній сиділа пустотлива бджілка.

Буттлер прочитав листа, а гвоздику встромив у петлицю свого піджака. На другий день, коли вода знову потекла своєю звичною дорогою вниз, Янош пустив новий кораблик, з новим листом. Він подякував Пірошці за попередження й обіцяв, що більше не піде в Вернеш берізки рубати, а коли піде, то тільки для того, щоб хоч здалека побачити її.

На третій день з саду Горвата приплив кораблик з відповіддю. В листі пояснювалось, що Пірошці для зміцнення здоров'я необхідно вирубати сто дерев, і вона собі тільки пошкодить, якщо з будь-яких причин не виконає наказу лікаря.

Так тепер продовжувалось щодня: лист відправлявся, лист приходив. Зміст листів був найневинніший — розповідалось про різні незначні новини, кому що снилось. "Сьогодні в нашому саду розквітли алое". — "Сьогодні одержала з Відня новий капелюшок, я в ньому дуже смішна". Кораблик приніс спокійну відповідь: "Мені дуже хотілося б побачити Вас у· ньому. Саме зараз пробую намалювати по пам'яті ваш портрет". — "Я хотіла б побачити своє зображення".

І так продовжувалось протягом трьох років, звичайно, під час канікул, коли "листоноша" працював бездоганно. Бувало й таке, що саме в літню спеку (тобто під час канікул) струмок раптом висихав. Тоді зв'язок між двома мрійливими душами уривався.

За весь цей час вони дуже рідко бачили одне одного, і то тільки на хвилинку,— коли Пірошка з батьком поверталась з поля. Молодий граф, проходячи повз них, вітався; старий пан у відповідь кивав йому головою, а Пірошка смертельно блідла. Горват не водив дочку в компанію, а з сім'єю Бернатів він жив у незгоді. До церкви вони ходили рідко, та й боги їхні знаходились у різних церквах. Горвати були лютеранами. А релігійні переконання були дуже товстим муром між тодішніми панами. Державі ж від цього була лише користь.

Коли б у ті часи, коли провадилась "політика усипляння", при дворі краще відносились до протестантів, коли б вельможі, близькі до двору, подружили б з ними, приголубили їх, як і католиків,— хто зна, до чого б ми зараз дожили! Але, слава богу, протестантські пани відчули холодок при дворі і засіли в своїх палацах. І тому, що вони не могли провадити придворної політики, з нудьги почали провадити політику національну. Дрібна протестантська шляхта не чіплялась на візок католицьких магнатів, які дивились на неї, як на стан другорядний; вона потяглась до тих, що були їй ближчі, до незадоволених магнатів-одновірців; це вона підтримувала той блимаючий вогонь, який через сорок років, мов вітер, пронісся по країні і спалахнув на всіх вівтарях, щоб не погаснути більше ніколи.

Словом, у Відні завжди вели безглузду політику. Там готували вождів для Угорщини. Бувало, викличуть когось на аудієнцію, поїздять на ньому добре і спровадять додому. З такої сцени мали насолоду королівські радники. Вони говорили: "добре йому накрутив вуха цісар!"

Але вони помилялися, бо він не вуха крутив своїй жертві, а давав їй в руки "булаву володаря".

Старий Горват, вірний звичаю, підтримував зв'язок із родинами Проноі, Радванських, Заі і Кецерек. Щороку він бував у них; вони проводили наради, укладали плани, вели диспути; це, як правило, відбувалось у місяці травні, і Пірошка тоді залишалась дома одна. Але студент не міг з цього скористатися: у нього не було іншого покровителя, окрім струмка.

На четвертому році листи його стали довшими. Янош писав про свої думки, почуття, прагнення, про своє горе. Пірошка писала про те ж саме. Вже квітли не тільки алое, але і їхні серця. Нарешті, вони освідчились одне одному в коханні, і ручай тижнями перевозив їхні клятви: "Кохаю, кохаю і до смерті кохатиму". "Будеш моєю дружиною?" — "Тільки твоєю, більш нічиєю". Наступали п'яті канікули. Пірошка виросла, ще більш покращала, розквітла, стала рум'яною, як рожа, і свіжою, мов світанок. А граф Янош теж змужнів, відпустив бакенбарди і тонкі вусики. Через десять місяців він закінчить юридичний факультет і зможе одружитися. Обговоренню цих питань присвячувались рейси корабликів. Янош писав, що його опікун Іштван Фаї (який одружився з дочкою Берната) дуже хороша людина. Він про все знає і через рік приблизно, в день святої тройці, проголосить його повнолітнім, і тоді Янош сам управлятиме господарством. Більше не буде жодних перепон, які б віддалили його від дорогої Пірошки, хіба тільки її батько, який прославився диваком його душу тривожить лише одна думка: що буде, коли її батько відмовить йому або задасть такі загадки, які він не зуміє розгадати? Вже два роки мучать його ці думки, за цей час друзі ніколи не бачили його, щоб він сміявся, а потоцькі дівчата прозвали його "сумним Буттлером". Листи, які прибували з саду Горвата, були дуже підбадьорюючими, мовляв, батько не такий вже тиран, яким його дехто уявляє, він тільки з великої любові до її сестер так муштрував женихів, бо хотів для них хороших чоловіків. Листи ці були написані в дуже рішучому тоні, а в одному з них красувалось таке речення: "Якщо батько й не дасть згоду, я й тоді буду твоєю, піду за тобою, куди ти захочеш; заради тебе, навіть проти його волі, залишу батьківський дім. Ти тільки напиши, чи хочеш цього?"

Граф Янош відповів: "Не хочу, серденько моє, бо я хотів би зробити тебе щасливою; коли є батьківське благословення, то в щасті воно непомітне, а коли його немає — щастя стає непомітним: тінню лягає на нього батьківський гнів".

В останній день канікул, коли візник запряг коней, щоб відвезти студентів, прибув останній кораблик з відповіддю.

"Хай тебе не покидає добра надія, дорогий Яноше; до великодня — до твого наступного приїзду — я постараюсь зворушити серце батька; до того часу придумаю, як тобі наблизитись до ньоrо. Батько любить класичних поетів Овідія і Горація. Цим ти можеш завоювати його; перечитуй їхні твори. Думай про мене багато-багато".

Такою була дитяча історія цього романтичного кохання. Протягом п'яти років вони навіть десяти разів не бачились, тільки один раз розмовляли в лісі при першій зустрічі, одначе добре знали одне одного з листів,в них розкривалась вся їхня душа. Кораблик не міг перевозити великі вантажі — довгі звіряння почуттів на великих листках паперу,— тому це були лише короткі записки, але добре продуманими й стислими були думки та вісточки, якими обмінювались юнак і дівчина. Зігріті теплом кохання, вони в очах адресатів розширювались, виростали в цілі томи, так само, як зірвана гілка нерозквітлого бузку розквітає у великі фіолетові грона і стає втричі більшою, якщо її опустити в склянку з водою.

От і сьогодні, коли Янош зіскочив з коляски Дорі, зразу став таким, яким був раніше: прагнучим, нетерпеливим, закоханим. Всі навколишні предмети, дерева, гори — все нагадувало її. Він ледве дочекався післяобідньої пори, щоб піти в сад і віддатись солодким мріям. Граф Янош ішов уздовж струмочка, в напрямку саду Горвата, щоб біля отвору в мурі опустити на воду наперед приготовлений кораблик. Буттлер знав, що на тому боці Пірошка вже чекає його вістки.

"Я приїхав. Згадай про свою обіцянку".

Відповідь він гадав одержати лише на другий день, бо вода була занадто мала; для того, щоб зібратись їй біля греблі і повернути назад,— потрібен цілий день. Так і вийшо: відповідь прибула на другий день.

"Вітаю! Відвідай батька на другий день великодня, після обіду. Проси у нього моєї руки. Далі побачимо, що буде".

Залишилося ще три дні; все вирішиться на другий день великодня. Боже мій, хіба це можливо? З нетерпінням чекав він вирішальної години і тремтів від жаху. А може, старий скаже "Ні" і він втратить навіть надію? "Е, надії я не втрачу,— підбадьорював сам себе Янош,і тоді я буду надіятись". Були хвилини, коли йому хотілось прискорити призначений термін, але не можна було, бо так повинно бути, як Пірошка бажає. Буттлер від природи був трошки боязливим, тому на другий день великодня він повинен був декілька разів брати себе в руки, доки пішов, нарешті, повільними, непевними кроками в напрямку маєтку Горвата. Сильно билося серце у нього в грудях. "Кішка боїться, а я не боюсь!" Він добре продумав, що скаже, з чого почне, але коли підійшов до воріт палацу, в його голові зразу все перемішалось, вежа палацу закрутилась перед очима, потім рвонулася з місця, стрибнула на бокові вежі, звідти в сад і побігла, побігла полями навздогін зеленим пшеницям, які, знявшись із місця, теж тікали кудись.

Він хотів був повернутись назад під тим приводом, що погано почуває себе. Але чи може він це зробити? Він, граф Буттлер? Ніколи! Навіть тоді, коли йому голову знімуть! Підбадьорив себе цими думками і, як Муцій Сцевола, простяг руку до молоточка, прив'язаного до воріт ланцюжком (* Муцій Сцевола — легендарний римський герой; 507 р. до н. е. намагався вбити етруського царя Порсенну, який обложив Рим. Зазнавши невдачі і бажаючи доказати стійкість римлян, Муцій Сцевола спалив свою руку). Тепер він уже був сміливий і твердий. Йому бракувало сили волі, щоб відважитись на щось, бо він більше любив планувати; але коли вже брався за щось, то ніколи не відступав. йому важко було звільнитись від страху, як від улюбленого одягу, але коли вже скинув його, то більше не думав про нього.

Янош чотири рази постукав молоточком у ворота: на стук появився слуга Мартон, глянув крізь віконце і, впізнавши графа Яноша, впустив його.

— Пан вдома?

— Вдома, будь ласка, заходьте до нього.

Слуга провів його через кімнату, заповнену всілякими машинами, апаратами, колбами і ретортами,— це була хімічна лабораторія старого. Слідуюча кімната служила йому кабінетом.

Горват саме щось писав, але зразу ж перестав і, поклавши за вухо гусяче перо, поспішно привітався з гостем, що зайшов до нього, дружньо потиснувши йому обидві руки.

— Я — граф Янош Буттлер.

— Ага, ага,— сказав поспішно Горват,— я вже мав щастя вас бачити, ваша світлість, і дуже радий з вами познайомитись. Прошу сісти і сказати, чим можу служити вам.

Граф Янош почервонів трошки, а потім почав здалеку, обхідним шляхом,— так, як і намітив собі. Він прийшов у дуже тонкій і важливій справі; правда, і без того вже давно збирався прийти, щоб познайомитися з "дорогим сусідом", бо чув, що той дуже любить поезію, Горація і Овідія, яких він теж дуже любить.

— Гм, отже ви любите Овідія, а я думав, що ...

— 0-о-о! Я люблю всіх поетів,— з запалом продовжував Буттлер,— і вже давно навідався б до вас, коли б не боявся, що заважатиму.

— Та що ви, що ви, ніколи в світі! Але, бачите, прозаїків теж не можна зневажати. Прозаїки! В одного з них я вчора вичитав про те, що мегарці голодували, а тому звернулись за допомогою до лакедемонців. Їхні посланці, появившись у Спарті, виступили з довгими промовами, щоб, переконавши сусідів у тому, що причиною голоду є поганий урожай, просити від них допомоги. Вислухавши довгу промову, лакедемонці дали їм таку відповідь: "Повертайтесь додому, добрі люди, і скажіть, щоб народ ваш вислав інших посланців, бо ваша промова була настільки довгою, що, коли ви дійшли до кінця, ми вже забули її початок та середину і все, про що йшла мова". Ні з чим повернулись додому посли мегарські. А через кілька тижнів у Спарту прийшли нові посли з такими словами: "Нічого не вродило, голодуємо, поможіть нам". Тоді один спартанець сказав презирливо: "Ну, що тут багато базікати! Було б досить, коли б ви показали ваші порожні торби ... " Так, так. Мабуть, було б досить, графе, коли б і ви показали щось подібне".

Це було найлегше зробити. На стіні висів портрет Пірошки. Дівчину намалював у її першому довгому

платті мандрівний художник.

Граф Буттлер сміливо показав на стіну.

— Так, я вас зрозумів". Ви прийшли заради моєї дочки, розумію ...

— Я кохаю її,— сказав Янош з глибоким почуттям у голосі.

— Так? Отже, не Овідія, а її... так, її. Ну що ж, все поки що в повному порядку, але audiatur et altera pars*, а як дочка? (* Вислухаємо й другу сторону (лат.))

Так?— Він враз став серйозним, і обличчя його набрало суворого вигляду.

— Дівчина теж кохає мене.

— Звідки ви це знаєте?

— Знаю.

— Звідки ви знаєте? (І він пильно, як суддя на допиті, подивився Яношу у вічі).

— Я повинен вам розкрити одну таємницю. Ось уже п'ять років, як я листуюся з Пірошкою, і вона це написала мені в листі.

— На корабликах? — байдуже спитав старий.

— Так, на корабликах, — пробурмотів здивований граф, не розуміючи, звідки знає про все це Горват.

— Ну, то це ще нічого не означає,— весело розсміявся старий пан,— бо я вам у заміну вашої таємниці розкрию свою: це я з вами листувався протягом п'яти років з допомогою корабликів.

Граф Буттлер страшенно зблід і подався назад.

— Цього не може бути!

— Ні, так воно і є. Моя дочка Пірошка жодної літери не знає з тих листів. Так-так. Коли хочете переконатись в цьому, підійдіть ближче.

Горват взяв зі столу листа, якого не закінчив, бо саме прийшов Буттлер, і підніс його графу. Наче грім звалився на голову Буттлера. Він упізнав красиві, кругленькі літери, які йому були відомі з листів, що привозив кораблик, з листів, що обманювали його протягом п'яти років.

Розділ восьмий

ЧЕРВОНА ТРОЯНДА, БІЛА ТРОЯНДА

Серце Яноша все ще стискалось від болю, а очі вже спалахували грізними блискавицями.

— Шановний пане,— сказав він гарячково, глухо, майже з хрипом,— ви злу гру провадили зі мною протяом п'яти років, за це ви повинні відповісти.

Ніздрі його тремтіли, роздувалися, лице зблідло, а в погляді горів вогник, який віщував небезпеку.

Горват, любуючись, дивився на нього і думав про те, який він гарний зараз! І чому він не має такого сина!

— Ну-ну, молодий чоловіче,— покровительськи посміхнувся Горват, зберігаючи спокій Юпітера. — Ви дуже гарячитеся, але я за це не можу вам докоряти, бо juventus ventus *(* Легковажна юність (лат.)).

— Ніяких "ventus",— уїдливо перебив його граф Буттлер

— Ви стали шляхтичем, а шляхетні люди, навіть вкриті сивиною, не мають права так використовувати латинські поговірки.

Старий Горват навіть оком не моргнув.

— Шляхтичі — це так; але, молодий чоловіче, є ще вищий шляхетський стан — це шляхетні батьки. А я — батько. Отже, коли я побачив, що хтось хоче наблизитись до серця моєї дочки, та ще таким романтичним шляхом: дзюркотливі струмочки, заквітчані кораблики,то я мав право подумати: "Гм, ти хочеш у мене дочку вкрасти, то я стану на твоєму шляху і спочатку довідаюсь, хто ти і чим живеш".

Молодий граф опустив свою красиву голову на знак того, що докази, які навів Горват, пригнітили його.

— П'ять років я листувався з вами, проникаючи в той же час і в душу своєї дочки. Збагачений великим життєвим досвідом, я загравав з вами, чи то пак з тобою, дорогий сину, бо думаю, ти не будеш проти того, щоб називати тебе на "ТИ", як ми вже давно домовились у листах.

Граф аж застогнав від такого жарту, так сильно він його шпигнув, але мовчав, гарячково чекаючи, що буде далі.

— П'ять років — довгий час, дорогий сину, і я тебе цілком пізнав. Я поставив перед собою мету самому вибрати чоловіка для наймолодшої дочки. І я вибрав тебе, сину.

Він простяг до Яноша руки і обійняв його. Граф сумно дивився на Горвата, нічого не розуміючи.

— Що з тобою? Чого у тебе таке кисле обличчя, ніби я сказав тобі щось неприємне? Хіба так виглядають ті, що не дістали гарбуза, га?

— Ви зруйнували в мені цілий світ,— з глибоким сумом відповів граф Янош,— і я боюся тепер, що мій прихід до вас був безцільним. Прошу пробачити мені ...

— Дурниці! А Пірошка ?..

— О, вона майже не знає мене, вона ж зовсім не та, яку я знав, душу і все єство якої я цілком переливав у свою душу. Вона тепер не та і зовсім чужа мені.

— Не будь фантастом, дорогий братику ... Те, що сталося, не повернеш назад. Тепер є лише один спосіб допомогти цьому,— і на вустах старого, під сивими вусами, заграла щира посмішка.

— Як? — машинально спитав Янош.

— Коли б ти взяв за жінку мене, але знаю, що такий modus vivendi* не сподобається тобі (* Спосіб життя (лат.)).

Тепер уже і Янош посміхнувся.

— Ну, бачиш, це правда, що листувалася з тобою не Пірошка, але правда також і те, що вона хотіла листуватися з тобою. Перший кораблик, на якому була записка, щоб ти не йшов у Вернеш, бо зловлять тебе, вона пустила на воду сама. Я помітив і зловив його, і без її відома переписав записку своїм почерком; пізніше ту частину саду, де тече струмок, відгородив я і не пускав більше Пірошки в той бік.

— І ви вірите, батьку,— жваво спитав граф Янош,у те, що вона не відвернеться від мене?

— Чи вірю? Хіба я дурний роками листуватись зі студентом тільки для своєї розваги? Тоді я міг би листуватися з епіскопом із Кашші, який розумніший за тебе і родичем мені приходиться. Ні, я знав, що дочка тебе любить.

— О боже ·мій, якби це була правда,— зітхнув Янош.

— Давай поб'ємося об заклад, що це правда.

— Як це можна дізнатися?

— А ми її спитаємо.

— Коли?

— Зараз.

— Тут, при мені?

— При тобі.

— Ні, ні,— заперечив граф,— не хочу, бо я відразу ж помру, коли скаже, що не любить.

— Та ну тебе к бісу, не помреш! — Горват відчинив двері, і було видно цілий ряд кімнат.

— Пірошко! — гукнув батько. — йди-но до мене!

Не пройшло навіть і хвилини, та ні, навіть півхвилини не пройшло (однак ми не помилимося, якщо скажемо, що для Яноша цей час здався цілою вічністю), коли, нарешті, в сусідній кімнаті почулось шелестіння плаття. Граф Янош, підкорившись якійсь надприродній команді, заплющив очі і відчув свіжий повів вітерця, який принесла з собою дівчина; помітив золоті промені сонця, що пробивалися між опущених зелених штор.

Потім прозвучав приємний голосок:

— Я прийшла, татусю, що звелиш?

Янош відразу розплющив очі, і йому здалося, що він погано бачить зараз розплющеними очима те, що так виразно бачив заплющеними.

Мов привид, стояла на порозі Пірошка. Здавалося, що вона не жива, що це її портрет зійшов зі стіни і стоїть тепер у дверях, а двері служать за раму. Хоча й одягнена вона по-іншому. На ній було просте ситцеве плаття і білий фартушок. Але як їй все це до лиця! Рукави, закочені вище ліктя, відкривали її руки кольору черешневого цвіту, які безсило звисали тепер, ніби зламані віти. Навіть голівка її повисла, шия теж здавалася зламаною, але все ж якою була Пірошка чудовою!

— Я покликав тебе, серденько, тому що нам тепер треба вирішити дуже важливу справу. Ну, підійди ближче. Але що за таке дивне вбрання на тобі?

Дівчина глянула на себе, на фартушок, на руки й зашарілась, обличчя її стало пурпуровим. Потім швидко почала відкочувати рукави.

— Ми з Фрідою на кухні пораємось,— пробурмотіла дівчина,— і я не знала." О боже мій!"

— Що таке? Ти хочеш утекти? Е, ні! Підійди, лишень, підійди". Осюди, до мене!

Дівчина опинилась за спиною батька і стала навшпиньки, щоб спертись підборіддям на батькове плече. Таким чином, було видно лише частину її обличчя. З-за надійного бастіону вона потай кинула погляд на гостя.

— Вгадай, чого прийшов до нас граф Буттлер?

— Не знаю, татусю, не знаю,— сказала вона притишеним голосом.

Буттлер зробив крок уперед, машинально і безпорадно, мов лунатик. Він почав рухати губами, бо відчував, що повинен щось сказати, але старий пан зупинив його.

— Я сам скажу, еге ж. Він хоче одружитися з тобою. Ну, чого ти дивуєшся? Тепер все залежить від тебе: якщо любиш — виходь за нього заміж, якщо ні — відмов йому. Відповідай йому так, як підказує серце!

Дівчина інстинктивно опустила голову. Ніби за ширму, заховалась за плечі старого.

У тиші, що настала, було чути стукіт юних сердець.

— Ну, не будь дитиною, відповідай!

Дівчина стиснула губн і мовчала. Старий годинник цокотів на стіні; маятник ліниво гойдався з боку на бік.

— Чому ти не відповідаєш? І чого ховаєшся за моєю спиною? Моя спина — не сховище. Іди сюди, я вже серджуся на тебе.

Батько відійшов до вікна, дочка залишилась на тому ж місці; здавалося, від слабенької квітки забрали кілок, на який вона опиралась. Таке дивне складалось почуття, що вона залишилась одною, зовсім самотньою... І вона тремтіла, мов лілея на вітрі.

Пірошка машинально пішла за батьком і притисла голову до його грудей.

— Ой, мені так соромно, так соромно,— сказала вона тихо.

— Мабуть, ти ще не вирішила? Хочеш подумати?

— Ні.

— Що "Ні"? Ще не вирішила чи не хочеш думати?

— Не знаю, не знаю,— повторила вона замріяно.

У старого урвався терпець, на лобі в нього збирались грізні зморшки.

— Ех ти, боягузко, яка ж буде з тебе жінка? Ти ще зовсім дитина. Правда, я і сам бачу, що тобі ще дуже рано виходити заміж. Оце й уся відповідь. Якби ти любила Буттлера, то знайшла б у собі силу побороти сором, бо любов сильніша від сорому. Якщо хочеш, ми покінчимо з цією розмовою. Можеш іти до своєї кімнати.

Але дівчина міцно притислася до батькових грудей. Потім враз обняла його двома руками за шию, намагаючись нахилити батькову голову, щоб шепнути йому щось на вухо. Старий забурчав, що вона, мовляв, подряпала його гранатовими сергами.

— Мені соромно в цьому платті,— промовила вона йому.

— Ха-ха-ха,— весело засміявся старий.— Ах ти, дурненька моя! ( І він поцілував її в губи) . Їй в цьому платті соромно! О Єво, Єво! Якими примхами ти наділила свій рід! Ну добре, йди переодягнися, якщо тобі хочеться. Іось що: тобі не потрібно відповідати на запитання, якщо любиш Буттлера, причепи до волосся червону троянду, якщо ні — білу.

Пірошка вислизнула з кімнати. Буттлер зітхнув: "Вона не повернеться більше". В сусідній кімнаті залунала якась весела пісенька, яку в той час завезли з Парижа :

"Гей, біля Гренобльських воріт

Співав горобець під обід.

Тра-ля-ля, тра-ля-ля,

Тут не раз його бачила я!"

Пісня все віддалялася і віддалялася, аж поки зовсім не стихла.

Старий пан продув мундштук люльки, а потім набив її тютюном. ·А Буттлер стояв мовчки, замріяно. То надіявся він, то втрачав надію. В його мозку так швидко проносились думки, що аж запаморочилось у голові від них. "Тепер вона одягається, на ній шнурують корсаж, одягає спідницю, ось ·посилає служницю в оранжерею за квіткою. Тільки ж яку вона просила принести? Червону чи білу? Покоївка вже досі знає. От щаслива!" Янош нетерпляче позирав на годинник. "Як вона затрималася! А може, й зовсім не прийде, а передасть через слугу, що в неї голова розболілася?"

— Коли думаєш справляти весілля? — спитав старий, розмахуючи люлькою з довгим мундштуком, щоб вона швидше розгорілась.

Буттлер здригнувся:

— Ви зволили щось сказати?

Вогкий трут не загорявся, і старий знову взявся кресати вогонь, бо це таке важливе заняття, що не терпить зволікання.

В цю хвилину відчинилися двері і в кімнату зайшла Пірошка. І як сильно був здивований Янош, коли побачив дівчину в тому ж самому платті, в якому була ра ніше. Тільки в її волоссі горіла червона троянда.

— Це і є твоє найкраще вбрання? — сердито запитав старий, хитаючи головою.

— Так, татусю, таж я принесла з собою віяло.

— Ох, віяло( Ну, зрозуміло. Тільки його й бракувало тобі! За ним можна ховатись кокетливо й соромливо, краще, ніж за плечима батька.

Віяло — ця смішна , мала, але хитра зброя — надає сміливості. Пірошка тепер зовсім не боялася,— принаймі цього не можна було помітити.

— Ох, жінки, жінки — вигукнув старий, жартома звівши очі вгору,— всі ви такі! Отже, ти прийшла озброєною? І відповідь принесла — рожеву квітку в волоссі?

Він повернувся до Буттлера і весело підморгнув йому.

— Бачиш, що я тобі сказав? Іди і поцілуй свою наречену.

Буттлер з блаженним виразом обличчя, хитаючись, мов п'яний, попрямував до дівчини. Пірошка теж ступила кілька кроків йому назустріч, нахилила голову і сказала трохи сумним голосом:

— Візьміть свою троянду.

Буттлер тремтячою рукою вийняв квітку з її світлого, мов льон, волосся.

— Дякую.

І він поцілував її в те місце, де була троянда. Потім старанно встромив квітку в петельку свого піджака. Дівчина притулила голову до його грудей, поруч з квіткою, яку йому подарувала.

Старий знову замахав люлькою, щоб розгорівся тютюн, і знову запитав:

— Ну, то коли ж ви думаєте справляти весілля?

Розділ дев'ятий

ПАНІ ЧЕПУРИТЬСЯ

Весілля? Хто зараз думає про нього. Справжнє прагнення справити весілля ще знаходиться в дорозі; воно прийде завтра чи післязавтра ... А сьогодні вони щасливі тим, що сидять рядом, взявшись за руки, і дивляться одне одному в очі; тим, що її ситцева спідничка торкається ноги Яноша; що він може своєю рукою поправити волосся, яке вибилось у неї з зачіски. Зараз все це здається їм невичерпними солодощами. Безліч цікавих запитань і стільки ж — хитрих відповідей! (Настільки хитрих, що їх навіть сліпі двотижневі котята могли б розгадати) .

— Пам'ятаєте, як ви у лісі віддали мені пташине яєчко?

— Аякже! Тоді саме я й полюбив вас.

— Невже? Я також.

— Правда?

— Хіба не вірите?

— Вірю, вірю, тільки не дивіться на мене такими сумними очима.

— Вам не подобаються мої очі?

— Що ви? Я зовсім не те хотів сказати.

Їм про все хочеться довідатись, все вияснити. Вони — як діти, які, граючись у воді, пробують кожний кольоровий камінчик язиком, чи він не з цукру.

— Скажіть, Пірошко, що ви думали, коли мене побачили?

— Спочатку думала, що... Власне, що я думала тоді ? Я думала, що ви прийшли на лочолаш.

— Справді, сьогодні треба оббризкувати духами. Хочете?

— Що ви! Та між такими, як ми... Ну, ви знаєте...

— Не заведено...

— Невже ж ви думали тільки про лочолаш? Ваше серце, Пірошко, нічого не передчувало?

— Сказати вам правду?

— Скажіть! —м'яко і тихо просив граф Янош.

— Я догадувалась, чому ви прийшли.

— Отже, ви догадувались, що я вас люблю?

— Про це я довідалась від коваля.

— Від коваля? Яким чином?

— Коваль сказав мені, що ви у нього точили сокиру, якою зрубували дерева в лісі замість мене. Це мене дуже зворушило.

— Виходить, я, мов батрак, сокирою заробляв собі на шматок хліба ?

— Що? —образившись, закопилила губу Пірошка.­ Отже, я для вас — хліб?

— Що ви! Ви для мене медовий пряник! Я хотів сказати — щастя! Прошу пробачити, я обмовився.

Таким чином вони повинні вирішити багато різних nитань, прицьому кілька разів розсердитись, навіть посваритися і тут же помиритися. Величезну радість принесла їм та хвилина; коли батько Пірошки нахилився до одного з ящиків масивної шафи — до найнижчого, щоб відшукати новий мундштук для люльки. Цей час був використаний якнайсміливішим чином: граф поцілував Пірошку. А коли вже хтось спробував цього солодкого медку, той назавжди пропадав для серйозних справ. Досі молоді лише сиділи й дивились одне одному в очі, намагаючись забратися в глиб душі, насолоджуватись виглядом, як у когось із них обличчя запалає або зблідне. А тепер наступила вже друга стадія,— тепер вони стежили за старим: він саме підійшов до вікна , щоб глянути, чи не збирається на дощ. (Дурниця які тут хмари, коли так ясно надворі!) Третя стадія наступить увечері, коли Янош, побажавши Пірошці доброї ночі, повернеться додому. От коли почнуться страждання! Першого дня ще сяк-так, але вже на другий день у душі виникає буря протесту. І як швидко вона росте! Бо її зігріває кохання. Радість кохання переростає в щось нестерпне і породжує запитання: "Коли ж, нарешті, буде весілля?"

Коли? Раніше ніж у кінці червня не буде, бо спершу ж треба графу Яношу закінчити університет, щоб стати освіченою людиною. Правда, можна було б побратися і на зелені свята, але це було б несерйозно: скажуть, що чоловік у Пірошки студент. Ще й пасквіль на них можуть написати потоцькі студенти. Він міг би і не їхати більше до Шарошпотоку, не закінчувати навчання, бо Буттлери зроду вчені, такими вже вони приходять на світ. Але цього не варто робити, бо що тоді скаже професор Кеві, який дуже любить Буттлера? Злі студенти і про нього можуть написати вірша. Ха й вже весілля відбудеться в кінці червня, на день Петра і Павла.

На цьому й погодилися. Правда , до того часу ще багато води збіжить в Латориці, але й зробити треба ще багато чого. На їхні голови зразу звалилось багато всіляких невідкладних справ. Потрібно буде листовно повідомити всю рідню, замовити у Відні і Кашші багато різних речей , потрібних для посагу. На другий же день гонець помчався в Поток до опікуна Буттлера — Іштвана Фаї, щоб сповістити його про заручення. Фаї відповів нареченому і нареченій святковими епістолами і, на велике здивування Яноша, надіслав йому заздалегідь підготовлене свідоцтво про повноліття графа Буттлера . Крім цього, він дав свою згоду на заручення і надіслав батьківське благословення. Він, мовляв, і сам приїхав би поцілувати дорогу сестричку Пірошку, але подагра прикувала його доліжка , зате нареченій він надсилає смарагдове намисто, яке графи Буттлери звикли підносити в подарунок своїм нареченим. "Це намисто,— додав він у кінці листа ,— у свій час належало матері шведського короля Карла ХІІ і, говорять, приносить щастя тому, хто його носитиме".

Гонець має ще одне завдання: він повинен у Потоці зайти до ювеліра Мігаля Буйдошо і купити в нього дві золоті масивні обручки —одну більшу, другу меншу.

Ще один гонець виїхав з листом від панича Буттлера до управителя маєтку Буттлерів у Бозоші. Граф Янош просив, щоб той не шкодував ні праці, ні грошей, взявся за ремонт палацу, упорядкував парк, бо в кінці червня він переїде туди і житиме там постійно. Городнику переказав, щоб той насадив якомога більше квітів, бо з ним разом приїде людина, яка їх дуже любить. Зокрема просив посіяти на великій площі поміж деревами квіти "іскорки". Наказував, щоб управитель не забув прочистити озеро і впустити туди нових рибок. "Було б добре,— писав граф до управителя,— коли б ви зв'язалися з управителем моїх маєтків у Пардані, паном Ференцом Нодаллом та з префектом моїх маєтків у Трансільванії — паном Йожефом Габором, щоб вони переселили частину солов'їв, яких там дуже багато, в Бозош, які і співали б тут..."

Горват, прочитавши листа нового господаря, мало не помер від сміху.

— Мені цікаво, як вони переселять твоїх солов'їв і чи вони співатимуть після цього. А відносно озера, ти щось тут не додумав. Імператор Геліогабалус*, коли одружився, наказав наповнити озеро трояндовим маслом, щоб вся околиця наповнилась приємними пахощами.(* Геліогабалус — римський імператор (218-222 рр. н. е.), який набув поганої слави своїми бенкетами і оргіями)

— Може, мені теж так зробити?

— Дурненький ти! Та стільки трояндового масла не знайдеться і в цілому світі. На це пішло б все твоє багатство і моє на додаток.

Вже цілих три дні Янош почував себе щасливим. Вже, мабуть, листи, розісла ні Горватом, дійшли до своїх адресатів, але Янош все ще нічого не сказав Бернатам про свої заручини. Нарешті настав останній день канікул, завтра треба їхати в Поток. Тітка Бернат пекла на дорогу коржики та смажила гуску; в хаті ще ніхто не знав. Яношу було неприємно і соромно мовчати, але він боявся говорити про це, бо знав, що Бернати не люблять колишнього винокура, з яким вже дванадцять років не розмовляють.

Але перед від'їздом він не міг не сказати старим про те, що трапилося. Але як це зробити, щоб менше болю завдати їм? Він поплентався на кухню, де господарка поралася біля печі (вона саме в цю урочисту хвилину била по обличчю слугу, який наступив на курчатко і роздавив його) .

— Саме, хлопчику мій, смажу тобі гуску. Вона, нам на щастя, а собі на біду, всіх перегнала в рості і добре зажиріла. Її можна було б ще пару днів годувати, але кляті професори не чекають. Глянь, як зарум'янілася в духовці.

— Дякую, тітонько; тільки ж гуска мало цікавить мене.

— Знаю, хлопче, знову зупинитеся в Олосреську у пана Дорі, там, певне, великий бенкет буде. Дивись, а то ще закохаєшся в його красуню дочку.

— Я вже закоханий, тіточко.

— Що ти кажеш? — здивовано глянула на нього господарка.

— Хіба я не казав, що тіточка вже не любить мене?

— Хлопче, як ти можеш таке говорити? Зараз лину тобі чимсь межи очі, коли не перестанеш!

— Та ви навіть не дивитесь на мене, тіточко,— з докором жалівся Янош.

— Чого б я на тебе не дивилася, дитино моя? Адже і зараз я на тебе дивлюся.

— Готовий битися об заклад, що вже три дні, як ви не бачили моєї руки. ·

— Що? Хіба рука в тебе перебита ?

— Ви не бачили, що в мене на руці?

— Що там таке? Може, бородавки?

— Ні, ви тільки гляньте, тіточко.— І він, мов дитина, яка хоче похвалитися, простягнув до неї праву руку: на одному з пальців, поруч із сімейним рубіновим перснем, була одягнена гладенька золота обручка.

У тітки Бернат випав із рук черпак; вона дивилась на Яноша переляканими очима.

— Кому ти хочеш її віддати?

— Нікому, це вже від мене хіба сама смерть забере.

Цю обручку я сам отримав.

— Від кого?

Янош мовчав і хитро посміхався.

— Вгадайте, тіточко.

— Я не буду вгадувати, дитино моя, а відшмагаю тебе лозиною так, як ще ніколи не шмагали жодного графа. Для того я тебе з любов'ю виховувала з дитинства? — і добрі очі її наповнились слізьми.

Граф Янош припав до її рук, почав цілувати їх і перепрошувати тітку. Потім нахилився до її вуха і пошепки назвав ім'я коханої, яке для нього дзвеніло чистіше золота, срібла, світліше блиску дорогоцінних каменів і приємніше всіх мелодій світу: "Пірошка Горват, Пірошка Горват".

Тітка мовчки кивнула йому, щоб він провів її в кімнату. Янош перелякався, бо подумав, що вона його примусить стати навколішки, як це вона частенько робила , коли він був маленьким хлопчиком.

— Говори, як це трапилось,— сказала вона холодно, навіть погордливо.

Янош все розповів від початку до кінця,— все, так як було.

І це відбулось ще три дні тому?

— Так, тіточко.

— І ти міг так довго мовчати?

— Це мені було нелегко. Пірошка хотіла до нас прийти, а я не насмілився вас попередити.

— Ти неправильно вчинив. Хай це буде навіть дочка ката , але коли вона твоя, то вона і моя. Кажеш, хотіла прийти до мене, бідненька?

— Так.

— А ти що їй сказав?

— Я сказав: "Боюсь, що тебе непривітно приймуть".

— Що? Ти так сказав? — закричала вона сердито і розчинила двері. — Панно! Швидко подай мені чорне шовкове плаття!

— Невже ви хочете піти... туди?

— Так і негайно! І доти не повернусь, поки не приведу її сюди.

Граф Янош здивовано дивився на неї. Невже це тітка Бернат, чи, може, перед ним воскресла його люба мати, яку він знав тільки з портрета, що висів на стіні в бозошському палаці. Вона померла після пологів, давши життя одній дитині — Яношу.

Хоч перед ним стояла не мати, а тітка Бернат, ним оволоділа якась дивна за гадкова сила , він припав до її грудей, обійняв за шию:

— Матусю моя, о матусю рідна! —шептав з сльозами на очах.

Тітка Бернат зробила модні в той час буклі, одягла шовкове плаття, повісила на шию брильянтове намисто, хустинку оббризкала трояндовою водою, вуха прикрасила сережками з чорними перлинами. Розповідали, що такими перлинами прикрашена лише корона англійського короля. Потім наказала своєму гусару *, щоб той, перекинувши через руку її мереживну мантилью, ішов слідом за нею на відстані не більше і не менше чотирьох кроків і ступав по-військовому, бо інакше вона йому, сякому-такому, парасолею розіб'є голову пополам.( * Гусар — прислужник у багатих шляхтичів, одягнений в гусарську форму)

Пані Бернат вдома була дуже простою, але коли це було потрібно, вміла показати себе світською дамою.

Янош сидів на терасі і чекав, коли нарешті повернеться тітка і приведе з собою Пірошку. Вже наступила пора вечеряти, а вони не йшли. І що вона може робити там так довго? От вже і сонце почало сідати. Проміння його, сміючись, гралося у відрах з олеандрами, що їх сюди, на терасу, винесла тітка перед тим, як піти до Горватів. І от сонце вже ховається, не чекає більше... Буттлеру здалося дуже дивним, неприродним, що сонце не чекатиме Пірошки.

Тим часом повернувся з поля старий Бернат з Жігою.

Зрозуміло, вони зразу спитали його, де мама.

"Що сказати? Правди тепер не затаїти від них",— подумав Янош і сказав:

— Пішла до Горватів.

— Що, вона здуріла ? — коротко спитав Бернат. Довелось йому ще раз розповісти про те, що він заручився з Пірошкою, дочкою Горвата. Тепер, уже вдруге, йому було набагато легше говорити про це (людина до всього звикає) , більше того, він розповідав про все, що трапилося, докладно, з великою насолодою.

Старий , завжди скупий на слова , сказав коротко:

— Ну й собачий же ти син!

Жіга мало не впав від такої несподіванки.

— Та це ж, як у казці. А я цього не помічав. Ти й від мене це приховував? Ну, почекай же, хитрун!

— Пробач, дорогий Жіго, я весь цей час ходив, як лунатик, який збирається лізти на церковну вежу.

— Ну, а старий Горват задав тобі якусь загадку?

— Одну, але він сам і розгадав її. Протягом п'яти років я посилав Пірошці листи в паперових корабликах струмочком, що тече чрез їхній сад. Вона таким же способом відповідала мені. Після того, як ми освідчилися одне одному в коханні, я пішов до Горвата. Уяви собі моє здивування й обурення, коли старий сказав мені, що Пірошка нічого не знає про те листування, що листувався зі мною цілих п'ять років він, батько, бо бажав добре вивчити людину, яка хоче одружитися з його дочкою.

— Оце я розумію! — пробурмотів старий Бернат. ­ Хто є таким хорошим батьком, не може бути поганою людиною.

Сказане так зацікавило і схвилювало Берната, що він ніяк не міг заспокоїтися. Він підвівся з м'якого крісла, ніжки якого мали форму лев'ячих лап, щоб глянути в підзорну трубу, яка тут завжди стояла припертою до крісла . Звичайно Бернат користувався нею для того, щоб перевіряти, як працюють його кріпаки в полі. Він нетерпляче ходив по терасі, сам з собою сперечався, інколи було виразно чути сказані ним уголос слова.

В комітаті називали старого "справедливим Бернатом". І він дуже пишався цим почесним епітетом. Тепер він задумався: чи він завжди заслуговував його? Чи не занадто несправедливим він був до Горвата ?

Нарешті прийшла пані. Правда, без Пірошки, але була така весела і так жваво піднялася східцями, ніби вона вчора вийшла заміж.

Старий Бернат задріботів їй назустріч і спитав ласкаво, наче ні про що не знаючи:

— Де ти була, матусю?

— В садку, татусю,— йому в тон відповіла вона, наслідуючи відомі дитячі вірші.

— Що ж ти там бачила?

— Я побачила, що ми з тобою великі осли.

— Що ти? І чому?

— А тому, що ми з тобою, замість того, щоб прекрасну, славну сім'ю Горватів полюбити і жити з ними в дружбі, висміяли і відштовхнули від себе.

Ця думка мучила і самого суддю, і його розізлило, що дружина торкнулась болючого місця, забралась у найпотаємніші думки. Щоб перервати цю неприємну для нього розмову, він запитав:

— А що ти ще побачила?

— Те, що наш Жіга роззява, бо дав з-під свого носа взяти найдорожче, найкраще, найбільш благородне єство, яке будь-коли народжувалось у наших краях. А Бернати з давніх-давен забирали все найкраще, що виростало на тутешній землі.

Старий Бернат і Жіга вголос засміялися, а Янош, хвилюючись, нарешті несміливо спитав, чому не прийшла Пірошка.

— Зараз прийде. Сказала, що тільки переодягнеться і нагодує своїх пташенят. Вона сяде з нами вечеряти. Гей, Ержі, Панно, Борко! Раз-два-три, жваво! Спряж каструлю молока. А ти подивись, чи є у нас заварена кава? Дістань з буфета найкращі чашки і світлою дамасською скатертиною накрий стіл в кімнаті княгині Ракоці. (У цій кімнаті приймали найдорожчих гостей) . Сама господиня забігала від одного буфета до другого, звідти до комірчини, всюди знаходячи щось особливе: пакуночок бісквітів, кілька грон винограду, а в одному з буфетів вона знайшла чудові цукерки славного Нельвайса , віденського придворного кулінара. Цукерки ці присла в три роки тому пан Мігаль Лонаї на золоте весілля Бернатів.

Метушачись, пані наштовхнулась біля порога на свого чоловіка і мало не збила його з ніг. Пробачаючись перед ним, вона нашвидку погладила його сиву бороду.

— Не сердься на мене, старий буркуне, і помирися з чесним і добрим Горватом!

Старий відштовхнув руку, яка гладила його.

— Не вмішуйся не в свої справи. Ти нічого не розумієш!— Повір мені, добрий чоловіче, цим ти порадуєш і Яноша.

— Коли б він не гнав тієї горілки...— пробурмотів старий.

— Хіба вже такий великий гріх гнати горілку? А я скільки всякої всячини варила тобі, проте ти любиш мене.

— Але ти нікого не обманювала своїм варевом.

— Теж обманювала. Коли ти хворів, я готувала голубці з телятиною, а рибу смажила на маслі. І коли ти спитав, на чому смажила, я заприсяглась, що на салі.

— О, ти думаєш, я не знаю, яка ти?.. Ти здібна отруїти людину.

Це вже не обійшлося без наслідків, пані пустилася в сльози, видно, надбилась її чаша терпіння, яку швидко потрібно було відремонтувати, щоб її, з заплаканим и очима , не застала красива гостя, яку вона з нетерпінням чекала

— Тільки перестань плакати, бо я не можу на це дивитися. Знаю твою хитру політику! Ну, гаразд, я ще подумаю відносно Горвата.

Незабаром прийшла Пірошка з панночкою Фрідою. Старий господар так гарно себе вів, що у дружини серце трепетало від радості. "Який добрий у мене чоловік!" За столом він налив Пірошці води, підняв серветку, що впала; він забавляв її, розповідаючи всілякі історії, нікому не давав з нею говорити. Граф Янош почав навіть сердитись: "Прошу не забирати в мене нареченої". Старий пообрішав і сказав Яношеві, що, мовляв, відпустить її за один поцілунок, який, розуміється, подарує йому Пірошка. Граф Буттлер, після довгих сперечань, згодився із своєї каси виписати чек на один поцілунок. Пірошка теж не заперечувала; вона , як велить старий звичай, обняла білосніжними ручками розкуйовджену голову старого і цмокнула його в червону щоку.

Але і після цього ненаситний старий пан не відступав, де там! Він і далі крутився біля неї, приніс їй під ноги стільчик, показував рідкісні речі й розповідав їх історію. А коли Пірошці дуже сподобався портрет Марії-Антуанетти*, написаний на слоновій кістці, він зараз же подарував його дівчині:

— Дуже радітиму, коли приймете його від мене в подарунок.(* Марія-Антуанетта — французька королева; 1793 року, під час революції, була віддана до суду і страчена разом з чоловіком, Людвіком XVI)

Потім він дістав корсет, що його тут у свій час забула герцогиня Ракоці, і взявся приміряти його Пірошці, розуміється поверх одягу. Але і так він виявився великим для неї.

Приміряння корсета — заняття, рідко доступне навіть королям (таке щастя дано тільки кравцеві!) ,-доторкатись до божественних форм плеча, шиї, талії і дівочих стегон.

Граф Буттлер тільки губи кусав, жалкуючи, що старий не догадається йому дозволити приміряти на Пірошку корсет. Він не пожалів би за це цілого маєтку... А пані, прикидаючись, що сердиться на чоловіка, погрозила йому пальцем: " Ех ти, старий ловеласе!*" (* Ловелас — герой романа Річардсона "Кларісса Гарлоу", ім'я якого стало загальновживаним для позначення гультяїв)

У відповідь старий господар блиснув очима, що нагадували два брильянтових гудзики на старій, поношеній і зморщеній шкірі.

За різними жартами не помічали, як швидко проходив час. Тільки тоді помітили це, коли слуга приніс і поставив на стіл запалені свічки. Фріда дуже налякалась, що вони зловжили даною їм свободою. Тоді вся сім'я Бернатів підвелась, щоб провести дівчат додому. Старий пан і тепер не відходив від Пірошки. Він сам запропонував їй свою руку, а Жізі і Яношу нічого не залишалось, як задовольнятись присутністю панночки Фріди. Тому Янош всю дорогу незадоволено бурмотів:

— От і минув останній вечір, а я навіть не міг підійти до моєї нареченої.

Вже було зовсім темно. Старий Горват, який спішив назустріч дочці, не розібрав спочатку, хто проводжає її, поки не опинився віч-на-віч з Бернатом. Якийсь час двоє стариків стояли мовчки і, не наважуючись говорити, дивились один на одного. Пані почала сердито моргати — цей наказ, мабуть, Бернат у темноті зрозумів і швидко простягнув до Горвата руку:

— Добрий вечір, сусіде!

— Добрий вечір,— тихо, навіть боязко відповів Горват.

На цьому й обірвалась їхня розмова; з цього швидко скористався Буттлер. Підійшовши до Пірошки, він взяв її за руку; вона була тепла, як пташине гніздечко.

— Часто пишіть мені,— прошепотіла йому дівчина.

— Хороша погода буде завтра ,— порушив тишу Бернат, поглянувши на небо, усіяне зорями, де невидима рука запалила безліч світил, — для наших від'їжджаючих студентів.

Пірошка зітхнула. Горват машинально повторив:

— Так, для від'їжджаючих...

— Знову осиротію,— продовжував старий Бернат меланхолійно,— знову залишусь без сина.

— Щодня,— доповнила Пірошка свій попередній наказ.

— Незабаром я теж залишусь без дочки,— відповів старий Горват.

— Правда, правда,— сумно додав гордий Бернат,­ ти теж залишишся один.

О, це "ти"! Як тепло воно пролунало в повітрі, а у відповідь йому озвалась тисяча цвіркунів, загуло мільйон хрущів у густих травах і бур'янах перед ворітьми Горвата. Війнув свіжий вітрець, заскрипіли, застукотіли гілки, і здавалось, що це не гілки стукотять одна об одну, а кості предків Берната ворухнулись в могилах. Цю подію зрозуміла й оцінила тільки одна природа: нащадок сотень лицарів назвав на "ти" простого винокура!

Розділ десятий

ПАН ТОТ РОЗПУСКАЄ ПЛІТКИ

Пролунало багато сердечних побажань "доброї ночі", і хвіртка зачинилась. Але перш, ніж зачинилась, майнула в повітрі маленька ручка , стискаючи білу хустинку. Це Пірошка прощалася з Яношем. А він швидко нахилився, поцілував ніжну ручку нареченої, спритно вихопив у неї білу хустинку й насолоджувався її пахощами аж до самого дому. Вдома Янош поклав хустинку під подушку, щоб вона навіяла хороші сни. Ідею і тему для снів хустинка навіяла, тільки не дала часу для того, щоб їх побачити. Хустинка привела сюди образ своєї господарки... І от вони, Янош і Пірошка, вже разом живуть у маленькій хатинці. Пірошка варить обід, а Янош підкладає дрова в піч і, коли забагнеться йому, цілує чудову куховарку... Нарешті й обід готовий, Янош сідає за стіл, пов'язує на шию серветку і чекає, коли подадуть суп. Двері відчиняються, але на порозі з мискою в руках з'являється не Пірошка, а якась стара відьма. Янош щосили крикнув на неї:

— Що вам потрібно тут?

— Я прийшов розбудити вас.

Янош здригнувся, розплющив очі й бачить: перед ним не відьма і не Пірошка, а слуга Андраш. Він приніс сніданок і просить швидше одягатися, бо вже запрягають. Панич Жіга , посвистуючи, чекає на терасі.

Як не важко, а треба збиратися в дорогу. Візник відвезе їх тільки до Олосреська , де вони повинні нанести обіцяний візит пану Дорі, а на другий день відправитись пішки аж до Потока. Навіщо мучити коней, коли в студентів такі здорові ноги. Так розпорядився старий Бернат.

Шкода , що на землю спустився густий туман і не видно палацу Горватів. Якби не туман, Пірошка стояла б у вікні. Недарма кажуть, що на Буттлерах лежить прокляття.

Хоч туман і розвіявся швидко і сонце заблищало, граф Янош всю дорогу сумував. У квітні сонце ще дуже молоденьке й не пече, тільки грається і лоскоче. Воно ще, мов дитина , зовсім легковажне. Інколи трошки поступиться місцем холоду, і в такий час і сонце світить. і мороз пощипує. Буває, в обідню пору сонце виманить білий цвіт на деревах, а вночі іній пробує малювати білими фарбами свої холодні квіти. Добре, що дерева не можуть скаржитись, а то невідомо, на кого вони ремствували б — на сонце чи на мороз.

Жіга Бернат всю дорогу пробував відганяти похмурі думки Яноша.

— Чого сумуєш, друже? Я на твоєм у місці від радості співав би всю дорогу!

— У тебе зовсім інший характер. Бачиш, мене лякає майбутнє, ніби там щось страшне готується для мене. Інколи мені здається, що якась страшна чорна гора придушить мене.

— Хоч все навколо тебе в рожевих фарбах. Ти просто видумуєш собі всілякі страхіття; це твоя фантазія, і більш нічого.

— Потім і сам бачиш: не так легко мені розлучитися з Пірошкою. Ти навіть не уявляєш, як я її кохаю.

— Хіба море віддаляє тебе від неї? Можеш піти до Пірошки, коли тільки захочеш. Ти вже сам собі господар. А поки що живи реальним життям, відкинь всякі мрії. Невдовзі прибудемо в Олосреськ і ввечері вип'ємо з старим бароном. Дивись, вже видно його палац!

Справді, за поворотом, між високих тополь, показався рожево-червоний дах палацу пана Дорі.

— Ти якої думки про Марішку Дорі, яка вона дівчина?

Граф Буттлер знизав плечим а.

— Я не знайшов у баронесі нічого надзвичайного.

— В неї є щось таке, що вона приховує.

— Не знаю... Можливо,— відповів Буттлер неуважно.

Думки його снували біля Пірошки, він намагався взяти її з собою, заплющував очі, щоб уявити собі її образ. Але коли ось-ось образ вже готовий був виникнути, Жіга чхне або закашляє (ох, який прозаїчний цей Жіга!) , віз підстрибне або кучер свисне батогом, і мила постать дівчини зникає.

Околишні пейзажі теж не цікавили Яноша, хоч їхали студенти і мальовничими місцями: повз ліси, за ростями очерету, через гори і долини.

— Янош, чуєш голос бугая? Тік-тік-тік.

Перед ними відкрився краєвид Гедьольї* з безліччю білих кілків, що здалеку нагадувало хребет величезного нашпигованого зайця.(* Гедьолья — південні відроги Токайсько-Прешовських гір на північному сході Угорщини, що входять в систему Карпат; славляться своїми виноградниками)

Старий візник згадав про один випадок, що трапився в ті часи, коли він служив у Бенцурському полку. Повернувшись до студентів, він почав розповідати про те, як їхній полк одного разу ішов цією дорогою на Кашші. Отут, перед горою, на цьому самому місці генерал, граф Кларіш, як гаркне: "Струнко! Рівняйся на гору!" Полк парадним кроком пройшов повз виноградникову гору, немов повз імператора . О, ця гора заслуговує більшої уваги, ніж імператор!

Весело летіла четвірка коней, мов пушинку, несучи прольотку. Раптом із-за кущів вийшов на дорогу чоловік у чорному одязі і, мов старий знайомий, вітально помахав їм капелюхом.

— Bonum mane pralcor!* (* Доброго ранку! (Лат.))

— Та це ж корчмар з Олосреська, який не взяв з нас грошей за курчат. Зупини коней, дядьку Ішток!

Візник потягнув віжки, і четвірка коней зразу зупинилася. Студенти сердечно привіталися з паном Тотом.

— Сідайте до нас,— запропонував Жіга,— додому вас підвеземо і поговоримо в дорозі. Я пересяду на козли, хочеться взяти в руки віжки.

Пан Тот скромно витер рукою вуса і, не поспішаючи, сказав, що він розуміється, не проти того, щоб під'їхати разом з панами, бо дуже стомився, ідучи пішки з сусіднього села. На свій віз не сів — нікуди було сісти, тому що їхала жінка, діти, дві своячениці з дітьми. Він дякує паничам за пропозицію, але прийняти її не може, бо він людина шляхетна, з розумом і завжди діє по тому принципу, який любив повторювати покійний благородний пан Паль Докуш, маршалок повітової шляхти: "Справжній шляхтич не прагне показати себе ні більшим, ні меншим того, яким він є насправді". І тому він нізащо у світі не сяде у візок, запряжений четвіркою коней. Бо односельчани сміялись би з нього до самої смерті.

— Ну, можливо, і ваша правда ,— згодився Жіга. А кучер !шток порадив корчмареві:

— А коли так, то сідайте до мене... В цьому нічого особливого немає.

Сісти поруч з візником — зовсім інша річ. І пан Тот поліз на козли, сів біля кучера і напівобернувся до студентів, щоб краще було з ними розмовляти.

В ті часи в аристократичних комітатах ранг і благородство шляхтича визначались упряжкою. Тоді взагалі кожна річ означала щось зовсім інше, ніж те, чим вона була насправді. Люди з розуму звихнулися на різних символах. Наприклад, у Трансільванії ранг шляхтича визначався кількістю коминів на даху будинку чи палацу. Були сім'ї, в яких над дахами здіймались два комини або тільки один. Були й такі хати, покриті соломою, в яких зовсім не було димарів. У бідних словацьких комітатах ознакою земної величі була кількість дерев. Барони Реваї, Юсти збирались під липами або під ялинками: вони все мали, і їм потрібна була тільки тінь; Легоцькі, Раковські вирощували у себе в садах горіхи, бо вони дають велику тінь і приносять плоди; дрібніші шляхтичі вирощували сливи, які дають мало тіні, але приносять великий врожай. Але, на жаль, тодішнє суспільство і в цьому обмежило їх: дозволялось вирощувати їм тільки сім дерев.

У комітатах Земплен, Собольч та Унг ознакою рангу служили упряжки. На приклад, сім'я Бернатів належала до сімей, які мали право їздити четвіркою. Бернат не раз ішов пішки, але на одній парі коней — ніколи. Цим він принизив би свою гідність. На парі коней можуть їздити якісь Фодори, Боти, Ороси та Житковські.

Кількість запряжених коней означала ранг сім'ї, а не її матеріальний стан. Шляхтич, що їздив на одній парі коней, міг розбагатіти, навіть міг мати свій кінний завод, але йому, принаймні двом його найближчим поколінням, належало їздити на одній парі; запрягти більше коней він мав право лише тоді, коли усміхнеться щастя і йому підвищать службовий чин. Інакше його осудили б за це. В ті часи ще не було таких смільчаків, які б нехтували цією традицією, хіба якомусь заїжджому в ці краї польському поміщику спадало на думку виступити в такій ролі.

Правда , і упряжки з чотирьох коней відрізнялись одна від одної. Баркоці їздили на четвірці гнідих, а Перені — на вороних, Старої запрягав чотирьох жеребців, а Валдштейни, Майлати підбирали собі по четвірці рисаків одної масті і зросту. І зразу можна було визначити, що вони підібрані з величезного табуна. По цьому можна було визначити магнатів. Було б дуже смішно, коли б Серенчі, Чато і Бернати почали їздити з такою помпою. Їм теж належить чотирикінна упряжка, але підбирати коней по масті — належало більш знатним родам. Четвірка Бернатів складалася з різних коней: була тут і жовта кобила, і вороний кінь, на цілу п'ядь вищий від неї, а спереду біг грайливий чалий жеребець; словом, кожний кінь був сам по собі. І щоб картина мала вигляд ще більш патріархальний, вся кінська сім'я була разом: за матір'ю бігло лошатко з дзвіночком на шиї.

— Що нового, пане Тот?

— Нічого особливого,— задумавшись, відповів корчмар,— хіба те, що моя теща померла.

— Невже?

— Саме на великдень. Сьогодні ми ділили маєток, звідти я й повертаюся.

— Чимало вам перейшло у спадщину?

— Дещо капнуло, але могло б більше дістатись мені, коли б я був біля неї під час хвороби. А то весь час біля неї крутився наш пописько, і більшу частину майна вона лишила церкві. Помираючи, сказала мені: "Не сердьтеся, діти мої, що, крім душі, я дещо з свого майна віддаю богові, бо все, що я мала ,— його подарунок . "Ну, — кажу їй, — мамо, не прийнято ж повертати подарунки". Почувши це, наш священик так рвонув мене від ліжка тещі, ніби я там ніколи і не стояв.

— Місцевий священик? Той, з яким ми зустрічались минулого разу у пана Дорі?

— Він самий, бо сусіднє село входить в йoго парафію. Слизький і хитрий чоловічок, але дуже красивий парубок; він або епіскопом стане під старість, або чортом. Він уже не заходить до пана Дорі. Пан фівсолгабіро вигнав його. Він, мабуть, погано вчив баронесу.

— А курчатка у вашої господарки підросли?

— Підросли, але яка користь вам з цього? Ви їх все одно не будете їсти, бо вже три дні вас виглядають на шляху, в кінці села , два жандарми. Хочете ви цього чи не хочете, а вас мають привести в палац до пана Дорі. Ви аж ніяк не зможете попробувати страв моєї дружини. А втім, я і сам не радив би вам їсти її страви, бо вона тепер оплакує померлу матір і сльози її капають у кожний горщик; я їм, бо я ж її чоловік, а ви не зобов'язані цього робити.

— Отже, Дорі дома?

— Завжди вдома. Тепер до них ніхто не заходить. Видно, до чогось готуються, бо там вже десять днів працюють і вдень і вночі муляри, столяри, теслярі, ковалі.

— Можливо, баронеса виходить заміж?

— Я не чув. Гувернантку теж звільнили.

— Так? Чуєш, Яноше, мадам Маліпо вже більше не служить у пана Дорі.

— Не біда,— сказав Буттлер,— вона залишила свого заступника — мавпу.

— А-а-а, того шимпанзе?! Ще трошки, і його не стало б. Ви знаєте, що з ним трапилось? Щось надзвичайне. По сусідству з Дорі живуть Іжепі: дві старі діви з батьком. В одної з панночок, Анни, в спальні на вікні щоранку знаходили розквітлу троянду. Хто її приносить? По селу пішла чутка, що до Анни Іжепі хтось залицяється! Але той "хтось" мусить мати собаче серце, бо панночка Анна не спить і не їсть від щастя. Мов на голках сидить. Хто він, цей таємний залицяльник? Весь дім піднявся на ноги, всі чека ють, що ось-ось він появиться. Але той не приходить і не приходить. Вночі стояли на варті батра ки, візники, але жодної людської поста ті не бачили під вікна ми, а вранці на вікні, як завжди, знаходили троянду. Панночка Анна , щоб дізнатися, звідки приходить і куди йде її залицяльник, веліла увечері землю під вікнами посипати попелом. Мовляв, коли прийде милий, то на попелі залишаться його сліди. Ранком дивляться і бачать... Боже ти мій! На попелі залишився слід усіх п'яти пальців. "Ого! — здивувався візник. — Та цей пан босий ходить!" Але це було б ще півбіди. Подивилась куховарка, подивились Секереш, Койсої, Відак, ­ словом, усі домашні й сусідські жінки. Перезирнулись між собою, зблідли: "0 свята Маріє, Йосифе святий, поможіть! У нього ж немає п'ят!" І рознеслась по селу чутка , що квіти приносить молодший син чорта Вельзевула і відьми Дроми. Видно, він ще занадто молодий, у нього ще не виросли п'яти й кінські копита.

Ці плітки так обурили старого Іжепі, що він дав наказ одному безбожникові, старому солдату-пенсіонеру, який стеріг сад, щоб він убив негідника, хто б він там не був. Той послухався старого. Вночі сторож почув кроки під вікном і випалив у щось чорне. Пролунав страшний крик, хтось завив. Коли збіглись люди, то побачили, що під вікном валяється поранена мавпа пана Дорі. Нещасна панночка (бігме, жаль мені бідної!) від великого сорому занемогла — її почала трясти пропасниця — і досі не піднімається з ліжка. А мавпу ще й досі лікують: не заживає рана від пострілу і невдалої любові.

Жіга від щирого серця реготав.

— Чудово! Любовна драма в Олосреську! Навіть Янош засміявся і з іронією додав:

— Мабуть, шимпанзе когось наслідував. Але кого? Певно, він бачив ночами щось подібне вдома. Скомпонуй щось на цю тему, Жіго!

— А де мавпа діставала в цю пору троянди?

— Крала в теплиці.

— Ну і шельма ж! — засміявся Бернат. — Так, любов є любов! З нетерпінням чекаю, щоб побачитися з паничем шимпанзе.

— Тпру, — гукнув пан Тот, — ми майже вдома. Я, мабуть, тут зійду. Он дивіться, і жандарми стоять!

Дійсно, на краю села верхи на конях чекали їх жандарми комітатського управління — Єсенка і Кажмарі. Вони стояли саме на тому місці, де дорога розходиться: одна йде в село, а друга обходить його. Жандарми зайняли цю позицію, щоб студенти не надумали обминути села й поїхати просто на Поток. У селі на них чекав caм гостинний господар.

Жандарми зупинили візника, козирнули і заявили студентам, що вельможний пан фівсолгабіро шле їм привіт і, вже два дні з нетерпінням чекає панів-студентів у гості.

Пан Тот, гаряче потиснувши хлопцям руки, зліз із воза. А жандарми з боків оточили бричку і галоnом cyпроводжували її через село. Жителі села — молодиці, дівчата, діти — вибігали до прикрашених різьбленими тюльпанами воріт, як це завжди буває, коли селом проїжджає віз, запряжений четвіркою коней. Зрідка дехто, вітаючись, знімав з голови засмальцьований капелюх. Це були в більшості старики, які залишилися вдома , щоб нарубати дров, принести води, або нездібні до важкої польової роботи люди, що пораються біля хати, прополюючи на городі бур'яни. В ті часи селянин ще був покірним і любив панів: думав, що це вони дали йому землю — матір-годувальницю. Тільки пізніше довідався він про те, що, власне, він сам своєю працею годує панів. Є, очевидно, такі справи, які краще не знати.

В ті часи пан виступав у ролі опікуна і захисника селянина. Навіть ось що трапилося в Олосреську: коли хутровик Янош Урбан дізнався, що він походить із шляхти, дуже засумував. Урбан сам написав у комітатське управління, щоб його залишили в стані кріпака , бо він без опікуна не зможе прожити.

Звання шляхтича тільки тоді цінне, коли до нього додається четвірка коней. От і тепер мешканці Олосреська вітають чотирикінну упряжку, а не тих, хто на ній їде.

— Тепер побачать, що ми так їдемо,— озвався граф Буттлер,— подумають, що ми заарештовані.

Бернат хотів був щось відповісти, але помітив, що вони вже приїхали.

Ворота палацу пана Дорі із скрипом відчинилися; стрельнула гармата, видихнувши клуби диму. На другому боці пролунав другий постріл, від якого коні піднялись на диби.

— Куть-куруть, хлопці! — гукнув до них барон, махаючи солом'яним капелюхом.— А я вже думав, що ви повмирали.

Розділ одинадцятий

ДИВНІ ПРИКМЕТИ

Дорі зустрів студентів з рідкісною привітністю, ніби дуже знудьгувався за давно очікуваними давніми друзями (ця велика любов здавалась навіть неприродною}. Барон по-родинному обійняв їх, що в них аж кістки затріщали, і провів хлопців у відведені для них кімнати.

— Струсіть з себе дорожній порох,— порадив Дорі,­ хоч, правда , у нас немає чужих: ми тільки самі з дочкою. Дивним здалося, що Жігу він одвів у друге крило будинку, хоч і тут поруч були вільні кімнати для гостей, бо, як відомо, нікого, крім студентів, не було. Жігу дивувало також те, що в будинку майже немає челяді; безлюдним, сумним показався йому палац, зовсім як "проклятий замок" у казці.

Якісь тіні загадково тихо проносились по терасі, біля стовпа потягувався чорний кіт, вп'явши свій уважний погляд у студентів. З боку кухні появлялись якісь постаті, одна з служниць вийшла з мискою в руках і вилила з неї щось; потім у дверях появився білий куховарський ковпак, але тут же сховався. Всі обличчя були нові, незнайомі.

Дорі попередив гостей:

— Кінчайте чепуритися, зараз сядемо обідати.

Граф Янош попросив дозволити йому перед обідом написати додому кілька рядків. Листа цього відвезе кучер, як тільки нагодує коней.

— Може, якась біда трапилася з вами в дорозі?

— Ні, тільки щось згадалося мені.

— Ну добре, я трошки затримаю суп і пришлю письмові приладдя.

Новий гайдук приніс на срібному підносі папір, чорнильницю і незастругані гусячі пера; за звичаєм, перо повинен був застругати сам гість своїм ножиком.

Цей новий гайдук був незграбний, з неприємним обличчям. В його маленьких очах була прихована — правда погано — підлість, зрада; він був косий на одне око. Природа забула наділити його лобом: руде волосся починалося в нього зразу над очима. Його можна було б повісити за одну лише зовнішність.

— А гайдук, що був раніш, вже не працює тут? — спитав Буттлер.

— Я на його місці, — відповів новий гайдук глухим замогильним голосом.

Янош швидко накидав на папір кілька рядків дорогій Пірошці про свої почуття і думки, про те, що всю дорогу колеса брички вистукували "люблю, люблю, люблю".

"Зараз ми у пана Дорі, багато не можу написати, люба, кохана моя, бо вже просять до столу, а хотілось би сказати тобі так багато, багато! Зате увечері, перед сном, напишу тобі довгого листа".

Янош перечитав написане, і воно не сподобалось йому.

Закоханого можна пізнати по тому, що він не вірить у свої стилістичні здібності; у звичайних людей це не спостерігається. Зім'явши листа , він сунув його в кишеню, написав нового і швидко відніс кучеру.

По дорозі, в одному із закутків темного коридора , він зустрівся з баронесою Марішкою. Привітався, простяг їй руку; баронеса була бліда, погляд опущений, а руки холодні, як у мерця. Буттлер відчув, як її рука тремтить в його руці.

— Отже, ви все-таки приїхали,— зітхнула вона і відвернулась.

Йому це здалося дуже дивним, баронесі наче було неприємно, що вони приїхали.

— Та ми ж обіцяли приїхати, а справжній угорець дотримується свого слова.

— І часто розкаюється в цьому.

Буттлер здивовано глянув на неї: його трошки насторожив цей холодний голос, який приховано віщував біду, голос правди, що проти волі виривається з її серця.

Баронеса була одягнена в пошите з дорогої "помпадур-тканини" у дрібних квітках гарне плаття з закритим комірцем, з високою талією і складками через всю довжину.

Баронеса і сама відчула , що вона надто нечемна, і поспішно виправила себе:

— Я, знаєте, дуже рада, що ви приїхали. Мені так сумно тут.

— Що? Вам сумно в цьому веселому селі?

— Ну, ви самі побачите. Ви самі побачите. — І вона направилась до їдальні.

Через кілька хвилин всі вони вже сиділи за знайомим нам столом. Їх було четверо, бо шимпанзе все ще хворів. На столі було багато смачних страв і міцних вин. Барон Дорі спробував відкрити також свою бочку з анекдотами, але сьогодні він чомусь не міг як слід розповідати про свої різноманітні пригоди і жодного разу не попросив Марішку вийти. Помітно було, що якась похмура думка мучить його. Марішка уникала зустрічатися поглядом з Буттлером. З Бернато вона говорила уривчасто, соромливо. Вони вели розмову про насіння і розсаду квітів, про дерева і рослини.Бернат говорив жартома,·що молоді дівчата і в цьому не розбираються, вони взагалі нічого не розуміють. В їхньому селі, наприклад, є одна красива дівчина (тепер вона вже доросла панночка, невдовзі дамою стане) , якій вони з Буттлером подарували пташине яєчко, і що ж вона з ним зробила, дурненька ? Вона посадила його в землю і чекала , коли з нього виростуть пташенята.

Буттлер спаленів; обличчя його запалало, мов факел. Марішка уважно глянула на нього і зблідла ще більше.

— Пийте, студенти, пийте! — підбадьорював їх Дорі. — Тільки й нашого, що вип'ємо. Життя наше коротке, а перебування на тому світі довге. Пий і ти, Марішко! Я хочу, щоб у всіх був хороший настрій. Цокнись з Буттлером! Ану, подивлюся, чи вмієте ви цокатись так, щоб аж бокали дзвеніли.

Випили. Марішка цокнулась з Буттлером. Від вина її бліде личко розрум'янилось. З білої троянди вона зробилася червоною.

— Все можуть сказати мої супротивники, що їм тільки заманеться, але, що в моєму підвалі не знайдеться доброго вина, — цього навіть мій вoрoг не скаже! Покуштуйте ще оцього, червоного, мов гранат.

Звичайно, студенти покуштували й цього вина.

— А тепер, Гергель, подай золоті келихи, наповни їх старим токайським. Тепер перевіримо, хто з нас справжній мужчина.

З шафи вийняли дорогоцінні келихи з чистого золота.

— Цей посуд, оздоблений рубінами, одержав витязь Паль Дорі від Людовіка Великого*, коли вони разом воювали в Неаполі.(* Людовік Великий (1326-1382) — угорський король, який у боротьбі з феодалами добився укріплення в країні королівської влади) Гей, хлопці, і красива ж жінка колись пила з цього келиха, жінка з рубіновими вустами! Вона убила свого чоловіка. І келих цей забрали. Він належав колись знаменитій Йоганні... Випий з нього, графе Янош! Дві інші золоті посудини також мають свою історію. Одна з них належала колись Меньгарту Балашша. (Підозріле це золото, дідько його візьми, бо його світлість мав звичай чеканити золоті монети з мідних дзвонів) . Третю одержав мій батько в день хрещення від графа Вальдштейна. Взагалі, тепер Дорі одержують що-небудь тільки тоді, коли їх хрестять.

Граф Буттлер здригнувся, почувши, що на столі знаходиться чаша графа Вальдштейна*.(* Предком Вальдштейна був саме той Вальдштейн, або, як йоrо називав Шіллер, Валленштейн, якого в свій час в Егері заколов один із предків Буттлера. — Прим. ред.) Це зіпсувало йому настрій, і він вже не міг більше пити.

Дорі, видно, поставив собі за мету напоїти студентів. Але він не міг умовити хлопців, всі його підступи не допомагали. Даремно він заспівував старовинні підбадьорюючі застольні пісні, які розповідали про те, що наш прабатько, посадивши виноградники, говорив: пий, пий, сучий сину! Графа Буттлера не цікавила настанова Ноя, він рішуче відсунув бокал. Кубок Вальдштейна так впливав на нього, ніби це був череп з вишкіреними щелепами.

Нічого не залишалось, як встати з-за столу і вийти на терасу подихати свіжим повітрям.

Дорі, пропустивши вперед студентів, по дорозі шепнув Марішці:

— Кріпися, дочко моя, бо наближаються вирішальні хвилини.

— Він не захоче, — промурмотіла дівчина придушеним голосом.

— Саме тому треба кріпитись. Все поставлено на карту. Або виграти, або за гинути!

— Ой тату, мені дуже соромно.

Старому кров прилинула до голови.

— Замовкни! Раніш треба було посоромитись. А зараз нема чого говорити про сором. Іди до своєї кімнати і переодягнися.

Марішка слухняно схилила голову. Вона нагадувала гілку, що гнеться під вантажем власного плоду.

Дорі зробив кілька кроків слідом за нею, наздогнав її в тому проході, де вона перед обідом зустрілася з Буттлером, і сказав:

— Хай тебе не покидає сміливість, все мусить закінчитися якнайщасливіше. Такий багач — ласий шматок! Як він дістанеться тобі — справа другорядна. Люди спочатку поговорять, а потім перестануть.

— Ой боже мій, коли б швидше дожити до того!— До чого?

— Коли все це забудеться. .

— Не бійся! І в цих справах час — найкращий спільник. Ну, ти не боїшся?

— Не боюся,— простогнала дівчина, затремтівши як осиковий лист.

Старий пан пішов до студентів. Вони саме прощалися з кучером Іштоком, який, пообідавши і напоївши коней, збирався їхати додому.

— Не забудьте, дядьку Ішток, про листа!

— Хіба можна забути, мій юний графе?

Візок Бернатів виїхав з двору, слуги відразу ж із гуркотом зачинили обидві половини воріт і засунули важкий залізний засув.

Дивно. Звичайно ці ворота відчинені в чеканні гостей.

Незабаром почулося, як стукотів молоток біля хвіртки. Видно, і вона була замкнена.

Жіга Бернат багатозначно глянув на Буттлера , ніби кажучи: "Тут сьогодні повинно щось погане трапитися".

— Гергель, Герrель, поглянь, хто стукає біля хвіртки! Двір був зовсім пустий, жодного слуги не було видно: ні тих, що подавали на стіл, ні тих, що мили посуд; кучери, батраки, які ще недавно сновигали сюди-туди по двору, ніби кудись зникли. Час від часу зривався вітер, проносився по парку між деревами з дуже дивним свистом і зразу ж затихав, як затихає гучний гелгіт гусака, якщо раптово перерізати йому горло.

Гергель дуже неохоче, не поспішаючи, вийшов з їдальні, де він сумлінно трудився над прибиранням залишків вина. Видно, це прибирання мало свої вигоди, ­ біс би його забрав, те вино!

— Йди, хлопче, подивись, хто та м стукає біля воріт. Скажи: нікого вдома немає. Зрозумів? Сьогодн і я хочу з своїми гостями побути наодинці.

Жіга Бернат напружив слух і почув, що хвіртка все ж відчинилася. Цікаво, кого впустив гайдук, не зважаючи на заборону господаря?

Невдовзі на сходах почулися кроки: туп-туп, туп-туп. Жіга спостерігав за виразом обличчя пана Дорі — розсердиться він чи здивується, що гайдук впустив когось? Але прочитав на суворому обличчі старого вояки лише байдужість: видно було, що він знає, хто прибув.

Враз виринув чорний фетровий капелюх, показалося знайоме обличчя, за чорніла сутана — появився святий отець Сучінка своєю власною персоною.

Це вже не був той усміхнений священик, який ще не так давно почував себе тут як вдома, мов метелик на квітці; він наближався непевними кроками, з опущеним поглядом, як покірливий божий слуга; голос його був тихий, надламаний. Здавалося, що він відрікся від усякої земної суєти.

Низенько вклонився він всемогутньому панові господареві, а потім привітався з благородними паничами. Дорі навіть не подав йому руки, тільки вказав на стілець біля себе.

Жіга знову крадькома глянув на Буттлера і жестом висловив своє здивування: дивно все-таки, адже корчмар сказав, що Дорі заборонив священикові появлятися в його домі. Але Буттлер залишався сліпим. За всю дорогу по Земпленському комітату він нічого не бачив, крім своєї золотої обручки. І зараз він оглядав її і, звичайно, не звернув уваги на жести Жіги.

— Добре, що ви прийшли, отче,— сказав барон, дивлячись кудись убік,— розважайте мого молодого гостя Берната, поки я з графом Яношем про дещо поговоримо у моїй кімнаті. Ходім, Яніко!

Жіга неспокійно завертівся на стільці.

Барон обійняв Буттлера за стан і повів його темним і сирим коридором у канцелярію. Раптом кажан злетів із стелі і вдарив крилом по обличчі Буттлера.

— Ох, противний, як ти налякав мене!

"Нічого, ти ще не так злякаєшся!" — подумав про себе Дорі.

Він пропустив Буттлера вперед, і от вони опинилися в канцелярії комітатського начальника, яка була мебльована оббитими коричневою шкірою стільцями і диваном. На одній із стін висіла велика полиця, до стелі завалена різними документами. Біля вікна стояв стіл; на столі жовтіли дві свічки, календар і біблія; посередині стояло розп'яття, на якому присягали ті, що судились. Лютерани, присягаючи, клали руки на біблію, а коли її не було під руками, за необхідністю користувались "Сібіллою" — книжкою, що тлумачить сни, яка зовні дуже нагадувала біблію. (Зараз вона лежала розгорнутою на дивані ).

В кутку безладно валялись "corpus delicti"*: пістолети, бритви, коси, дрючки; під стіною лежала в'язанка різок з ліщини — найбільш діючі ліки проти всякого земного зла.(* Речові докази (лат.))

— Ну, от і моя канцелярія. Сідай, братику. Ось сюди, на диван. Непривітне, закурене приміщення, правда? Але бачиш, я тут добре себе почуваю. Правда, є і такі люди, які тут почувають себе дуже погано. Бо ж люди є різні. А втім, досить про це. Ось і сито з тютюном; бери, закурюй, братику, бо нам буде легше при тютюновому димі обговорити, обміркувати мій прекрасний план, який я розробив під час твоєї відсутності; я його сформував, як бджілка клітину у вощині, в яку після кладе мед. Хе-хе-хе, мед.

Розділ дванадцятий

ОЛОСРЕСЬКА ДРАМА

— Я вас слухаю, пане.

— Гаразд, але ще не розгорілась твоя люлька. Візьми другу, якщо ця не загоряється. Це справжня люлька, виріб славного Надя*.(* Надь — відомий майстер люльок в Будапешті приблизно в 90-х роках XVIII віку; його люльки продавались по 40-50 золотих, а в ті часи це були великі гроші.-Прим. авт.) Тепер вона коштує тридцять золотих. Дивись, як у неї шийка зігнута, які чудові лінії, а яка різьба, а як просвердлена! Шкода, що й такі люди, як Надь, теж помирають. Ну от, тепер вже горить. Про що я хотів тебе спитати? Ага, згадав. Якої, наприклад, ти думки про мене? Тільки правду кажи, як личить справжньому угорцю.

Хоча запитання здалось графу Буттлеру трохи дивним, він все ж відповів:

— Я вас вважаю дуже хорошою людиною.

— Такий я і є, саме такий,— сказав старий пан, притакуючи головою. — А тепер скажи, що ти думаєш про мою дочку?

Це питання здалося Буттлеру ще дивнішим.

— Про панночку? Я шаную і дуже поважаю баронесу.

— Знаю, синку. Ну, а як вона — красива, мила, га?

— Настільки, наскільки може бути красивою молода дівчина.

— Ну, а як, вона подобається тобі? Не дивуйся такому прямому запитанню: я ж людина військова.

— Безумовно,— відповів Янош, — чому б вона не подобалась мені?

— Ну, поки що все йде як слід. Угорці розуміють один одного з півслова; але чим більше сказати, тим зрозуміліше. Цікаво, що ти мені відповів би, коли б я тобі сказав: крутись-вертись, підкова, — ці студенти дуже припали мені до серця; рідко кого я так любив, як вас, хлопці; хіба що колись у Празі, коли я був старшим лейтенантом, полонив мене один студент... Правда, пізніше виявилось, що це була переодягнена молоденька герцогиня. Надіюсь, від вас я не можу чекати такої несподіванки.

— Ні, не думаю,— посміхаувся граф Янош.

— Ну, то давай повернемось до нашої справи, а ту історію про герцогиню я розповім увечері. Тож, коли б я сказав: з цих двох студентів я залишу собі одного, віддам за нього свою дочку і вшкварю таке весілля, що й мертві оживуть,— що б ти на це відповів?

Буттлер вирячив на барона неспокійні очі, намагаючись зрозуміти, серйозно говорить цей дивак чи жартує. Але, на велике здивування, обличчя в барона було серйозне, і видно було, що він нетерпляче чекає відповіді.

"Ні, це ж неможливо, нечувано,— думав Янош,— так пропонувати руку баронеси".

— Ну? — наполягав Дорі.

— Я сказав би вам, дорогий пане, що з свого боку — дуже вдячний за таке довір'я, але, на жаль, не можу ним скористуватися, бо ця обручка вже зв'язала мене навіки.

— Куть-куруть! — застогнав барон, ніби вкусила його змія.— Що це за обручка ?

— Днями я заручився з панночкою Горват,— відповів Буттлер із сяючим обличчям і машинально простягнув руку, надіючись, що Дорі почне його щиро вітати. Але сталося зовсім інше: барон весело зареготав.

— Заручився? Тільки і всього? А я боявся, що ти вже одружився з кимсь. Вже хотів був розсердитись на тебе, таким необдуманим кроком ти б мені всі плани поламав,— продовжував Дорі ніжним тоном,— але коли у вас тільки заручення було, це — дрібниця. Заручення — це тільки маленька прелюдія. Дурниця! Людина бачить красиве яблуко і каже: "Я його зірву, почищу, розріжу на частинки і з'їм". Але яблуко поки що продовжує висіти на дереві. Я ніяк не розумію, чому у цей час не могло статися так, що ця сама людина побачить яблуко на іншому дереві? І так як воно ближче висить, зірве його і вгамує ним свій голод. lntelligis-ne, amice?* (* Розумієш, друже? (Лат.))Голова в Буттлера гула , ніби в ній били дзвони на сполох; йому здалось, що кімната з меблями закрутилась перед ним, мов веретено.

— Ну, не відповідаєш? Що ж ти скажеш на це?

— Нічого.

— Як це треба розуміти?

— Так, як я вже сказав. Я заручений і наречену свою люблю більше власного життя.— Потім, підвищивши голос, додав: — І взагалі я не розумію вас і ваші жарти.

— Отже, ти з власної волі не одружишся з Марішкою?

— Ніколи!

Янош підвівся і попрямував до дверей.

Барон стрибнув, як рись, і перегородив йoмy дорогу.

— Ну-ну! Не спіши, синку. Сядь-но на своє місце. Коли лисиця схопила півника, то вона вже не випустить його. Ти знай, — і голос його став грізним, — коли ти не одружишся з Марішкою з доброї волі, то вона стане твоєю проти твоєї волі. І не пробуй протестувати, дорогий хлопчику! — Він вхопився за гудзик Яношевого піджака і знову став ласкавим; м'яким, улесливим голосом він продовжував: — Бачиш, цього тобі не минути. Не спричиняй прикростей тому, хто за кілька годин стане твоїм улюбленим тестем.

Буттлер вирвався з його рук.

— Але, пане, це вже занадто! — крикнув він сердито.— Я не думав, що ви свою гостинність можете поєднувати з такою безтактністю. Ні хвилини більше я не бажаю бути у вашому домі. Прощавайте! — І він рвонув двері канцелярії, щоб негайно покинути господаря.

Але з глибини темного коридору гаркнули два грубих голоси:

— Назад!

Двоє озброєних жандармів, Єсенка і Кажмарі, стояли в дверях; їхні рушниці забряжчали, вдарившись об кам'яні плити, і зразу ж повернулись дулами на Яноша.

Буттлер, смертельно блідий від розпачу, позадкував у кімнату.

— Що це значить, пане? — запитав він повним гідності голосом. Очі його метали блискавки.

— Таж я казав тобі, серденько, не супереч, — заспокоював його барон ласкавим, підбадьорюючим, привітним голосом, яким умовляють дітей. — Бачиш, що виходить, коли не слухаються старших?

— Ви знаєте, що ви чините насилля?

— Знаю, мій дорогий хлопче.

— А чи знаєте ви, що я вже повнолітній і, як магнат являюсь членом угорського парламенту?

— Цього я ще не знав, але я дуже радий, що ти став повнолітнім.

— Яке ви маєте право мене затримувати? Це вам так не минеться.

Але навіть і ці його слова не вивели Дорі з флегматичного стану.

— Можливо, але, знаєш, намісник далеко звідси і діє дуже повільно. А імператор живе ще далі, а голова його варить ще повільніше. Якщо хочеш знати, доля — більший пан, ніж імператор і намісник: вона і над ними панує. І тому краще буде, якщо заспокоїшся, хлопче, і з любов'ю кинешся мені на шию; тим більше, що це тобі доведеться зробити рано чи пізно.

Буттлер з великим задоволенням краще кинувся б на цю людину, щоб зубами розірвати її на шматки, ніж обійняти їй шию. Його груди високо здіймались, у скронях стукотіло, і він з дикою люттю рвонувся до Дорі.

— Я задушу тебе, помреш у моїх руках! — прохрипів Янош з налитими кров'ю очима.

— Ну-ну, не кричи, не гарячись! Ого, мій маленький хлопчику! Ти мов роздратований дикий кіт! Я ніколи навіть не повірив би, що віддам свою дочку за такого чоловіка.

І низенький присадкуватий Дорі так схопив Буттлера за руки, що той не зумів навіть ворухнутись: ніби кліщами стиснув їх. Потім ласкаво підштовхнув його до крісла:

— Бачиш? Нічого з цього не вийде. Що ти цим досягнеш? Краще буде, якщо підкоришся і зробиш задоволену міну. Але у тебе очі налиті кров'ю! В такому вигляді ти навіть некрасивий. Коли тебе таким побачить Марішка, то, їй-богу, з нею теж трапиться біда. І це все звалиться на мою голову. В тебе і краватка розв'язалась. Опорядися хоч трохи перед урочистим обрядом.

Буттлер від безсилля тільки скреготав зубами. А слова "урочистий обряд" потрясли все його єство.

— Перед яким урочистим обрядом? — спитав Янош хриплим голосом, дивлячись здивованими очима на барона, який, нагнувшись, збирав на підлозі розкидані "corpus delicti" — гостре, рубаюче знаряддя — і складав його до великої шафи. Закінчивши роботу, він повісив на шафу великий замок.

— Е, і дивний же ти! Тобі все ще не зрозуміло? Таж перед весіллям, дитино моя, перед шлюбом. Ти бачив священика? Він уже тут.

Але замість страху це неймовірне зухвальство викли­ кало в Буттлера надію на порятунок. (Дивний механізм — людський розум!) "Дурниця,— думав він,— шкода навіть думати про це. Адже Угорщина знаходиться в Європі... Зрозуміло, звідки вітер віє! Це, мабуть, підступи Міклоша Горвата, який хоче востаннє випробувати мою любов до Пірошки. Вони, певно, приятелюють з Дорі і, знаючи, що я зупинюся тут на один день, написав другові листа про заручини й попросив, щоб той випробував жениха". Ця думка здалась йому настільки правдивою, що Яношу зразу стало соромно за свою попередню поведінку.

— З цього нічого не вийде,— відповів він майже спокійно.

— Чому?

— Бо, коли священик спитає: "Чи любиш ти цю дівчину?" — я відповім: "Не люблю". Я скажу, що люблю іншу.

— У священика в вухах буде вата, дитино моя, повір — вата.

— Припинімо цю комедію, бароне; знаю, що ви тільки жартуєте зі мною: хочете випробувати, чи справді я люблю свою наречену. Можете відповісти моєму майбутньому тестю, що ніяка пекельна сила зі всіма чортами й ніяка сила на землі не зможуть мене відвернути від Пірошки.

Хитрий старий лис відразу відчув ситуацію, зрозумів, що думає Буттлер. Він· побачив, що ласкою нічого не доб'єшся, а тому задумав скористатися з помилкової думки Яноша, щоб добитися свого.

Дорі прикинувся дуже здивованим, як людина, якій заглянули в карти і яка намагається швидко виправити становище з незграбністю, спеціально розрахованою на глядача.

— Що ти, що ти! Як ти міг таке подумати? Щоб я з моєю тупою головою перевіряв для твого тестя багатого зятя?? Адже ми з ним за цей час навіть не розмовляли, слово честі.

Та обставина, що Дорі намагався заперечити підозріння, ще більше переконала Буттлера в правоті його догадки. "Може, й не говорили, а лише листами обмінялись".

Тепер уже Буттлер почував себе сильнішим.

— Ану, лишень, спробуйте. Подивимось! Але я вас попереджаю, пане, що з цього вийде великий скандал: я буду битися, кусатися, опиратися. Я не дозволю робити з себе посміховище.

Іштван Дорі здивовано знизав плечима.

— Розумним тебе я не міг зробити, зроблю хоч смішним.

Він узяв зі стола срібний дзвіночок і подзвонив. Маленьке брязкальце забряжчало різким і, разом з тим, сумним голосом; здавалося, пролунав голос душі.

Щойно затих звук дзвіночка , як з двох боків клацнули в замках ключі і двері розчинилися. Буттлер вхопився за голову, ніби побачив страшний сон. З одних дверей вийшла смертельно бліда баронеса Марішка, ніби тільки піднялася з могили; вона була одягнена в біле шовкове плаття, фата її сягала землі; у волоссі біліли конвалії... Марішка тремтіла всім тілом, можна було чекати, що вона от-от упаде. За нею слідом ішла стара жінка і підбадьорювала її.

— Не бійся, моє серденько баронесочка , все це і ми переживали: і я, і твоя мати; це тільки початок і кінець такий неприємний , а те, що між початком і кінцем,­ nриємне.

З дверей навпроти вийшов священик, одягнений по­ церковному, теж блідий, мов злочинець перед стратою. З-за його плечей показалась огидна фігура гайдука.

"Священнослужитель в церковному одінні?" Вся кров захолола в жилах у Буттлера . Тепер він ясно бачив, що це вже не жарти. Піп не одягне ризи для дешевого жарту. Тут готується злочин, страшний злочин!

Він знову кинувся до дверей, що вели в коридор, і рвонув їх з одчайдушною силою.

Двоє озброєних жандармів, як і раніше, стояли тут. Знову прозвучало: "Назад!" — і дві рушниці, схрестившись, перегородили йому дорогу.

— Ви знаєте, хто я? — крикнув Янош і відтиснув їх назад.

— Так, знаємо його світлість граф Буттлер.

— Пропустіть мене, бо я вас у тюрмі згною, падлюки!

— Не можна, пане граф. Назад, тільки назад!

— Я маю сім маєтків, я дуже багатий, кожний з вас одержить від мене по одному селу, пропустіть лише! Шахраї перезирнулись. Їм одержати село — справа хороша , це дуже заманливо, однак лава пана Дорі, на якій він палицями січе грішників, — неприємна штука. Обіцяні села поки що далеко, а лава дуже близько — на дворі чи в клуні.

І вони схопили бідного Яноша, підняли, мов пушинку й понесли до кімнати; він кусався, а коли його несли через поріг, ногами вперед, він, використавши останю можливість, з усієї сили на повні груди закричав:

— Жіга, Жіга! Жіга Бернат, іди сюди, допоможи! Кам'яні стіни вологого коридора посилили розпачливий крик і рознесли його по безлюдному будинку. Людські серця були тверді, безжалісні, і одне каміння готове було служити йому.

Жандарми поклали Буттлера посеред кімнати й вийшли. Марішка відвернулась до стіни. Вона не могла дивитися на це видовище. Їй було дуже соромно, вона ридала .

Буттлер тремтів, мов у пропасниці, з чола струївся холодний піт; він підняв кулак і погрозив священикові і барону:

— Гей, слуги бога і короля! Те, що ви тепер робите зі мною, це — ганьба, злочин неймовірний, і я як угорський дворянин протестую проти цього ім'ям бога і короля!

Барон холодно посміхнувся, присів до письмового стола, відкрив шухляду, вийняв з неї заряджений пістолет і, помахавши ним у повітрі, сказав, ніби жартуючи:

— А тепер приступимо до справи, а в кого слабкі нерви, того я цією іграшкою заспокою.

— От вам мої груди, стріляйте, — почав благати граф Янош таким знеможеним і жалісливим голосом, від якого навіть старий вояка здригнувся. — Будьте милосердні, адже я вам ніколи нічого поганого не зробив.

Пістолет у руці барона затремтів. Принаймні так стверджував другого дня перед слугами гайдук Гергель, який з цікавістю стежив за подією. Але старий фарисей тільки головою похитав.

— Ну, хіба я дурний, щоб стріляти у свого зятя?.. Мені тільки цього й бракувало! Дорогий синку, хіба ти мене вважаєш такою поганою людиною?

При цьому він моргнув попові. Той зробив кілька кроків уперед. Хриплим, але грізним голосом Буттлер урочисто заявив священикові:

— Коли ви слуга бога, а не сатани, відійдіть геть! Все, що тут робиться, я проголошую недійсним. Цю дівчину я не люблю ні тілом, ні душею. Присягаю перед богом.

Дорі ледве помітно махнув рукою.

— Лари-фари! Пане священику, будь ласка, починайте обряд.

В ті часи вінчальний обряд здійснювався за кодексом Пазмані*.(* Петер Пазмані (1570-1637) — архієпіскоп Естергомський, єзуїт, глава контрреформації в Угорщині, ідеолог войовничого католицизму)Згідно з цим кодексом, написаним старою угорською мовою, тим, що одружувались, задавали безліч запитань. Але нема правила без винятку, і тому деякі священики дотримувались цього, а інші — ні.

— Твоє ім'я,— спитав пан Сучінка глухим придушеним голосом, повернувшись спочатку до Буттлера, потім до баронеси.

Буттлер нічого не відповів і з презирством відвернувся. Слова баронеси злетіли з її вуст тихо, ніби бджілка крильцями загула:

— Марія Дорі.

Священик не звернув уваги на те, що Буттлер не назвав себе. Ще менше здивувались свідки, бо вони нічого не чули: в обох вуха були щільно заткнуті ватою.

Святий отець, ніби все ішло гладко, продовжував обряд. Повернувшись до Буттлера, він спитав:

— Прошу тебе іменем твоєї християнської віри, скажи правду, чи не обіцяв ти комусь одружитися, крім цієї чистої особи, що стоїть поруч тебе? Чи не давав ти обіцянку іншій, що хочеш вибрати її своєю дружиною?

— Так, так, обіцяв! — закричав Буттлер громовим голосом, який, певно, і крізь вату було чути.— Тільки цій особі, що стоїть рядом зі мною, я таких обіцянок ніколи не давав. Так, я дав обіцянку Пірошці Сільваші Горват, що одружуся з нею і буду їй вірний до смерті. Присягаю перед богом і пресвятою богородицею, що тої обітниці я ніколи не зраджу, ніколи!

Святий отець, здавалось, і цього не чув. Повернувшись до Марішки, він задав їй таке ж запитання. Лише замість "чистої особи" сказав, у відповідності з ритуалом, "благої особи". Слово "благий" відносилось до чоловіків.

Марішка ледве чутно видихнула "Ні".

— Чи любиш ти цю чисту особу? — знову звернувся до Буттлера.

— Ненавиджу, — відповів Буттлер твердим, мов сталь, голосом.

Дівчина хиталась від страждання; старий, помітивши це, поспішив до неї.

— Ой тату, помираю, ой тату, що ти наробив? — задихаючись, прошепотіл а вона і впала йому на руки.

— Потерпи хоч ще одну хвилину, і все буде добре. Відповідай "так". Візьми себе в руки, моя дорога крихітко. Ну, відповідай, відповідай! (Піп якраз звернувся до неї з таким самим запитанням) .

— Так.

— Ти хочеш її взяти за дружину?

— Ніколи, — відповів Буттлер.

— Ти хочеш стати його дружиною?

— Хочу, — ледве жива, сумно відповіла Марішка. Священик знову звернувся до Буттлера:

— Ще раз закликаю тебе іменем твоєї християнської віри, скажи правду, чи нема є між вами родинних зв'язків чи чогось іншого, що перешкодило б вам стати до шлюбу?

— Ти, отче, прекрасно знаєш, що є між нами. Великий злочин між нами,— дика лють опанувала Буттлером.— Коли б я не бачив на тобі священного одягу, я загнав би всі слова тобі назад в горлянку і ними задушив тебе. Але продовжуй почату комедію, з цього все одно нічого не вийде. В Угорщині ще існують закони! Сказавши це, він сів до стола і, намагаючись здаватись байдужим, почав набивати люльку.

Священнослужитель кусав губи, але мовчав.

— Закінчуйте, закінчуйте церемонію, — підганяв його Дорі.

Але залишилося ще "Bened ictio annulorum"*, і Дорі вийняв з кишені дві обручки й передав їх священикові.(* Обряд освячування обручок при одруженні (лат.)). Той поблагословив обручки й передав їх молодим, щоб вони наділи їх на пальці. Буттлер взяв обручку так незграбно, або краще сказати, так влучно вдарив нею об стіну, що вона, відлетівши, вдарила по лівій скроні куховарки Сіманчі, яка була закликана сюди як свідок. Скроня зразу посиніла, і на ній вискочила гуля завбільшки з талер. Сіманчі несамовито заревіла від болю і, взявшись руками в боки, готова була піти в наступ на Буттлера. Але Дорі, злякавшись, витяг з її вуха вату й почав нашіптувати: "Не кричи, стара, ми тебе вилікуємо. Тобі ще, певно, не доводилося бувати на таких весіллях, де шпурляють золотом".

Як бачимо, церемонія з обручка ми також пройшла не зовсім вдало. Але нічого, це була тільки формальність. Ні священик, ні свідки не були педантами. А Буттлер вважав, що його протесту було досить, щоб ніхто не сприйняв комедію за щось серйозне. Він уже почав на все це дивитися як на забаву, що варта сміху. Це ж надзвичайна пригода! З яким захопленням і страхом слухатиме його розповідь маленька Пірошка! Вістка про цю історію облетить весь світ. Про нього говоритимуть, як про загадкового Каспара Гаузера або про відомого герцога Букінгема, якого викрала леді Дадлей. (Правда, коли наймані бандити викрали герцога вночі просто з ліжка і привели його до леді босого, в нижній білизні, ніжна леді крикнула: "Так он він який! Заберіть його з моїх очей і віднесіть назад!")

Настала черга "Bened ictio nuben tium"*(* Церемонія запису шлюбу до метричної книги (лат.)). Почало сутеніти, предмети й обличчя потопали в сірому присмерку кімнати. Вечірній вітер бавився листками липи, що росла під вікнами, — тіні їхні стрибали по стіні.

Гергель вийшов до сусідньої кімнати і, повернувшися з запаленими свічками, поставив їх на письмовий стіл. Потім ще раз вийшов і приніс велику книгу. Двері за собою він замкнув. З коридора почулися вигуки, сварка , якась метушня, біганина. З уривків слів можна було здогадатись, що це Жіга Бернат свариться з жандармами, які не хочуть його впустити.

Священик дав знак очима пану Дорі, що вже підходить черга до copulatio* (* Обряд з'єднання рук молодих освяченняіх під єпітрахіллю (лат.))(Отже, і по дорозі до райських воріт треба пройти декілька інстанцій) . Дорі підійшов до Буттлера, став поряд і знову почав медовим голоском умовляти його здатися нарешті. Буттлер мовчав. Він спокійно, мов турок, смоктав дим із люльки й випускав його великими кільцями, намагаючись підкреслити байдужість до всього, що тут відбувається. Але пану Дорі не потрібне було примирення Буттлера. Віи уже навіть не вірив у це; тільки загравав, щоб у потрібну хвилину схопити Яноша , обезсилити його і з'єднати його руку з рукою Марішки під єпітрахіллю.

Буттлер намагався вирватись, але марно. Дорі так міцно тримав його руки своїми, схожими на кліщі, пальцями, що той не міг навіть і ворухнутись.

— Ну, ну, синку, не сичи, не дмися! Все одно це тоб і не допоможе.

Ці слова дуже розлютили Буттлера, і, коли Дорі випустив його руки, він з усієї сили так вдарив його кулаком у груди, що старий вояка похитнувся. Скрегочучи зубами, Янош збирався кинутися на священика , який стояв з розширеними від страху очима й бурмотів заклинання. На щастя, Дорі опам'ятався й несподівано швидко схопив "жениха" ззаду. Зав'язалась боротьба, почалась штовханина. Нарешті граф, і без того слабий, звалився в шкіряне крісло.

Тим часом бридкий Гергель підійшов до тітки Сіманчі і сказав їй на вухо, вишкіривши зуби, мов собака на місяць:

— Видно, бабусю, пани повинні були нам і очі заліпити чимсь.

— Заліплять, — відповіла йому, посміхнувшись, стара жінка , — я тобі наперед кажу, що це дешево не обійдеться. Те, що ми тут бачили, синку, варто золота й срібла.

Тепер уже й сам Дорі втратив терпіння. Роль ката і борця зовсім виснажила його. Хриплим голосом він шепнув святому отцю:

— Швидше, швидше, бо зараз дочка знепритомніє.

Aлe вже не треба було боятися непритомності, у неї градом покотилися сльози, а від цього їй стало легше.

Вона кинулась на диван і плакала, гірко ридала , наче серце виривали з її грудей.

— Де книга? — спитав священик.

— Гергель, книгу!

Дорі сам кинувся за ручкою і чорнилом і стояв на варті, поки піп заносив у метричну книгу імена одружених.

— Ну, тепер цього й кіт не видряпає! — сказав барон з неприхованим задоволенням, глянувши одним оком на Буттлера, чи не збирається той, напруживши останні сили, стрибнути й розірвати на шматки цей фальшивий документ.

Але Янош був настільки виснажений, що його нерви відмовились йому служити, душа надломилась, у збудженому мозку метушились хаотичні думки: його скляні очі нерухомо, апатично дивились на відчинені двері, з яких один по одному виходили люди й розходились хто куди. Так, розходились дійові особи цієї незабутньої інсценівки.

— Погано ми все влаштували,— сказав священик, звернувшись до Дорі, коли вони опинились в темному коридорі.— Його потрібно було напоїти. Ох, важко було з ним! Але я своє зробив. Ви не можете мені доріка­ ти. Можливо, за це доведеться розплатитись посадою священика, а можливо, й до тюрми попаду; жаль тільки, що м и не зовсім добре влаштували цю справу.

Дорі ляснув пальцями.

— Це ви залишіть на мене, domine reverende* (* Преподобний отче(лат.)). Це вже моя справа. З них ще така парочка вийде, ось побачите, що аж серце радіти ме!

— А свідки надійні?

— Ще б пак! Два запеклих бандити, яких я, коли захочу, можу в кожну хвилину віддати в руки ката.

Хвилини, довгі хвилини пройшли, перш ніж Буттлер опам'ятався від своєї летаргії й забажав вийти. Він дуже здивувався, що двері замкнені, навіть і ті, що вели до коридора. Він почав грюкати в усі двері, але ніхто не озивався, ніхто не підходив. Він відчинив вікно, але воно ззовні було загратованим. Тікати було ніяк. Після всього того, що трапилося, ставало незрозумілим, чого вони ще від нього хочуть? Мабуть, ще до чогось готуються. Це невідоме. непевне, мучило його більше, ніж щойно розіграна комедія шлюбу, який все одно розірве церковний суд. Зрозуміло, цей шлюб жодної хвилини не буде правомочним. Але що вони ще готують для нього! Невідомість примушувала знову його думати і розбурхала вже й без того дощенту наповнене великим горем серце. Але й проти цього є ліки: він упав на коліна і почав молитися, не ніжно, не пристрасно благаючи, а жаліючись, стогнучи: "Боже мій, боже мій, чим я завинив перед тобою, що ти такий немилосердний до мене, боже? Адже я тебе люблю, я весь твій, я йду по твоїй дорозі, а ти безжалісно караєш мене". Враз він відчув, як кольнула його в серце страшна погроза : "Гріхи батьків ваших відпокутуєте до сьомого покоління". Він гірко зітхнув:

"Гей, Буттлер, Буттлер, мій старий предку, навіщо було тобі заганяти кинджал у того чесного Валленштейна ... За кого? Заради імператора? Поглянь тепер на свого внука ... Поглянь на мене!"

В цю хвилину хтось зазирнув у вікно. Але це був не предок Буттлера, а Гергель, який постукав і просив відчинити.

— Його світлість пан барон просить його світлість пана графа залишитися на ніч у цій кімнаті. Вам принесуть сюди вечерю і тут приготують для вас ліжко. Ранком ми всі будемо до ваших послуг, а вночі, сказали, ви повинні тут побути.

Буттлер посміхнувся, низько вклонився і відповів:

— Скажіть його світлості пану барону, що я низько кланяюсь і залишуся тут, хоча б тільки тому, що іншого виходу в мене нема . І передайте пану барону, що я бажаю йому спокійної ночі.

Далі він присів до стола і почав писати дуже довгого листа Пірошці, який починався так: "Уяви собі, дорога моя, щастя моє, який дивний випадок довелось мені пережити сьогодні. Тільки не лякайся: дякувати богові, я живий і здоровий. Напишу тобі все так, як воно було..."

Розділ тринадцятий

ЙОЖІ ВІДОНКА

Коли Дорі запросив до своєї канцелярії Буттлера, який нічого не запідозрював, священика він залишив розважати другого студента. Невдовзі між двома вченими мужами почався палкий диспут.

Вони говорили про дивну моду, поширену тоді серед шляхтичів комітата Земплен та інших комітатів. Ця мода полягала в тому, що представники шляхетських родів Верхньої Угорщини розмовляли трьома мовами: німецькою, угорською і словацькою, а двома — угорською і словацькою — як правило.

Ну, і ці дві мови вони використовували для своєї вигоди. Коли шляхтичі жили в словацькому селі, то розмовляли по-угорськи, щоб челядь не розуміла їх, а в угорському селі розмовляли по-словацьки.

— Якщо не зміниться цей звичай, угорська мова зовсім зникне,— обурювався молодий Бернат.

Священик негайно став на захист словацької мови і взявся доводити per longum et latum*, що Арпади** розмовляли по-словацьки.(* Дуже широко і довго (лат.). **Арпади — перша князівська, а пізніше королівська династія в Угорщині (з кінця ІХ в. до 1301 року). Родоначальником її був князь Арпад (890-907), який об'єднав під своєю владою сім угорських племен). Він додав, що якраз на цю тему він пише вчений трактат, який збирається надіслати в село Банячку на рецензію панові Ференцу Казінці.

Пан Жіга нечемно відповів:

— Ну, що ж, надсилайте, він не викине вашого трактату за вікно: йому папір теж потрібен.

Піп не піддався, він доводив, що древні угорці, прибувши на нову батьківщину***, не привезли з собою достатньої кількості жінок свого племені й їхніми дружинами ставали світловолосі словачки.(*** Мається на увазі переселення мадьярських (угорських) племен, які перекочували в середині V в. з своєї прабатьківщини — Приуралля — в чорноморські степи, де вони жили до ІХ віку. В 895-896 роках угорські племена під керівництвом Арпада проникли через Карпатські перевали на Тисо-Дунайську рівнину і осіли на території, яка в основному співпадає з межами сучасної Угорщини). Вони і внесли в угорську мову словацькі найменування речей домашнього вжитку. Цілком можливо, що їхні діти не розмовляли мовою батьків, які майже весь час проводили в сідлі в загонах Лехела та Ботонда****, а розмовляли мовою матерів.(**** Лех і Ботоид — ватажки бойових дружин, які робили спустошливі напади в першій половині Х в. на країни Західної Європи і Балкан).

Можливо, в окремих випадках так і було, але тільки серед простого люду. Самі ж Арпади ніколи не могли відмовитись від своєї старовинної мови.

— То чому ж свої комітати Ноград і Чонград вони назвали по-словацьки Новіград і Черноград? І навіть свою резиденцію називають по-словацьки — Вишеград?

Бернат сердито замахав руками.

— Неможливо, щоб так було. Певно, народ ще раніше назвав ці місцевості; а королі залишили старі назви, бо угорці завжди мирились з усім. А коли сказати правду, преподобний отче, то іноземні священики посилено крутилися біля нашого святого Іштвана* і насаджували йому чужі, вигідні їм, політичні ідеї, догми, як, наприклад, цю: "Народ, який говорить тільки на одній мові,­ слабкий народ".(* Іштван І (997— 1038) — угорський король, який впровадив християнство в Угорщині). Таке тільки піп міг вигадати. Король за ними повторив, а нащадки це вже прийняли за святі слова.

Преподобний отець скипів:

— У свій час ті слова були мудрими, а сьогодні вони, можливо, втратили свій грунт; тепер не ті обставини. А втім, це говорив не я, а святий Іштван; я відносно цього дотримуюсь іншої думки. Але те, що я доводжу, ­ істинно. Немає ніяких сумнівів, що Арпади у свій час розмовляли по-словацьки. Замки міг назвати народ, але імена дітей при хрещенні вибирають самі батьки. Герцогам давали словацьке ім'я Бела. Але ім'я Бела ніщо інше, як Альберт у перекладі на словацьку мову. Альберт, аlЬа equale, тобто білий, по-словацьки — Бела.

Студент Жіга ще більше розсердився.

— Від вас, попів, треба назавжди забрати чорнило й перо. Бо ви все можете перекрутити, сфальсифікувати. Бідна наша історія, як ви її спотворили ще в часи її дитинства, коли ви, попи, займались цим. Прикладом може служити король Кальман**.(** Кальман (ІО95-1116) — угорськні1 король з династії Арпадів. В період його царювання Угорщина досягла великої могутності, відстоявши і свою незалежність від зазіхань германських завойовників і папи римського). За те, що він боровся проти забобонів і поширював освіту серед народу, йому приписали, що він начебто був горбатим.

— Ви, паничу, протестант?

— Протестант.

— Ну, тоді все зрозуміло.

— Так, для вас усе зрозуміло,— з іронією кинув йому Жіга,— мабуть і те, чому попи зробили Кальмана горбати м.

— Коли це неправда, то докажіть, пане, що у нього була пряма спина .

— Це дуже просто і зрозуміло без всяких доказів. Якби він не мав хорошої постаті, його б не обрали ватажком військ хрестоносців. Навіть не можна уявити собі, щоб у ті часи ватажком обрали горбатого, коли тільки фізична сила і красива зовнішність могли імпонувати військам. Хоч багато води протекло в Дунаї з того часу, а цісар не хотів прийняти в армію Євгенія Савойського, бо принц був невродливим. Просто не хочеться вірити, що історики, позбавлені найменшої логіки, і досі користуються цими дурними попівськими вигадками і приймають їх всерйоз.

— Паничу, ви великий ворог духовного сану!

— Я проти семінарій, що виховують попів такими брехунами.

— А я проти світських шкіл, що виховують вас такими грубіянами.

Це ви мені натякаєте?

— Як хочете, так і розумійте.

— Я попрошу ...

Суперники стояли віч-на-віч, мов два розлютованих індики. Очі в священика метали іскри, губи нервово тремтіли (безвусі губи багато чого виказують) . У Берната кров закипіла в жилах, він ледве стримувався, щоб не вилити своєї злості на попа. В цю хвилину на вшпиньках увійшов у кімнату Гергель і шепнув священикові на вухо:

. — Вже починається. На вас чекають.

Іскри зразу ж погасли в його очах, він став білий , як стіна , і поспішно вийшов слідом за гайдуком.

Жіга дуже здивувався. Вже починається? Що починається? Дивно, в цьому будинку все оповито якоюсь таємницею, вона всюди відчувається. Таємниця заховалася в листях дерев, вона проноситься в повітрі, вона здіймається в синьому димі, що валить з комина хатинки городника ... Ет, дурниця! Все це від поганого настрою. Чом у ж Яноша так довго немає? Про що в них така довга розмова? Може, піти до нього? Але цю думку він швидко відкинув: негарно перебивати розмову.

Він ще якийсь час посидів на терасі, чекаючи, що хтось прийде. Але ніхто не показувався, нікого не було видно. Від хати городника доносився неприємний запах. Що за дідько?!

Жіга подивився в бік хати і, побачивши скляні трубочки на підвіконнях, зразу зрозумів, звідки йде неприємний запах. "Ага, он у чому справа! Тут топлять лій для свічок". У скляних трубках був розтоплений воловий жир. Так колись робили свічки. Скляна трубка мала отвори з двох кінців. Нижній отвір був настільки малий, що міг пропустити лише тоненьку нитку, яка зав'язувалась на вузлик, який щільно за кривав собою отвір. Через верхній отвір у трубку наливали розтоплений лій. Рідина захолоне, і свічка готова. Отже, це робилося дуже примітивно; але коли наші діди вперше довідались про те, що якийсь поляк Камінський зробив цей винахід, то з великим захопленням говорили: "Ну і голова у нього!" Скляні трубки виносила з хати дочка городника і, тому що на підвіконнях вже не було місця, ставила їх просто під хатою.

Навпроти майбутніх свічок сидів білий кудлатий собачка і з філософським спокоєм дивився то на скляні трубки, то на людину, що лежала під гарячим сонцем на розпростертій шубі й закушувала салом. Собачка дивувався. Людина їла сало, а воно знову появлялось у скляних трубочках (бо жовта рідина швидко застигала і набирала кольору сала ) . Це, певно, примусило собачку замислитися, і він водив поглядом то в один, то в другий бік, мов хормейстер під час репетиції. Він так захопився цим надзвичайним видовищем, що навіть не звертав уваги на рій мух, які дзижчали навколо нього.

— Бернат збагнув весь комізм цієї сцени, посміхнувся і подумав: "Цей собака теж рознюхує таємниці, хоча це дуже проста річ. Я сам опинився в подібній ситуації, бо не розбираюся в тому, що навколо мене відбувається". Бернат глянув у бік розпростертої шуби. Людина, яка досі їла сало, побачивши його, від здивування випустила з рук ніж і сало.

— Жігочко, младі пане! Оце так зустріч! —почулась знайома словацька говірка .— Як ви потрапили сюди, куди й ворон не залітає?

Бернат тільки тепер упізнав, хто стоїть перед ним. Це ж син їхньої куховарки Відонки, Йожеф Відошка.

— Що за дідько? Це ти, Йожко, "на всі руки майстер"? Краще ти мені скажи, що ти тут робиш? Наскільки мені відомо, ти прцюєш столяром в Уйгелі.

— Я і столяр і все, що завгодно. А тут я великий пан — сало їм, жиром запиваю. Ну, як живе-поживає і що робить моя дорога мамуня?

— Жива й здорова. Смачними обідами годує нас. Якби знала, що ми з тобою зустрінемось, певно, прислала б тобі гостинця.

— Навіщо він мені? Я тут їм печеню і запиваю вином, їм скільки влізе. Та яким вином! Токайським! Живу, мов у Христа за пазухою...

— Невже ж ти городником зробився?

— Ну, що ви! — образився Йожка і знову розлігся на шубі, підперши голову руками.

— Скажи без жартів, чим ти займаєшся тут?

— Чекаю.

— І більше нічого не робиш?

— Нічогісінько, тільки чекаю. Але це теж нелегко. (Позіхнувши, він знову взявся за сало) .

— І чого ти чекаєш?

Молодий Відонка таємниче примружив очі.

— Вечора.

— Вечора? Для чого?

Йожі Відонка хитро посміхнувся.

— Хе-хе-хе, про це якраз і не можна говорити. Правда ж?

3 цим запитанням він уже звернувся до глечика, що стояв біля його ніг, наполовину схований у кущі смородини. Відонка потягнувся до глечика і, зробивши кілька ковтків, прицмокнув язиком від задоволення і поставив глечик на місце.

— Це винце з тисяча вісімсот третього року.

— Бачу, Йожі, тобі щастить. Скажу твоїй мамуні, — радітиме. Ти вже давно тут знаходишся?

— Це вже десятий день.

— І увесь цей час тільки чекаєш?

— Ну, що ви? Я тут зробив таку машину, що коли б мій господар, Мартон Ондрейович, побачив її, зразу віддав би за мене свою наймолодшу дочку, власне, не наймолодшу, бо та коса на одне око, а старшу, Катушку. Та прекрасна, пане, як лілея! Городник не вирощує таких лілей!

Йожка Відонка був кремезний і, можливо, вважався б красивим парубком, коли б йому свиня пана Бервата не відкусила в дитинстві верхньої губи. Це так спотворило його обличчя, що страшно було на нього дивитися, на місці губи було видно зуби і оголені ясна.

— Яку машину? Хіба ти можеш щось подібне зробити? А ми чули, що ти й розум пропив.

Бернат навмисно задирався з ним, щоб зробити його більш говірким. Він прекрасно знав, який у Йожки Відонки ясний розум: що очі бачать — руки зроблять з допомогою одного маленького ножика. Йожка навіть має свої винаходи. Він зробив годинник з тисячі різних деталей, і всі вони були з дерева, тільки гирі виточив з каменю. Годинник цей ішов так точно, що Йожкові міг позаздрити найкращий годинникар. У нього завжди були якісь творчі ідеї. Цілий рік працював він над возом — самоходом, навіть пробував зробити літаючий апарат. У той час немало було таких самородних талантів у державі, але мало хто з них добився такого успіху, як, наприклад, Кемпелен* з Пожоні.(* Кемпелен Фаркаш ( 1734-1804) —відомий механік і будівельник багатьох видатних архітектурних споруд у Буді і Відні). Цей майстер роз'їжджав від короля до короля з машиною, що обігравала найсильніших шахістів, навіть самого Наполеона І. І досі нікому не вдалося розгадати таємницю тієї машини.

Йожі Відонка мав щастя, що старий Бернат оцінив його здібності і віддав у науку до одного уйгельського столяра. Але в більшості випадків такі сільські таланти, що сміливо могли позмагатися з хваленими американськими винахідниками, пропадали безслідно, такі люди в кращому випадку робили домовини або майстрували іграшки для поміщицьких дітей, надіючись одержати за це на горілку.

Йожі Відонка образився, що Жіга недооцінює його здібностей, і сказав:

— Ну, почекайте, ви ще почуєте про цю машину. Коли ж?

— Можливо, і сьогодні ввечері.

— Вечір вже скоро. То чому б не сказати на дві години раніше, коли це щось путнє? Можливо, і не тИ робив. Я чув, тут працювало немало майстрів; ти, певно, хочеш похвалитися чужою роботою. Як раділа б твоя мати, коли б я розповів їй про твої успіхи; ввечері мене вже не буде тут.

— Поїдете?

— Напевно!

— А не скажете нікому?

— Невже ж ти думаєш, що я тобі спричиню зло? Дісталось би мені від твоєї мами.

— Бідна матуся! Ах, яку печеню з свинини з квасолею вона вміє приготувати! (йому згадались дитячі роки, і він розчулився). Відкрию перед вами серце. Але нікому нічого не говоріть, бо Йожці влетить. Так, зробив. Ідіть ближче, я вам поясню... Я зробив такий механізм, що нижню частину хати можна підняти вгору, а верхню — опустити вниз, як вам захочеться.

— Йожі, знаєш що? Ти краще говори по-словацьки. Так я краще зрозумію тебе.

— Добре, младі пане, — і він продовжував уже по­словацьки, — кажу вам, я таку машину зробив, що одну кімнату підніме в другу кімнату, що міститься над нею.

— Так? Розумію. Ви, значить, верхню опускаєте вниз?

— Навпаки, моя машина нижню підійме вгору. Між іншим, яка тут різниця, чи кістка котиться до собаки, чи собака біжить до кістки?

Бернат задумався над тим, що почув.

— Що це за кімнати, коли їх треба так переставляти?

— Канцелярія барона і кімната над нею. Не хвастаючись, скажу: чудова робота. Шкода, що ви не побачите.

— А хто живе в кімнаті над канцелярією?

— Як хто.? Панночка! Ох і красива ж вона. І от цієї ночі моя машина коштує вона немало грошей — повинна силоміць когось підняти до баронеси в кімнату. Сам дідько не зрозуміє тут нічого! Хіба той телепень не може сам піднятися на своїх ногах? .

Бернат захитався, ніби підстрелений, і подався назад.

Він почав догадуватись, розуміти.

Спотворений рот Йожки Відонки скривився в усмішці, хлопець зірвав з голови капелюха грибоподібної формн, кинув ним об землю і стукнув себе кулаком по лобі.

— Пане, чому ви так злякалися? Чи не вас збираються підняти вночі на тій машині? Га?

Але Жіга Бернат не відповів. Він схопився і побіг навпростець через кущі і квітники до панського будинку.

Розділ чотирнадцятий

СТАНОВИЩЕ УСКЛАДНЮЄТЬСЯ

Якийсь час Жіга блукав по будинку. Це була будівля, до якої кожний з предків Дорі щось прибудував, кожний за своїм смаком: хто в романськом у стилі, хто в стилі барокко, а хто просто довірився смаку і вмінню сільських мулярів..

Стіни деяких частин будівлі вже потріскались, деякі розвалилися й служили притулком для сов та кажанів. Старий палац, що височів на пагорку, нагадував стару матрону, яка , підпершись милицями, згадує про свою молодість під шелест кошлатих дерев, щебетання пташок і гудіння бджіл.

Бернат обійшов усю житлову частину будинку, заглядав до різних кімнат, але не зустрів тут жодної живої душі, крім шимпанзе Кіпі, який з перев'язаною лапою лежав на килимі в кімнаті гувернантки і стогнав.

І Кіпі навчився на своїй шкурі: він уже більше нікому не понесе квітів.

— Гей, хто тут є, озовися?! — вигукнув Бернат. Але ніхто не озвався.

Невже крізь землю провалились мешканці цього будинку?

Враз почулося йому, ніби хтось вигукнув його ім'я.

Бернат не сумнівався, що це був голос Буттлера. Він пролунав глухо, мов з-під землі. Може, це йому здалося? Коли це його голос, то чому він доноситься з першого поверху, адже там ніхто не мешкає, бо цей напівпідвал колись служив тюрмою, — у ті часи, коли власником палацу був якийсь Кручої, який, користуючись Jus gladii* відрубав голову своїй красуні дружині.(* Право феодала страчувати кріпака(лат.)). Тепер на тому місці розміщені теплиці.

Стіни· напівпідвальних приміщень були такими сирими, що тут не жили навіть слуги. Однак Бернату згадалося, що Дорі в одній з розмов сказав: "Не переношу запаху селянських кожухів". Тому барон наказав перенести свою канцелярію, в якій йому доводиться розбирати суперечки між селянами, вниз, на перший поверх.

Жіга noбir униз. Немало довелось йому витратити часу для того, щоб відшукати канцелярію комітатського начальника. На стінах не було жодних покажчиків, на дверях жодної вивіски. Зате йому попалася на очі лава для тілесної кари, і він вирішив, що десь тут і повинна бути канцелярія.

В коридорі було темно. Незважаючи на це, Бернат nішов коридором, навпомацки пробираючись уздовж стіни. Враз хтось крикнув:

— Хто там?

Бернат, не відповідаючи, пішов на голос,

— Відповідай, бо стрілятиму! — знову озвався той самий голос.

— Я, Жіга Бернат, гість у цьому домі ,— відповів Жіга.

— Повертайте назад, паничу, вам немає чого тут робити!

Але студент сміливо пішов уперед і опинився віч-на-віч з двома озброєними жандармами.

— Де граф Буттлер? — різко спитав він.

— Не заважайте, він зайнятий. Побачите його пізніше.

— Я хочу знати, чим він зайнятий? Тут відбувається щось мерзенне. Що з ним роблять?

— Нічого поганого, паничу! Я хотів би опинитися на його місці. За одну таку ніч я з радістю пішов би служити вівчарською собакою.

Ці слова супроводжувались грубим реготом.

— Пустіть! Я хочу увійти!

— З цього, паничу, нічого не вийде. І не кричіть, і не сваріться!

— Яке ви маєте право не пускати мене?

— А ось яке: хто не покликаний на весілля, тому нічого й приходити!

— Весілля?!

Ось у чім річ! Тепер йому зразу стало ясно, чого прийшов священик, чому замкнули ворота, чому розпустили зайву челядь, залишили в домі тільки втаємничених спільників. Тепер все ясно, як білий день! Дорі хотів за всяку ціну взяти собі в зяті багатого магната. Сім маєтків — велика приманка. Як це він не догадався раніше, адже сотні прикмет говорили про це? Так і хочеться головою вдаритись об ці сирі стіни коридора, розбити її, як диню

Тепер йому — згадался всі прикмети, наче зв'язані однією ниткою. Зрозуміло, що зараз у канцелярії священик силоміць повінчав Буттлера; але це ще не все, ввечері з допомогою машини, яку змайстрував Йожі Відонка, піднімуть Буттлера в кімнату молодої. "Свідки" увійдуть туди, освітять кімнату і, знайшовши там Яноша, зможуть посвідчити, що він провів ніч в одній кімнаті з молодою... Ох, боже мій, це ти керуєш світом? Чи, може, твої приближені втручаються в долю людей?

Кров закипіла в його жилах, і він люто відштовхнув одного з жандармів від дверей.

— Увійду, хай там що! Геть, собаки!

— Ще одно слово, і ми вас провчимо, паничу!

Один з жандармів, Кажмарі, схопив його за пояс, підняв у повітря, мов кіт мишку і знову поставив на землю.

Так ставлять глечик чи горнятко, з якого щойно напилися. Поставив на землю, та ще й, шибеник, посміявся над ним.

— Ану, горщечку, гляди не розбийся!

Залізні руки мав цей Кажмарі, до трьох років мати його годувала груддю.

Жіга зрозумів ситуацію, побачив, що силою не візьмеш, і змінив тактику:

— Люди добрі, бійтеся бога! Зрозумійте, мені потрібно туди увійти. Та ви ж знаходитесь на комітатській службі, ви ж люди військові. У вас, певно, також є товариші, які за вас готові життя віддати, як і ви за них. Та ви ж угорці. Мій єдиний друг попав у велику біду. Не перешкоджайте мені ввійти, щоб не допустити беззаконня, яке там відбувається. Звертаюсь до ваших сердець, дорогі друзі! Подивіться на цю справу з іншого боку. У мого друга є прекрасна наречена в нашому селі, яку він дуже кохає, а вона його теж; у тої дівчини серце розірветься. Адже й ви любите або любили когось у житті. Я знаю, що ви хороші люди і можете застрелити розбійника, але соловейка — ніколи. Ви не дозволите, щоб серце пташечки перестало битися. Впустіть мене, добрі люди! А щоб вам не попало за те, зробіть вигляд, що я силою увірвався і ви не могли зі мною справитись. Впустіть, і бог вам віддячить за це, а я перед вами також не залишуся в боргу.

Він засунув до кишені руку й вийняв чотири блискучих монети по двадцать крейцерів, на Яких була зображена пречиста діва Марія в королівській мантії з немовлям на руках. Ці гроші дала йому при від'їзді мати.

Жіга простягнув їх жандармам.

3 цинічним реготом вони відштовхнули його руку.

— Мало даєте! — глумився над ним Єсенка. — Граф Буттлер обіцяв нам кожному по селу, а ви дві монети показуєте І

— Він і дав би, коли обіцяв.

— Вони нам не зайві були б, любий паничу, ми люди бідні. Хотілось би нам спробувати іншої долі, але одна біда...

— Яка?

— Коли починає свербіти долоня, то свербить і шия. Ми нічого не можемо зробити проти пана Дорі. Ви, паничу, ідіть з богом звідси і лишіть нас у спокої. Коли не можна , то не можна.

Бернат переконався, що нічого не вийде, і, віддавши жандармам гроші, почав просити, щоб ті дозволили йому хоч заглянути в замкову щілину. Жандарми, порадившись, дозволили йому. Але з тією умовою, що один візьме Берната за одну руку, а другий за другу і триматимуть його. Мовляв, хай пасеться очима, коли це йому подобається, справі це аж ніяк не пошкодить.

Жіга дивився і від люті скреготав зубами, як дикий кабан. Святий отець саме сполучав руку Буттлера і баронеси під єпітрахіллю, а Дорі притримував Яноша.

— Негідники! — вигукнув Жіга.— Ох, шкода, що я не маю влади, я б вас усіх розтер на порошок.

— І добре, що не маєте, паничу! Ви повинні радіти, що знаходитесь на свободі, вас теж могли замкнути кудись. Погано зробив пан солгабіро, що вас так залишив, ви могли б геть усе зіпсувати, якби нас не було тут.

Ці слова вразили Жігу. І справді, було б набагато гірше, коли б і його кудись замкнули. Тепер він на волі і може принести хоч яку-небудь користь: піти в село і підняти людей на ноги або щось інше зробити. Треба якнайскоріше вибратися звідси.

Загорівшись такою думкою, він мовчки поспішив назад темними сходами і коридорами. Коли він вийшов надвір, уже було зовсім темно. Вдалині, на сільській церковній вежі, сумно заговорили дзвони, на небі одна за одною спалахнули зірки, а в селі засвітились вогники у вікнах низеньких хатинок.

Жіга зразу кинувся бігти до воріт. На жаль, виявилось, що ворота і хвіртка були міцно замкнені, даремно натискав на них з усієї сили, даремно бив по них кулаками. А вилізти на мур, який оточував палац, навіть не можна було і думати: він весь був утиканий гострими цвяхами. Може, в парку знайдеться якийсь прохід? Важко дихаючи, він побіг туди. Але кам'яний мур з гострими цвяхами був безкраїй, в ньому не знайшлось жодного отвору.

Виходить, і він у полоні? Що ж робити? Гнів розрива в йому серце і дратував нерви. Були хвилини, коли він думав вступити з бароном у бій, розтрощити йому голову і звільнити друга. Але розум підказував, що силу він матиме тільки тоді, коли опиниться за стінами палацу.

Але як вирватися звідси? Біля самого муру росла велетенська липа, крона якої майже торкалась ясена, що ріс у сусідньому парку. Коли б вдалося перестрибнути з липи на ясен, він був би вільний. Думка була непогана!

Жіга досить ловко лазив по деревах. Він зняв чоботи (в ті часи і пани носили чоботи з короткими халявами) , зв'язав їх за вушка якоюсь бадилиною, повісив на плече і почав швидко лізти на дерево.

Але тільки встиг він піднятись до середини, як пролунав грізний голос Дорі:

— Шукайте його, скрізь обшукайте! Він десь тут!

Серце у Берната сильно стукотіло; він боявся навіть ворухнутися, щоб шарудіння листя не видало його.

А кроки наближались. Це жандарми заглядали в кущі, розшукуючи втікача. Дорі пішов до будинку городника й звернувся до Йожі Відонки:

— Гей, столяре, ти не бачив тут молодого панича?

— Ні, не бачив. Бачив тільки чорного кота.

— Щоб ти вдавився ним, осел!

Потім вони почали про щось перешіптуватись. Хоч як Бернат не прислухався, але його вухо нічого не могло вловити, хоч і віяв з того боку вітер.

Незабаром жандарми пішли в західну частину парку, де була альтанка і кегельбан. Жіга посмілішав і поліз ще вище. Небезпека збільшила його спритність, і він ліз, як білка.

Нарешті добрався до того місця, де два дерева найбільше зближалися. Вхопившись руками за одну з гілок, він швидко перекинувся на сусіднє дерево. В цю хвилину бадилина , що з'єднувала чоботи, розв'язалась. Один чобіт упав на землю пана Дорі, а другий, залишившись і надалі вірним господареві, щасливо упав на другому боці, в парку панночок Іжепі. Жіга , настороживши, мов заєць, вуха, почув, як переговорювались між собою жандарми:

Тсс, щось затріщало, як тобі здається, Кажмарі?

— Ні, це он там, у кутку, кіт стрибнув з дерева.

ЧАСТИНА

II

Розділ перший

ВЕЛИКА БІДА ВИЛІКОВУЄ МАЛУ

Бернат дихнув вільніше; тільки втрата чобота сердила його. Жіга уявляв, який він буде смішний з босими ногами, бо ж тепер він не надіне одного чобота і не шкутильгатиме, як Горацій у своїй "Ars poetica"*, де безбожно мішав ямб з хореєм.(* "Мистецтво поезії"(лат.)). Почухавши потилицю, Жіга задумався. Е, це — погана прикмета! Що він тепер може зробити для Яноша? Коли хтось має на собі рваний одяг, дірявий капелюх, то він все· ще людина, але коли у нього немає чобіт на ногах, то тоді і Наполеон не Наполеон. Перегортаючи в пам'яті сторінки всесвітньої історії, Бернат знайшов тільки один подібний випадок: коли Мігаль Телекі,* рятуючись втечею після невдалої битви, застряг у такому великому болоті, то йому ледве вдалося витягти одну ногу, а чобіт залишився там.(** Мігаль Телекі, граф (1634-1690) — державний діяч і полководець. Мається на увазі той епізод йоrо життя, коли він 1672 р; з своїм загоном зазнав несподіваного нападу німців і йому довелося тікати).

"Те, що впало, — пропало, — подумав він. — А тепер — мерщій звідси!" Він тихо прокрався садом Іжепі і непомітно добрався до будинку.

Йти через двір було небезпечно, бо там снувало багато челяді. Жіга обійшов будинок, притискаючись до високої кам'яної огорожі. Якраз одне вікно в будинку Іжепі було освітлене. Жіга заглянув туди й помітив одну з панночок. — Вона бавилася з білим мопсом: гладила й пестила собачку, пов'язувала йому на шию голубу стрічку. Жіга мимоволі згадав пригоду з шимпанзе. Це, певно, те саме вікно. Йому· прийщла в голову пустотлива думка: покласти на підвіконня чобіт, тим більше, що він йому вже й так не потрібний. Скільки б це викликало різних догадок!

Зробивши ще кілька кроків, Жіга опинився на шляху. Він вільний, мов птах! Але з чого почати? Кому поскаржитись? Кого покликати на допомогу? Адже тут всі залежать від Дорі і бояться цього шкуродера. Посміхнувся, спіймавши себе на тому, що образно думає, як Овідій у віршах. Потім пішов у напрямку корчми пана Тота. Хоч каміння і вибоїни кололи і калічили його босі нoги, він поспішав, захекавшись. ( Не біг, бо боявся звернути на себе увагу прохожих) . Стрічні люди оглядалися і, тому що в темноті не чути було кроків, догадувались, що це якась боса людина.

У Тота світилось тільки одне вікно; коли Бернат постукав, він збирався роздягатись.

Шинкарка лежала на ліжку скраю і курила люльку, чоловік мав лягти біля стіни.

— Хто там? — спитав Тот і наполовину прочинив віконце.

— Це я, перехожий студент.

— А-а! Серед тисячі голосів я впізнаю ваш. Зараз відчиню. Йоганно, дай ключа, він там під твоєю подушкою.

Пан Тот вийшов з свічкою в руках і впустив студента у велику залу. Яке було його здивування, коли він побачив студента босим.

— З нами трапилась велика біда, страшна біда.

І Бернат докладно розповів пану Тоту все, що трапилось. Корчмар слухав і вухам своїм не вірив; очі його були широко виряченими, руки то стискались в кулаки, то шкрябали потилицю, голова погойдувалась — все це показувало, що він дуже хвилюється.

— Ех, ці попи! Завжди в них зло! — сердито вигукував він, але відразу ж закрив рот рукою. — Тихше треба говорити, бо почує моя жінка, — і він показав на сусідню кімнату, — вона перед попами на коліна падає. У всій цій історії піп виявився слугою диявола! Недарма йому заборонили появлятись у домі. Він щось накоїв там. Тому і поспішають так. Поживемо — побачимо. Бо такі справи не можна довго приховувати. Не мине й дев'яти місяців, як... хе-хе-хе!..

— Що ви кажете? — жахаючись, крикнув Бернат. ­ Невже ви думаєте?..

Саме це і думаю...Бо людина не грішить без причин. Фіалка з'являється з насіння фіалки, капуста росте з розсади, картопля з картоплі, а гріхи людські — з гріха. Барон, скажімо, пішов на це, бо у графа великі маєтки, але священик?..Що примусило його· піти на такий гріх, за який можна поплатитися? А потім, повірте мені, що й баронеси створені з того ж самого фальшивого ребра, що і Єва... Можна тільки пожалкувати, що не з'їли моїх курчат. Ну, то що ви тепер думаєте робити?

— Насамперед хочу звільнити мого друга.

— А скільки солдатів і гармат ви маєте в своєму розпорядженні?

— Нічого цього я не маю. Я прийшов попросити у вас коня, щоб помчатись у Шарошпоток до опікуна Буттлера, пана Фаї. Він дуже впливова людина і напевно щось придумає. І, коли можете, позичте мені пару чобіт.

Тут пан Тот спохмурнів і покрутив головою.

— Чобіт я не дам, хоча пан Гібара, швець із Талі, зовсім недавно приніс мені нові шеврові чоботи, такі, що й для герцога підійдуть, але... коли про це дізнається пан Дорі, що я паничу дав чоботи, то завтра він мене вижене з усіма бебехами з села... І коня не дам, зате дам добру пораду: вкрадьте одного з моїх коней; сідло знайдете там же, в стайні, на цвяху.

— Як? Вкрасти у вас коня?

— Ну, послухайте, ми з вами шляхтичі, хіба нам учити один одного? Ви потім зможете повернути його, але в селі повинні думати, що в мене вкрали осідланого коня. Ви розумієте мене? Я зараз покличу кучера , щоб він вам не заважав, скажу, щоб прийшов розтерти мені спину,— це єдина земна насолода, якою я ще користуюсь. Ви, паничу, поки що сховайтесь у шинку, потім вийдете, запалите свічку, осідлаєте буланого і —щасливої вам дороги! Хоч раз спробуйте, як приємно, коли натирають спину, роблять масаж. Правда, для цього необхідно трошки об'їстись, бо це робиться при повном у перевантаженні шлунку, так би мовити, sіnе qua non*(* Необхідна умова (лат.)). Я завжди перебуваю у такому стані...Ох, ці попи, ну і попи! Ніяк не виходить· мені з голови ця історія!

Бернат згодився з планом корчмаря. І як він міг не погодитися? Конюха покликали в хату, а Жіга непомітно зайшов у стайню. Тут він знайшов усе, що йому було потрібно. Осідлав коня, і через кілька хвилин він вже весело скакав по дорозі на Петра го.

За Петраго йде сьогоднішнє Йожеффолво. Тоді воно носило іншу назву. Взагалі весь комітат Земплен у ті часи мав зовсім інший вигляд. Тепер обриси території комітата нагадують чобіт з ботфортом (які носив Ракоці в Бейч-Уйгелі) , а в минулому сторіччі нагадували дитину в пелюшках. Ножиці віденського двору порізали на шматки чудовий край гір і долин, що ростив куруців. Затисянські повіти — Віш, Кенезле і Залкод, а південніше — Чобойд, Ладань, Тардош — включили до комітату Собольч. Унгу теж дещо дісталось, правда, "взамін" за Сінайський повіт. Люди, зрозуміло, залишились на своїх місцях, почували, сумували, думали, як і раніше, але вже не ходили до Уйгеля на комітатські збори. Бо та жовта будова комітату була справжнім осиним гніздом.

В Йожеффолві Бернат зустрівся з знайомим шарошпотоцьким візником, дядьком Черепешем, який віз порожні вулики і, зупинившись біля корчми, годував і поїв коней.

— Ну, що нового в Потоку? — спитав Жіга.

Той розповів усі останні новини: сьогодні на світанку знайшли на березі Бодрогу зарізаного чоловіка, і сьогодні ж у цій справі приїхав до Потока віце-ішпан*, його благородіє пан Томаш Сірмоі; він ще й досі знаходиться в Потоці ("Сам бог прислав його сюди", ­ подумав студент).(* Віце-ішпан — віце-губернатор).

— Може, він у пана Фаї зупинився? — спитав студент дядька Черепеша.

— Ні, він зупинився в управителя маєтками. Пана Іштвана Фаї спіткала велика біда, то він і не запрошував його до себе.

— З ним щось трапилося, якесь велике нещастя?

— Та як вам сказати ... — пробурмотів Черепеш.— Справа в тому, що він замовив з-за кордону на тисячу форинтів якихось тюльпанних цибулинок.

— Знаю, з Голандії. Я сам писав замовлення ще перед великоднем.

— Так от, прибули ці цибулинки поштою, загорнуті у вату, запаковані в спеціальні ящики. Сьогодні вранці пан Фаї зібрався садити їх, виніс у сад і поклав на вікно хатинки садівника, а сам взявся підготовляти для них грунт. Доки він зігнувшись порпався в грядках, робітники-словаки, які працювали в саду, вирішили поснідати. Один з них запримітив ці цибулинки, підкрався до вікна, згріб їх і поділив між товаришами. Розрізали вони цибулинки на скибки і з'їли на славу божу.

— Щоб їх розірвало!

— Уявіть собі, паничу, як бідкався наш благородний пан. Але найбільш дивне те, — додав дядько Черепеш,­ що цибулини з'їли словаки, а закололо в животі його благородію. Знаєте, йому так погано зробилось, скажу я вам ...

— Це у нього від досади.

— Побігли по лікаря; він велів обкласти живіт мішечками з гарячим вівсом. Вістка про це зразу облетіла містечко. І сміялись, і співчували доброму панові. Дізнавшись про його хворобу, віце-ішпан вирішив зупинитися в іншого. Ох, яка у нього хороша четвірка юней, просто задивишся і очей не відірвеш!

— Власне, про чиї коні ви говорите, про коні віце­ішпана ?

— Еге ж. А як вони несуть свої голови! На широких луках, певно, пасуться.

— Можете не сумніватися в цьому, дядьку Черепеш.

— А якої ширини ті луки?

— Такої, наприклад, як звідси до Потока.

— Чорти б побрали того Червоного рака* — сердито гукнув Черепеш,— і як тільки він зумів стільки загарбати собі?!(* Червоний рак — герб роду Сірмоі.-Прим.авт.).

Бернат розсміявся, погрозив старому дерешем** і помчав у напрямку на Поток, не зупиняючись більше до самого палацу Фаї.(** Дереш — лава, на якій били палицями). Він дуже швидко прискакав, бо навколо було тихо, півні ще мовчали,— прискакав до північної пори.

Старий пан ще не спав; він сидів у кріслі в себе нагорі, в бібліотеці, і гірко зітхав, нарікаючи на долю. Серцю пристрасного городника було нанесено такий важкий удар, що, здавалось, він не переживе його.

Почувши кінський тупіт, він виглянув у вікно, але тому, що зір його вже притупився, не впізнав Жігу.

— Це я, дорогий дядьку, я.

Так — пізно? —сказав Фаї страждальницьким голосом. — Ну, лягайте, мене не турбуйте, бо я хворий, у мене й зараз дві п'явки на животі. Коли ви голодні, розбудіть куховарку. Ваша тіточка щойно лягла.

— Я сам приїхав, дядьку Пішто.

— А Янош?

— Яноша спіткало нещастя.

Почувши це, Іштван Фаї зразу ж одужав, бо належав до тих людей, які хворіють від малої невдачі, а велика їх гартує, ставить на ноги, додає енергії. Голос Фаї тепер задзвенів, мов сталь. Гукнув на Жігу:

— Злазь з коня, лиха ковінька , біжи сюди і розповідай!

Жіга скочив з коня і зайшов до кімнати, яку слабо освітлювали дві лойові свічки. На лобі в старого був зелений козирок — слабі очі вже погано служили йому.

— Що трапилося з твоїми ногами? — здивувався Фаї. — Я не чую твоїх кроків!

— Я босий, дядьку Пішта.

— Ти що, здурів?

— Що ви! Я просто не маю чобіт: загубив їх, тікаючи з полону.

— Що ти мелеш? Я тебе не розумію! З якого полону? Говори по порядку, коротко і ясно.

Довелось знову розповісти всю історію від початку до кінця, все, що вже описано вище. Тільки Жіга гірше розповідав, ніж я, але це й не дивно, бо старий Фаї перебивав його, лаявся, стукав кулаком по столу, кидався на Жігу, готовий надавати йому стусанів.

— А чого вас понесло туди? Осли! Так вам і треба! Невже ви не помітили, що це пастка? Не виправдовуйся! Хоч би ти був розумнішим, адже ти не граф. А ти показав себе ослом. Коли я бачу, що мене чекають жандарми на дорозі, я вже тоді повинен збагнути, що туди не треба йти. Як це так трапилось, що у вас не викликала підозри така велика гостинність? А поява священика , якому заборонили бувати в домі? Треба зовсім не мати голови на плечах, щоб цього не зрозуміти. А намагання напоїти вас? А те, що Яноша кудись відвели?.. Ах, всетаки ти дуре'нь! Невже ти не міг зв'язати чоботи якоюсь мотузкою, коли вже на дерево задумав лізти? Тільки того й бракує, щоб ти простудився і витягнув ноги. Ну, гаразд. Іди, взувайся швиденько, і вирушимо в дорогу. Страшний випадок! Скандал на всю країну! Боже мій!

Який скандал, яке паскудство!

Старий почав зривати з себе теплі хустки, якими був обв'язаний живіт, кидать мішечки з вівсом, що служили за грілку йому, поки не став струнким чоловіком. На­ решті він добрався до п'явок. Безжалісно відриваючи їх від живота, він бурмотів: "Досить вам ссати, дорогенькі!" і люто жбурнув їх крізь відчинене вікно надвір, мов злих ворогів. Потім застебнув усі гудзики, надів зелений камзол, капелюх, відшукав свою палку з срібною ручкою, що зображувала голову качки, і всунув у обидві кишені по пістолету.

— Ну, тепер підемо до віце-ішпана, бо pericui um in mora*, ще сьогодні вночі повинен відправитись брахіум** в Олосреськ.(* Зволікання подібне до смерті (лат.)).(** Брахіум — так називались у старих угорських законах збройні сили (поліція, жандармерія, війська), які були в розnорядженні державної влади і місцевої влади для підтримування "громадськоrо порядку").

У вітальні старий слуга Мате Бакша, колишній кучер, змащував салом чоботи. Помітивши свого пана, який прямував до виходу, він дуже здивувався і перегородив йому дорогу:

— Нічого з цього не вийде, вельможний пане, вам не можна на ніч іти в місто на прогулянку. Я цього не можу дозволити. Хто хворий, той повинен лежати, а якщо ви не хочете, я зараз же доповім благородній пані.

— Ні, цього ти не зробиш, старий сухар,— крикнув йому на вухо Іштван Фаї (старий слуга, який звик до гуркоту гармат, був глухуватим ). — Цього ти не зробиш, зрозумів? Справа військова — сьогодні ми починаємо війну проти одного негідника. Це тобі не цибулини з тюльпана. Зрозумів? Ну, що я сказав?

Щоб переконатись, чи все почув слуга, старий примушував його повторювати.

Обличчя старого Мате розпливлось у радісній усмішці: його пан уже сміється над історією з тюльпанними цибулинами. (Велика біда вилікувала малу) .

— Що це справа військова, — відповів він, — і що вже не піду з рапортом до благородної пані...

— Якщо ж вона подзвонить вночі і спитає про мене, скажи, що я спокійно сплю в ліжку. Ну, то що я роблю тепер?

— Благородний пан тепер спокійно спить у ліжку.

— Ти надзвичайно розумна людина, Мате. Чого ти хапаєшся за мій камзол? Хочеш застебнути його? Не торкайся до мене жирними руками, бо одержиш по потилиці.

Розділ другий

БРАХІУМ

Вони швидко йшли головною вулицею. Пан Фаї крокував по-військовому, забувши навіть про свою подагру. Видно, віце-ішпан ще на ногах, про це свідчить багато прикмет. Навколо будинку управителя юрмиться народ. Ще здалеку видно, що всі вікна освітлені. Молодиці, дівчата, парубки і всякого роду шалапути зібрались тут перед будинком; одні — щоб побачити живого віце­ішпана (нехай хоч тільки крізь вікно, бо і це не кожному щастить!) , інші — щоб послухати музику. 3 відчинених вікон лилась чудова мелодія, така чиста, прозора, ніби її ще не слухали панські вуха. Не дивно, що солодка і весела мелодія скрипки лоскотала юні серця і парубочі руки самі потяглись до гнучких жіночих станів.. Схопивши першу-ліпшу жінку чи дівчину (в темряві всі однакові ), хлопці почали танцювати у вуличній пилюці, поки якась випадкова підвода не перешкоджала танцю.

— У воротях панського будинку товпились стрункі гусари, жандарми, гайдуки. Вони загравали з більш сміливими молодичками, яких приваблювала оздоблена, яскрава форма. Тут, біля воріт, у світлі, що падало з панських вікон, жіноцтво могло похизуватися своєю красою, пококетувати і викликати любовну пристрасть у гусарів.

Просторий Двір був переповнений колясками, бричками, найрізноманітнішими панськими візками.

Слуги, зібравшись біля стайні, посмоктували люльки і "перебирали по кісточках" всю комітатську знать. Великим паном був земпленський віце-ішпан! Хіба тількн з сонцем можна було порівняти його. До нього завжди тягнулося безліч блукаючих світил, що складали його свиту. В Поток привело його, звичайно, не тільки вбивство, це був лише збіг обставин; він, як правило, щовесни і щоосені відвідує великі пункти свого комітату: Поток, Гомонну, Тока й і монастир в Лелесі. На честь його приїзду організовують великі прийоми, в деяких місцях навіть зустрічають салютом з гармат. Виїзди ці супроводжуються великою помпою: коляска його запряжена четвіркою сірих у яблуках коней, на передку — кучер і єгер, на зап'ятках — два гусари, а поруч з коляскою скакав вістовий. У другій колясці їхав домашній лікар; благородний пан завжди їв і пив у присутності лікаря, побоюючись апоплексичного удару (та у випадку, коли б щось трапилося, щоб було кого обвинуватити). З доктором у колясці їхали два поляки, найняті спеціально для того, щоб благородний пан мав з ким перекинутись словом, пожартувати. Інші пани, які супроводжували віце­ішпана, запрягали в екіпажі кращих коней, бо ці виїзди служили й кінською вистакою і ярмарком, де можна було продемонструвати молодих чистокровних коней. Цілий день у дворі велась жвава торгівля: купували, продавали, міняли, спаровували, запрягали, розпрягали, проганяли коней, перевіряли їх у бігу, в ході.

І сьогодні тут зібралась околишня шляхта : Мельцери, Докуші, Боніші, Янто, Чіллані, Семері, велетні-близнюки Бодо (скоріше можна було б повірити в те, що дві матері породили кожного зокрема , ніж у те, що одна породила їх обох) , стрункий красень Шеннєї (дзвіночки на його конях так гарненько дзвеніли, що молодиці кидали недомішане тісто в діжках і, з руками по лікоть у тісті, вибігали до воріт, щоб глянути на екіпаж, який проносився повз них) . Сюди, мов кулики восени, злітались невиправні картярі. На таких зібраннях велись ігри на великі суми, а нюх у картярів надзвичайно тонкий: вони наперед знали, що віце-ішпан приїде в Поток. Графи Вендернат, Ібрані, Піліші і Векеї почали з'їжджатися ще з учорашнього дня. Правда , Піліш і, кажуть, повернувся з півдороги, бо біля Борші дорогу йому перебіг заєць. Після такої поганої прикмети він вважав за краще повернутися додому і засісти за пасьянс. Серед гостей були і такі вчені мужі, як, наприклад, засідателі комітатського суду Антал Сірмої і Ференц Казінці, які примушували червоніти кожного, хто грішив проти правил угорської мови.

Ось і тепер, уночі, чим же іншим, як не картами, зайнятись панам? Гості вже давно залишили стіл, що гнувся під різноманітними стравами, і розійшлись по різних кутках, примостившись біля картярських столиків. Управитель маєтків герцогів Бреценгеймів, достойний Амбруш Балашгазі, який частував знатних людей комітату за рахунок витрат по маєтках, звернувся до гостей:

— Пробачте мені, панове, що, запросивши вас у свій скромний дім, я міг піднести вам тільки звичайні страви, що я не міг почастувати вас такими дорогоцінними стравами, які сьогодні вранці їли словаки у пана Фаї.

Благородні пани, цілком наситившись, охоче пробачили йому і довго сміялися над історією з тюльпанними цибулинами, особливо ті, в яких було виграшне становище.

Господар потурбувався і про тих, що програвали. Він відчинив залізну скриню, що знаходилась у зеленій кімнаті, де зберігались панські гроші в золотих монетах, талерах, банкнотах,— та так і залишив її відчиненою, об'явивши при цьому всім присутнім (сам він збирався сісти за стіл у віддаленій кімнаті) :

— Кому потрібні гроші, може звідси позичити!

В той час легко було проявляти великодушність. Тоді ще не було зубожілих дворян, ні розтратників, ні шахраїв: але невдахи-картярі і тоді водились; вони частенько ходили до скрині і брали, скільки хотіли,— було б неетично контролювати їх. Незважаючи на це, пан Амбруш Балашгазі присягався, що гості так акуратно повертали гроші (відразу клали до скрині або пізніше надсилали), що річний баланс копійка в копійку сходився.

Гра в карти була в повному розпалі; у розгарячених картярів виблискували очі з-під розкуйовджених кучерів, вуса настовбурчились, і в цю саме хвилину раптом відчинилися двері і на порозі появився, як опівнічна примара, достойний пан Іштван Фаї в супроводі Жіги Берната.

Всі посхоплювалися з своїх місць, бо Фаї користувався надзвичайною популярністю в комітаті. Могутній пан! Двічі його обирали віце-ішпаном. І кожного разу при виборах він заявляв, що коли знайдеться хоч одна людина , яка не хоче його, хай тільки підніме палець — він вибори вважатиме недійсними і відмовиться від цієї високої честі. Правда, між благородними панами ніколи не було такого, хто голосував би проти, хоч би й тому, що йому загрожувала небезпека бути розірваним на шматки гальчевськими виборцями. І навіть не тому, що вони дуже любили Іштвана Фаї, а тільки тому, що в них руки свербіли когось убити на смерть.

Сам віце-ішпан кинув карти і побіг до Фаї, щоб по­родинном у обійняти його (мати Іштвана Фаї і мати віце-ішпана були сестри) , але старий пан зупини в його сердитим рухом руки. Вклонившись віце-ішпану, він почав громовим голосом:

— Ваше превосходительство, пане віце-ішпан! Я прийшов сюди в опівнічну добу, забувши про свою хворобу, не обійматися, а для того, щоб просити у голови комітату захисту від підлості, правосуддя і покарання негідника, який посмів вхопити мого названого сина , графа Яноша Буттлера, і повінчати його з своєю дочкою тоді, коли він вже заручений з іншою.

— Хто він, цей негідник? — хором озвалося кілька голосів присутніх гостей, що вислухали новину, затамувавши подих.

— Хто б це не був, він ризикує головою! — відрубав віце-ішпан.

Його слова пролунали так переконливо, що всім почулося, ніби щойно задзвеніли мечі під високими стелями залу. Така велика сила була в словах віце-ішпана.

Але Фаї не дав себе збити з пантелику.

— Не зважаючи на те, що церемонія цього віроломного вінчання вже відбулася і Янош уже повнолітній і, за законом, став членом палати магнатів, його тримають у полоні, щоб примусити провести ніч в одній спальні з нелюбою дівчиною.

— Це жахливо! — вигукнув віце-ішпан.— Хто це зробив?

— Це віроломство було проведено в Олосреську, в домі Іштвана Дорі.

Настала загальна тиша, на обличчях появилося здивування, розгубленість; всі стояли приголомшені. Сам віце-ішпан безпорадно почав чухати потилицю.

— Дорі, гм... Дорі? Ага , Дорі? .. Дідько його візьми, виходить, Дорі? Могутня і підступна людина і до того ж родовитий... Що ж нам робити?

— Я прошу послати брахіум і негайно, щоб звільнити мого названого сина.

— Але ж надворі ніч, дядьку Пішто,— несміливо сказав віце-ішпан,— в такий час послати брахіум проти магната?

— Бог і вночі не спить, отже, і правосуддя не повинно спати.

Віце-ішпан неабияк розгубився; він почав шукати причину, щоб не їхати в Олосреськ. Це розгнівило Іштвана Фаї, він почервонів від люті, мов рак на гербі Сірмоі, і сердито вдарив кулаком по столу.

— Або пошліть брахіум, або вам більше не бути віце-ішпаном. Це вам кажу я, старий Іштван Фаї!

Погроза вплинула на віце-ішпана. Він поступився і почав утихомирювати розгніваного Фаї.

— Ай-яй, дядьку Пішто, я ж зовсім не те думав! Я тільки задумався над вашими словами, мій старший брате; ви зволили сказати, що бог і вночі не спить; йому легко не спати, бо його не на три роки обирають, він вічно панує над нами! Але краще буде так: я нічого не сказав, нічого не думав, тільки не сердьтеся! Ну, не дивіться ж на мене так! Не я ж із'їв ваші цибулинки з тюльпанів. Звичайно, ми поїдемо туди. Я і сам негайно підправлюся в дорогу. Жандарми, гусари, по конях! До речі, тут є наш комітатський прокурор і два справники, Кандо і Палоці, а також присяжні, Пукі і Дравецький. Зараз же в дорогу!

Доля — справжня лиходійка зовсім сплутала карти, один за одним, залишивши незакінчені партії, потяглись до виходу картярі. І кілька тижнів підряд після цього лаяли вони, залежно від своїх симпатій, хто Іштвана Фаї, який зіпсував вечір, хто Іштвана Дорі, який заманив Буттлера в капкан, а хто і самого Буттлера і мовляв, чого йому треба, адже з Марішки могла вийти непогана графиня. Тим, хто програвав, здавалося, що щастя саме почало хилитися до них, ті, що вигравали, думали про те, скільки можна було б ще виграти, коли б Марішка Дорі почекала б хоч один день з вінчанням. Взагалі це дуже сумно, що картярі такі егоїсти.

Брахіум виступив у похід. В сідлах опинилось близько двадцяти жандармів і гусарів: невеличка армія. В передранковій тиші, здавалось, земля здригається і стогне під кінськими копитами.

Пани їхали у візках. Фаї сидів разом з віце-ішпаном; на передньому сидінні, повернувшись до них обличчям, сидів Жіга Бернат і докладно розповідав про події панові Сірмої. Сірмої з сумом думав про те, який довгий протокол доведеться складати завтра. Кому з присяжних доручити цю справу? На кого він більше всього сердиться?

Стояла чудова весняна ніч. Земля, здавалось, мріяла про любов; перші поцілунки сонця навівали їй мрійливий настрій, який вона, з властивою для неї щедрістю, віддавала людям. Ліси також шепотіли про любов. Вітер, напоєний запахами розквітлих акацій, проносився над полями і оп'яняв людей. Все навколо дихало солодощами і ніжністю.

Та ось на сході небо почало змінювати свій колір, і, коли загін доїхав до Петерго, темний горизонт посвітлішав, ніби ранковий вітер підігнув темний край неба. Мов бризки полум'я, засяяли рожево-білі бліки. Якесь передсвяткове почуття охоплювало душу. Здавалось, світанок накинув на небо білу скатертину, на якій невдовзі заблищить золота тарілка — сонце.

— Світає,— сказав віце-ішпан.

— Поспішаймо, поспішаймо! — нетерпляче підганяв Фаї.

Вершники вдарили шпорами, намагались не відставати і вози. То одні виривалися вперед, то другі.

Тим часом все більше і більше розвиднялось. І от за деревами показався палац пана Дорі.

— От він і сам іде! — радісно вигукнув Бернат.

Через зелені сходи пшениці, на яких ще лежав білий і густий, мов пастка , туман, біг їм назустріч чоловік. Він біг, не звертаючи уваги, де межа, а де посіви; біг, спотикаючись на грудках і вибоїнах.

— Хто це? — спитав віце-їшпан.

— Це Буттлер! Їй-богу, Буттлер!

Вернат підвівся на візку і почав махати хустинкою.

— Ну і молодчина! — прошепотів віце-ішпан і з полегшенням зітхнув.— Deo gratias!* (* Хвала богу!(Лат.))

Віце-ішпан зрадів, що тепер йому не потрібно буде втручатись у цю справу.

Так, це справді був граф Буттлер. Але який він мав вигляд, бідний! Блідий, волосся розкуйовджене, без капелюха, і весь тремтів.

Пани зразу позскакували з возів; сам віце-ішпан пішов йому на зустріч і ще здалеку гукнув до нього по­латині, ·щоб ·слуги не зрозуміли:

— Consummasti ne matrimoni um, domine f rater?*(*Ти довів до кінця шлюбну церемонію, мій шановний брате?(Лат.))

У зморених очах Яноша спалахнули вогники ненависті.

— Non domine vicecomes, nec corpus tetigi**,— відповів він глухим голосом (** Ні, пане віце-ішпане, я навіть не торкнувся її (лат.)).

— Слава тобі, господи! — сказав Іштван Фаї, піднявши очі до неба. Він так розхвилювався, що не міг злізти з візка: сидів, мов задерев'янілий, і дивився перед собою здивованими скляними очима.

— Все в порядку,— заявив віце-ішпан і задоволено махнув рукою, немов відкидав застарілі документи.­ Нічого страшного не трапилося. Непочатий апельсин — ще цілий апельсин, і доки в нього не вгризуться зуби людини, його навіть грек візьме назад. Такий шлюб свята церква з першої ж заяви розірве. Все це дурниця. Нічого ще не втрачено, брате Яноше, окрім загубленого тобою капелюха. Сідай-но в мою бричку, біля Жіги, з нами і твій опікун... Але, що з вами, брате Пішто? — злякано спитав віце-ішпан,— на вашому одязі кров?

— Ага! Так он у чім річ! — вигукнув Фаї, мов людина, що зробила якийсь винахід.— Дідько його візьми, так ось чому я так ослаб! Ну, тепер зрозуміло. Мені поставили на ніч п'явки, а я з поспіху забув прикласти до ранок трута. Прошу вас, якомога швидше пошукайте в когось трошки трута!

В ті часи кожна порядна людина, вирушаючи в дорогу, брала з собою трут, кремінь, ключ від своєї скриньки і складаний ножик. Пан Фаї швидко подав собі допомогу, а тим часом віце-ішпан віддав наказ про повернення. Брахіум міг повернутися, бо граф, якого віце-ішпан готовий був вирвати з зубів самого сатани (достойний пан любив сильні слова, коли вони, розуміється, ні до чого його не зобов'язували) , був зустрінутий на волі, про що після повернення буде складено протокол, тому що — вже наперед можна сподіватися — цей інцидент не буде розв'язуватись мирним шляхом.

Перш ніж сісти в екіпаж, Буттлер попросив у пана віце-ішпана гінця, який би відвіз листа,— це було його першим побажанням.

Сірмої покликав одного з гусарів, а Буттлер подав йому товстий конверт, на якому стояла така адреса:

"Лист цей призначений достойній і благородній Пірошці Горват, моїй коханій нареченій, в Борноці".

— Ти коли написав цього листа? — спитав Фаї.

Вночі.

— У полоні?

— Так.

— То, виходить, ви не були разом? — продовжував він запитувати.

— Ні, були.

— Не так коротко говори, ніби слова в аптеці купуєш. Поясни як слід. Як це трапилось?

У Буттлера , як і в кожної людини, яка опинилась би в подібній ситуації, голова йшла обертом від усього, що йому довелось пережити за цей короткий час. І тому він свою розповідь почав від Адама і Єви: як вони приїхали до Дорі, як той намагався їх напоїти вином із золотих келихів тощо.

— Це вже ми знаємо в основному, а докладно потім розповіси. Тепер тільки розкажи, що трапилося після шлюбу.

— Все йшло, як по-писаному. Підкуплені і добре вимуштрувані слуги раптом зникли, а я і надалі залишався в так званій канцелярії, що знаходиться внизу, на першому поверсі. Через якийсь час слуга приніс мені вечерю і постіль. Я схопив його за горло, щоб задушити, бо він теж брав участь в шлюбній комедії як свідок. Але, поба чившив коридорі озброєних жандармів, я подумав, що на втечу мало надії.

— Прізвищ їхніх не знаєш? — спитав Сірмоі.

— Ні.

— Ну, а потім?

— Перестав душити його. А коли він відійшов, продовжував писати листа. Я забув сказати, що після тої дурної церемонії я сів за стіл, щоб написати листа Пірошці. Листа я закінчив приблизно о пів на одинадцяту. Вилив у листі всю гіркоту душі. Але горе, мов яма: що більше копатись у ньому, то воно стає глибшим. Безвихідне становище позбавило мене розуму, і я безсило звалився в крісло. Я знаходився в півсні, в півдурмані. Очі були розплющені, але я ними нічого не бачив. Свідомість у мене була неясна, але я про все пам'ятав; я відчув, мов уві сні, що піднімаюсь у повітря, але це мене ніяк не здивувало і не злякало. Тільки тоді опам'ятався, коли почув плач. Я підскочив і побачив, що передо мною відкрилась нова картина. На нічному столику, покритому білим тюлем, стояли дві свічки, що освітлювали кімнату; в ліжку лежала баронеса і гірко плакала. Привид це, осліплення чи сон? Хіба це моя кімната ? Там свічки стояли на письмовому столі і не було такого ліжка. Нарешті починаю розуміти, що це не моя кімната, що з допомогою якогось механізму мене підняли сюди, бо ця остання сцена організованого ними маскараду була їм конче потрібною.

— Ах, собачі діти,— цмокнув язиком віце-ішпан.— Цікава ситуація. Ну, і що ти зробив з дівчиною?

— Нічого. Навіть не глянув на неї.

— Почекай, а вона була роздягнена?

— Ні, лежала в платті і плакала, уткнувши голову в подушку.

— І красива вона, хе-хе? Коли я її останній раз бачив, вона була ще нерозквітлим бутоном.

— Досить гарна,— відповів Жіга Бернат.

— Ну, брате Янош, дідько тебе візьми, і холодна ж кров тече у твоїх жилах!

— Хороша ірландська кров,— встряв у розмову Іштван Фаї,— адже Буттлери походять з Ірландії. Їх колись кози вигодували своїм молоком.— Старий Фаї любив цим дражнити свого названого сина .

— А дівчина теж мовчала? — поцікавився віце-ішпан, який дуже любив порпатися в усяких надзвичайних історіях, розуміється, коли це не лежало на його особистій відповідальності.

— Вона двічі зверталась до мене з плачем, заламуючи руки, і, правду кажучи, це розчулило мене, і мені стало жаль її, розуміється, коли б це не було наперед підготовленою грою. "Пробачте мені,— просила вона,­ пробачте, мене примусили це зробити проти моєї волі". Я відвернувся від неї, гукнувши: "Ніколи, ніколи, панночко, не звертайтесь до мене, я не хочу вас знати, я навіть не хочу чути вашого голосу, ніколи, ніколи!" Всю ніч я простояв біля вікна, дивлячись на вулицю. Пробував виламати залізні грати.

— Дивна шлюбна нічка, скажу я вам! — покрутив головою Сірмої.

— Отже, ти виламав грати? — далі допитувався Фаї.

— Ні. Це мені було не під силу.

— Як же ти тоді втік?

— Дуже просто. Вранці відчинились двері і навшпиньки увійшов камердинер, якого я раніше не бачив у домі Дорі. Він спитав, чи можна взяти почистити одежу. "Ви ж бачите, що я одягнений",— відповів я. За ним просунула в двері голову гарненька покоївка : "Їі світлість графиня накаже подати сніданок до ліжка?" Тепер мені стало цілком ясно, для чого потрібно було мене піднімати на другий поверх. Тільки для того, щоб ці два нових "свідки" застали нас разом. Хитрий склав план старий лис Дорі! Я зразу відчув, що роль моя на цьому, певно, закінчилась, і я можу бути вільний. Я вийшов у відчинені двері, пройшов через їдальню, сходами зійшов униз і вийшов надвір. Ворота були відчинені навстіж, і я, як був, без капелюха, кинувся навтіки.

— Я б, на твоєму місці, хоч трошки пощипав би покоївку, щоб помститись молодій за насильний шлюб,­ сказав Сірмої.— Помста завжди солодка, особливо в такій формі.

— Добре, що хоч так закінчилось,— сказав Фаї.­ Тепер треба взятись за справу, щоб як слід помститися Дорі. Ця його зла витівка дорого обійдеться йому!

— Боюсь, мій дороги й опікуне, що це нам принесе ще багато клопоту.

— Не бійся нічого! Терпіння і тільки терпіння. Дай мені зайнятись твоїми справами.

— Але для цього все-таки потрібен час,— боязко зауважив Буттлер і сумно схилив голову.— Я маю терпіння, але що на це скаже Пірошка? Чи в неї знайдеться воно?

— Коли любить — знайдеться, коли ж не любить, то стільки дівчат в Угорщині, повір мені, скільки сусликів у полі!

Від цих слів Янош Буттлер ще більше засумував. Яке йому діло до полів і до сусликів, що бігають по них, коли його серце покохало одну лише Пірошку.

Старий Фаї не міг з байдужістю споглядати скорботу свого названого сина, страждальницький вираз його обличчя. Він узяв голову Яноша у свої широкі долоні, ласкаво погладив по його розкуйовдженому і цупкому, як дріт, волоссі; потім жартома розгойдав її, ніби намагався стукнути нею об ящик коляски, і почав утішати його.

— Ну, не впадай у розпач! У такі хвилини мені завжди згадується твоя бідна мама. Усміхнись-бо, хоч заради мене. Та не так, упертий ослику! Від такого сміху хочеться плакати. Ну, засмійся по-справжньому.

Повір мені, що це все дурниця і більш нічого, тимчасове явище, мов раптовий і короткий дощик. Послухай, ось що я тобі скажу.

— Слухаю, дорогий мій опікуне.

— Знай, що барон Фішер, егерський архієпіскоп,— мій кращий друг, ми з ним на "ти".

Буттлер не зразу зрозумів, що в цьому радісного.

— І коли я йому розповім, як було діло, то він так дмухне, що вся ця комедія лусне, як мильна булька.

Але тому, що Буттлер і надалі залишався сумним, Фаї привів новий доказ:

— Я брате мій, така людина: за що берусь, те доводжу до кінця. Коли, сину мій, буде потрібно, то я до самого римського папи дійду, бо він мені доводиться ... той... бо він мені...

Щоб утішити Яноша, Фаї готовий був сказати щось дуже переконливе, подібне до того, що йому і папа римський родич, але потім сам злякався цього і трошки збавив тон:

— Бо це мені не важко зробити ...

Саме вони під'їжджали до Потока; вже привітливо посміхались їм і махали гілочками кошлаті липи і дикі каштани, що обступили палац пана Фаї. Сонце вже скинуло з себе ранкову сонливість і щедро сіяло свої золоті промені, справжнім вогнем палали вежі палацу. Тільки біля воріт зібралась грозова хмара: це достойна пані Фаї озброїлась мітлою і, погрозливо вимахуючи нею в повітрі, очікувала на свого чоловіка.

Старий, злякавшись, увібрав голову в плечі й прикрився пледом.

— Буде нам тепер весело, братику! — шепнув Фаї віце-ішпану. Тепер ти вже мене виручай, коли віриш у бога.

— А за що сердиться на тебе тітка Анна?

— Знаєш, через оті п'явки, я ж хворий утік із ліжка. Сам розумієш: волосся довге, а розум короткий.

Розділ третій

ВІДОМИЙ ПРОФЕСОР КЕВІ Й АДВОКАТ ПЕРЕВИЦЬКИЙ

Перестань, маленький джмелику, битися слабими крильцями в шибку. Я знаю, чого ти хочеш. І вчора, і позавчора було відчинене вікно, на якому стоїть розквітла квітка. Ти знайшов її, забрався в її чашечку, упивався її ароматом , насолоджувався нектаром. І тобі було хороше, і квітці. Але тепер хтось зачинив вікно, і ти не можеш добратися до квітки; а тобі якраз вже і відпочити час між її пелюстками. Надворі хмарно, неприємно, дощ ллє мов з відра, це єдине місце, де ти міг би себе почувати щасливим, але якась безжалісна рука зачинила перед тобою вікно, і ти ніяк не можеш проникнути туди, до квітки.

І от ти б'єшся крильцями в шибку. Ех, і який же ти дурненький, джмелику. Твої крильця раніше зітруться, ніж розіб'ється скло. Ти просиш, наступаєш, сперечаєшся, гудеш: "Віконце, віконце, впусти мене, впусти!" Але як ти не розумієш, джмелику, що шибка не впустить тебе. Не тут потрібно тобі стукати, якщо хочеш увійти! Не тому падає дощ, що віконце зачинене, а тому зачинене віконце, що дощ іде. Піднімись, піднімись понад хмари, до самого сонця, і попроси його, щоб знову послало на землю своє проміння. Бо коли сонечко засяє, віконце знову відчиниться.

Але даремно про це говорити джмеликові, всеодно він не зрозуміє. І людина часом не буває розумнішою за джмеля, особливо, коли вона закохана.

Так було і з нашим Буттлером. Повернувшись додому, до своєї кімнати, де були одні книги, він цілий день писав листи до Пірошки. Написавши одного, тут же рвав його і починав другого, потім третього, далі четвертого. Листи зближували його в думці з Пірошкою,

Увечері хтось постукав у двері.

— Можна,— неуважно пробурмотів Янош.

Двері відчинились, і увійшов Міклош Горват. Рухливий і завжди веселий старик, здавалося, був надломленим і постарілим. Листа від Яноша вони отримали ще в обід (видно, добрий кінь був у гусара!) . Гості управителя, які роз'їхалися вночі , теж рознесли цю звістку (у поганої звістки довгі й швидкі ноги). Про "шлюб" в Олосреську знали вже чотири комітати, десять тисяч старих жінок обурювались ним: "Хіба варто жити на цьому світі, коли таке коїться?"

Бідна Пірошка знепритомніла, прочитавши листа ; мадмуазель Фріда відливала її водою і приводила до притомності. Опам'ятавшись, Пірошка зразу ж хотіла вибратись в дорогу, але старий пан не пустив її. Наказав запрягти і сам, без жодної зупинки в дорозі, примчав у Поток.

Буттлер радісно кинувся йому назустріч.

— О, дорогий дядьку! Як добре, що ви приїхали! Старий ухилився від обіймів.

— Почекай! Я ще не знаю, дорогий хлопче, що і як.

Тепер ти мені задав велику загадку, і я не можу її розгадати. Поясни, як і що трапилося.

— Де Пірошка? — спита в Янош, задихаючись.

— Цей випадок просто вб'є її.

— О боже мій, боже мій!

— Досить, не плач, а краще розповідай, як стоїть справа. Я хочу знати, чи можна тут чимось допомогти. Буттлеру знову довелося розповідати від початку до кінця все до найменших подробиць. Дізнавшись про приїзд Горвата, в кімнати увійшли пані і пан Фаї, і всі разом обурювалися тим, що трапилось.

Розповідь Яноша заспокоїла Горвата.

— Це дурниця від початку до кінця. Суд обов'язково розірве такий шлюб, обов'язково.

— Я теж такої думки,— сказав Фаї.

— Бога не було б на небі, коли б це так залишилось,— підбадьорювала пані Фаї.

— Дуже добре, що ти приїхав,— продовжував Фаї, знову і знову потискаючи руку Горвата.— Я сьогодні запросив на вечерю пана Кеві, відомого професора права, і найбільш спритного адвоката в Угорщині — пана Кріштофора Перевицького. За ним я вислав коляску до Уйгеля. Зберемо невеличкий консиліум.

— Я також хотів щось подібне запропонувати.

— Не залишимо хлопця у біді,— сказав Фаї, з любов'ю дивлячись на названого сина.

Почувши стільки підбадьорливих слів від своїх близьких, Буттлер ожив, як оживає зів'яла травка, окроплена росою. Пані Фаї, звернувшись до Горвата, сказала:

— Шкода, дорогий Горват, що ви не привезли з собою Пірошку.

Горват чемно відповів:

— Благородна пані, я людина дуже строга; Янош не повинен бачитися з Пірошкою, доки не розсіється цей туман. Так, цей туман!

Відповідь Горвата викликала у Яноша таке почуття, як у вмираючого "останнє помазання". "Доки не розвіється цей туман!" Подібне почуття переживає арештант, дивлячись, як за муровують останній отвір, через який могли до нього пробитися промені сонця. Що з ним буде, якщо він не зможе бачити Пірошку, "доки не розвіється цей туман"? А коли він надовго залишиться нерозвіяним?

Між паном Горватом і пані Фаї зав'язалась суперечка , хто з них старший, хто з них має право на слова "молодший брате, молодша сестричко", хоч це дуже швидко можна було встановити, коли б вони обоє чесно назвали роки свого народження. Але закони ввічливості не допускали цього, і тому вони безцільно сперечалися, доки не появилися довгождані гості — спочатку Шандор Кеві, а згодом і Кріштофор Перевицький. Останній був людиною з дивними звичками (таких у ті часи було чимало!) . Він, як правило, носив при собі декілька годинників. Тому, що нормальна кількість кишень на жакеті адвоката його не задовольняла , його жакет мав додаткові кишені. Він кілька разів на день перевіряв свої годинники, регулюючи їх, і взагалі довго возився з ними, як інші з собаками або з кіньми, звичайно, сподіваючись, що коли він їх добре видресирує, то вони будуть тікати і ходити відповідно до його бажання.

Коли він приходив до когось, то зразу виймав годинник і питав, котра година.

Він і зараз не змінив своєї звички, і перші слова його, звернені до Фаї, були:

— Котра на вашому, благородний пане?

— П'ять хвилин на дев'яту.

— Чорти б його вхопили! — вигукнув Перевицький.— Ви щаслива людина, пане!

— Чому ж, мій дорогий?

— Тому, що ваш годинник ходить однаково з моїми. Це важлива справа, я вам скажу, велика справа. Вчора я був у графів Андраші в Текетеребеші. То, ви знаєте, у нього всі годинники погано ходять: один на п'ятнадцять хвилин поспішає, а другий на цілих півгодини.

— Нічого дивного. Дорогі годинники, як дорогі коні,— ходять швидше від дешевих.

— Ха-ха —ха,— засміявся Перевицький.— Жарт непоганий. Поздоровляю вас від щирого серця, чудовий у вас годинник. Якщо колись захочете його продати...

— Знаєте що, мій дорогий, коли виграємо процес, то, крім гонорару, я вам подарую цей годинник. Одного в мене дідько вкрав, а другого я сам подарую йому. Бо між бісом і адвокатом немає різниці, правда, пане Кеві? Пан Кеві мило підморгнув сивими бровами, і весела усмішка заграла на його вустах. Перевицький, потираючи руки, відповів:

— Дякую вам, благородний пане. Я до ваших послуг.

Чоловіки відправились радитися, а благородна пані пішла на кухню, бо таким шановним панам, які працюють головою, потрібна хороша вечеря.

Фаї покликав Жігу Берната, який уперше брав участь на такій конференції. Він весь час червонів, як дівчина.

— Ми покликали пана Кеві і вас, пане Перевицький,— почав Іштван Фаї,— щоб порадитися в одній неприємній справі. Ви, мабуть, вже чули, що трапилося?

Пан Перевицький уже знав, про що йтиметься.

— Ну, зрозуміло, я чув про олосреський шлюб графа Буттлера Пардані, якого маю честь бачити тут. Ціла халепа! Гидка справа, мушу сказати.

— Не лякайте нас, пане Перевицький. Краще послухайте, як це все трапилося.

— Для чого? Це зовсім не потрібно! — сказав адвокат.

— Як? — втрутився Кеві.— Ви ж про цей випадок знаєте тільки з чуток. Не знаючи правди, ви не зможете винести правильного рішення.

— Правда — річ другорядна ,— заперечив Перевицький,— але на всякий випадок можна вислухати, щоб знати, чим буде користуватися супротивник у своїй брехні.

І граф Янош,— хто зна в який раз,— знову від початку до кінця розповів усю історію; Жіга доповнив від себе те, що було йому відомо. Заглиблюючись у справу, Перевицький підсвистував, бурмотів, робив якісь помітки на папері, що лежав перед ним на столі, і час від часу вигукував: "Чудово!", "Ну-ну!", "Так-так!". Словом, було видно, що настрій у адвоката хороший і що він на весь цей матеріал дивиться, як кравець на сукно, перш ніж почати його краяти. А великий вчений юрист пан Кеві, про якого у свій час Казінці висловився, що кожне його слово гідне бути вирізьбленим на камені, вертівся на стільці, то зеленів, то синів і нетерпляче постукував ногами по підлозі.

Коли розповідь закінчилася, всі повернулись до професора, з нетерпінням очікуючи від нього відповіді, як від оракула.

— Цей випадок, панове,— не телятко, не бочка і не шлюб,— почав Кеві в звичній манері, як він завжди починав свої лекції, насичені яскравими картинами і вдалими порівняннями.— Тому що телятко має чотири ноги, бочка — обручі і клепки, а шлюб виникає тільки тоді, коли є згода двох осіб різної статі. Правда, вінчання відбулось у присутності священика. Але в минулому році теж у присутності священика , пане Фаї, на святі винобрання готовили печеню з баранини. Але цю печеню не можна було назвати шлюбом, хоча в одному котлі було: м'ясо вівці і м'ясо барана. Відносно варива Дорі, то воно досить погане, мабуть, у кухаря від цього варива заболить живіт. У такому випадку можна вести двоякого роду процес: по-перше, перед адміністрацією комітата — по справі зазіхання на особисту свободу графа Яноша Буттлера і примушення взяти шлюб, а по-друге, перед судом каноніків,— але не про скасування шлюбу, бо його, власне, і не було, а щоб шлюб визнати недійсним, бо священик, хоч і силою, пародіюючи церковний обряд, все ж з'єднав їхні руки під єпітрахіллю.

Перевицький кивнув головою на знак згоди.

— Правильно.

Фаї і Горват в один голос спитали:

— Як ви думаєте, пане професоре, яким результатом може закінчитися такий процес?

— Винесуть рішення про скасування шлюбу, а священика заарештують. Я б із свого боку відрубав би йому руки, якими він з'єднав руки молодих під єпітрахіллю.

— А Дорі?

— Його теж заарештують. Всіх заарештують: і жандармів, і свідків. (Я б його майно конфіскував і вуха йому відрізав би за те, що він свідкам затикав вуха ватою!)

Слухаючи це, Кріштофор Перевицький весь час тряс головою і робив рукою такі рухи, ніби відганяв мух, які хочуть сісти то на ніс, то на чоло. Але тому, що в кімнаті не було мух, таку поведінку його можна було прийняти за погану прикмету.

— На жаль, я зовсім іншої думки,— якимсь незвичайним голосом заявив він.— Не всі годинники показують час однаково, і не всі голови думають однаково. Зокрема ,— не так, як пан професор. Така голова тільки одна на всю Угорщину! Це відомо. Про це і горобці цвірінькають. Ох, як було б добре, коли б у всіх були такі голови, але, на превеликий жаль, це далеко не так. Вашу справу, панове, будуть розбирати якраз не такі голови. Яке ж значення мають для нас міркування пана професора ? Ніякого! Ось ми покличемо на допомогу голову легшу, гіршу, одним словом — дурнішу. От вам, панове, моя голова! В цій голові справи вимальовуються так, що досягти успіху нам буде нелегко. Складаний ножик справедливості придатний на те, щоб застругати гусяче перо або почистити нігті. А нам потрібна булава сатани, бо нам доведеться воювати з сатаною. Коли Дорі зважився на таку справу, то, певно, він усе добре продумав і свідків міцно прив'язав до себе. Ці свідки говоритимуть на суді не те, що нам говорив його світлість граф Пардані Буттлер. Вони скажуть, що все проходило в найкращому порядку. Священик скаже, що наречений сказав "так" і "люблю"; з'являться й нові свідки, які вранці після шлюбної ночі знайшли молоду пару в одній кімнаті. І коли ці свідки стануть перед судом каноніків і розкажуть, що вони "бачили", тоді я попрошу звернути увагу на те, якою бідною, невибагливою блощицею буде наша правда, хоч ми її і приведемо в залу рикаючим левом.

Тут зразу підскочили два старики.

— Хіба в нашій державі немає законів? —стукнувши кулаком по столу, крикнув Іштван Фаї.

— Закони, розуміється, є, але в цьому випадку духовенство судитиме, а духовенство сильніше за закони.

Професор Кеві слухав Перевицького і зневажливо посміхався. Він зняв з пальця великий перстень-печатку, на якому різнокольоровими вогнями горів благородний опал, який подарував йому в Берліні прусський король зa диспут з ученими і підкинувши його в повітря, зловив на льоту. Він робив це часто, слухаючи відповіді своїх студентів.

— Ну, добре,— сказав Кеві,— свідків Дорі підкупить, але підйомний механізм сам говоритиме про насилля.

— Відонка заховає свій підйомний механізм.

— Ми тоді візьмемо Відонку...

— А Відонку сховає Дорі ...

Буттлер сидів ні живий ні мертвий, ніби він був присутній на власних похоронах. Перевицький кожним своїм словом наче забивав ще одного цвяха в його труну. Нарешті він не витримав і роздратовано скочив із стільця:

— Коли ми програємо цей процес, то я уб'ю Дорі, як собаку,— задихаючись від злості , крикнув він,— а разом з ним і суддів! А потім застрелюся сам.

— Ну-ну,— зупинив його Міклош Горват,— мовчи, синку. Коли такі погрози вийдуть надвір, це тільки ускладнить справу. "Мовчати і діяти!" — ось що повинно стати нашим гаслом.

— Але пан Перевицький говорить, що ми програємо процес.

— Я не сказав, що ми програємо процес. Я тільки сказав, що наша правда небагато допоможе нам. Чарівна вона, але короткі в нас руки, значить, їх треба видовжити.

— Яким чином?

— Золотом, хе-хе-хе. Золотом треба видовжити. Буттлер глянув на свого опікуна: він ще не зважувався розпоряджатися своїм майном самостійно, тому що був повнолітнім тільки один тиждень. Фаї зрозумів його запитливий погляд.

— Я так керував твоїм господарством,— сказав він гордо,— що зможеш посадити своїх суддів у крісла з чистого золота.

— А потім треба примусити тих суддів нести крісла додому на своїх спинах,— злорадно додав старий Горват.— Я теж тепер бачу, що пан Фаї думає правильно і що нам потрібно воювати всіма силами і всіма засобами, використовуючи й наш вплив, і вміння, і гроші. Я підтримую його напрям думок, тому що процес — велика битва, а як виграти битву,— нам дав добрий рецепт генерал Монтекуколі. Для такої справи і в мене знайдуться гроші. Будемо воювати до останнього! Так чи інакше, ми повинні перемогти.

Старий пан почервонів і зробився навіть кращим.

Буттлер підбіг і обійняв його.

Але пан Кеві дуже розсердився і так вдарив об стіл славним королівським перснем, що стіл аж загудів. Потім заявив, що він піде звідси, і тільки пану Фаї вдалось його затримати, вхопивши його за комір довгого професорського сюртука.

— Їй-богу, я вас не випущу звідси!

— Ви мене для того покликали сюди,— кричав розлютований професор,— щоб я вам розповідав про польоти орлів, а самі взялись радитися про те, як набити животи шакалам. Відпустіть мене!

Ледве вдалось його умовити, але він ніяк не міг приховати свого незадоволення і час від часу випускав колючі слівця. Коли граф Буттлер просив адвоката поспішати з процесом, бо кожна година розлуки з його справжньою нареченою йому здається більшою за рік, Кеві насмішкувато сказав своєму учневі:

— І не думайте, мій дорогий, про швидке закінчення процесу, бо, знаєте: колючка миттю залазить в ногу, але, щоб звідти витягти її, треба витратити кілька годин. Та й то при умові, коли цією справою займеться чесний і сумлінний фельдшер. Але коли ти захочеш, щоб тобі ту колючку витяг адвокат, то спочатку він її ще глибше засуне, щоб довше возитися з нею.

Буттлер не знав, що відповісти йому; старий Горват поманив Яноша до себе і сказав йому на вухо:

— Ти не слухай пана Кеві, професор — людина не цього світу. Він розумний і прямий, а нам потрібний хитрий, кручений адвокат, мазаний всіма мастями, який пройшов огні і води і не з одної печі хліб їв. Перевицький саме і є таким, яких треба триматися. Відносно ускорення процесу,— не турбуйся, я це візьму на себе.

Розділ четвертий

ОЗБРОЄННЯ

Сказавши це, пан Горват встав і, відвівши пана Фаї до вікна , якийсь час радився з ним, а потім заявив адвокату, що вони пропонують йому такі умови ведення процесу: якщо він виграє справу на протязі одного року — одержить гонора р у розмірі п'яти тисяч золотих; якщо раніше строку —то ще по тисячі за кожний місяць; коли процес затягнеться більше одного року, гонорар зменшиться на двісті золотих за кожний місяць.

Згоджується чи не згоджується він на це?

Перевицький згодився. Це була розумна, спритна людина ; подібного не було у всій Верхні й Угорщині: безсовісний до цинізму, сміливий, крім цього — хитрий і тонкий психолог. У Будапешті ходили легенди про його тактику, про вміння вплинути на членів верховного суду. Кожного з них умів перетягнути на свій бік і дуже простим способом. У кого з них була гарна дочка, він приносив шкатулку з насінням рідкісних квітів. Де було багато дітвори — туди він появлявся з безліччю різних іграшок. Діти вже знали його. Бувало тільки появиться він в такому домі, діти з радістю кидаються до нього:

"Дядько Перевицький, дядько Перевицький!" Вони забирались йому на коліна, на шию, на спину; коли шановний батько виходив на шум дітвори, то йому доводилось знімати дітей з Перевицького, як гусениць з дерева. Для тих септемвірів*, які пишались своїм високим походженням, адвокат з Уйгеля приносив старі документи, покриті пліснявою, які підтверджували родинні зв'язки септемвіра з Матеєм Чаком, з Гарачі Омадом (ці "дуже важливі документи" фабрикував для нього старий ад'юнкт)(*Септемвіри — члени "Суду семи — верховного суду старої Угорщини). А коли септемвір славився як старий ловелас, у Персвиuького і на нього знаходився аркан. Адвокат відшукував десь у Туроці, де жила його збідніла багаточисленна далека рідня, трьох красунь; одна з них —розлучена жінка — мала чудовий стан, а другі дві — вдовиці — чарували своїм білим, мов льон, волоссям. Родички поселялися в його домі, і Перевицький, відправляючись у Пешт, завжди брав одну з них з собою. Розуміється, ра.зом з нею він появлявся у певного судді, маючи на увазі, що симпатична особа жіночої статі ніколи справі не пошкодить. Перевицький при цьому просив пробачення, що він посмів прийти до шановного пана септемвіра з своєю молодшою сестричкою, але, на жаль, він не знає, де залишити її в цьому чужому місті. Потім він брався викладати свої аргументи, а гарна жінка тим часом очима бісики пускала септемвіру, намагаючись йому допомогти зрозуміти (і він, звичайно, розумів) , яким повинно бути рішен ня. Можливо, що це тільки плітки. Хто його знає? Люди з поганими язика ми завжди існували, а чесних і добросовісних адвокатів — ніколи не було! Але не будемо займатись обговоренням такого питання (у нас досить і своєї мороки з цим шлюбним процесом). Треба тільки сказати, що адвокатська контора Перевицького досягала великих успіхів; крім цього, в Уйгелі його вважали за людину, яка не тільки протегує своїм бідним родичкам , а навіть розбещує їх і возить з собою в Пешт. Цим жінкам, кажуть, теж подобалось їздити в столицю.

Словом, доля Буттлера попала в надійні руки. Нарешті це визнав і сам професор Шандор Кеві, якому дуже сподобалась підбадьорююча гонорарна шкала Горвата. До вечері вони сіли в певній згоді. Але ні смаженому поросяті, ні каплунові не вдалося розвеселити сумного товариства, а ще менше — змінити тему розмови: вона й далі точилася навколо процесу й олосреськоі події. (Ну й ікалось, напевне, барону Іштвану Дорі в цей вечір!) Лише вино мало ту велику силу, яка примусила всіх згодитись, що процес закінчиться в їх користь. А коли кінець добрий, значить,— все в порядку!. За це можна й цокнутись!

Вони все перевірили, переглянули свої сили, розподілили між собою ролі: Перевицький зразу вирушає в дорогу, щоб дома взятися за організацію процесу ("Грошей, шановні, не шкодуйте!" ) . Пан Фаї ще цього тижня поїде в Егер до архієпіскопа барона Фішера для того, щоб особисто розповісти йому про все, а Міклош Горват — до намісника в Буду, де в нього великі зв'язки, з допомогою яких можна добитися аудієнції в намісника, хоч його в таку пору року дуже важко знайти вдома. Він, як звичайно, в такий час завжди порпається в саду, в своєму маєтку Каленфельд.

Пан Кеві добровільно взявся ще сьогодні вночі написати послання його світлості графу Ференцу Сечені, який тепер живе у Відні і має доступ до імператора. Старий граф — давній прихильник професора Кеві, і ради нього в слушний час він може доповісти про все імператору Францу.

— Ох, коли б добра імператриця Лодовіка довідалась про це все! — зітхнула пані Фаї.

Тут же за вечерею вирішили, що граф Буттлер, починаючи з завтрашнього дня, займеться своїми маєтками, припинивши навчання в університеті, без якого він цілком може обійтись.

— Кінець твоєму студентському життю, братику( Ранком ти прокинешся одним з найбагатших магнатів Угорщини,— повчав його Іштван Фаї.-Випростаєш спину, розправиш груди, зрозумів? Відкинеш набік дівочу скромність. Це до лиця якомусь помічнику нотаря. І коли вельмишановний пан Кеві, якого ти теж любиш, прийде до тебе з делегацією, щоб ти дечим допоміг університету, то ти його примусиш цілу годину чекати в приймальні і відповідатимеш йому, цідячи слова. Ну, чому зашарівся? Це вже так водиться, дорогенький, дарма сердишся. А коли я подумаю навідатись до тебе, то ти одне око прищуриш, щоб згадати, хто я такий. Я вже тепер чую, як ти буркнеш: "Na, wie geht es, Alter?"* Подумаєш собі: "Я магнат, я повинен бути гордим" (*Ну, як живете, старина? (Нім.)). Я це спішу тобі сказати, бо тепер ти ще розумієш по-угорськи, але через якийсь час ти забудеш угорську мову, перестанеш її розуміти. Ну, стара, ти чого плачеш? ( Пан Фаї помітив, що його дружина витирає очі фартушком) . Чому я соромлю його? Що ж ти думаєш, він завжди буде триматися твого фартушка? Тепер я його пускаю на його власні крила і, як кожна звичайна курка, що виростила дикого гусака, пояснюю йому, що він не нашої породи і може літати над водою вище нас, що він може жити і в болотах, коли хоче наслідувати других гусей. У тебе багато земель, сінокосів, млинів, багато кріпаків, синку. Це все тобі дала батьківщина. Все життя пам'ятай про це і думай, що ти дав за це батьківщині! Все життя сплачуй цей свій борг. І коли досягнеш того, що ти дав батьківщині більше, ніж вона тобі, тоді мої старі кості відчують це і заспокояться.

Буттлер теж розчулився від таких урочистих слів, і сам хотів був щось сказати, але не міг і розплакався. Господарка обійняла його за шию, як вона часто любила робити, і, гладячи його по голові, почала дорікати Яношеві, то чоловікові.

— Ну, не будь дитиною, хлопчику! Посоромився б хоч перед майбутнім свекром плакати. Що скаже на це пан Горват? А ти чому розкудкудакався, старий базіка? Краще було б налити гостям, вони зовсім не п'ют ь.

Але старий Фаї висловив тільки те, що було у нього на душі. Він повідомив Яноша , що на завтра вже викликано для нього з Бозоша козачка, камердинера, гусара і четвірку коней. Але в Бозоші Буттлер повинен затриматися тільки на час урочистого вступу у володіння маєтками, потім зразу поїде в Пожонь на державні збори, щоб там відзначитися, як належить власнику такого багатства. Тому що, хто має багато, від того і чекають багато. Між членами, що зійдуться на сесію парламенту, у нього знайдеться багато земляків і родичів, які можуть вплинути на хід процесу. Можливо, Яношу вдасться навіть звернути увагу державних зборів на беззаконну дію в Олосреську.

Вранці перед будинком Фаї вже стояла парадна упряжка і Буттлер зі сльозами на очах розпрощався з своїми опікунами. А в суботу пан Фаї поїхав в Егер (будучи кальвіністом, він у п'ятницю не хотів виїжджати в дорогу). Пані Бернат листовно повідомила пані Фаї, що і старий Горват теж поїхав у Буду. Перед від'їздом він написав духівницю, в якій виключив з числа спадкоємців свою середню дочку, а виконавцем духівниці "призначив,— писала пані Бернат,— мого чоловіка, з яким вони за останні дні так здружилися".

Все було приведене в рух, і тільки в Олосреську панувала повна тиша.

Громадськість, із великим зацікавленням затамувавши подих, очікувала результатів такої захоплюючої гри. Всі знали, що Буттлер порушує процес, але ніхто не знав, що зробить з свого боку Дорі. Золота дали б тому, хто бачив хоч здалеку молоду дружину Буттлера після весілля, хоч би тільки у вікні, а тому, хто розмовляв з нею, дісталося б ще більше! Але якась заслона таємничості приховувала всі плани мешканців олосреського палацу і їхню поведінку. Ворота палацу після весілля так і залишились на замку, а вікна завішені опущеними шторами. Весь палац здавався вимерлим, спустілим.

Суспільна думка настільки виголодніла і прагнула сенсацій, що деякі із світських дам (красуня пані Старої і дзвінкоголоса дружина Пала Кетцера ) вирішили взяти собі служниць із села Олосреська, щоб хоч дещо довідатись від них про "графиню". Червонощокі селяночки в широких спідничках мало знали про цю історію, але й тих скупих відомостей було досить для плетух. Дами з таким гонором заявляли "моя служниця із Реська ", як їхні чоловіки — "мій чеський єгер". Цей смішний почин скоро перейшов у пристрасну моду. Так що кожна знатна пані в комітаті почала вимагати від свого чоловіка, крім флорентійського солом'яного капелюшка і шведських рукавичок, ще служницю з Олосреська. І платили дівчатам з Олосреська вдвічі більше, ніж іншим. Ця мода проіснувала біля тридцяти років, коли сім'я Дорі вже навіть не жила в цих місцях і ніхто не знав, чим відрізняються дівчата з Олосреська від інших. Це вже стало звичкою: одною з ознак знатності сім'ї вважалось те, що севрські чашки подавала на стіл, накритий дамасською скатертю, служниця з Олосреська. Попит на олосреських дівчат, як і на галочський тютюн, надзвичайно зріс. Зрозуміло, що вони й заміж виходили швидше, ніж інші дівчата ; деякі багаті ремісники і навіть небагаті дворяни з усього повіту з'їжджалися в Олосреськ на оглядини, щоб заручитися з якоюсь дівчиною років чотирнадцяти чи п'ятнадцяти.

І тому, що всі дівчата дуже рано виходили заміж, придбати собі служницю з Олосреська було дуже важко, майже неможливо. Тільки такі магнати, як Шеннєї, Андраші і Майлати могли собі дозволити таку розкіш: за великі гроші найняти собі дівчину з Олосреська.

Добре, що ця гарячкова погоня за олосреськими дівчатами пройшла, як все проходить, а то б у наш час красуні з Олосреська виходили б заміж лише за королів.

Поки Дорі мовчав, Перевицький розгорнув шалену діяльність. Він склав і подав до суду каноніків заяву про порушення справи процесу, потім поїхав у Туроц, щоб розшукати нових красивих родичок. Бо каноніки теж люди, і в їхніх жилах тече не вода, а кров. Вони стануть більш доступними, якщо про цю справу доповідатиме красива жінка, а не старий адвокат з прокуреними жовтими зубами.

Перевицький про все пам'ятав. У Відні він тримав агента , який інформував нунція*, як йому писати про цю справу у Ватікан; іншу довірену людину (вже згадуваного ад'юнкта Кіфіка, який так спритно підробляв для нього документи) послав у Відень, щоб той підтримував настрій між єзуїтами, які мають доступ у двір цісаря, особливо до головної герцогині (*Нунцій — папський посол при дворах християнських государів). Але діяв не тільки сам Перевицький, інші теж не спали, особливо ті, що взяли на себе зобов'язання. Повернувся з Егера, осипаний безліччю обіцянок, пан Фаї, пан Міклош Горват у листі з Буди до пана Фаї теж посилав підбадьорюючі вісті.

"Я тут зустрів могутнього патрона,— між іншим, писав Горват,— в особі колишнього шкільного товариша графа Ласкі, генерала у відставці, який щодня буває в товаристві дружини намісника. Коли він розповів дружині намісника про негідну витівку підлого пана Дорі, вона дуже обурилась і заявила чоловікові: "Яким намісником цієї країни ти був би, коли б примирився з таким підлим вчинком!" Цей Ласкі дуже добра людина і колись був знатним полководцем. Однак наші угорські патріоти недолюблюють його, бо він назавжди зіпсував цісарську армію, він був першим із тих, хто більше дбав про те, щоб солдати були красивими, а не хоробрими.

Я зупинився в готелі "Сім курфюрстів" у Пешті ..." і т. д.

Тільки від Буттлера Фаї не одержав жодної звістки. Минуло вже кілька тижнів, а з Пожоні не було ні листів з поштовим диліжансом, ні гінця. (Великі пани в ті часи більше любили посилати гінців, ніж писати листи) . Що робить цей хлопець, спить, чи що? Він не звернув би на це уваги, коли б не прибули для звітування перед комітатським сеймом депутати державних зборів від комітата Земплен і не заявили б у розмові панові Фаї, що Яноша Буттлера немає в Пожоні і не було. Старий дуже злякався і, незважаючи на те, що якраз почав говорити Ференц Казінці (під час виступу якого не було прийнято виходити із залу), наказав запрягти і, не зупиняючись, мчати у Бозош.

— Де граф? — спитав він мешканців замка.

Управитель і лакеї доповіли пану Фаї, що його світлість граф Буттлер приїздив сюди чотири тижні тому і, пробувши в палаці всього три дні, від'їхав.

— Не знаєте куди?

Ніхто не знав. Кучер, що відвозив молодого графа , розповідав, що відвіз його до Капоша, де він зійшов на базарі.

— Ну, а потім?

Кучер, молодий парубок, який ледве повертав занадто великим язиком, нічого не відповідав, тільки ворухнув кілька разів відкопиленою нижньою губою і знизав плечимаа.

— Ти що, онімів? — гримнув на нього Фаї.

— Ні, зійшли, і все.

— Але щось повинен був сказати!?

— Ні, нічого не сказали.

— А потім що ти робив?

— Повернувся додому.

— Чому ти вернувся додому?

— Тому що вони сказали, щоб я їхав додом у.

— Бачиш, осле, він все-таки щось та сказав.— Фаї задумався.— Чи не захотілось Яношу подивитися на палац у Пардані, Розмалі чи в Ердетелеку? Молоді люди ненаситні, коли до чогось уперше доберуться. Ось він і насолоджується оглядом своїх маєтків.

Фаї наказав розіслати стільки гінців, скільки у Буттлера було володінь у цій частині держави, щоб ті за будь-яку ціну і якнайшвидше розшукали графа; пан Фаї чекатиме їх повернення. Крім цього, одного гінця послали в Мандок, до Бернатів.

На другий і третій день гінці почали повертатися. Графа ніде не знайшли. Ці спішні розшуки навели людей на думку, що молодий граф пропав. Якщо дійсно пропав, то це, певно, робота рук барона Дорі! Він його десь запропастив. Бідний Буттлер! Їм це, розуміється, на руку. Придумали непогано! Тепер із шлюбного процесу нічого не вийде, так і залишиться дочка Дорі вдовою — графинею Буттлер.

Розділ п'ятийй

ПОЯВЛЯЄТЬСЯ ДЯДЬКО КРОК

Такі вісті навели на Фаї смертельний страх і не тільки на нього: достойний пан управитель Будої, забобонно відданий сім'ї Буттлерів, якій служили ще його предки, неабияк перелякався.

Він майже не знав самого Буттлера, але для нього було досить, що це останній з роду Буттлерів. І коли його земні останки помістять у Доборускськомуродинному склепі, то назавжди зникне і родинний герб; більше не побачиш його ні на кінських уздечках, ні на щитах палаців, ні на дверцятах колясок — ніде, ніде!

Земля, звичайно, тут залишиться, але вона належатиме комусь іншому. І це управителеві здавалось особливо дивним.

— Ми повинні щось робити,— сказав Будої; від сильного хвилювання у нього цокотіли зуби.

Фаї вп'явся в нього скляним поглядом.

— Що нам робити?

— Може, надіслати заяву до комітатського управління?

— В комітат? Ідіть ви з ним, пане, в пекло, на саме дно! — скипів Фаї.— Коли б існували комітати від створення світу, то, повірте, ще й понині велось би слідство, щоб встановити, хто вбив Авеля. Навпаки, комітатський суддя так заплутав би цю справу, що після нього вже ніхто не міг би її більше розплутати. Ні, краще накажіть запрягти і їдьте в Унгвар* за доктором: я відчуваю, що захворію (*Унгвар — угорська назва міста Ужгород). Це по-перше.

— Слухаюсь, розумію!

— По-друге, відшукайте там старого городянина Матяша Крока , який живе десь за православною церквою у власному кам'яному будинку. І цього старика теж привезіть у Бозош.

Управитель поїхав і під вечір вже й повернувся. Двох потрібних панів він посадив у коляску, а для себе найняв селянську підводу, мовляв, це він робить на користь свого здоров'я: щось трохи захворів, а селянська підвода витрясе з нього хворобу. Доктор даремно намагався переконати управителя Будої, що він випише йому ліки, бо селянська підвода не зовсім надійний засіб для лікування хворих, але той відрубав: "Прошу пробачити мені, пане, але я все-таки краще знаю, що мені треба".

Але в нього вистачило глузду запрягти у віз двох кращих коней з панської четвірки, і тому в Бозош він приїхав на півгодини раніше.

Зустрівши його, Фаї здивовано буркнув:

— А це що? Хіба я вам не сказав, пане, кого привезти сюди?

Цього разу управитель не захотів покірно слухати свого пана, навпаки, сам пішов у наступ; його розлютоване обличчя налилось кров'ю, мов гребінь у півня.

— Так, але чому благородний пан не сказав, що за персона цей Крок? Хіба я міг їхати в одній колясці з такою людиною? Ні, я краще піду пішки, босим по колючій стерні. До речі, вони зараз прибудуть в панській колясці.

— Ну-ну,— промовив Фаї, оцінивши в ньому гарячий темперамент — національну рису угорців.— Добре, добре! Але не треба зразу ж кидатись на людину. Ви знаєте, який я нервовий, коли мене починають мучити кольки. А щодо Крока, то чи бачили ви коли-небудь, пане, як ловлять і нищать сусликів?

— Як же таке не бачити?

— А хто цим займається?

— В більшості випадків валахські цигани.

— Ну, бачите? І було б дуже дивним, розуміється, щоб такою ловлею займались самі комітатські єпіскопи. Для нашої справи потрібний Крок, і тому будьмо поблажливими щодо нього.

Цей Матяш Крок колись служив у ігумена одного з будапештських монастирів — Мартиновича*(*Мартинович Ігнац (1755-1795) — священик. Він очолював угорських якобінців (1793-1795), які виступали проти самодержавної влади Габсбургів, за створення незалежної Угорщини, за скасування дворянських привілеїв і феодальних порядків. У травні 1795 року керівники змови на чолі з Мартиновичем були схоплені і страчені в Буді).В гарячі літні вечори слуги —їх було двоє в нього,— користуючись відсутністю господаря, роздягались догола, натягали на себе просторий одяг ігумена і грали в дурня. Їм було приємно бачити в дзеркалі, як сидять один навпроти одного два ігумени і грають у дурня. Одного разу Мартинович разом з друзями прийшов додому раніше, ніж він звик приходити, і постукав у двері. Один із слуг встиг швидко переодягнутись і пішов відчиняти двері, а другий, саме цей Крок, розгубившись, з переляку поліз під ліжко. Там він підслухав плани змовників і виказав їх віденській поліції. Потім його прийняли на службу в таємну поліцію, де він прославився як хороший агент. Нарешті, на схилі віку, заощадивши трошки грошей, купив собі в рідному місті Унгварі невеличкий маєток і будиночок. Правда , тутешні жителі знали його тільки як "Проклятого чоловіка", і всі цуралися його.

Матяшу Кроку — людині невисокого зросту — було близько сімдесяти років. Все в нього було сиве: волосся, борода, брови і навіть вії; очі білясті, водяні так блищали, ніби були з якогось світлого скла. Ці очі так проймали людину, ніби в тіло в'їдалися дві шпильки.

Фаї знав його ще здавна. І хоч кольки скривили його обличчя, він намагався привітно посміхнутися до Крока, коли той увійшов разом з лікарем.

— Добрий день, старий Крок! Ну, як поживаємо на цій грішній землі, га? Бачу, ви ще зовсім молодець! Дідько його візьми, ви мені батьком бути годитесь, а як виглядаєте! Дякую, дорогий докторе, що приїхали. Як добрались, непогано? Кепсько почуваю себе, пане докторе. Та сідайте ж. Найважливіше, що є в людині,­ душа. І вона в мене зараз хвора. Цю хворобу зможе вилікувати тільки Крок. А потім вже доктор займеться грішним тілом.

І він, моргнувши до Крока, покликав його до одної з внутрішніх кімнат.

— Ви знаєте, дядьку Крок, для чого я вас покликав сюди? Я зробив це тому, що мій приймак, граф Янош Буттлер, пропав при дуже підозрілих обставинах, а в кращому випадку не туди пішов, куди я його послав.

Крок ні слова не сказав, тільки моргав білими віями і час від часу великим пальцем потирав зморшкувате чоло; від такого погладжування глибокі, як складки на гармонії, зморшки починали рухатись, міняючи вираз його обличчя.

Фаї розповів, що Янош відіслав назад з Капоша свою коляску, не замовчав і про те, що молодий граф ще трошки зелений, занадто чутливий і нестійкого характеру, але чесний, душа в нього справедлива, а життя чисте; він — не п'яниця, не картяр, не розгульний, не розпусник, і тому з цього боку йому не грозить ніяка небезпека. Однак є одна свого роду невелика катастрофа, що трапилась не так давно.

Дядько Крок кивнув головою.

— Я знаю про цю історію з Дорі. А втім, розповідайте.

Після того як Фаї розповів про все, що вважав потрібним, дядько Крок задав йому кілька запитань.

— Пан Буттлер обіцяв поїхати в Пожонь?

— Так, ми на цьому і розійшлися з ним. Він сам у цьому дуже зацікавлений, бо дуже любить свою наречену.

— Чи не поїхав він до неї в Борноц?

— Ні! Я і туди посилав людину. Крім того, йому заборонили зустрічатися з нареченою, поки не закінчиться процес. А Буттлер — господар свого слова. Він не буде з нею зустрічатися.

— Що думає благородний пан?

— Я боюсь навіть догадуватися.

— Пане, ви маєте підозру, що він покінчив життя самогубством? — спитав Крок, зупинивши на ньому свій пронизливий погляд.

— Боляче таке думати,— але можливо, що й так: він хлопець мрійливий. На па м'ять знає "Страждання Вертера".

— Дурниці, дурниці! — буркнув дядько Крок. — Хороша книжка не вб'є людину, скоріше вже погана. Але коли людині зробили щеплення проти вбивства — сто п'ятдесят тисяч голдів землі,— то він переживе всяку книжку.

— Ви так думаєте?

— Я вважаю, що це все дурниці. Для підтвердження цього я міг сміло залишити вдома своїй старій одне око і вухо, тим більше, що вона глуха і сліпувата.

— Я вас не розумію.

— Цим я хочу сказати, що ви замовляєте різьбяреві зробити топорище до сокири, яке міг би зробити кожний простий тесляр.

І він з почуттям власної гідності заклав у ніс понюшку табаки і глибоко затягнувся.

Фаї моментально ожив, зрозумівши, що хитрий сищик згодився взятися за цю справу. "Не шкода було б віддати і десять золотих за те, щоб зараз заглянути в черепну коробку Крока,— подумав Фаї.— Цікаво, чи вона і всередині така зморшкувата? І що ховається у uих зморшках?" Він спробував дещо виудити.

— Скажіть мені, дядьку, чому ви думаєте, що цей випадок незначний?

— Бо і немає ніякого випадку.

— Як так? — здивува вся Фаї.

— Дуже просто! Я, наприклад, тепер спитаю вас, чи не загубили ви якогось ключа? Ну, добре,— виходить, що не загубили. Але коли ви станете шукати один з ключів і не зразу знайдете його, ви тут же скажете, що загубили його. Чи не так?

— Мабуть, так.

— Ну от бачите! Коли б ви не шукали графа, ви не вважали б, що він пропав. Якби тепер в Унгварі мене почав шукати мій кум Леницький і не знайшов би,— як ви думаєте, благородний пане, це означало б, що я пропав?

У Фаї в голові запаморочилось від такої дивної логіки.

— Послухайте, дядьку Крок,— вигукнув він роздратовано,— чи не вважаєте ви мене божевільним, у якого з хворого мозку щохвилини вилітають нелогічні думки, як духи з розритої могили. Я не видумав цього всього; кругом перешіптуються, що Дорі з своїми змовниками запропастив Буттлера.

Дядько Крок розсміявся.

— Та як тут не перешіптуватись, коли ви з свічкою в руці шукаєте графа і сполошили цим всю околицю? Ви викинули дрібничку, маленьке зернятко, а язики підхопили його і повертають, як вирощену розсаду. Звичайно, ви самі застрашили себе, хоч, власне, нічого не трапилося — хіба що графа Буттлера немає в Бозоші, і невідомо, де він.

— А все-таки ви чудова людина, Крок! Ви майже мене заспокоїли. Вже навіть і кольки минулися. Дідько візьми того доктора! Нащо я покликав його? Що йому тепер сказати? — Він заклопотано почухав потилицю.­ Ну то як, візьмемось за розшуки графа? Але тільки тайком, без шуму.

— Я візьмуся за все, що приносить гроші.

— І одразу ж почнете розшуки?

— Одразу. Але попрошу вашого дозволу вислухати служників палацу.

— У всьому вам допомагатиму. Розпоряджайтеся слугами, підводами, кіньми, тільки поспішайте, поспішайте.

— Через дві доби ви дізнаєтесь, де знаходиться граф.

— Буду вам дуже вдячний. І ви будете задоволені, дядьку Крок. Гм , що ж мені тепер сказати тому лікарю?

Дядько Крок зразу взявся за справу і вислухав слуг палацу. Він був ввічливий і ласкавий у розмові з людьми і цим зразу викликав до себе симпатію і довір'я. Він справляв враження досить хорошої людини, справжнього батька сім'ї; в його погляді прозирала покірливість і доброта. Бог інколи, в разі необхідності, поганим людям надає зовнішність хороших людей. Одяг Крока теж не відповідав його душі: він весь, з голови до ніг, був одягнений, як справжній угорець, а на сап'янових чобітках бряжчали навіть остроги. Сам дідько не здогадався б, коли б не жив у його тілі, що він колись служив у таємній поліції у Відні і що з його вини багато угорських патріотів пішло на страту.

Від слуг Крок нічого особливого не довідався. Граф пробув тут три-чотири дні і ні з ким з чужих за цей час не зустрічався. І гості теж не приходили до палацу.

— Де мешкав граф?

— У кімнатах, що виходять на південь.

— Поведи мене туди, синку,— попросив Крок камердинера.

Дядько Крок усе переглянув у кімнатах, але нічого не знайшов.

— Хто прибирає ці кімнати?

— Служниця.

— Вона красива, синку?

— Ні, негарна.

— Ну, і хвала тобі, господи,— сказав дядько Крок з удаваною полегкістю,— в такому разі мені не загрожує небезпека, якщо ти пришлеш її сюди.

Камердинер від душі зареготав і через якийсь час вштовхнув у двері жінку років шістдесяти, вдову одного з батраків.

— Ну, сестричко, я чув, що ти прибираєш ці кімнати, це правда?

Стара швидко послинила кінчики пальців і почала поправляти і пригладжувати волосся на голові.

— Я.

— Чи не вимітала ти, серденько моє, після графа папірців? Розірваних і зім'ятих папірців,— розумієш, на яких було б дещо написано?

— Можливо, що й вимітала.

— Ти не могла б їх знайти? Ох і славною ж молодичкою була б ти, коли б їх розшукала!

— Обов'язково знайду. Ми сміття зносимо в один великий ящик. А тут так рідко доводиться підмітати, що сміття й досі в ящику.

— Ну, побіжи, душечко моя!

І стара відьма вилетіла з кімнати, відразу зробившись такою жвавою, як веретено. Пробігаючи коридорами, не втрималась, щоб не похвалити милого старого пана перед слугами, що вистоювали тут: "І слова, і кожний найменший рух його дуже благородні".

Вона швидко повернулась і принесла в фартушку багато розірваних паперів, з яких дядько Крок, залишившись на самоті в кімнаті, швидко склав уривок листа:

"дорога Пірошко! Я дивуюся, що ти не пишеш. Невже тобі заборонили писати до мене? Це було б страшно... На цьому й закінчувався лист. Потім він склав ще один уривок: "Дорога Пірошко! Одна догадка мучить мене і вдень і вночі, що ти не любиш мене, бо коли б любила, то написала б листа. Знаєш, що іншої втіхи в моєму горі я не маю. Може, заборонили тобі писати? Це було б страшно..." Цей лист був теж незакінчений. Видно, граф не був задоволений початком і відкидав листи. Ще найшов близько шести таких початих і незакінчених листів. У кожному з них була одна і та ж скарга, краще чи гірше висловлена.

Очевидно, один із листів все ж пощастило йому закінчити і він відіслав його Пірошці. Між паперами були й інші клаптики, списані жіночою рукою. Дядько Крок і ці клаптики склеїв і ледь прочита в:

"Дорогий мій племіннику!

Молю господа бога, щоб цей лист застав тебе в доброму здоров'ї.

Пірошка хвора , твої листи тільки погіршили б стан її здоров'я. Ти сам знаєш, яка вона ніжненька. Звільни її, коли любиш, від зайвих переживань і люби її чесною любов'ю. Не сердься, що я так кажу тобі, мій милий Яніка, і що листи, які ти надіслав до неї, повертаю тобі нерозкритими, повертаю через твого вірного слугу. Послухай мене — твою тітку, яка молиться за твоє благо господу богу, який піддав тебе важкому й суворому випробуванню. Я не хочу, щоб на чесне ім'я нашої ніжної овечки, яка і так досить мучиться через тебе (вона ж і хворіє через тебе, синку), впала хоч частина тої тіні , яку накинула ліва рука господа бога на ваше щастя. Правда, щастя може повернутися, воно, певно, і вернеться. Адже у господа бога дві руки, і друга, не бійся, синку, не відсохла, і він ще нею торкнеться вас. Але добра слава, сину мій,— цей найдорожчий скарб кожної дівчини, не може повернутися. І коли вона з самого початку заплямована, то вона вже ніколи не може вважатися зовсім чистою. Що сказали б люди, коли б тепер Пірошка листувалась або зустрічалася з тобою? Вам більше, ніж комусь іншому, треба уникати зустрічі. Цього вимагає світська мораль, цього вимагає батько дівчини, який залишив її на мою опіку на час його перебування в Буді, де він клопочеться за тебе; дай йому господь бог на це сили, здоров'я і щастя, бережи його і всіх нас від лукавого (ти знаєш, про кого я думаю) . Мені дуже боляче, що саме з цієї причини я не можу тебе покликати до нас. А яким красивим став наш сад після вчорашнього дощу! Правда , чогось щастя обходить нас. Частина фруктових дерев вимерзла. Метелик, їздовий кінь нашого Жіги, під час стрибка наразився на кіл. Ох, яка метушня тепер панує у нашому домі! Я навіть рада, що живу у Горватів. Було б добре, коли б ти обережно повідомив про це Жігу, тому що ні я, ні старик не наважуємось про це написати йому. Твоя любляча тітка

Бернат.

Р. S. Будь сильним і стриманим, дорогий мій племіннику, і думай про те, що й інші люди страждають: герцоги, королі, навіть цісарі. Всі — черв'яки господні і багато із своїх бажань не можуть здійснити. Згадай тільки про мене — шість років тому я довгий час була прикована до ліжка , хворіючи на апендицит, після чого довгих два роки я навіть не наважувалася торкнутися фруктів, хоч нестерпно бажала поласувати ними.

Між іншим згадала : куховарка Відонка хворіє на рожу. Бідна жінка, хто знає, чи вона це переживе.

Ще раз цілую.

Та ж сама"

Пан Крок не знайшов у цих листах жодної провідної нитки, вхопившись за яку можна було б починати ведення слідства. Старий взяв склеєні листи, щоб показати їх пану Фаї, якому вже пощастило збутися унгварського лікаря Грібі. Саме тоді, коли він ще радився з дядьком Кроком, у кімнату вбіг з жалісним плачем городник Андраш Капор; пригнічений горем, він кинувся просити: дружина його при смерті, а він чув, що десь тут є лікар; можливо, що він подасть їй допомогу, коли, звичайно, пан дозволить.

— Ну, а як же? Певно, що подасть. Мені він уже не потрібний. (Його дуже дратувала присутність лікаря, коли він був здоровий, так само, як відсутність його, коли він був хворий ). Яке щастя! Я хотів сказати — яке нещастя! Ідіть, ідіть, дорогий лікаре.

Розділ шостий

ОДЯГ ГРІБІ

Худий, довгов'язий лікар зробив кислу міну, довідавшись про раптове видужання свого пацієнта; але він охоче пішов до хворої, взявши з собою інструменти і сумку з випробуваними ліками. Невдовзі він повернувся надзвичайно спокійним.

— Ну як, допомогли їй?

— Ні, їй вже не потрібна медична допомога.

— Невже померла вона?

— Померла; в неї вже не бився пульс.

Фаї не втримався, щоб не висловити жалю: "Ой, ой, бідна Капор! Як вона вміла пекти пиріжки з повидлом". Потім, щоб задовольнити доктора , Фаї наказав принести йому на веранду королівську вечерю, тим більше, що вечір був теплий, приємний. Поки дядько Крок копався в паперах, вони розмовляли про одне, про друге, а головне, про небіжчика лікаря Медве, про його великі знання в медицині і чудові способи лікування.

— Так, так! Ми багато вчились один у одного,— знову і знову повторював Грібі.

Розмова з ним ставала вже нудною, коли почулись дрібні кроки дядька Крока, який увійшов, тримаючи в руках склеєні листи.

Фаї жваво скочив на ноги.

— Ви знайшли що-небудь?

— Майже нічого. Я довідався тільки про те, що молодий граф виїхав звідси в досить поганому настрої.

— Ой боже мій! З ним щось трапилося?

— Прочитайте, будь ласка!

Він пробіг очима листи, потім сумно опустив руки.

— Хіба я не казав, що в нього меланхолійний стан, незадоволення життям ...

— Ну, до дідька! Не треба зразу думати про найгірше. Я негайно виїжджаю в Капош.

— Бог вам на поміч! Сказати, щоб запрягли?

— Прошу, але перед тим у мене буде кілька запитань. Чи немає тут портрета молодого графа, я ж із ним не знайомий, навіть ніколи не бачив його, і портрет багато в чому допоміг би мені.

— У мене є один маленький його портрет, у медальйоні на годинниковому ланцюжку. Правда, він дуже маленький.

— Нічого. Яких часів?

— У березні цього року ми їздили з Буттлером в Енед до тіткн, що була при смерті, йому там дещо дісталось у спадщину. Там зобразив йоrо на слоновій кістці в мініатюрі — уявіть собі хто? — дванадцятирічний хлопчик, за вбільшки з мій кулак, якийсь Міклош Барабаш* (*Міклош Барабаш(1810-1898) — відомий угорськиа художник-портретист, академік; його пензлю належать портрети видатних діячів тодішньої епохи, а також вельможних панів). Я ще тоді сказав головному королівському судді, щоб він посадив у тюрму цю дитину, бо вона з таким великим талантом напевно робитиме фальшиві гроші.

— Можна подивитись?

Фаї відчепив золоту дрібничку, яка зображала гільйотиновану голову Людовіка XVI, і натиснув на маленьку пружинку. Голова короля відкрилася, в ній замість мозку (між іншим, його і в справжній голові було не так вже й багато) знаходилась маленька nластиночка з слонової кістки з емальовим портретом Вуттлера.

— Гм, граф — гарний юнак. Правда, не видно, яка в нього постать.

— Стрункий, як тополя.

— Коли б я був такий,— зітхнув дядько Крок,— їй-богу, я б нижче від герцогині не захотів би ні на кого глянути!

— Я теж так думаю,— відповів Фаї.

— Іншого портрета не маєте?

— Не маю і думаю, більше і не матиму* (*Портрет маслом графа Яноша Буттлера на весь зріст знаходиться в актовій залі Ноградськоrо комітатськоrо зібрання.-Прим. авт.). Він дуже скромний і соромливий; я силоміць примусив його позувати тому художнику-горошині.

— Я можу взяти з собою цей портрет?

— Не заперечую, старина, але заклинаю повернути його мені,— суворо наказав Фаї.— А коли спробуєте присвоїти собі цю дорогу для мене пам'ятку, то слідуючої зими "відростите собі черевце". (Людина простого походження могла розжиріти тільки в тюрмі).

Дядько Крок весело посміхнувся.

— У всіх випадках я збережу його. Але ще одне потрібно мені знати: як був одягнений граф, коли від'їжджав?

— Ну, про це дуже легко можна довідатися у камердинера, а також у кучера. У нього не було багато одягу, та й той я шив йому в Шарошпотоку.

— Ну, хто там є? — гукнув Фаї і вдарив у долоні. Прийшла ключниця.— Пришліть, прошу вас, камердинера!

Камердинера не важко було знайти. Він, сховавшись за колону, прислухався до розмови: дуже хотів знати, що трапилося.

— Ей, Мартон, як був одягнений граф, коли від'їжджав? Добре подумай і скажи все по порядку цьому шановному пану.

Мартон спочатку задумався, потім, запинаючись, почав описувати одяг графа.

— Що ж на ньому було? Що я йому приніс? Були на ньому, прошу покірно, сірі панталони, така ж сама жилетка ... Так, така ж сама жилетка і... Я вже сказав про камзол?

— Ні, не сказали.

— І сіра жилетка...

— Про жилетку ми вже чули, дурню... Чого ти все рот роззявляєш, як щука на піску?

В цю хвилину погляд камердинера зупинився на камзолі лікаря Грібі; раптом він замахав руками в повітрі, як гусак крильми, у якого враз розв'язалась мотузка, якою вони були зв'язані.

— На ньому був точнісінько такий камзол,— вигукнув він із запалом.— А може, це він і є?

Лікар зашарівся аж до вух, а Фаї прикрикнув на камердинера.

— Ну-ну, не ляпай язиком. Можливо, що такий самий, мені теж так здається, але не кажи, що це саме той. А то я тобі зовсім нічого не повірю.

Але Мартон почав підозріло розглядати лікарський камзол. Безтямні сірі очі камердинера, здавалось, готові були вилізти з орбіт.

— А ми зараз подивимось, пане, цей чи ні,— захищався Мартон.— Доки граф мешкав тут, я чистив його камзол; на лікті повинна бути випалена пляма завбільшки з горошину. Його світлість сперся ліктем на жевріючий корінець тютюну, що випав з люльки.

Не говорячи довго, він підійшов до лікаря Грібі і, без всякого сорому, підняв його лікоть.

— Ну, що я сказав? — тріумфуюче вигукнув він.— От вам випалене місце завбільшки з горошину. Я знаю, що кажу, благородний пане!.. Ану, тепер подивимось на підкладку.

Розгублений лікар стояв як укопаний, з палаючим обличчям. Камердинер підняв полу камзола.

— Прошу покірно обернутися!

Бідний Грібі машинально обернувся, і камердинер вказав на зашиту на десять пальців підкладку, яка колись розірвалася.

У дядька Крока впали з носа окуляри, добре, що не розбилися об каміння.

— До дідька!— вигукнув Крок.-Справа набирає серйозного вигляду. Розвивається, розвивається і ускладнюється. Це вже не жартами пахне. Ну, чудово! Тут вже потрібни й справжній Крок, хитрий Крок. Де ви, лікаре, купили цей камзол?

Старнй Фаї смертельно зблід і весь тремтів. Йому згадалось, коли Янош, зачепившись за гілку, розірвав камзол у саду, а дружина потім зашивала його. Переляканий лікар важко дихав, обличчя його то шаріло, то блідло; він крутив головою, щось бурмотів під ніс, не розуміючи, в чому справа . Але тут уже і Фаї підскочив до нього і вхопив лікаря за комір.

— Чоловіче,— гримнув він на нього,— де ти дістав цей камзол?

Ну, це вже не жарти, коли Іштван Фаї, великий магнат і член апеляційного суду кількох комітатів, так сердито кинувся на бідного і тихого Грібі, який навіть муху не скривдить. Тут треба говорити правду.

— Цей одяг,— заїкаючись сказав він,— тиждень тому приніс мені старший брат із Капоша, власник тамтешнього шинку. Сам він занадто огрядний, і цей костюм йому не підходить. Де він його взяв, я не знаю.

Обличчя переляканого Грібі дихало такою щирістю, що не можна було сумніватися в правдивості його слів.

Фаї, глибоко зітхнувши, упав на стілець.

— Його вбили,— прохрипів він, закривши обличчя руками. Так залишався він з хвилину; з-під його волосатих пальців потекли сльози.

Але вже в наступну хвилину переборов свою слабість і опанував себе, витер сльози, взяв себе міцно в руки і зробився таким, яким ми вже його бачили якось,­ сталевою людиною. Твердим, уривчастим голосом він наказав камердинеру:

— Скажи кучеру, щоб негайно запрягав. Я теж поїду з вами, Крок. Хай зайде управитель, я дам йому необхідні розпорядження.

Кучер запріг; з боку хатинки городника пришкандибав на своїх товстих ніжках управитель.

— Біда більша, Будої, ніж ми думали,— сказав Фаї коротко.— Але що б не трапилось, все повинно іти своїм звичаєм, а головне, менше про це базікати. Ярові, що залишились, треба висіяти, відвідну канаву на пасовиську в Береніце — прочистити. Пана лікаря кучер Йожка відвезе в Унгвар. Потім ще ця бідна Капор!.. Її поховайте як слід, при двох попах, в домовині з горіхового дерева. Справте поминки за рахунок прибутків по маєтку... Вона цього заслужила — чудові пироги з повидлом пекла!

— Хто його знає, благородний пане,— тихо сказав управитель,— вона, можливо, ще видужає.

— Та вона ж годину тому померла!

— Хто сказав?

— Лікар.

— Та що ви! — обурився управитель.— Я щойно розмовляв з нею.

Таке переслідування долі нарешті вивело бідного Грібі з терпіння. Випадок з камзолом його не так турбував, він цей сором якось проковтнув; але те, що його вміння і знання посмів принизити якийсь лакей,— цього він стерпіти не міг! Кров закипіла в ньому, і він зневажливо, але з гідністю вченого, заявив:

— Вона померла, хоч і говорила з вами: в неї не було пульсу.

Коляска під'їхала. Фаї по-дружньому потис руку управителю.

— Дивіться за всім гарненько, мій дорогий Будої. Можливо, я не швидко повернуся, але коли на зелені свята приїде з Дебрецена Ежаяш Будої*, повідомте мені в Поток (*Ежаяш Будої (1766— 1841) — реформатський єпіскоп, професор історії і класичної філології Дебреценського університету; боровся за те, щоб викладання в університеті велось на угорській мові, замість встановленої німецької).(Відомий Ежаяш Будої був рідним братом управителя) .

Потім Фаї легко скочив у коляску.

— Гей, лікаре, лікаре! — враз гукнув він.— Ну і безголовий же я! Забув спитати, який шинок належить вашому братові в Капоші? А ви, Крок, сідайте біля кучера , я тут сам сидітиму.

— "Гріф", благородний пане,— відповів Крок замість лікаря.

— Поганяй!

Розділ сьомий

ВЕСІЛЛЯ В ШИНКУ "ГРІФ"

Цей випадок, коли Фаї посадив "милого дідка" не поруч себе, а на козли до кучера, викликав велике здивування серед слуг: адже пан Фаї славився своєю простотою. Звичайно, коли в домі не було гостей, за одним столом з панами завжди обідав хтось з довірених слуг. Це не було рідкістю в сім'ях дворян середньої руки.

Таке щастя, як правило, випадало на долю старої жінки, яка в минулому няньчила пана, пані чи їх дітей. А коли вже хтось попадав за панський стіл з тієї чи іншої причини, то потім це ставало звичкою (яку угорці завжди шанували), і він займав це місце постійно. Це було разом з тим і ознакою гарних відносин між панами і слугами. Крім цього, така людина була дуже корисною для дому, бо, знаходячись між панами і слугами, вона пом'якшувала різкість контрастів між ними і спритно розріджувала хмари, які час від часу збирались над ними.

Четвірка коней мчала стрілою вперед, розбризкуюч и на всі боки грязюку і воду, що зібралась у вибоїнах, створивши безліч калюж на дорозі. Не вміли мостити шляхів наші предки — "болото на болото накладали"; в суху погоду над дорогами здіймались хмари пилюки, а в дощову — грязь сягала коням до черева. Але тепер і найкраща дорога була б довгою для Фаї; його буйна фантазія невпинно працювала, примушуючи серце тривожно стискатися,— адже воно було таке ж м'яке, як болото, але золоте болото, на якому залишаються сліди від найменшого дотику. Він невпинно роздумував над тим, що могло трапитися з Яношем, допускаючи то одне, то друге. Він вже бачив тіло Яноша на дні Тісси, а над ним — соми і осетри. Тільки вони, а не пан Крок, могли б сказати, де знаходиться Янош. То враз перед ним поставала інша картина: Янош падає від кулі грабіжників, вони підбігають до нього, знімають одяг, щоб хоч цим поживитися ... Ех, вже і найгірша правда , яка б вона не була , краща від такого стану!

— Гей, Петер, далеко ще до Капоша ?

— Вже показались перші будинки.

Було темно. Небо затяглось густими хмарами, а землю покрив важкий туман, за два кроки нічого не було видно. А шкода! Можна було б описати місто, бо в той час міста не були схожі одне на одне, як солдати в строю, і не поділялися на категорії. Зараз в Угорщині триста таких схожих один на одного Капошів, близько ста Лошонців, з двадцять Кашші й, нарешті, мати всіх цих міст — Будапешт. Тільки це не така мати, що годує своїх дітей,— а навпаки, діти годують її, і тому вони залишаються на все життя кривими, виснаженими, недокрівними.

Колись не існувало таких шаблонів. Кожне місто відрізнялось від іншого. Можна було насолоджуватись, переїжджати з одного міста в друге. Кому доводилось в ті часи побувати в багатьох містах, у того залишалось таке враження, ніби він усюди має родичів і знайомих і кожний з них по-своєму цікавий. В Уйгелі можна було купити хорошого вина, в Тисоуйлоку — чудові щітки для вусів, в Кермеці — таких мережив, як прозора піна на гірській бистрині, в Мішкольці — чудових булочок, в Рімасомботі — мундштук, в Гачі — сукна , цупкого, як шкіра , в Леві — шкіри, м'якої, як сукно, в Естергомі — сідло, в Сабадці — фартушків, у Шельмеці —люльку, в Дьєрі — складаний ножик, в Лібетбані — горілки з ялівця.

Тепер кожну з цих речей можна купити в кожному місті, в першій-ліпшій наріжній крамниці, і зовсім не потрібно за ними їздити в далеку дорогу. Все ж треба визнати, що ці речі зараз не такі, як були раніш, і той, хто володіє ними, не відчуває такої радості, яку відчували тоді люди, придбавши їх під час своїх подорожей. Щодо Капоша , то це місто славилося ситами і решетами. За одне таке сито, привезене здалека, красуня охоче в ті часи нагороджувала поцілунком; сьогодні ж воно коштує всього лише вісімдесят крейцерів.

Ні, не зовсім погано жилося колись!..

— Петер, ти знаєш, де знаходиться шинок "Гріф"?

— Знаю, пане.

Коляска заторохтіла по булижній мостовій. Коли по грязюці інколи можна було мчати клусом, то по такому гострому, мов бритва, камінні доводилося їхати тільки поволі. Пану Фаї здавалось, що вони цілу вічність їдуть, підстрибуючи на камінні, а дорозі все немає кінця. Нарешті, зупинились перед аркоподібними ворітьми шинку "Гріф". Пан Фаї кілька разів нервово смикнув за дзвоник, який висів тут же на стіні. Ворота були освітлені блідим світлом ліхтаря. "Гріф" не справив на Фаї приємного враження. Це була довга, низька і вузька будівля, яка, здавалось, намагалась загрузнути в землю. Але тільки зовнішність була такою похмурою,— всередині вирувало життя: гримів оркестр, було досить гамірно, з відчиненого вікна доносились веселі вигуки.

На дзвінок з'явився, виряджений по-весільному, стрункий юнак — мабуть, виступає тут за шафера, в чорних суконних штанях з шнурками, в жилетці, в сорочці з широкими рукавами, в шнурованому доломані, недбало накинутому на плечі; круглий його капелюх був прикрашений штучними квітами, червона хустинка в дрібних білих квітах підперізувала його стан.

— Що, кімнату? — спитав він, хвальковито випнувши груди.

— Цього ми ще не знаємо. Спочатку нам потрібно поговорити з господарем. Де він?

— З ним тепер не можна говорити.

— А ви хто такий?

— Я? Буфетник.

— А чому не можна поговорити з господарем? — втрутився в розмову дядько Крок.— Що, він онімів?

— Навпаки, він дуже голосно говорить.

— Може, збожеволів?

— Ні, що ви! Тільки тепер починає набиратись розуму!

Дядько Крок, поміркувавши трошки, прийшов до висновку, що тут потрібно діяти енергійніше, і крикнув:

— Не дурій, хлопче, досить язиком ляскати! Не бачиш, що перед тобою стоїть знатний пан? Ану, зніми капелюха, сякий-такий сину!

Той слухняно зняв капелюха . Він був порядний хлопець і навіть засоромився за свою попередню поведінку.

— Я не дурію, я просто трошки хильнув,— виправдовувався він, щиро посміхаючись.— Справа в тому, що господар саме танцює з пані Гадаші, а з неї буде після винобрання, під нове вино, така господарка цього шинку, що кращої і не знайти моєму панові.

— Що ж там всередині відбувається?

— Там весілля, ваша милость,— він навіть здивувався, що є такі люди, які про це не знають.— Так, весілля. Господар віддає свою наймолодшу зведену сестру, яка досі завідувала кухнею шинку. А тепер господар вхопився за пані Гадаші, яка вміє варити ще краще; до того ж Гадаші — молоденька вдовичка і зовсім не проти чоловіків, і тому легко може дійти до другого весілля. Xoч господар дуже товстий і забіякуватий, але має добре серце, а це не дуже добре, бо все може піти з його рук: у нього багато рідні, всяких обідранців, а вони в кожну хвилину готові все до нитки розтягти...

Як важко було примусити веселого буфетника говорити, так тепер важко було його зупинити.

— Ну годі, не плещи язиком, чоловіче! Краще піди і скажи своєму господареві, щоб вийшов на хвилинку.

Той знизав плечима.

— Він не вийде.

Дядько Крок тупнув ногою. На щастя, до них підійшов гусар пана Фаї з шаблею при боці, який досі помагав кучеру поратися біля коней. Ним теж можна було налякати буфетника.

— Ні слова! Накажіть, благородний пане, гусару відрубати голову цьому брехунові, якщо він скаже хоч ще одне слово!

Почувши такі грізні слова буфетник стрілою полетів і незабаром прибіг назад із сяючим обличчям:

— Ну, що я сказав? Я знав, що він не прийде.

— Тоді ми підемо до нього,— рішуче сказав Фаї.

— Це вже інше діло! — радісно вигукнув буфетник.­ З цього треба було і починати. Тепер ви певно будете розмовляти з господарем.

3 цими словами він провів гостей у задню половину шинку, де знаходилась квартира господаря.

Дядько Крок дорогою продовжував розпитувати буфетника.

— За кого виходить заміж сестричка вашого господаря?

— За Йожку Відонку, за столяра, який у Польщі відкриє свою майстерню. Він ще сьогодні опівночі іде туди з молодою дружиною.

Фаї здригнувся, почувши знайоме прізвище. Це ж той самий Відонка, який зробив підйомну машину для Дорі!

Нитки починають розмотуватися. Тут гніздо всіх злочинців! Потрапили, куди треба!

— Чи це не він працював помічником столяра в Уйгелі? — тихо, ледве чутно спитав Фаї.

— Він,— відповів буфетник,— давно його знаю. Раніш бідним був, і от зразу розбагатів! І одружується з Катушкою, оскільки він давно думав про неї, оскільки Катушка дочка його господаря з Уйгеля, оскільки мати мого господаря, вдова Грібі, вдруге вийшовши заміж, стала дружиною уйгельського столяра Ондрейовича, і в них народилась ця сама Катушка.

— Ось які наші справи! — простогнав Фаї.

Вони йшли коридором, час від часу натикаючись то на якісь ліжка, то на стіл, то на шафи, винесені з кімнат з нагоди весілля. Коли пан Фаї зазирнув у залу, він на мить оторопів. Спочатку йому здалось, що кімната не стоїть на місці, а крутиться разом з цими розпаленими обличчями танцюючих жінок і чоловіків, у більшості ремісників, які з різноманітними вигуками ляскали себе по халявах чобіт. Шелест спідниць, що здіймають вітер, запах людського поту, тютюнового диму, запах квітів, якими прикрашали жінки волосся і груди, чад від лойових свічок — все це робило кімнату подібною до пекла, ніби женився сам сатана.

Серед одноманітного гомону час від часу виривався дикий вигук — це хтось висловлює свою радість. Раптом тихенько пискнула якась жінка, певно, кавалер ущипнув її. Ну, та це нічого! Ноги і далі вистукують по землі й підіймають пилюку. Дехто хустинкою відганяє від себе порох і направляє його на інших. Один в куточку в глиняному посуді приготовляє на столику паленку; другий підштовхує танцюристочку, що крутиться біля столика, і в неї раптом спалахує широчезна стрічка; третій хапає глечика і поливає водою голову потерпілої, але так, що і в десяти її сусідок мокрими стають хустини. Не біда! Зате весело!

Серед гостей шастають дві сторожові собаки. Їх ніяк не можна вигнати, бо через велику духоту двері весь час розчинені. Виженуть їх, а вони знову прийдуть. Собакам теж подобається весілля, хоча часто наступають їм на лапи, на хвости. Треба сказати, що вони не завжди мовчки переносять образу: гарчать, огризаються, скавчать, вишкіряють зуби. Один із них — Бодрі — навіть укусив пані Лані за ніжку (дурна тварина, але розуміє, що красиве!) . І на кухні їй прикладають примочки, а шельма Пішта Нодь (щоб йому осліпнути!) там стовбичить і підглядає.

Посеред кімнати витанцьовує молодий, дрібно перебираючи ногами, без кінця, до знемоги. А яка гарна Катушка! Гнучко вигинається її стан, мов лозина під вітром. Вінок у неї на голові збився трошки набік, на одному місці розмотався і стирчить, як ріжок, але й це їй до лиця. Вона то виривається з рук нареченого і танцює перед ним, то знову пригорнеться до нього, і вони завертяться, як колесо млина, тоді вінок заходить у неї на голові, зачіпаючи тих, що підходять до неї занадто близько. Покрутиться вона, покрутиться, попливе і сховається між іншими парами, сховається, потім знову вирине і знову зникне. Наречений — за нею. То дожене, то знову спустить з ока, то загубить у натовпі, то стрибне вперед, як цап, ударить долонями по халявах і, розкинувши руки, ніби збираючись обійняти її, біжить за нею в танці, біжить і приспівує:

Сам я пан, великий пан,

А в руці моїй тюльпан.

Він дзенькає грішми в кишені, потім підкине високо в повітрі один-два талери і, зловивши на льоту, кидає циганам-музикантам:

— Це не останні. Зрозумів, цигане?

Монети летять над головами. Добре, що мимо, а то комусь вибили б око. А втім, тут стільки гарних очей, що втрата одного ока залишилась би непомітною.

Пану Іштвану Фаї млосно стало від цього поганого повітря, дикого реву і людського виру. Шинкар встиг кудись зникнути, і Фаї звернувся до якогось чоловіка, що стояв поруч і цокав срібною покришкою своєї люльки, видно, він дуже пишався нею.

— Скажіть, будь ласка , хто тут господар?

Пан, до якого звернувся Фаї, переклав люльку з одного кутика рота в другий і рукою вказав на одного з танцюючих:

— Ось той, бачите, товстий, мов кабан.

І дійсно, господар був дуже товстий, пудів з дванадцять мав чистої ваги. Обличчя його було таким добрим і навіть тупим, що Фаї з полегшенням зітхнув: "Ні, людина з таким обличчям не може бути вбивцею".

Товста фізіономія господаря була безтурботно веселою; свої маленькі очиці він не зводив з пишних високих грудей і круглих плечей тої, яку тримав обома руками за стан. Очі його блищали від щастя, а Гадаші підпускала йому бісики. О, пан Грібі — парубок хоч куди! Він ще в добрій силі! Хоч він танцює і не так, як он той міський писарчук, але все ж не здається, іноді підстрибне своїм масивним тілом, покрутить свою даму, обійме, пригорне до себе, підніме в повітря...

Але враз підвелась чиясь рука , смичок зупинився на струнах, і кавалери відпустили своїх дам.

Пан Грібі сердито озирнувся, щоб дізнатися, хто припинив гру. Перед ним стояв незнайомий пан. Постава показна, вид благородний, голос владний. У корчмаря призвичаєне око, і він завжди впізнає, який пан перед ним. Хто знає як, але зразу визначить.

— Мені зараз треба з вами поговорити, пане Грібі.

— Прошу! — покірно згодився господар.

— Це місце не відповідне для нашої розмови. Може, ви нас проведете в окрему кімнату?

— Прошу, як вам подобається. Правда, в мене ні від кого немає таємниць; сьогодні я перед приїжджими клієнтами не збираюся виструнчуватись, але оскільки пан...

— Благородний пан...

— Оскільки благородний пан відвідав моє бідне житло, де кожний для мене —дорогий гість, я, зрозуміло, все зроблю, щоб задовольнити ваші бажання. Прошу йти за мною.

Розділ восьмий

ДЯДЬКО КРОК РОБИТЬ КОМБІНАЦІЇ

Господар шинку зняв із стіни ключ, засвітив свічку, провів пана Фаї в другий кінець коридора і відчинив одну з кімнат для приїжджих. Дядько Крок ішов слідом за ним, тихенько, мов білочка; він, якщо хотів, міг ходити так тихо, що не було чути найменшого звука. Тому, коли пан Грібі поставив свічку на стіл і обернувся, то був дуже здивований, побачивши перед собою двох незнайомих людей.

— Це моя людина,— пояснив Фаї.

— Взагалі, з ким я маю честь розмовляти? — спитав пан Грібі.

— З Іштваном Фаї, з Потока.

— А, чув. Опікун графа Буттлера-Пардані? Чим можу служити вам? Прошу!

Пан Фаї і дядько Крок напружено стежили за його обличчям, за кожним найменшим рухом, пильно дивилися йому в очі, але їх хвилювання щодалі зменшувалося. Проте найсильніший удар, гадали вони, ще попереду.

— Скажіть, будь ласка,— урочисто почав пан Фаї високим голосом, не маючи сили відмовитись від звичного прокурорського пафосу,— яким чином до вас потра пив одяг, який ви подарували своєму молодшому брату, доктор у Грібі, що живе в Унгварі?

Крок навіть протер окуляри, щоб краще бачити, що робиться в душі господаря.

Пан Грібі позіхнув;.

— Ох, скільки разів мені розповідати цю незначну історію? Воно і зрозуміло, бо в нас, у Капоші, не трапляються великі пригоди. Живемо потихеньку. Тому й нема нічого значного. Нічого тут не трапляється. Навіть вже кілька тижнів ніхто не помирає в нас. Нещодавно виїхав із "Гріфа" якийсь німецький вчений, який хотів подивитися на православний похорон. Я йому порадив почекати, поки не помре хто-небудь з місцевих жителів.

Бідолаха очікував майже два тижні, і, треба сказати, довелось йому багато грошей витратити. Просто незрозуміло, звідки ті німці беруть так багато грошей! Кожного дня він з докором запитував мене: "Ну, ще ніхто не вмер?" Бідолаха німець не мав щастя, бо весь час помирали тільки кальвіністи і римські католики. Нарешті він розізлився, почав закидати мені, ніби я морочу його і годую пустими обіцянками. А позавчора я вже розсердився, викинув його з "Гріфа" і послав до брата лікаря в Унгвар; той скоріше може йому дати мерця, ніж я.

Він був такий задоволений своїм жартом, що від сміху у нього підборіддя тряслось, як холодець.

"Убивця не міг би так сміятися",— подумав Фаї й собі засміявся. Він згадав випадок з тіткою Капор у Бозоші.

— Добре, добре, дорогий пане,— холодно перебив його сміх дядько Крок, окинувши його пронизливим поглядом,— але одяг, одяг?

— Ах, одяг? Це справді незвичайний випадок. Десять днів тому у мене зупинився добре вдягнений пан. І в цьому нічого дивного немає, бо в "Гріфі" у свій час ночував сам герцог Бретценгейм.

Крок почав нервуватися.

— Ну його к бісу, не розбавляйте такими дурницями своєї розповіді. Ми й самі знаємо, що герцоги самі сплять, ніхто за них не може виспатись. Розповідайте, нарешті, про одяг. Не бачите, що ми аж тремтимо з нетерпіння?

— Не такий вже й цікавий цей випадок. Кажу, що молодий пан, прибувши в "Гріф", повечеряв, ліг спати, а ранком вийшов з кімнати в одязі простого підмайстра. Звичайно, буває і навпаки: в один чудовий ранок підмайстер перетворюється в благородного пана. Про такі випадки часто можна чути в Пешті, де багато великих шинків.

Фаї похитав головою.

— Незрозуміло! Ну, а потім?

У тиші, яка настала, можна було чути, як б'ється серце у старого пана.

— Він наблизився до мене, я саме стояв за стойкою, а поруч була Катушка. Вона прийшла спитати, скільки винен мені Мігаль Сабо, чи можна йому ще давати в борг. Я переглянув рахунки. Так я і досі не знайшов їх, чорти б його забрали! Так от, підходить цей юнак і платить за кімнату одну двадцятку. "Я,— каже,— від'їжджаю". Добре, думаю, я зараз тобі покажу, як обдурювати Грібі. "Що,— кажу йому,— пан придбав собі інший одяг?" Він глянув на мене сердито і сказав, що робить те, що йому подобається. "Це правильно,— кажу йому,­ я тільки питаю — видно, ви не взяли з собою вашого одягу. То скажіть, що нам робити з ним?" — "Мені байдуже,— відповів він,— викиньте або робіть з ним, що самі хочете". На цьому і закінчилась наша розмова. Молодий пан пішов, а я цей одяг, тому що він для мене малий, подарував своєму молодшому братові.

— І добре зробив,— похвалив його пан Фаї. Видно було, що він готовий був зняти й свого піджака, щоб пан Грібі віддав його своєму молодшому братові.

— Оце й усе,— закінчив пан Грібі свою розповідь про дивний випадок.

Пан Фаї радісно вхопив велику червону руку господаря і сильно потряс її. У нього так піднявся настрій, ніби влили в нього кров через невидимий кран.

— Ви навіть не уявляєте собі, пане Грібі, як ви потішили мене. Я боявся, що тут трапилось щось страшне. А це нічого більше, як невелика дурниця. Ох, і собачий же він син! Коли б я знав, що він задумав. Велике вам спасибі, пане Грібі, за вашу історію.

— Я з задоволенням сказав те, що знав,— просто відповів той.

— А звідки він узяв одяг підмайстра ?

— Певно, купив у кравця Бодоі. Кум хвалився мені про це на слідуючий день.

Фаї, задумавшись, звернувся до дядька Крока

— Ви чули, Крок? Треба знайти того кравця. А може, він розповів йому про свій план?

Дядько Крок здригнувся, ніби його щойно розбудили з глибокого сну.

— Мені вже щось прояснюється, прояснюється,­ бурмотів він і взявся за табакерку, щоб підхльоснути втомлений мозок.

— Кравець тут, на весіллі,— заявив Грібі,— коли треба , я зараз його пришлю до вас.

— Це вже просто щастя,— сказав Фаї, задоволено стукаючи пальцями по столу.— Я згадав, що нам час і перекусити. Прошу, милий господарю, за шліть нам де­що попоїсти і випити, що у вас є найкращого. Крім цього, я хотів би обмінятися кількома словами з Відонкою, але це пізніше. Поки що пришліть нам кравця і прннесіть вечерю.

Під час цієї розмови пан Грібі ображено тряс головою, мовляв, це неможливо. Що вони видумують? Коли пани потрапили на весілля, вони повинні пити і їсти разом з усіма гостями. Невдовзі будуть накривати столи, і він просить їх до столу. За це їм і платити не доведеться, а вечеря в окремій кімнаті коштує набагато більше, хоч подають туди гірше вино та гірші страви.

— Дякуємо за щиру гостинність, пане господарю, але коли щось добре пришлете, то і тут добре буде.

— Все, що є доброго, подадуть туди,— відповів Грібі непривітно.— Я знаю, що таке честь, і знаю різницю між гостем покликаним і непокликаним, або тим, що випадково попав у "Гріф" на весілля. Я вже якось умію розбиратися в людях!

Пану Фаї довелося зібрати все своє терпіння, щоб умовити гостинного господаря. (Як він відрізняється від свого молодшого брата, доктора! От що значить незіпсована всякими науками людина!) Мовляв, їм ще треба буде порадитися в цій кімнаті. Крім того, вони люди старі, стомлені.

Нарешті, ледве домовились, що він зашле їм дещо перекусити і направить до них кума. Однак господар додав: "Хто його знає, чи він захоче прийти, бо знаєте прислів'я: "Коли кравець, то він вже й барон".

Але шляхтичі Калоша не визнавали цього прислів'я і навіть глумилися з Бодоі за вивіску, яку він прикріпив над дверима своєї майстерні, що знаходилась в будинку навпроти "Гріфа": "Шляхтич Матей Бодої де Бодоло ет Ріпа, кравець". На думку місцевих шляхтичів, кравецтво принижувало шляхетський стан, хоч і вони також були ремісниками: виготовляли сита й решета. Однак, на їх погляд, це не було таким принизливим заняттям, як кравцювання. Бо ж сито — іграшка для жінки, його може взяти в руки і королева, а шити штани... та ще, буває, латати... Ні, це вже одне з останніх занять, сором! І після цього повісити таку фірмову вивіску з зазначенням повного шляхетського титулу! Тому вони додали до титулу кравця ще два слова : "де Бодоло ет Ріна , праска і штанина".

Через якийсь час почувся стукіт у двері. Пан Бодоі все ж прийшов. Коли він переступив поріг, Фаї зразу впізнав у ньому того самого чоловіка благородної зовнішності, у якого він питав про господаря.

Кравець дуже мало знав; однак і те, що було йому відоме, він розповів з великою бундючністю. Дійсно, юнак заходив кілька днів тому до нього, під вечір, коли корови прийшли з пасовиська ("Я саме був зайнятий ними, бо в мене їх шість, дякувати богу") , вибрав собі чорну куртку з маленькими гудзиками довгастої форми і плетеними петельками, які носять молоді майстри, чорні штани і жилетку. Він ще може сказати, якщо пани хочуть про все мати повну уяву, що одяг лежав на ньому, ніби на нього був пошитий, і що юнак за все чесно розрахувався.

— Ну, після цієї розповіді ми розумнішими не стали,— зауважив Фаї, коли кравець пішов.— Однак послухайте мене, дядьку Крок, ви розумна людина, досвідчений поліцай, що ви про все це думаєте?

— Те, що графа не вбили, що він не покінчив самогубством. Бо для самогубства не треба міняти одяг.

— Я теж так думаю. Слава богу за те, що ми знаємо.

— Що до мене,— сказав Крок,— то я вже більше знаю. Я знаю, наприклад, де він знаходиться і що робить.

— Не може бути! — вигукнув Фаї, з недовір'ям глянувши на Крока.

— Я вже певно знаю, тільки ще хочеться задати вам, благородний пане, одне запитання. Чи є у борноцького городника помічник?

Немає.

— Ви це напевне знаєте? На прізвище Мігаль Береш?

— Немає, коли я кажу.

— Ну, то хай мене грім уб'є, коли граф у цю хвилину не працює помічником у городника під ім'ям Мішки Вереша.

— Що ви, що ви, дядьку Крок! Чого б це йому таке о голову влізло? І звідки ви це берете?

Він з великим здивуванням і захопленням дивився на маленького чоловічка, який підстрибував, крутився по кімнаті, морщив чоло, високо піднімав сиві брови.

— Про все це я довідався з паперів, знайдених серед сміття. Я знайшов розірваний документ, написаний рукою графа на ім'я городника Мігаля Вереша. На документі була неясно поставлена печатка, тому граф розірвав цей документ і, напевно, написав інший. Тоді я цьому не придав жодного значення, навіть не склеїв розірваних клаптиків.

— Можливо, це правда. Але де він знаходиться зараз? Звідки ви це можете знати?

— Він може бути тільки в двох місцях: в Реську, де він під чужим ім'ям влаштувався садівником у Дорі і стежить за своєю "жінкою", чи, переодягшись підмайстром, приглядається до дій противника, щоб це потім використати для успішного ведення процесу.

— Гм. Це було б навіть непогано. Однак я не вірю у його хитрість і таку далекоглядність.

Дядько Крок посміхнувся з почуттям власної гідності, тицьнув пальцем себе в чоло і сказав:

— Тоді інший варіант. Прочитавши листа пані Бернат і дізнавшись, що панночка Пірошка хвора, а старого Міклоша Горвата немає вдома, він вирішив, подібно до казкового королевича, шукати роботу при дворі своєї коханої. Поголив бороду і вуса, щоб його не впізнали, і ночами вистоює під вікнами коханої і недосяжної: будує різні плани і ловить щасливі хвилини, щоб хоч здалеку глянути на неї.

Пан Фаї жваво схопився, ляснувши по столу широкою долонею.

— Досить, досить, дядьку Крок! — вигукнув він схвильовано.— Ви все-таки дуже розумна людина! Немає ніяких сумнівів, що граф Янош у Борноці. Це така ж правда, як і те, що я зараз від радості затанцюю. Навіть з вдовою Гадаші. Дурень буду я, коли цього не зроблю!

3 цими словами він ухопив свого капелюха і поспішив до виходу. Але повернувся і з дверей сказав Кроку:

— Швидше вечеряйте, Крок, а потім мчіться моєю підводою в Борноц і привезіть сюди графа Яноша. Скажіть, що я наказую йому негайно повернутися разом з вами. А я піду на весілля, там у мене одна важлива справа.

Пробираючись темною верандою, він глянув на небо, звідки міріади зірок підбадьорююче дивилися на нього.

— Дурний хлопчик! — зітхнув він.— Так і джміль — б'ється, б'ється крильцями об шибку зачиненого вікна, за яким знаходиться медоносна квітка, і не розуміє, що вікно відчиняється зсередини.

Розділ дев'ятий

СПРАВЖНЯ КОРІВКА

Фаї виношував у своїй голові хитрий намір. Він був певний в тому, що Дорі дав Йожці грошей і тепер його відсилає за кордон, щоб позбавити Буттлера важливого свідка. Словом, Дорі не довіряє Відонці. 3 цього видно, що Дорі теж не марнує часу. Його свідки, які виступатимуть перед церковним судом, всі як один свідчитимуть, що шлюбний обряд проходив у найкращому порядку, з додержанням усіх правил.

За таких обставин було б непростимо відпустити цього єдиного цінного свідка в Польщу або навіть в Америку. Навпаки, за всяку ціну Відонку треба прибрати до своїх рук і міцно тримати його. Це тільки господнє знамення, думав Фаї, що Відонка зустрівся йому в дорозі. Ось чому він так спішив до гостей, залишивши на самоті старого Крока. Пан Грібі дуже зрадів, помітивши Фаї ("Я знав, що благородний пан — чудова людина") .

А коли Фаї, приєднавшись до гостей, запросив на чардаш Гадаші, Грібі готовий був віддати за нього життя. Фаї з нетерпінням чекав нагоди, щоб відкликати молодого в куток і трохи підготувати грунт.

— Я чув, що ви, юначе, покидаєте країну.

На жаль, так; що ж робити бідній людині?

— Все-таки дуже шкода, що така здібна людина, такий чудовий майстер їде на чужину.

— Так, дуже шкода,— згодився Відонка, розжалившись.

— Я дуже багато хорошого чув про вас.

— Правду говорять люди. Але що мені? Мушу їхати.

Коли мушу, то мушу.

— Знаєте, я такий дивак, що готовий на всілякі жертви, аби тільки підтримати народні таланти. Щоб ви сказали, коли б я вам запропонував місце столяра з хорошою оплатою в моїх маєтках. Там ви могли б прикласти свої знання і здібності.

— Я заплакав би, але все ж мусив би сказати: треба їхати. Дайте мені спокій, пане.

Фаї відчув, що його окрилює жадоба боротьби. Знав, що тепер він стоїть віч-на-віч з Дорі, що це — боротьба, а в боротьбі всі засоби годяться.

— Ви знаєте, як вам було б добре: ви мешкали б з своєю маленькою жінкою в палаці і почували б себе таким паном, як управитель, навіть гайдуки і гусари величали б вас "достойним паном".

Відонка зітхнув.

— У маєтку є ліс з сторічними горіхами; три чоловіки ледве обхватять стовбур одного такого горіха, а ви мали б нагоду використати їх як матеріал для своєї роботи.

Відонка застогнав. Обличчя в нього перекосилося від болю.

— Потім, одна річ — збивати польським мужикам ящики та засіки, а друга річ — майструвати позолочені шафи, в яких герцогині, графині триматимуть свої шовкові спіднички.

Відонка затремтів. Пробуджене славолюбство заволоділо всією його істотою.

— Ви одержували б добру зарплату готівкою: жири, зерно, дрова; а за кожну зроблену вами гарну річ я міг би ще прибавити вам пару золотих; крім того, ваша жінка одержала б корову.

"Що? Корову для Катушки? Справжню корову? Яка їла б чуже сіно, стояла б у їхній стайні і для них доїлася? А може, навіть р'ябушка? Зрозуміло, що з великим вим'ям і великими гудзиками на рогах, щоб Катушку не заколола ..."

Цього вже було забагато для Відонки. На його очах з'явились сльози і почали литись все більше і більше, і, нарешті, під впливом випитого вина він сам заревів, мов корова.

— Ні, неможливо, ніяк неможливо,— скиглив він, захлинаючись.— Я вже проданий.

Пана Фаї і це вже не здивувало.

— Не біда, повернемо гроші тій людині.

Відонка задумався на хвилину. В ньому відбувалася страшна внутрішня боротьба. Потім безнадійно махнув рукою:

— Це не допоможе. Все кінчилось. Той, хто мене купив,— велика і владна людина; коли він щось сказав, то так воно і повинно бути; він прийде з рушницею і — бум! — стрельне в мене. Фук! — і вилетіла душа. Був Йожка і немає. І ніколи не бути мені столяром у маєтку, а Катушці — моєю жінкою.

— Ну, це зовсім не так. Бо той владний пан сильний тільки вдома, у своєму маєтку або в околиці; але там, куди я вас узяв би, є інший пан, у сто разів могутніший від того; і ваш господар там таке ніщо, такий непомітний чоловічок, що навіть собаці неохота буде гавкнути на нього.

Як відомо, пан Фаї відзначався великою красномовністю (недарма, будучи віце-ішпаном, він користувався такою славою) . Він зовсім збив з пантелику бідного Відонку; після цієї розмови Йожка розгублено ходив між гостями, крутився, як муха в окропі. Але, видно, Фаї цього було ще не досить. Чаша терезів ще не нахилилась у бік Фаї, а гойдалась то сюди, то туди. Фаї відчув, шо потрібно кинути ще одну гирю в тарілку. Він втягнув у цю справу і Катушку, і пана Грібі, сильно роздразнивши їх своїми пропозиціями; всі троє почали жваво перешіптуватися. Катушка і Грібі по черзі почали вмовляти Відонку, зчинивши метушню серед гостей. Неприємно, коли господарі ·метушаться. Гості почали запитувати один одного: "Що трапилося у них? Ви не чули, куме (або — кумонько)?" І боярин Відонки, косоокий гайдук барона Дорі — Гергель (правда, тут він був одягнений в панський одяг і видавав себе за комітатського присяжного засідателя) ; почув своїм собачим нюхом, що тут щось недобре коїться. Однак, коли він підходив до когось з гостей, вони зразу звертали розмову на буденну тему. Словом, терези довго гойдалися, поки, нарешті, з гарних очей Катушки не полились сльози, перші сльози з очей молодої жінки. Страшна сила, що рушить скелі, таїться в цих сльозах! Здавалось, одна така сльозинка важить кілька центнерів. Вона капнула з-під чорних вій у чашу терезів і перехилила її на користь нашого достойного пана Фаї.

Близько півночі Фаї пішов до своєї кімнати, але не став раздягатися: чекав, знаючи, що його плід достигає. І тому він зовсім не здивувався, коли двері тихо відчинилися і Бідонка, обережно прослизнувши до кімнати, кинувся перед ним на коліна:

— Я прийшов, мій дорогий патроне. На все згоден, що ви зволили говорити. Бог не наділив мене хоробрістю, але дружина моя дала мені частину своєї, і я став сміливішим; погоджуюсь на посаду панського столяра і на корову. Але це ще не все, бо в мене на шиї сидить злий дух. Справжній сатана. Його я ніяк не можу позбутися. А крім того, я дав клятву; правда, бог, можливо, і не почув її. Коли не почув, то, можливо, і простить. А от цей злий дух — від нього ніяк не здихатись мені!

Потім Відонка признався, що Дорі·дав йому тисячу форинтів і обіцяв ще дві: гайдук Гергель купить за них у Польщі будинок і майстерню. Гергель сьогодні вночі відвезе його селянською підводою, що вже найнята і стоїть під навісом. А дві тисячі форинтів зашиті у Гергеля в кишені жилетки. Відонка і те розповів, що поклявся перед паном Дорі на розп'ятті: хай покарає його бог, хай земля не прийме його кісток, якщо він раніше ніж за двадцять років повернеться з Польщі, де він повинен жити під чужим прізвищем. (Але коли він зовсім не поїде в Польщу, то, значить, не зможе і повернутися звідти, а в такому випадку і не нарушить клятви) . Але його клятва — дурниця, вся біда в тому, що і Дорі дав клятву: він присягнувся, що коли зустріне десь Відонку, то застрелить його на місці. Звичайно, коли він його ніде не зустріне, то й не застрелить. І цього можна уникнути. Але цей злий дух, сатана, якого прив'язав йому до шиї Дорі,— найгірший! Лютий гайдук всюди ходить за ним, стежить за кожним його рухом. І тому проти поганого духа благородний патрон повинен щось придумати, і тоді все буде гаразд.

Фаї на якийсь час замислився. Його сердило те, що він відправив свою коляску.

— В господаря є підвода? — спитав він.

— Є.

— Тоді нема тут нічого складного. Все в порядку. Треба підпоїти цього падлюку Гергеля; за цей час господар запряже; підвода повинна чекати нас десь в умовленому місці. Завчасно хай покладуть туди скриню, перини та подушки молодої. А Катушка, ні з ким не попрощавшись, вийде, ніби тільки для того, щоб десь трошки здрімнути, а насправді піде до підводи; мій гусар чекатиме перед "Гріфом" і проведе її.

У Відонки зацокотіли зуби.

— Ой-ой-ой! Вночі? Гусар? Молода жінка? Ні, на це я не згоден. Чого не можна, то не можна r

— Ет, що за дурна ревність! Цей гусар — старе розбите корито.

— Я спочатку хочу його побачити.

— Тоді зробимо інакше. Ви зникнете зразу обоє. Зробите вигляд, що виходите в кухню чи в сіни цілуватися, як це буває в таких випадках.

— Буває, буває,— радісно підтвердив Відонка, блиснувши очима.— Ми вже двічі виходили сьогодні.

— Ну от, бачите, а тепер втретє ви вийдете не в сіни, а до підводи, куди вас відведе гусар; сядете собі — і шукай вітра в полі! Ви жодного разу не зупинитесь аж до самого бозошського палацу. Мій гайдук відвезе управителю листа, щоб той забезпечив вас усім необхідним, зразу обладнав помешкання і захистив вас від кожного, хто б там не був.

— А Гергель? — спитав Відонка, хвилюючись.

— Гергель поки опам'ятається і стане вас шукати,— за вами вже й слід пропав. Жертва вислизнула з рук. Доведеться йому тільки зубами клацнути.

— А якщо він кинеться за нами?

— Хай тільки спробує! Запевняю вас, що додому понесуть його в ряднині, бо я накажу управителю так його відшмагати, що він і до смерті цього не забуде. Мій управитель настільки точна людина, що й проценти зразу виплачує.

Відонка зареготав, йому подобалась така перспектива.

— Ну, добре! От вам моя чесна рука.

Після такого рукостискання на обличчі Фаї теж заблищали промені радісного задоволення. Він глибоко зітхнув як людина, що виконала важку роботу. Звеселившись, він міркував: "Тепер ми виграли процес. Хотів би я, щоб Перевицький бачив, на що здібний колишній віце-їшпан". Пану Фаї, звичайно, було вже не до сну. Багато ще справ чекало на нього: домовитися з Грібі відносно підводи, дати вказівку гусару, написати листа пану Будої.

"Domi ne delectissime!*(*Достойний пане!(Лат.)). Мій вірний друже!

Я найняв майстра Відонку на посаду столяра маєтку. Він буде нашим свідком в процесі проти Дорі. Дорі своїми підлими махінаціями хотів його сховати від наших очей.

Потурбуйтесь, delectissime, щоб його з жінкою якнайкраще забезпечити всім необхідним, нехай він купається в розкошах, мов сир у маслі, і нехай називають його

"достойним паном". Прийняти його на роботу де-юре, розуміється, я не міг би, але однак найняв його, бо це в інтересах нашої справи. Бережіть його, як зіницю ока, бо, можливо, його будуть переслідувати або навіть спробують викрасти.

Obligatu s servus** (**Ваш покірний слуга (лат.)).

Стефанус Фаї-де-Фаї

Р. S. Граф Янош, який поїхав у своїх любовних справах, знайшовся, чорт візьми!"

Написавши листа, Фаї не міг лягти, поки все не було зроблено (після двох годин ночі) так, як йому хотілось. Тоді він замкнув двері, заткнув вікно подушкою, щоб заглушити звуки музики, роздягся і швидко заснув. Йому приснилося, що він — маленький хлопчик і знаходить яйце дикого голуба. Задихаючись від радості, він несе яєчко додому; вдома він зустрічається з Перевицьким, який зразу ж обертається в квочку. Вона довбає дзьобом яйце, розколює шкаралупу на дві половини, і звідти несподівано вистрибує потворне чорне котеня. Воно біжить до Фаї і голосно нявкає; ноги його так вистукують по підлозі, ніби це не котячі ноги, а чотири кам'яні молоточки.

Сонце вже високо піднялось на небі, і проміння його пробивалося в вікно, що нещільно було закрите подушкою.

Хтось стукав у двері. Як добре, що дивовижний кіт просто приснився!

Заходьте!

— Це я, дорогий опікуне.

— А, це ти? Ну, зараз я порозмовляю з тобою. Іду відчиняти, мій маків цвіте!

Фаї відчинив двері; перед ним стояв майстровий парубок-красень, яких малюють тільки на кренделях і які в житті трапляються дуже рідко, тому що кожне ремесло по-своєму позначається на обличчі людини. М'ясник товстішає, відпускає друге підборіддя, шкіра на його обличчі блищить, кажуть, це — від теплого випару м'ясних туш, коли здирають з них шкуру; кравець худне, очі у нього западають, спина горбиться; у коваля чоло морщиться, вилиці розширяються від напруження під час сильних ударів молотка. Отже, кожна професія змінює вигляд людини. Вчора ввечері на весіллі хтось говорив про те, що в Дебрецені тижнів зо два тому збожеволів один відомий професор, який ламав собі голову над тим, чому всі підмайстри шевців веселі, а самі шевці похмурі. Буттлер виглядав дуже струнким у цьому простом у суконному одязі, в сап'янових чоботях, з засмаглим обличчям. Фаї враз перелякано подався назад. Йому спало на думку, що коли Янош у такому вигляді поїде до Бозоша, то "достойного пана" Відонку пропасниця битиме від ревнощів, і він ще може втекти з своєю Катушкою.

— Ну-ну, заходь, сідай!

На цей раз він не обійняв Яноша, навіть руку не подав йому, як іншим разом.

Фаї вмився, потім почав одягатися, а сам тим часом лаяв і соромив молодого графа:

— Яку ти знову дурницю зробив! Коли старий Горват довідається про це, він розсердиться і залишить тебе в біді. Ти ж знаєш, яка він дивна людина. Взагалі, за таку слабкість кожний осудить тебе. Скажуть, що у тебе м'який характер, що немає в тобі мужності. А скільки ти прогаяв часу? Хіба ти забув про мій наказ? Що я тобі казав? Ти повинен був поїхати в Пожонь і заручитися підтримкою всіх вельмож і святих отців з вищого духівництва, які зібралися там. А ти, замїсть цього, поїхав зітхати і бренькати на гітарі. Але поки ти там сторожиш кохану дівчину, тут ти програєш процес, а отже, втрачаєш і дівчину. Ні, друже, так ти не доможешся щастя на цьому світі!

Буттлер винувато опустив голову і мовчав.

— Депутати роз'їхались, а тепер шукай вітра в полі. І слід їхній пропав, коли не рахувати відтисків їхніх вузлуватих пальців, залишених на пожонських ломберних столах. Тепер саме почалися польові роботи, і вони роз'їхались по своїх маєтках. Навіть і незалежно від цього, як можна було таке робити? Хіба твій вчинок гідний угорського магната? Що ти — комедіант, гірський розбійник чи езопівський вовк, який стільки разів міняє шкуру, скільки йому потрібно? А потім — і це найстрашніше,— хіба личить кавалерові компрометувати невинну дівчину? Ех, сину, сину, і як тобі цього не підказала душа дворянина!? Видно, заснула вона в тобі.

— Я не міг не послухатися свого серця,— глухим голосом відповів Буттлер.— Мені написали, що вона хвора, і я відчув, що помру, коли не буду близько від неї.

— Ну й дурниці верзеш! Від чого тобі помирати? Ти бачив, щоб коли-небудь глек надколовся через те, що не може стояти біля горщика з резедою?

— Клянусь вам, мій опікуне, що я не мав наміру з нею зустрінутись. Мені тільки хотілося щохвилини знати про її здоров'я. Я ж такий нещасний!

Він звів свої гарні очі на Фаї, і в них було стільки суму, стільки болю, що старий пожалів його і почав трохи поступатися.

— Ти тільки навіюєш собі нещастя! Воно завжди приходить через кохання. Але ж кохання — велике багатство, дурненький ти! Тільки воно не задовольняє повністю. Закоханий ніколи не буває настільки щасливим, щоб не відчувати потреби ще в чому-небудь. Але чи може він вважати себе нещасливим, коли в душі зберігає те найкраще, що не віддасть ні за які скарби?

Мудрі слова опікуна впливали на Буттлера, як бальзам; він покірно кивав сірою від дорожнього пилу головою.

— Ну, що, я не правий? Ти нізащо у світі не віддав би своєї Пірошки? І не хотів би, щоб вона, замість тебе, кохала когось іншого? Ну от, бачиш? Тому ти і щаслива людина.

Потім, просунувши руку в жилетку, він простягнув її до Яноша і ласкаво стукнув його пальцем по голові. Той відразу посміхнувся, бо це була ознака цілковитого примирення, до того ж Фаї пощастило довести Яношу, що він і справді щасливий.

— Ну, ти хоч бачив її? — трохи згодом спитав Фаї, жартуючи.

— Що ви! Вона з того часу не підводиться з ліжка. Сьогодні вона вперше повинна встати на півгодини і посидіти біля вікна. Я довго мріяв про цей день, але прокляття, що лежить на Буттлерах, тяжить і надо мною. І треба ж було сьогодні приcлати за мною людину моєму опікунові.

Крока? Що правда, то правда! Де ти лишив старого?

— Він зайшов поснідати в шинок.

— Ти, пустуне, не дуже веселу роботу вибрав собі: підстригати кущі, садити, копати, мріяти. Я дивуюсь, як ти не втік.

— Навпаки, я був задоволений, бо часто чув про Пірошку від дівчат-служниць. Від них я довідався, що вона ночами марить про свого нареченого, про те, як вона подорожувала з ним на кораблях, на плотах, витала в хмарах, рвучись до сонця. Як приємно було слухати все це!

— Ну, а щоб одержувати відомості про неї, ти, певно, залицявся до служниць, признайся?

— Як ви могли подумати таке? — запротестував граф Янош.

— Ну-ну, не сердься, Йосифе Прекрасний*!(* Йосиф Прекрасний — за біблійними переказами, молодший син патріарха Іакова (один з дванадцяти синів), який відзначався красою і доброчесністю).Я не хотів тебе образити, але ж у кожного собаки є щось собаче ( цього погляду я притримуюсь), правда, не кожний собака розгризає кістку,— інший лише полиже, розумієш, пограється з нею. Чи не та к?

Буттлер заперечливо похитав головою і зашарівся аж по самі вуха від таких блюзнірських слів.

— Добре, добре, облишмо це. Ну, нічого, не біда. Тільки ж було б неприємно, коли б тебе хто-небудь там упізнав.

— Я навіть близько не підходив до будинку, хіба що вночі, тому що тітка Бернат не відходила від неї, і я боявся, щоб вона не впізнала мене. Одного разу, правда, я ледве не піддався спокусі.

— Ну! Всетаки піддався?

— З того часу, як Пірошка почала поправлятися, городник щодня зв'язував для неї букетик і пересила в через служницю. І от я задумав сам зробити букетик і покласти туди записочку. Але мій шеф відштовхнув мене і сказав: "Іди геть, дурню, що ти тут розумієш?!"

— І ти йому не дав ляпаса?

— Я все терпів, щоб тільки залишитись там, щоб мене не вигнали звідти.

— Ну, а як же тобі вдалося виїхати?

— Городник не хотів відпускати; мовляв, тепер, коли він вже навчив мене, я повинен за це відробити не менше, як один рік. Але цей Брок чи Крок — страшенно хитрий чортяка; він шепнув городнику, що він — агент таємної поліції, навіть показав йому документи. А про мене сказав, що я відомий Деметер Бавтя з розбійницької банди Яношіка. Дізнавшись про це, німець — городника звали Мюллером — злякався і зразу розрахувався зі мною; а за той час, що я провів у нього, дав мені чотири монети по двадцять крейцерів.

— Вони при тобі, ці чотири монети? — спитав Фні, який стояв перед дзеркалом і робив проділ, за чісуючи своє срібне волосся.

— Вони в мене в кишені.

— Добре заховай їх синку, потім віддаси своїй нареченій,— сказав Фаї схвильовано.— Вона за ці чотири монети краще тебе кохатиме, ніж за всі маєтки Буттлерів.

— Я так і зроблю, мій дорогий опікуне.

— Але почекай! Це зробиш ти лише тоді, коли я тобі скажу, не раніше. Взагалі, я ще маю з тобою поговорити по-серйозному, графе Пардані!

Обличчя Фаї набрало урочистого, майже величного виразу, а голос задзвенів, як костьольний дзвінок***.(***В католицьких церквах під час служби при деяких обрядових церемоніях дзвонять у три або чотири спаяні між собою дзвіночки).

— Дай мені слово шляхтича, що ти ні під яким приводом не будеш намагатися зустрінутись зі своєю Пірошкою, поки я тобі не дам на це дозволу. І на цьому — святий мир! Ніколи більше не будемо згадувати про цей невеличкий інцидент нікому не будемо про цe розповідати.

Буттлер простяг руку.

— Як вона тремтить! — сказав Фаї.

— Нічого, коли я даю руку, я додержу слова.

— Я знаю. Можливо, тобі не доведеться довго чекати, бо ми тут не гаяли часу, як ти. Коли б ти тільки знав, які комбінації довелось мені зробити в цю ніч, щоб прибрати до рук того словака, яки й зробив для Дорі підйомну машину. Вдома я розповім тобі все до подробиць. Я наобіцяв йому золоті гори й рай земний, навіть шляхетським станом наділив його, хоч ти сам знаєш, як я ненавиджу словаків відтоді, як вони поїли мої тюльпанні цибулинки. Зараз цей шалапут, хвала богу, вже в нас удома, в Бозоші. І взагалі, наші справи непогані. Єпіскоп Фішер пообіцяв мені, що буде на твоєму боці, твій майбутній тесть заручився підтримкою намісника, а Перевицький роз'їжджає "Від Понтія до Пілата"* і пише, що за три-чотири місяці можна чекати присуду.(*Понтій Пілат — римський намісник в Іудеї, за легендою, він віддав розп'ясти Ісуса Христа; ходити від Понтія до Пілата — означає: безцільно оббивати пороги). Словом, поки я живий,— не бійся!

Буттлер жваво схопився на ноги: старик вдихнув у нього нову надію, і він кинувся до Фаї, схилився перед ним і поцілував руку.

— Всього мого життя буде замало, щоб віддячити вам.

— Та що ти! Я ж не піп,— суворо запротестував старий пан і насупився.— І за що ти повинен мені віддячувати? Не думай, що я такий дурень, щоб за твою вдячність із шкури пнувся. Я за це матиму окрему нагороду. Кожного разу, коли мені вдається здійснити подібну віртуозну комбінацію, як з цим Відонкою, я завжди уявляю собі, що моя сестричка Марі, твоя матуся, дивиться на мене з небес і каже твоєму батькові: "Ну, і ловкий же цей старий Пішта!" І, згадавши це, я завжди так сміюсь, так сміюсь...

Він справді хотів був показати, як він сміється, і доти розтягав губи і жмурив очі, доки в них не зцблищали дві великі сльозинки.

Розділ десятий

НЕВИДИМІ РУКИ

Ще шумлять ліси на унгських пагорбах, але вже не так, як у ті часи, коли до лісного шуму приєднувались голосні зітхання Буттлера. Багато дерев загинуло з того часу і мало виросло. Старіє земля, холоне. Велетні тварини, могутні дерева і великі пристрасті починають покидати землю.

Але ж ще в'ють гнізда пташки і ще співають і цвірінькають про любов. Ще здіймаються над Бозошем сонечка, що летять у бік Борноца. А чи хвилює це ще когось?

Ще де-не-де можна побачити вивернутий межовий камінь з вирізьбленою на ньому літерою "Б". Але хіба він тепер означає щось або когось? Під плугами бозошських орачів іноді блисне світлий гудзик або пряжка чи вивернеться із розпоротих грудей матері-землі зотлілий підбор панського чобота. І селянин, тримаючи в руках чепіги, зітхне: "Гей, це ще, мабуть, чобіт графа Яноша!"

А потім почнуть складати легенди про старі хороші часи. Як було і що було тоді. Тут сновигали екіпажі, кур'єри, гусари. Зараз і королі не одягаються так, як тоді гусари Буттлера. Згадають і те і се, і цей великий процес, і тому подібне...

Тоді й селянин був сам собі паном. Зокрема, коли йшлося про паливо. Сьогодні в нас нема дров, а тоді всюди валялися зрубані панські дерева. Ще Будої почав знищувати ліси. Тоді, xто тільки хотів, тягнув усією сім'єю до свого двору великого дуба, і дерево зразу переходило у власність селянина; ніхто його не питав, де він купив колоду. Тоді це важило стільки ж, як сьогодні підняти з панської землі соломинку, щоб прочистити свій мундштук.

Потім ту велетенську деревину якось тягли до кухні, де посередині, навпроти дверей, стояла піч. Туди засо­ вували один кінець колоди і підпалювали; ставало жа р­ ко, люди грілися, варили їжу. Коли частина колоди зго­ ряла, деревин у знову підсовува ли в піч, наскільки це було можливо. Так проходили дні, тижні; поступово, поволі стрункий дуб-велетень зменшувався так, як зменшується олівець у столяра. Зрозуміло, поки дерево лежало через поріг, зовнішні двері не можна було зачиняти. Цe було трошки незручно, але розпилювати його на шматки і колоти селянину теж не хотілося. І от з цих двох невигод він вибирав меншу — волів не зачиняти дверей. Тут менше треба було прикладати сил...

Одна лава під хатою, друга під шовковицею, третя там, четверта ще десь в іншому місці, і на кожній з них і в будень і в свято сидять, мов квочки, жінки.

В хаті, на ліжку, викладеному аж до стелі перинами і подушками, аж до полудня вилежується молодичка. Над нею в ночвах, що висять на мотузках, спить дитинча,— це його колиска. Коли заплаче воно — не велика біда: мати підніме ногу, штовхне колиску, і та загойдається. Важко цілу ніч колисати, а штовхнути ногою можна і спросоння. Колисати — робота, штовхати — розвага. Могло статись і так, що від великого поштовху дитина випаде. Коли і випаде — теж не біда, бо впаде матері на руки. Якщо дитина, не впаде, але й не перестає плакати, то в молодиці і для цього є ліки: хороша мелодійна пісня, яку вона і почне наспівувати:

Люлі-люлі, спи, маленький,

Сон присниться хай гарненький,

Бог пришле тобі пташатко,

А вже клітку зробить татко.

В білі рученьки дитини

Янош-граф цукерку кине...

Ті, що колись смоктали ті цукерки, стали старими беззубими жінками і сивими дідами. Про "великий процес" вони, коли і знають щось, то тільки з розповіді.

А в свій час він розбурхав всю країну, від Відня аж до Мункача. Навіть в далеких містах, таких, як Брашов, старі жінки, повертаючися з церкви, говорили: "Цікаво, як воно закінчиться?"

Протестанти, католики, священики, городяни, знатні і дрібні шляхтичі — всі розподілились на два табори; весь народ, вся країна стежили за процесом, мов за спектаклем, від результату якого залежала доля посівів.

Коли помер Йосиф П., то, незважаючи на суворий нагляд, чиясь безбожна рука наклеїла на труну (поліція так і не зуміла розшукати, хто це зробив) пасквіль, два останні рядки якого звучали так:

І серце й голова монарха — вічні є:

Вони із каменю, а камінь не гниє.

І справді, це так! Всі боялися, що не помруть і традиції Йосифа: настільки вони були ще свіжі.

Духовенство, оберігаючи себе, приховувало всілякі відомості з свого особистого життя. Воно воліло замовчува ти гріхи деяких священиків, ніж викривати їх і тим самим шкодити церкві і всьому попівству. Сильні світу цього схильні були робити висновки, виходячи з невірних посилок. Сатиричні картини того часу зображували Йосифа П. з двома торбинками на шиї: в одній було духівництво, а в другій — угорська конституція. Розмахуючи руками, монарх бив то по одній торбинці, то по другій.

Світська знать так звикла до такої поведінки Йосифа, що і після його смерті, коли він уже не гатив по торбах, все ще боялася, якщо хтось торкався до одної з них, бо думала, що після першої прийде черга і до другої. А насправді ж — в одній торбі були раки, а в другій — дріжджі,— речі, які ніяк не в'язались між собою.

Все одно. Світська знать прийшла до розумного висновку, що олосреську шлюбну справу треба вести дуже тактовно.

...Ох, тактовність! Це набридливий собака , що завжди плентається в нашій країні під ногами справедливості.

Невидимі руки приведені в рух. Хто знає, як і звідки,але раптом цілі юрби всіляких посередників, мов зграї сарани, пустились одні — до Потока, другі — до бозошського палацу.

Інтимному другу ерцгерцогині Марії-Луїзи, яка користувалася великим впливом при дворі, могутньому графу Ференцу Зічі враз прийшло в голову, що він, власне кажучи, є родичем Іштвана Фаї, і тому повинен нанести йому родинний візит. Коли вони сиділи в курильній кімнаті, граф Зічі згадав пану Фаї, що її світлість ерцгерцогиня Марія-Луїза із задоволенням прийняла б звістку, що він, Фаї, згодний порадити молодом у графу Буттлеру помиритися зі своєю дружиною, замість того, щоб віддати на поталу злим язикам знатні родини і підкопуватись під авторитет духівництва.

— Але ж вона йому не жінка, дорогий Ференце,­ відповів Фаї.

— Саме цього й треба. Він повинен визнати її своєю дружиною!

— А якщо він її не любить?

— Ет, хіба він не може себе перебороти, коли цього вимагають інтереси суспільства ?

— Які ж це інтереси суспільства?

— Мир і спокій, шана і довір'я до церкви, яких ніяк не можна розхитувати.

— Але ж він іншу любить.

— Е-е, це балачки! Такі міркування гідні шевця, який бере собі за жінку яку-небудь Софійку, і вона після цього стає його тягловою худобою, джерелом насолоди, служницею, другом, супутницею в житті і порадником. Ну, зрозуміло, він і тримається тої, яку колись вибрав собі. Але інша річ — пан, такий могутній магнат, як Буттлер. Жінка йому потрібна для того, щоб появлятиси з нею в світі. А для цього бажано лише, щоб на ній добре сиділо плаття. Що ж до кохання,— боже ти мій, стільки квіток розпускається на білому світі! Буттлер зможе зірвати собі ту з них, яка йому найбільше до вподоби.

Все це було подано світлим Ференцом Зічі під відповідним соусом, причому особливо було підкреслено те, що, в разі успішного вирішення цього питання, Фаї може одержати високу королівську нагороду. Господар, насупившись, слухав. Чим далі — він ставав похмурішим, більш мовчазним, потім, нарешті, зовсім замовк. Прощаючись, пан Зічі ще раз запитав:

— Ну, то що мені все-таки передати ерцгерцогині ? Що я повинен їй сказати?

— Що я швець!

В той самий час графа Яноша Буттлера відвідав у Бозоші граф Антал Мозеш Ціракі, який пізніше став головою державного суду, дуже впливовою людиною при віденському дворі , улюбленцем імператриці Людвіги. Говорили, що він приїхав до Унга на полювання до графа Шенборна. Але один з мисливців, Дьєрдь Лоньої, дотепно висловився в товаристві мисливців: "Граф приїхав полювати на диких кабанів, а хоче вбити голуба". Тому що звідси Ціракі заїхав у Бозош, де познайомився і здружився з Яношем Буттлером і протягом двох тижнів гостював у нього. З хитрістю бувалого дипломата він умовляв свого нового друга не сумувати за Пірошкою і лишити все так, як є.

Випадково дуже в цих краях опинився його преосвященство трансільванський єпіскоп Шандор Руднаї, який в нічну пору заїхав у бозошський палац, де, знову-таки випадково, зустрівся із своїм найкращим шкільним другом графом Ціракі.

Тут уже взявся за справу і єпіскоп, і вони вдвох з Ціракі повели наступ на графа Яноша. І граф хилився то в один, то в другий бік, як молода яблуня під повівом вітру.

І все ж вони нічого не досягли. Тому що гнеться яблуня, інколи навіть ламається, листя опадає, але є щось таке, чого вона ніяк не може змінити: цвіт у неї залишається рожевим...

Але й на цьому не закінчилась справа. Невидима рука перепробувала все. Графу Яношу запропонували високу посаду унгського фівішпана, але ціна була дуже висока — і він відмовився.

Тим часом трапилось так, що молодий граф Паль Шенборн, який звичайно проживав у Відні, приїхав з дружиною на літо в унгський палац і привіз з собою відому в той час артистку Ержебет Кларетон, яку сам імператор називав своєю "милою кішечкою". Панночка Кларетон ніби вчила співати графиню Шенборн. Подружжя Шенборн, розуміється, запросило до себе Буттлера, і мадемуазель Кларетон смертельно закохалася в Яноша. Ця чарівна і мила панночка з гнучкою постаттю лісної феї, соромлячись, шаріючи, призналась йому в коханні вже при другій зустрічі в парку; третьої зустрічі з нею не було, бо від третього запрошення граф Буттлер відмовився.

Все це розцінювалось "прихильниками Пірошки" як хороша ознака. Коли старий Фаї приїжджав у Бозош "на пиріжки з повидлом", як він звичайно говорив (бо тітка Капор, незважаючи на те, що лікар Грібі вважав її мертвою, все ще пекла пиріжки), тітка Капор весело розповідала про всі ці спокуси.

— Вони відчувають, що суд каноніків визнає шлюб недійсним, інакше вони не вели б себе так нахабно. Я тільки хотів би знати, хто стоїть за цими ходаками і посилає їх? Дорі? У нього не вистачить для цього сили. Єзуїти? Можливо! В усякому разі хтось ними заправляє. Ми бачимо тільки пір'я павича, а самого павича не бачимо.

Так, у планах і надіях, і минуло літо. Перевицький об'їздив усіх членів суду, шістьох каноніків, а головному судді якраз минулого тижня надіслав дві золоті таці з дорогоцінностей Буттлера. Потім розшукав мадам Маліпо, яка стала на службу в комітаті Ноград, у селищі Лудані, і працює гувернанткою в сім'ї якогось Дюркі; вона сказала, що священик олосреськоі єпархії Сучінка був закоханий в дочку барона Дорі і щоранку клав на її вікно букетик квітів. За це вона навіть соромила його, бо вчителеві не личить так вести себе по відношенню до своєї учениці. Однак більше нічого значного вона не могла сказати проти Марії Дорі.

Часто відбувалися в Бозоші наради, на які двічі приходив і старий Горват. Крім цього, там завжди вешталась численна рідня Буттлерів: Майлати, Старої, Перені, Корлаті, які намагалися розірвати шлюб. Іноді куховарка не встигала варити, і на допомогу тітці Капор доводилось кликати гарненьку пані Відонку, яка у своєму білому фартушку і в такому ж білосніжному з мережива чепчику була справді чарівною. Могутні магнати іноді самі залюбки заходили на кухню за жаринкою для своєі люльки і, бувало, щипали красуню Катушку, ніскільки не турбуючись про те, що за дверима стояв, кусаючи губи, столяр і, задихаючись від злості, ковтав гіркоту ревнощів.

Старий палац аж кишів від гостей, завжди він був повен шуму і гамору. Двір був забитий рядами різних екіпажів; панські кучери наполегливо залицялися до сільських молодичок, хоча від далекоглядного русина, якому ще на нові штани нашивають на колінах латку, щоб рвалась вона, а не основа,— дуже важко відбити жінку.

Не тільки рідня, але і знатні шляхтичі комітату: Ороси, Петроваї, Айтої, Серенчі, Боти — помітили, що до палацу гостинно відчинені двері. Вони збіглися до знатного магната, обліпили його, як мухи цукор, привчили Яноша до полювання, до карт і вина. А це йому було на руку: коли випивав, то все забувалося, а коли все забувалося,— бував щасливий.

Так поступово Буттлер став компанійською людиною: грав у карти, полював, гуляв, у всьому брав участь. Вони навіть втягали його в громадські справи комітату, так що на останній сесії комітатських зборів він навіть виступив і його привітали гучними вигуками "віват!". Знатному магнату все легко вдається. Буттлер виступав не по якомусь там дуже важливому питанню, а тільки говорив про будівництво шляху. Але це не міняє суті, цією промовою він досяг ораторської майстерності Кельчеї*.(*Кельчеі Ференц (1790— 1838) — угорський поет і публіцист, автор угорського національного гімну, був· хорошим оратором). Ті, що чули колись в Самарі Кельчеї, а тепер його, ламали собі голову: хто з них сильніший?

Успіх і овації продовжувались і після комітатських зборів. Вони, власне, тільки тепер починались. Завжди знаходились захисники "великого оратора", які спішили сісти в свої карети, коляски й брички, щоб супроводжувати його до бозошського маєтку. Там, напевно, вже на них чекає лукуллівський бенкет**.(**Лукулл (106-56 рр. до н. е.)— римський полководець, який прославився своїми розкішними бенкетами ).

Так воно і було. Вздовж п'яти зал тяглися столи, що вгиналися під вагою страв, подаваних на чистому сріблі; різали биків, приносили в жертву безліч гусей, качок; всі жінки з села, які трохи розумілися на куховарстві, були скликані сюди достойним паном Будої, і зразу ж починався бенкет, подібний до того, про який згадував Міклош Естергазі***, повернувшись минулого тижня з коронації російського царя.(*** Міклош Естергазі, герцог (1765— 1833) — угорський дипломат і полководець).

Швидко підготовлявся, але довго тривав цей бенкет; час підходив до півночі, а за столами все ще сиділи пани; червоні і розгарячені, вони випорожнювали заздоровні келихи. Слів промовлялось більше, ніж випивалось вина, і кожний тост прославляв молодого графа.

В жодному великому саду не знайти стільки квітів, скільки рясніло їх у промовах, і в сотні вуликів менше меду, ніж в одному такому тості. Вишукувалось усе, що могло полестити самолюбству господаря.

Пили за щасливий кінець процесу,— за чутками, через тиждень почнуться допити свідків; пили за здоров'я єпіскопа Фішера (невеликий аванс не пошкодить духівництву) . Один з огрядних панів — Віцманді — підняв бокал за "відсутніх". Все є в домі знатного пана, не вистачає тільки ніжної запашної лілеї за чільним місцем столу. Лілеї, яка тепер у Борноці в саду зітхає і сумує за сонячним променем, якого заступають хмари. Але сонця, панове, не можна вкрасти!

Благородні комітатські засідателі відповіли гучними оплесками, бо в ті часи, дійсно, ще не можна було вкрасти сонця; зараз, правда, теж не можна, але сьогодні такий прозаїчний факт комітатське начальство не прийняло б такими бурхливими оваціями.

Поки в залах велась розмова про зітхання лілеї, пустився сильний дощ і рвучкий вітер вивертав з корінням вікові дерева, стукав у шибки. Вода просочувалась крізь вікна в зали, і слуги затримували її ряднами; тому сам управитель Будої змушений був прислужувати гостям і носив під пахвою пляшки з вином. Катушка подавала чорну каву, а Відонка з небувалою спритністю витягав зубами корки.

В цю мить блискавиця освітила парк, і сильний грім потряс могутні стіни палацу; на столах затанцювали чашки і келихи. Потім настала мертва тиша , і господар зауважив:

— Здається, в будинок ударив грім.

Враз заскрипіли ворота. Всі прислухались, чути було, як у двір в'їхала важка підвода.

— Вийдіть, Відонко,— наказав граф,— подивіться, хто приїхав. Хто б там не був, нагодуйте його і залишіть на ніч. Безжалісна погода! Слухайте, Відонко, коли приїжджий — пан, уведіть його сюди.

Відонка повернувся за десять хвилин блідий мов смерть; коліна його тремтіли, зуби цокотіли.

— Ну, хто там прибув? — спитав Буттлер.— Вас б'є пропасниця, Відонко!? Чому не відповідаєте?

— Тут їх світлість графиня,— прохрипів Відонка.

— Яка графиня? — здивовано спитав граф.

— Дружина вашої світлості, Марія Дорі.

Розділ одинадцятий

НА СТІНАХ ПОРТРЕТИ ДВОХ КРАСИВИХ ЖІНОК

У залі настала гробова тиша, яку порушувало тільки спокійне, урочисте тікання великого бронзового годинннка: тік-так, тік-так. В люстрах примарно горіли свічки, кидаючи тріпотливі тіні на стіни, обвішані рогами оленів, турів та інши мимисливськими трофеями.

Граф Буттлер мовчки дивився в бік Відонки, ніби бачив щось страшне. Бокал з вином випав йому з рук і розбився на друзки, а благородний напій, що був у ньому, створивши жовту пляму на скатерті, поплив у напрямку до графа. Але тепер ніхто не закричав "Ого­ го, незабаром хрестини будуть". Ніхто нічого не сказав. Всі ніби боялися обірвати страшну тишу, яка на вустах сотні людей заморозила посмішку, дотеп, жарт, і тільки з сусідніх зал ще доносився шум: там ще нічого не знали про те, що трапилося.

Першим порушив тишу пан Будої, розчинивши навстіж двері. Коли в'їжджав екіпаж, управитель вийшов надвір разом з Відонкою, але він зразу второпав, що з такою поганою вісткою краще послати столяра, а сам він тільки тепер повернувся з витягнутим, переляканим обличчям. Але й тепер він не наважувався відійти від дверей і, залишаючись за порогом, дивився на перекошене обличчя Буттлера, яке виражало нерішучість і безпорадність.

Управитель мав погану звичку думати вголос і, хоч наполегливо боровся з нею, тепер не зумів опанувати себе: напружено стежачи за господарем, він у могильній тиші промовив:

— А бідна пані хвора.

Мабуть, ці слова і вплинули на рішення Буттлера в цю вирішальну хвилину.

— Ну, то чого ви чекаєте? — гукнув він сердитим, хриплим голосом, перевівши на Будої свій застиглий· погляд.— Що ви доповідаєте мені про та кі речі? Якщо приїхала сюди нещасна, то дайте їй притулок. Буттлери не звикли проганяти нікого, хто б не прийшов під їхню покрівлю: хай це буде розбійник, жебрак чи ворог. Вони ніколи не питали, хто він і як звати йоrо.

Сказавши це, він вхопив зі столу другий бокал і без перепочинку осушив його.

Управитель Будої підійшов непевними кроками ближче і сповістив:

— Але ж пані не одна, ваша світлість.

— Хто з нею?

Управитель з хвилину вагався. Сказати про це привселюдно?

— З нею... з нею...

— Хто?

— Я не знаю, як мені сказати? З нею... повитуха з Уйгеля.

Сказавши це, Будої поспішив до виходу, бо не хотів бачити тієї реакції, яку повинні були викликати його слова. Краще, коли він про це дізнається від інших.

Святі небеса! Яка ж буча знялась після цього! З яким тріском поламались всі рамки пристойності! Такий випадок! Такий нечуваний випадок! Вона посміла сюди приїхати! І в такому стані!

Гідна подиву звістка вмить розбудила в людях зависника, який потай радіє чужому горю; фарисея, який нишком-тишком отруює атмосферу; цікавого, який прагне знати все; базіку, який хоче розповісти більше, ніж він знає. Деякі схопилися, щоб понести цю новину в інші зали, інші перезирнулись, посміхнувшись; деякі почали лічити місяці на пальцях,— більш делікатні — під столом, а циніки — відкрито; травень, червень, липень, серпень, вересень... Всього п'ять місяців! Ха-ха-ха, п'ять місяців! Вітер все ще гойдав крони дерев і час від часу свистів у вікні: "Ха-ха-ха — п'ять місяців!" Здавалось, і годинник змінив тікання і промовляв: тік-так, п'ять ­ п'ять, тік-так, п'ять-п'ять!

Граф Буттлер відкинувся в кріслі, на лобі в нього виступили краплини холодного поту. Наче блискавиця освітила йому враз темне тло всього, що трапилося: замах Дорі, поспішність, це дике божевільне насилля і все, все! О ганьба, вічна ганьба! З стін великої вітальні дивилися на нього предки — лицарі з роду Буттлерів, у панцирах і шоломах. Вони дивилися і, здавалось, загрожуюче кивали йому, ніби хотіли спитати: "Ну, що ти скажеш на це?" А велетенський Дьєрдь Буттлер, здавалось, ворухнувши списом, спрямував його просто на графа.

Янош здригнувся і заплющив очі; та це ж тільки здається, це тільки привид. О боже мій, це тільки привид. Але, коли б цей нічим не заплямований витязь зараз піднявся з могили, він, напевно, націлив би на Яноша свого списа, і все сталося б не так, як на картині зображено. Тут вершник на білому коні спокійно тримає спис, як це пристойно королівському герольду при коронації, а в другій руці — мідну фанфару. Цей вже не ворухнеться, бо це тільки картина. Але коли б ця картина ожила, коли б вершник міг підняти фанфару до губ і задути в неї, щоб вона тоді сказала? Вона сказала б:

"Убий!"

Кров гучно кипіла в жилах, у грудях хрипіло, в голові гуло. І всі предки, ніби на сигнал велетня Дьєрдя, почали кричати в один голос: "Убий! Убий!" Кожний окремий звук здавався йому ударом молотка. Так багато молотків било по голові Яноша Буттлера. Вони били, били і забивали одну і ту ж думку: "Убий! Убий!"

"Добре, уб'ю її",— вирішив він у душі й підвівся.

Всі очі були спрямовані на нього. Стіни вітальні, колись лицарської зали, були повні зброї; тут висіли рушниці, булави, пістолети. Потрібно було тільки руку простягнути... Але ці пани вирвуть у нього з рук зброю.

— Дозвольте мені, панове,— сказав він глухим голосом, ніби з-під землі,— піти в свою кімнату, щоб про цей неприємний випадок написати листа своєму адвокату. Ви продовжуйте веселитися без мене.

Янош пішов до своєї кімнати. Двоє слуг понесли попереду свічки.

— Можете іти,— відпустив він слуг.

Буттлер відчинив шухляду письмового стола, де завжди лежав заряджений пістолет, і взявся шукати його. Пістолет був закладений паперами, і йому довелось довго шукати, поки нарешті знайшов його.

Дивиться, а під курком лежить згорнута біла стрічка і якась суха билинка. Янош покрутив стрічку в руках і задумався, звідки вона взялась тут,— чи не забилася порохівниця? Прочищаючи і продуваючи пістолет, він згадав, що суха билинка і є тією білою гвоздикою­"іскоркою", яку йому привіз перший паперовий кораблик, що приплив струмочком із парку Горватів у Борноці, а цією білою стрічкою був перев'язаний лист Пірошки. Ці реліквії його кохання привіз сюди камердинер з Потока. Від милих згадок душа Яноша розпливлась, і він не стримався, щоб не сказати:

"Ну і чого ти прийшла сюди? Чого ти хочеш, коли я вбивати збираюся? Ти хочеш мені дорогу перегородити ? Мій пістолет хочеш зіпсувати? Ну скажи, що ти хочеш?"

І зів'яла гвоздика відповіла:

"Тоді я попередила тебе, щоб ти не рушав з місця, щоб ти залишався вдома, не йшов у ліс, бо там тебе лихо чекає. Тепер теж нічого іншого не можу сказати. Тоді білою я була, а тепер пожовкла, але порада моя і тепер та ж сама: не рушай з місця, бо тебе спіткає лихо".

Буттлер здригнувся: хтось постукав у вікно. Він підвів голову. Нічого особливого. Це пташка , промокла ластівка, відбившись від зграї, застукотіла дзьобом у шибку. Її подруги вчора чи позавчора відлетіли великим ключем на південь, а вона, бідненька, відстала і тепер тремтить під дощем на осінньому дошкульному холоді. Вона сховалась на підвіконні, але дощ і там її не переставав сікти; їй хочеться до хати. Буттлер пожалів пташку: треба її впустити. Це ж пташка Марії-богородиці.

Янош поклав пістолет і відчинив вікно.

Пташка влетіла і почала кружляти по кімнаті. З її мокрих крилець падали маленькі крапельки води на підлогу, на меблі. Нарешті вона сіла на велике дзеркало в позолоченій рамі на самому гербі Буттлерів і весело защебетала.

Глянувши на неї, граф побачив себе в дзеркалі: розкуйовджене волосся, що звисло йому на чоло, розпухле сумне обличчя з виряченими дикими очима. А за плечима побачив спокійне лагідне жіноче обличчя, що відбивалось у дзеркалі,— портрет своєї матері Марії Фаї. Ті червоні губи, здавалось, посміхалися: йому привиділось, що він чує її милий голос: "Синку, синку, як же ти можеш убити когось після тоrо, як ти пожалів цю змоклу тремтячу пташку?"

Він обернувся, щоб подивитись на портрет і виплакати перед ним своє горе.

Янош Буттлер сів за письмовий стіл у крісло на впроти портрета і так довго і пильно дивився на нього, що йому здалося, ніби портрет ожив. Зашелестіло мереживо білого шовкового плаття матері Яноша, задзвеніли коштовності.

Поруч з її портретом красувався другий — пречистої діви Марії, хороша копія Тіціанової мадонни. В обох жінок — високе благородне чоло, ясні очі. Портрети висіли так, що обличчя жінок були повернені одне до одного, ніби для того, щоб жінки могли іноді поговорити між собою.

Що б вони сказали, коли б це було можливо?

Пречиста мати, бо вона богородиця, потішала б другу і, певно, сказала б їй: "Мій син ніс хрест. Він був сильним".

На це пані Буттлер відповіла б: "І мій син несе хрест. Він теж буде сильним".

Так пишались би обидві матері своїми синами.

З очей Буттлера раптом покотилися сльози, виливаючи його біль душі. Він поклав голову на стіл і гірко плакав, плакав так довго, що мокрим став і пістолет, і висохла гвоздика.

Виплакавшись, він відчув полегшення. Так бог платить людині за вологу — вологою, за сльози —освіжаючою росою віри!

Буттлер витер сльози і згадав про гостей. Він поспішив до них, майже заспокоївшись, але в залах вже не було нікого. Гості так швидко роз'їхались, ніби їх вимели мітлою.

Граф подзвонив, увійшов гусар.

— Всі гості поїхали?

— Всі.

— Осідлайте і мого коня.

За кілька хвилин у дворі вже іржав його любий кінь Жаринка. Граф у сірому плащі пішов коридором, у кутку він помітив старого Будої, що сумно курив свою люльку. Побачивши свого пана, управитель шанобливо встав.

— Ви ще на ногах, дядьку Будої?

— Так точно, ваша світлість. Милуюсь бурею і не можу заснути.

— А все-таки ви лягайте спати. Старим кісткам потрібний відпочинок.

— Коли ж ви повернетесь, ваша світлість?

— Можливо, через тиждень, можливо, через місяць, можливо, через рік, а може бути, і зовсім не повернусь. Тільки ви, дядьку Будої, робіть так, ніби кожної години чекаєте мене.

— Так точно, зрозумів. Інших наказів не буде?

— Ні, не буде. Ще ось що: в моєму кабінеті літає зачинена ластівка,— прошу вас, не забудьте вранці випустити її.

— А як відносно тієї?

— Відносно тієї ніяких розпоряджень не буде. З богом!

Буттлер сів верхи і поскакав. Два дні скакав він без відпочинку, зупиняючись тільки в невеликих шляхетських маєтках, щоб нагодувати і напоїти коня; палаци багатих поміщиків обминав. Заїхав тільки в свій маєток в Іллегазі, але й там залишався тільки два дні: його гнали журба і сум. На третій день він наказав запрягти найсильніших коней з усього табуна і поїхати у Поток, до Іштвана Фаї.

Старик зустрів його, надувшись, мов індик:

— Знову дурниць на коїв? Чого ти не викинув тієї жінки? Тепер можеш повертатися в бозошський палац, якщо любиш дитячий плач або коли хочеш поцілувати мадмуазель Буттлер, якій вже минув один день. Якраз сьогодні вранці приніс цю звістку пан Будої.

Розділ дванадцятий

ГАРЯЧІ ДНІ В ЕГЕРІ

Все, що відбувається опісля в цій історіі,— нескінченні страждання і боротьба.

Небо нахмурилось. Сонце, яке ще зовсім недавно весело крокувало у своєму пурпуровому одязі по свіжій росі, сховалось за хмарину, і ось вже не бачиш його світла, не відчуваєш тепла, тільки знаєш, що воно там, за хмариною. Ось зараз воно вигляне і буде гріти, якщо знову не закриє його хмарка. Ось, наприклад, яка маленька! Здається, коли б хтось подув на неї, вона б безслідно розпливлась у просторах.

Ось коротко і вся ця сумна історія.

Ледь почнуть розступатися хмарки — зразу ж зароджується нова надія; аж там — знову насуваються хмари... І так продовжується, поки не наступить вечір, не зайде сонце... і не настане ніч.

Щасливий той письменник, який може намалювати таке небо, яке йому потрібне. Але я пишу хроніку. Граф Буттлер ходив тут, під цим небом, страждав; між нами ще живуть ті люди — часто доводиться з ними зустрічатися,— які віталися з ним за руку, дивились в його сумне страждаюче обличчя.

Процес був призначений судом каноніків на четверте жовтня, однак судове засідання не відбулось, тому що у головуючого єпіскопа заболів живіт. Кажуть, що він наївся якихось поганих грибів. Каноніки, злякавшись, що єпіскопа отруїли, відклали слухання судової справи. Бідний Перевицький від люті скреготав зубами:

— Як усе було підготовлено! Все пішло б як по маслу!

Засідання перенесли на січень.

Однак зима в цьому році була дуже лютою. Історія приписує тому року дві дивних особливості: по-перше, в Токаю двічі відмічали свято винобрання, бо вже на початку жовтня, коли весь виноград ще не був зібраний, схили Гедьольї покрив глибокий сніг, який розтанув тільки в березні; і тому недозбираний виноград збирали вже весною слідуючого року. А восени, як завжди, ще раз святкували винобрання. Така перша особливість.

Друга особливість відома усьому світу: в Росіі була розбита армія Наполеона, а залишки її були знищені суворим грудневим морозом.

В історїї не залишилось ніяких слідів — цей факт зазначений тільки в нашій хроніці,— що в Егері теж була сувора зима, яка відправила на той світ майже всіх стариків у місті. З цієї причини єпіскоп, який за тодішнім звичаєм кожного великодня кликав до свого столу дідів на так званий "білий обід", не знайшов у місті відповідного числа сивих людей, і тому їх довелось шукати по сусідніх селах.

Дійсно, страшна, жахлива була зима! Вона і серед каноніків скосила зразу трьох, в тому числі і його преподобіє Йожефа Яблонці, генерального аудитора. Як на зло, всі вони були прихильниками Буттлера. Особливо важкою втратою була смерть Яблонці, який вважався ядром рушійної сили тієї частини духовенства, що стояла за скасування шлюбу. Він, бувало, говорив: "Той, хто виймає скалку з ноги, виліковує ногу,— отже, робить благородну справу, а той, що заганяє її глибше, щоб тільки не було видно її,— не лише не виліковує ноги але сприяє за хворюванню всього тіла і грішить проти своєї совісті".

Пан Перевицький дізнався про смерть трьох каноніків вранці на Новий рік. Він саме збирався зі своїм и родичками до церкви і розпеченими щипцями гофрував собі маніжку. Пробігши очима листа, він вигукнув:

— Обманули, ограбили, тікають з моїми тисячами! І раптом він вхопився за серце, випустив щипці і, скрикнувши так, ніби гнався за кимсь, замертво звалився на підлогу. Мабуть, він не витримав і пустився навздогін за трьома каноніками, що втекли на той світ. Мало хто міг би позаздрити святим отцям, яким і на тому світі не буде спокою, бо коли Перевицький щось задумав, то доведе до кінця. Він, напевно, добереться до них і візьме своє, в якій би з трьох частин загробного світу вони не знаходились!

Але цим своїм легковажним вчинком він зіпсував всю справу Буттлеру. Всі нитки процесу були зосереджені в руках Перевицького; він згрупував всі документи, старанно, з великим мистецтвом побудував стратегічний план нападу; він розробив свою тактику, йому були відомі всі важелі, за допомогою яких реба було вплинути на окремих членів суду, свідків, він знав,де що треба повернутиреба, на яку пружину натиснути. Тепер велике колесо перестало рухатися і велетенський годинник зупинився.

Несподівано процес узявся вести унгварський адвокат Мігаль Сюч. Але тому, що не було часу навіть переглянути всі справи, познайомитися з документами і фактами, тепер уже самі Буттлери примушені були звернутися з проханням відкласти засідання. Знову довелось чекати до літа.

Увесь цей час Буттлер грав у схованки з Марією Дорі, яка об'їздила всі маєтки графа. Одного разу вона навіть несподівано появилася в Пардані, привізши з собою маленьку Марію в пелюшках.

Буттлер сидів під липами і бавився з собакою, коли його бозошська коляска в'їхала в подвір'я. Одягнена в траурне плаття, Марія легко скочила з коляски, взяла від няньки дитину і там же, в дворі, прямо на гравій упала перед Буттлером навколішки.

— О пане,— просила вона,— простіть нас.

Дитина плакала. Кажуть, вона її вщипнула , як, за легендою, вщипнула Марія-Терезія свого маленького Йосифа на засіданні сейму в Пожоні.

Граф холодно відвернувся від неї:

— Я вас не знаю! Мені здається — ви божевільна! Сказавши це, він швидко попрямува в до стайні, наказав запрягти коня і через чверть години вже мчав у свій мисливський палац Вукіці. Сідаючи в екіпаж, він з гірким гумором звернувся до управителя маєтків у Пардані Ференца Ногалла:

— Добре все ж, коли у людини стільки палаців. Кожного разу можна перемінити білизну.

Цією одною фразою він висловив свою зневагу до цієї жінки краще, ніж адвокати у своїх томах списаного паперу.

Влітку суд каноніків, нарешті, приступив до слухання судової справи.

Дні стояли нестерпно гарячі, прямо по-троп ічному пекучі,— мабуть, тому, що зима була такою довгою і холодною,— адже, як гадає пан Фаї, ні холоду, ні спеці ніде дітись — вони повинні десь прорватися.

Але, незважаючи на таку велику спеку, процес викликав у місті велике зацікавлення. На вулиці перед палацом епіскопа збирались юрби народу, щоб подивитися на учасників процесу, які з'їжджалися сюди.

Тих героїчних жінок, які колись вигнали звідси турків, вже давно немає в живих; сьогоднішні жінки вміють тільки цікавитися. Всі вікна були заповнені цими цікавими. Ті, яким не вистачило місця біля вікон, вийшли на вулиці, під безжалісне проміння сонця. Словом, вулиця була так переповнена, що для підтримання порядку були викликані кінні жандарми.

Першою на четвірці коней приїхала пані Буттлер. Вона була красива і струнка , одягнена в чорне плаття, обличчя її, ховалося під чорною вуаллю, крізь яку, мов два діаманти, сміливо блищали великі очі.

Всі, хто брав участь у процесі на боці Дорі, ще вчора прибули в Егер і розмістилися в різних готелях. Але тому, що вулиці були переповнені народом, їй довелось тепер їхати в колясці. Біля Марії сидів старий Дорі, насунувши на очі білого солом'яного капелюха. З минулого року він відростив собі довгу бороду, в якій до сивих примішувались жовті волосинки, мов пір'я в канарка.

Натовп стояв у глибокі й тиші, поки якийсь парубок-шкіряник не вигукнув:

— Ну, і красива ж молодичка!

На нього зашикали.

Вирва вся чийсь голос:

— Віват Пірошці Горват!

Сотня голосів підтримала його:

— Хай живе Пірошка! Пірошка!

— Куть-куруть! — прошипів батько, кусаючи собі бороду.— Ця голота осмілюється кричати на тебе. Зніми вуаль! Засмійся їм у вічі!

— Замовкни, батьку, замовкни! Краще б я провалилась крізь землю.

Коляска зупинилася перед єпіскопською палатою, де засідав церковний суд. Красива жінка зійшла з коляски, трошки піднявш и подол чорної спідниці, саме настільки, щоб на підніжці можна було помітити маленькі чорні черевички і частину ніжки в сліпучо-білих панчішках.

Один бородатий студент-юрист, що стояв, обпершись об ворота єпіскопського палацу, вигукнув:

— Чого ще потрібно графу, коли його така красуня не задовольняє?!

Марія Дорі вже зовсім занепала духом, але цей мимовільний комплімент повернув їй сили. Серед виявленої до неї ненависті, яку вона відчувала, проїжджаючи вулицями,серед шикання, шуму, образливого сміху, навіть лайки — це було єдине слово співчуття. І слова студента прикрили собою загальну ненависть до неї людей, мов квіти, викопані кимсь на смітнику і покладені зверху на видному місці, прикривають собою всю непринадність смітника. Марія зраділа, серце її радісно забилося, — бо ж і вона була жінкою! Вона посміхнулася і почала підніматися по сходах так гордовито, мов пава.

Натовп тим часом накинувся на екіпаж і зірвав із дверцят і з кінської збруї посріблені герби Буттлерів. Так народ виніс свій вирок у справі Буттлера. Кучер, регочучи, дивився на розлютований натовп.

Потроху почали збиратися і інші особи, покликані на суд. Приїхали на бричці гайдук Гергель і тітка Сіманчі, на підводі прибули покоївка Ніна Віро і камердинер Йожеф Томані — ті самі, які, увійшовши вранці до кімнати молодих, "бачили їх разом". На третьом у возі під'їхали жандарми Кажмарі і Єсенка , а на четвертому сидів адвокат Паль Кальмар, заглиблений в розмову з священиком із Олосреська.

Цих людей народ не знав. Навіть ті, що краще інших були посвячені в справи процесу, тільки догадувались, хто може бути той чи інший з прибулих. І тому потерпів тільки сам священик Сучінка: в нього хтось кинув тухлим яйцем, яке, вдарившись у плече, розбилось і залило йому всю рясу.

— Будьте прокляті, щури сатанинські! —погрожуючи, крикнув Сучінка.

Незабаром прибули Буттлери. Вони приїхали безпосередньо з села, бо у Буттлера і в цих місцях були маєтки.

Граф Пардані в'їхав у Егер з королівською помпою, щоб осліпити городян і справити величне враження на священиків. Так думав Іштван Фаї. На чолі колони прогримотіли важкі вози, навантажені панською білизною, ящиками з посудом, величезними бідонами, наповненими смальцем. У Буттлера в Егері теж був пустуючий палац, в який вони зараз і переїжджали.

За чотирма навантаженими підводами йшли два вози, на яких ледве вмістились підсобні робітники, куховари в своєму білому вбранні і ковпачках пиріжком. На слідуючих двох підводах їхав панський оркестр, що складався з двадцяти циган, одягнених у червону, як кров, одежу з срібними плетеними шнурками. За ними йшли осідлані кращі їздові коні графа, яких вели конюхи.

На цьому колона переривалась. Трошки далі появився на коні витязь у жовтому шовковому доломані, в штанях абрикосового кольору, із мідною сурмою на боці. Це був герольд, сигнал якого означає, що все живе повинно тікати геть з дороги, бо наближається найбільший пан. За ним мчали на маленьких, але ситих коннях два факельники в довгих, волошкового кольору каптанах, з яструбиним пір'ям на капелюхах, з безліччю смолоскипів, приторочених до сідел. А далі посувалось вісім списоносців у мідяних шоломах, що виблискували на сонці. Нарешті, на гарячих білих конях появились двадцять чотири гусари; всі вони високі на зріст, загартовані в боях хлопці з довгими вусами і шрамами на обличчях — були в жовтих чоботях і зелених мантіях, прикрашених червоним гарусом. Ще недавно вони воювали проти Наполеона, тільки тоді їх було значно більше: опікун графа Пардані тоді виставив дві тисячі таких гусарів. Над всією колоною здіймались хмари пилу. В ті часи так було заведено: що більший пан, то більшу куряву він здіймав! І наймогутніші пани насолоджувалися нею, як амброзією. Певно, вона була їм мила тому, що дорого коштувала.

В клубах пилу з'явився, нарешті, екіпаж графа, запряжений п'ятіркою вороних жеребців; на перших трьох сиділи верхові. Поруч з каретою біг змоклий від поту скорохід, в'юнкий парубчина в шафранового кольору куртці.

За екіпажем скакало ще двадцять чотири гусари, але вже в білих доломанах, на буланих конях з білою гривою. Коней не можна було відрізнити одного від другого, ніби всі вони були від однієї кобили; у людини дух захоплювало, коли вона бачила таку розкіш.

Лише екіпаж, в якому їхали пани, був позбавлений розкоші, цим він дуже вирізнявся в цій колоні. Це була звичайна бричка. Буттлер їхав разом з Фаї у звичайному буденному одязі і зім'ятому капелюсі. Весь його одяг коштував не більше, як гудзики на мантії гусара. Саме це і було ознакою магната.

Поруч з бричкою на швидкому коні скакав хлопчина з двома фляжками на шиї: в одній було вино, в другій — джерельна вода. Останню кілька разів доводилос в дорозі наповняти з криниц і джерел, тому йому і дали найбільш прудкого коня.

Такі кортежі тепер уже рідкість, особливо в цій місцевості. Вище в горах, десь у Нограді чи Нітрі, деякі магнати — Цобор,Іллеш-Газі, Балашші — часто так їздять, а в цих краях тільки в дуже рідких урочистих випадках: з нагоди призначення нового фівішпана або кардинала де-не-де блисне розкішшю якийсь магнат.

Приїхало ще два екіпажі, запряжені четвіркою; в одному із них поруч із управителем маєтків в Гевеші сидів Жіга Бернат і вів з ним розмову про те, наскільки краще було б мати менше гусарів, а більше свідків. Жіга говорив правду, бо свідки Буттлера помістилися на одній підводі і їх було лише двоє: Відонка і мадам Маліпо.

Вони теж говорили про щось, їхні язики невпинно працювали під супроводом енергійної жести куляції. Але тому, що мадам розмовляла тільки по-французьки і по­німецьки, а Відонка тільки по-словацьки і по-угорськи,­ вічною тайною залишиться для кожного з них те, що говорено другим.

Недалечко від міста із кукурудзи зліва вихопився заєць і перед самим екіпажем Буттлера, між гусарами, що сиділи на білих конях, перебіг дорогу. І як він посмів, безсовісний!

Забобонний Буттлер навіть похолов від страху.

— В ньому сидить чорт, дорогий дядьку!

— Ти не бійся його! — засміявся Фаї.— Ніякого чорта в ньому немає. Повір, я не буду брехати. Чорт не такий. Я сам, правду кажучи, чорта не бачив, але в мене в Дебрецені є друг, професор Іштван Гатвані, який ніби­то розмовляв з чортом. Він спитав його: "Хто ти — чоловік чи жінка? В якому вигляді ти появляєшся?" Чорт відповідає: "Завжди в такому, про який ти навіть і не думаєш". Ну, а ми ще з дитинства знаємо, що заєць — погана прикмета, але нічого поганого він не означає. Чорт — не дурень, він знає, що йому не в заячу шкуру треба наряджатися, якщо він хоче нашкодити нам. Скоріше він влізе в шкуру якогось каноніка.

У цей час вони в'їхали в місто і тільки-но повернули на вулицю Гатвані, як люди, що зібрались там, упізнали Буттлера, і хвилею покотилося по натовпу: "Хай живе!" Від цих вигуків єпіскопський палаца задрижав, і члени суду каноніків зразу догадалися, що приїхав Буттлер.

Деякі городяни підкидали капелюхи вгору, жінки махали хустинками з вікон — місто немов сп'яніло від захоплення.

Буттлер зняв капелюха і сидів з непокритою головою, машинально кланяючись вправо і вліво. Раптом над головами людей піднявся маленький букетик, полетів назустріч графу і впав йому в капелюх.

Буттлер вийняв його з капелюха. В букетику були три червоні "іскорки", зв'язані світлим жіночим волоском.

Буттлер обернувся і, глянувши туди, звідки кинули йому букет, вигукнув:

— Пірошко!

На мить перед ним майнуло знайоме любе обличчя: ті ж очі, та ж усмішка, але в якому дивному обрамленні! Перед ним стояла струнка дівчина-селянка в білій крапчастій хустинці на голові. Вона стояла на тому місці, де вулиця Гатвані вливається у вулицю Неметі. Однак раніше, ніж Буттлер встиг розглянути дівчину, її чарівна голівка сховалася в натовпі.

— Не може бути! — вигукнув Фаї. — Що ти говориш?

— Вона, вона! Переодягнена в селянку,— заявив щасливий Янош.— Готовий заприсягтись, що це вона.

— Тобі привиділось.

Розділ тринадцятий

СВЯТИЙ СУД ЗАСІДАЄ

Екіпаж зупинився перед єпіскопською палатою: пан адвокат Сюч вже чекав на них тут.

— Зараз починається засідання, ваша світлість.

— Хто головує? — спитав Фаї.

— Голова суду.

— А не архієrііскоп?

— В архієпіскопа болить нога, якийсь чиряк вискочив, нога розпухла, і він не може взути чобіт.

— Тьху, дідько лихий! —вилаявся Фаї.— Тепер він у вигляді чиряка з'явився.

Вони приїхали вчасно: засідання щойно почалося. Судді сиділи поруч, шістьох товстих каноніків; здавалось, що з них топиться жир у розпеченій атмосфері зали. Тим часом були вжиті всі заходи, щоб зменшити духоту: між грати вікон було увіткнуте зелене гілля, на столах у посуді лежали шматки льоду, в кишенях ряс по три-чотири хустини, якими каноніки поперемінно витирали піт з чола і потилиці.

Спереду, за довгим зеленим столом, на якому стояло розп'яття, сидів головний суддя святого суду каноніків Ференц Екелфолуші. За його спиною — два захисники, прокурор і два нотарі.

Першим допитували Яноша Буттлера. 3 переконливою силою він правдиво розповів історію шлюбу, викликавши у членів суду напружену зацікавленість і ніяковість.

Після цього дали слово Марії Дорі. Її гордовита постать викликала симпатію. Здавалось, вона принесла з собою в залу свіже повітря і запах квітів. У каноніків відразу пропала сонливість, як тільки вони почули шелестіння тонесеньких мережаних спідниць.

— Як тебе звати? — спитав голова.

— Графиня Буттлер, уроджена баронеса Дорі.

— Якого ти віросповідання?

— Римсько-католицького. Скільки тобі років?

— Вісімнадцять.

— У тебе є сім'я?

— Одна дитина,— сказала вона тихо.

— Відповідай мені, дочко, чи правда, що під час шлюбної церемонії, яка тебе з'єднала з графом Яношем Буттлером, на запитання священика, чи хоче тебе взяти за жінку граф Буттлер, той відповів "Не хочу"?

Марія Дорі зашарілась, але від цього вона зробилася ще кращою.

— Чому ти не відповідаєш, дочко?

— Бо не знаю,— пробелькотіла вона.

— Як? Невже ж ти не пам'ятаєш такого важливого моменту?

— Я так переживала...

— Це можливо,— сказав прокурор.

— Чи правда, як говориться в обвинувальному акті, що граф Янош Буттлер на запитання, любить він тебе чи ні, відповів "Ні"?

— Не знаю, я не чула ні того, ні другого.

— Чи правда, що вуха свідків, які брали участь при шлюбній церемонії, були заткнуті ватою?

— Я не бачила.

— Далі, чи правда, що, коли священик, який вас вінчав, хотів з'єднати ваші руки під єпітрахіллю, граф Буттлер учинив опір і твій батько вдався до насилля? Марія зблідла, опустила голову, ніби засоромившись, потім тихо пробурмотіла:

— Неправда.

— Чим же ти поясниш, дорога дочко, що граф Янош Буттлер висуває і відстоює таке обвинувачення?

Марія підняла голову.

— Він страждає галюцинаціями і примарами, високошановний святий суде.

— На підставі чого ти стверджуєш це?

— Всі бозошські слуги підтвердять, що він не раз уголос розмовляв з портретом своєї матері так, ніби відповідав їй на запитання.

— Кого ти можеш назвати за свідка?

— Куховарку Відонку, тітку Капор, Іштвана Гуляша.

Головний суддя кивнув помічнику нотаря, щоб той записа в їхні імена. Потім знову повернувся до допитуваної.

— Я задам тобі, дочко моя, одне делікатне запитання. Зберися з силами, щоб відповісти на нього нам, якими керує не безглузда цікавість, а бажання точно дотриматись святого непорушного закону католиків, щоб з допомогою його ми могли прийти до джерела пізнання істини.

Але, перш ніж пізнавати істину, не пошкодить припасти до табакерки, щоб понюхати табаки. Прий шовши до такої думки, голова вийняв табакерку і глибоко вдихнув. Решта каноніків, наслідуючи його, теж вийняли свої табакерки, після чого всі почали чхати і помічник нотаря не встигав говорити: "Будьте здорові!"

Гм, делікатне запитання! Каноніки вже були знайомі з цією частиною процесу. Їхні маленькі, заплилі жиром очиці жваво заморгали, як розкопирсані гноти у лампадках.

— Скажи мені, моя дочко, графине Буттлер, уроджена баронесо Маріє Дорі, наскільки відповідає правді те, що нібито його, графа Яноша Буттлера, насильно, з допомогою підлої хитрості, на підйомній машині доставили у твою спальню?

Марія Дорі завмерла, згадавши ту страшну ніч, і тремтячим голосом відповіла:

— Не знаю...

Вона тремтіла всім тілом, погляд її погас, а бліде обличчя її стало зовсім безкровним.

— Скажи нам, що там після цього відбулося?

Вона ворухнула губами, щось хотіла сказати, але похитнулась і впала непритомною.

Каноніки з переляку зірвалися з своіх місць, а отець Вінце Латор спробував нахилитись над знепритомнілою жінкою; піднявши її, він притулив вухо до її серця, щоб переконатись, чи воно б'ється. Але сатана не спить! Його вухо потрапило на грудь, що сильно піднімалась і приємно лоскотала червоне волосате вухо священика ( яке після цього заслуговувало на те, щоб за такий великий гріх його відрізали, як у Мартінуці*, і поклали у спирт.(*Мартінуці (І482— 1551) — католицький монах, пізніше кардинал, в період окупації країни — правитель Трансільванії, загравав з турками і Габсбургами). Віценотар побризкав водою її обличчя, після чого красуня безсило підняла повіки і окинула сумним, але чарівним поглядом отця-каноніка; святий отець підвів її до стола, і вона поволі опритомніла.

— Nomen et omen,— із заздрістю прошепотів канонік пан йожеф Сентгалі, який любив ліпити каламбури,— vidite latronem**.(**В його імені — його доля, ви бачите розбійника (лат.)).

— Дочко моя,— сказав головний суддя ласкавим голосом,— можливо, ти скоріше опритомнієш на свіжому повітрі. Про дальші подробиці ми тебе допитаємо іншим разом.

Після цього викликали на допит парафіяльного священика з Реська, який стверджував, що шлюб проходив у найкращому порядку і що обряд, приписаний кодексом Пазмані, був дотриманий літера в літеру.

Допит його зайняв багато часу, прокурор задавав всілякі перехресні запитання, намагаючись збити і заплутати його, але це йому не вдалося. Суд каноніків занадто втомився і переніс слухання справи на наступний день.

Хоч судовий процес проходив при зачинених дверях, публіка про все довідалась дуже швидко. Непритомність Марії Дорі ("хай я буду останнім дурнем, коли це не розучена комедія", казали то одні, то другі) , свідчення священика, вираз його опухлого обличчя, приємні манери Буттлера, зауваження, зроблені канонікам и вдома в присутності слуг і куховарок,— все це за кілька годин поширилось по базару; продовжувався суд і пересуд —одні говорили одне, інші — протилежне; люди сперечались, билися об заклад,— словом, все місто жило цим процесом. І дійсно, цей відомий процес викликав велике пожвавлення і наробив багаїо шуму. З усіх околиць до міста з'їжджалася шляхта; деякі з шляхтичів хотіли зустрітися з Дорі, інші з Буттлером. Приїхали і такі, що хотіли трошки повеселитися, розуміється, пограти в карти. До міста приїхала і трупа Феспіса. Голова на вигадку мудра. Мандрівна театральна трупа , що стояла в Мішкольці, рознюхала , що великий процес у справі Буттлера протягнеться кілька тижнів і туди з'їдеться чимало нудьгуючих панів.

І вона не розчарувалася. Пан Фаї, який був великим меценатом, першого ж дня закупив усі квитки, що залишились непроданими, і розділив їх між слугами Буттлера: гусарами, куховарами, служницями — з такою умовою, щоб подібну виставу вони влаштували в нього вдома. І тому, що всі пани, які перебували в Егері, після вечері сходилися в палаці Буттлера, пан Фаї скликав слуг, що відвідали театральну виставу, у велику залу. Після довгого вмовляння на середину вийшли служниці Ержі і Жужіка і почали розігравати сцену —розмову двох благородних дам в горностаєвих палантинах; одна з них повинна була зображати Йоганну Наполі, друга — її подругу.

— Чому ти така сумна, моя світла Йоганно? — питає Ержі.

— Я зовсім не сумна,— відповіла Жужіка.

— Ні, ти сумна, у тебе велике горе.

— Чого ти причепилась до мене, я ж зовсім весела.

— Ні, ти сумна, кажу тобі,— не будь упертою!

— Побий мене бог! Якщо ти й далі будеш мені голову морочити, то я тобі тут, перед благородними панами, коси висмичу.

Але далі цієї суперечки не просунулась трагедія. Пани аж надривалися від сміху, коли в залу несподівано увійшов старий Міклош Горват. Його зустріли з бурхливою радістю, а Буттлер просто кинувся йому на шию.

— Який я радий, що і ви тут, дорогий: дядьку! Горват у відповідь ніжно обійняв його.

— Кого я вже полюбив, того ніколи не покину.

Пізніше, у вузькому колі, Горват конфіденціально заявив, що сьогодні після обіду він передав архієпіскопу листа від намісника.

— Ти особисто передав? — спитав Фаї.

— Так.

— Дивуюсь, як це він прийняв тебе.

— Я заздалегідь повідомив його про листа. Архієпіскоп лежав на дивані з забинтованою ногою, так, з забинтованою ногою.

— Ти знаєш, що було в листі?

— Я бачив, яке враження воно справило на архієпіскопа. Крім цього, я маю агента в його палаці, який увечері повідомив мене, що архієпіскоп потайки залишив палац і відвідав вікарія Екелфолуші. Але що було в листі — я не знаю.

— Я вже знаю. Певно, якийсь цілющий бальзам був у ньому, бо його нога відразу загоїлась.

Такі хороші вісті підбадьорили Буттлерів і влили в них надію, але граф Янош ще одним поцікавився: він покликав Горвата до віконної ніші і без зайвих слів сказав йому:

— Пірошка тут?

Старий збентежився, почав говорити заїкаючись, підшукуючи слова.

— Що, Пірошка ? Ну, як його?.. Ти що, про Пірошку говориш? Невже? Як тобі могло таке прийти в голову?

— Я бачив її.

— Це тобі здалося.

— В неї на голові була крапчаста хустина. Даремно стараєтесь, дядьку, ви не вмієте брехати.

— Та я і не намагаюся. Справді, признаюсь тобі, я привіз її з собою, але не кажи нікому про це. Я не міг з нею упоратись, за всяку ціну хотіла тебе побачити. Ну я і дозволив їй і Фріді одягтися в селянський одяг і постояти на вулиці. Шпак завжди дивиться на виноград — от ти й побачив її.

— Вона ще тут? — спитав Янош пошепки; обличчя його стало замріяним, а очі дивились замислено.

Горват хвилину повагався, потім, ніби на щось зважившись, лукаво підморгнув йому.

— Що даси, братику, коли я тобі потай влаштую з нею зустріч на півгодинки, га ?

Обличчя в Буттлера зашарілось, а в очах зарябіло, мов у п'яного.

— Ні, ні,— сказав він згодом ослаблим голосом, безпомічно опустивши руки.— Я дав слово, що доти не зустрічатимусь з нею, доки не скаже мені Фаї.

Горват по-дружньому потиснув йому руку:

— Ти порядна людина. За це я люблю тебе, справді. Я тебе тільки випробувати хотів, бо Пірошку я вже відіслав додому, а сам залишуся тут, поки не допитають свідків, щоб у листах інформувати її. Дуже наказувала мені писати про все. Справжня тиранка.

— Бідна моя голубка,— зітхнувши, прошепотів Буттлер.— Коли б хоч писати їй про хороші новини.

— Побачимо, що принесе нам завтрашній день і наступні... так, і наступні ...

— Я надіюся на бога,— благоговійно промовив Буттлер.

— Я теж вірю в господа, але слугам його — не завжди, так; не завжди.

Наступний день, здавалось, сприяв Буттлерові. З самого початку засідання головуючий вікарій дав розпорядження своєму заступникові залучити "Communis opinio"***, що практикувалось у дуже рідкісних випадках.(***Громадська думка (лат.)).

Communis opinio, безсумнівно, передбачене церковним процесуальним кодексом. Ідея суду присяжних ще з найдавніших часів знаходила своє часткове втілення в церковному суді, бо головуючий звичайно запитував:

"А як про це думає народ?" До того ж в Егері колишній архієпіскоп Ференц Фукс (хай йому там легенько спочивається) ще більше підсилив у церковних законах цю величну і глибоку тенденцію. При ньому було правилом — при веденні релігійних процесів особливої ваги і в шлюборозвідних справах — вислухувати, крім указаних обома сторонами свідків (які можуть бути підучені), ще двох або трьох, взятих наугад з юрби людей, щоб ті відповіли на запитанн я: "Що про це говорять на селі?"

Коли в суміжних залах, де зібралися свідки Буттлера і Дорі, які уважно стежили за процесом, робили відповідні висновки, поширилась вість про те, що буде введено "Communis opinio", Буттлери почали весело потирати руки.

— Ось вам і лист намісника!

А Дорі, навпаки, скреготав зубами і роздратовано шептав дочці:

— Ти повинна будеш відвідати каноніків, Маріє. Я цього не хотів... бог цьому свідок, але інакше не можна.

Марія зблідла й відсахнулась.

— Ти мусиш це зробити, ти мусиш зважитись на це, дитино,— просичав він,— звідкілясь віє на нас поганий вітер.

Святий суд саме слухав свідчення гайдука Гергеля Варгу. Довго допитували його, більше ніж півтори години знаходився він у залі суду. ("Вони його, мабуть, на маслі смажать",— нервувався Дорі) . За ним прийшла черга другого свідка вінчальної церемонії, тітки Сіманчі. Обидва свідчили, що граф Буттлер під час вінчання вів себе так, як всі молоді.

Г о л о в н и й с у д д я. Це правда, що жених чинив опір?

С і м а н ч і. Все йшло гладко, як по маслу, святий отче, непохибно. Він так стояв, як лагідна овечка.

Г о л о в н и й с у д д я. Це правда, що він обручкою вдарив об стіну?

С і м а н ч і (удавано жахнувшись). Це така ж неправда, як сказати, що у мене замість обличчя стіна. І яка п'яна голова таке вигадала ?

Г о л о в н и й с у д д я. Не мели язиком, не верзи нісенітниць, а відповідай ясно і зрозуміло: "так" чи "Ні". Це правда , що він вирвав руку, коли священик хотів з'єднати її з рукою молодої?

С і м а н ч і. Навпаки, прошу низенько, вони стояли так, мов дві пташечки, притулившись дзьобиками.

Г о л о в н и й с у д д я. Це правда, що вам, свідкам, вуха були заткнуті ватою?

С і м а н ч і. Так, я бачила в одному вусі гайдука Гергеля вату, бо у нього був нарив у вусі.

П р о к у р о р. Як це може бути, жінко? А Гергель Варгу говорив, що в тебе вухо наривало і було заткнуте ватою.

С і м а н ч і (спантеличено) Що в моєму вусі? Я вже не п ам'ятаю, ручки і ніжки цілую. Тільки знаю, що в когось із нас був нарив і·вата була у вусі. А було це моє вухо чи Гергеля, цього я вже точно не пам'ятаю.

К а н о н і к С е н т г а л і. Ця чортова баба зійшла з шляху істини.

— Нечистий у ній вселився,— прошепотів мутноокий канонік Маршалко, нахилившись до каноніка Латора.

— Дивись, друже,— відповів той пошепки,— щоб він не накинув своєї уздечки і на тебе.

Головний суддя насупив брови, пронизав жінку пильним поглядом і гукнув громови м голосом:

— Признайся, в ім'я святої віри і пречистої діви Марії, хто тебе навчив давати такі свідчення?

— Ніхто,— пробурмотіла стара, зіщулившись, як жаба. Вона заплющила свої маленькі очиці, немов чекаючи, що от-от зірветься і придавить її стеля. Зі стін зали на неї суворо дивились егерські єпіскопи, деякі навіть у панцирах, з вусами і бородою; серед них — невинне дитя, одягнене в єпіскопський одяг, трьохрічний прелат Гіполіт, шурин короля Матіаша. Погляду цієї дитини Сіманчі особливо боялась: їй здавалось, що дитина дивиться на неї своїми розумними чорними очима.

Словом, сьогоднішній день був поганий для Дорі і його прихильників. Допитувати свідків припинили, бо опівдні в палаці Буттлера був даний великий обід, на який були запрошені архієпіскоп і всі каноніки. Очі ще не бачили, вуха ще не чули такої помпи, з якою зустрічав молодий магнат своїх гостей. Здавалось, що якийсь із казкових банкетів "Тисячі і одної ночі" чарами перенесли сюди джінни, а пограбований султан чи візир, остовпівши, сидить у своєму Стамбулі за порожнім столом і одного за другим посилає на смерть своіх куховарів.

Бенкет затягнувся аж до пізньої ночі, тільки архієпіскоп пішов зразу ж після обіду, поцілувавши Буттлера в обидві щоки і назвавши його своїм дорогим сином. За півгодини про це вже знали прибічники Дорі, що розташувалися в шинку "Три бики", бо у Дорі були тут свої шпіони, так само як у Буттлера — там.

— У нас нема ні таких наїдків,— сказала сумно Марія,— ні таких вин.

— Зате в нього немає таких солодких вуст, як у тебе,— відповів Дорі,— ні такої посмішки.

І справді, вина у Буттлера мали бути дуже хорошими, бо наступного дня члени церковного суду були дуже в'ялими, хоча і слухали дуже цікавого свідка — старого Дорі, який з таким невинним виразом обличчя розповідав про весь хід подій, що навіть каміння повірило б у його правоту. Часом виривались у нього слова грубого, непідкупного солдата, особливо, коли він накидався на Буттлера, характеризуючи його боягузом, хитким, розбещеним магнатом, за якого він би нікол и не віддав своєї єдиної дочки, якби знав його краще.

— Я брав участь у двадцяти боях, шановний святий суде, на моєму тілі сімнадцять ран, але жодна з них не болить так, як вісімнадцята, що її наніс мені цей плаксивий панич, який піддався намовлянням хитрого Горвата ; його душа м'яка, мов хлібна м'якушка, з якої можна виліпити все, що кому заманеться. Дуже сумно, шановний святий суде, що мені доводиться піддавати посміху свою чесну вже сиву голову, і — краскою свого покритого зморшками обличчя захищати честь моєї дочки і свою честь проти цієї ганебної вигадки, сфабрикованої хитрим адвокатом Перевицьким. Адже тут виносяться на посміховище й обливаються брудом такі події, які повинні залишитись назавжди найкращою, найдорожчою згадкою в житті сім'ї. Коли б ця справа стосувалась тільки мене самого, шановний святий суде, я б з презирством повернувся б спиною до цього заблудлого молодчика, який називає себе графом Буттлером; коли б ішла мова про те, що авантюрист лютеранин Горват підлими махінаціями хоче загарбати великі маєтки в моєї дочки для своєї, я і на це махнув би рукою, але в справі честі я не знаю жартів ...

— Ad rem, ad rem****,— заявив головний суддя.(****Ближче до справи (лат.)).

— Я не відходжу від справи, шановний святий суде, але ж я не можу не вилити перед вами болю моєї душі за образу моєї честі. Більше того,— закінчив хитрий лис, бо знав "від чого мухи дохнуть",— стаючи на захист своєї честі, я ні перед чим не зупинюсь; а хто посміє посягнути на неї, як би високо він не літав,— загине від моєї зброї. Хай мені в цьому допоможе бог!

Каноніки, що було задрімали, зразу ж підвели голови на цей загрозливий голос і злякано перезирнулись, очі їхні ніби говорили: "Рег amorem dei"*****цей лукавий солдат з'їсть нас. (*****За любов до господа (лат.)). Голосуйте тепер, будь ласка!

Розділ чотирнадцятий

ДУРНЕНЬКИЙ ШМАТОЧОК СВИНЦЮ

Ще були допитані Кажмарі, Єсенка, які нічого важливого не сказали. Вони були поставлені біля дверей тільки для того, щоб не допускати в канцелярію, де проходило вінчання, сторонніх осіб, тому вони і не впустили туди Жігмонда Берната, бо фівсолгабіро дав їм такий наказ: "Ніхто не повинен нам заважати".

— Іншої причини не було?

— Не було.

— Це правда, що жених вирвався з канцелярії ви його силоміць ввели назад?

— Неправда.

Так день у день хиталися терези то в один, то в другий бік. Подібно до коливання хвиль, весь час змінювався настрій, і тут, як в добре побудованій п'єсі, де одна сцена заплутує другу,— те, що вчора ще здавалось правдою, сьогодні здавалося вже неможливим. Справа в тому, що закрите засідання залишалося таємницею тільки до того часу, поки члени святого суду не підведуться з своїх місць. Після обіду вже й горобці цвірінькали про те, що трапилось; і громадськість, яка стежила за ходом подій, зразу ж підводила денний баланс.

Сьогодні, наприклад, шанси прихильників Дорі настільки піднялись, що Марія могла б навіть купувати в кожній крамниці у кредит.

Цей день був цікавий ще однією подією. Міклош Горват прийняв висловлення Дорі про нього перед святим судом за образу. Даремно намагались Фаї і Буттлер умовити старого, що з такою людиною не варто навіть і розмовляти. Запальний старик підшукав у якійсь кондитерській двох земпленських шляхтичів, Баркоці і Челеї, і послав їх до Дорі просити від нього пояснень, а коли треба — вимагати сатисфакції.

Барон Янош Баркоці, набравши серйозного вигляду, одним духом випив свою горілку і готовий був іти на розшуки старого вовка, але молодий Челеї почав відмовляти Горвата.

— Дорогий старший брате, облиште його, прошу вас... відмовтесь.

— Щоб я облишив? Щоб я дозволив топтати свою честь? Ні, ніколи!

— Та не від дуелі відмовтесь, дуель —дурниця, а від мене, бо я небезпечний для вас. Там, де появляється Челеі, завжди трапляється велике нещастя. Прошу вас повірити мені. Коли хтось інший піде до нього, все закінчиться з'ясуванням справи; коли ж я піду, закінчиться смертю.

— Лиха година!Я ж саме цього і хочу!

— Ну, коли ви цього хочете, я піду.

Барона Дорі вони знайшли в шинку "Три бики"; він якраз з великим апетитом уминав холодного гусака .

— Вітаю вас! — гукнув їм назустріч Дорі.— А ти, кельнере, принеси ще дві скляночки!

Але обидва посли зупинились перед ним урочисто, суворо, з витягнутими шиями, як прийнято секундантам в Угорщині.

— Ми, пане, прийшли у важливій справі!

— Куть— куруть! —сказав Дорі, відклавши ножа.— Що це за справа?

— Ви образливо висловились перед святим судом в адресу Міклоша Горвата, представниками від якого ми і є.

— Я сказав тільки те, що хотів.

— Ви згідні дати пояснення або взяти назад свої слова ?

Дорі посміхнувся і ввігнав зуби в гусячу ногу.

— Бачите, панове, смачного гусака я можу проковтнути, але колись сказане мною слово —ніколи.

Баркоці кивнув головою.

— Такий погляд можливий, але в такому разі, як це прийнято між шляхтичами, ми просимо збройного вирішення справи.

— Справді? —здивувався барон і цинічно зарегота в.— А я думав, що ми кинемо один в одного пляшками "рожевої", і той, хто не вцілить у голову противника , перестане бути чесною людиною. Але коли так, я не заперечую; зразу ж пошлю своїх людей, як тільки наїмся.

Під вечір прибули секунданти від Дорі: кавалерійський капітан Адам Боргі, з полку Естергазі, і якийсь граф Мігаль Тіге — прилизаний ловелас, який завжди встрявав у модні історії. В останній час він, як муха, крутився біля Марії Дорі, супроводжував її під час прогулянок, посилав квіти, а ввечері заходив побазікати до "Трьох биків, чим і прославився між тодішніми кавалерами Егера.

Після недовгого сперечання, чи слово "авантюрист" варте того, щоб за нього битися, секунданти вирішили, що дуель на пістолетах відбудеться завтра о п'ятій годині ранку в гаю Севлишке.

В палаці Буттлера нічого про це не знали. Наступного дня вранці Буттлер ледве встиг протерти очі від сну, як почувся скрип важких воріт, під склепінням яких висіли шкіряні відра, гаки, старі булави, списи таких розмірів, що сучасна людина не змогла б їх навіть підняти. Буттлер завжди прокидався неохоче, бо йому здавалось, що залізна рука свідомості відриває його від Пірошки, викидає з раю, в якому він бачився з своєю коханою.

Скрип воріт швидко прогнав його сновидіння, бо між сном і пробудженням існує якийсь райдужний міст із золотого туману й чарівних тіней, міст, на якому людина ще на хвилину затримується.

Стародавні люди вірили в те, що душа на ніч залишає тіло і йде собі блукати, а вранці повертається — це пробудження; інколи вона так далеко відходить, що не може знайти дорогу назад,— це смерть. Як просто тоді дивилися на смерть!

— Жіго, ти чуєш ? Хтось приїхав. У двір в'їхав екіпаж.

Буттлер спав в одній кімнаті з Жігою. Ще в студентські роки в Потоці вони звикли бути разом удень і вночі. Інколи вони цілими ночами розмовляли в темряві, бо пані Фаї не давала їм достатньої кількості свічок, щоб їхні очі не псувались від постійного світла.

Жіга голосно позіхнув і почав прислухатися до шуму, що доносився з двору.

— Можливо, хтось прибув з Ердетелека. (Ердетелек був центром гевешських володінь Буттлера ) .

— Найімовірніше — це якийсь родич,— висловив свою думку Жіга,— приїхав сюди. Бо ніхто з управителів не посмів би в такий ранній час появитися тут. Можливо, це тітка Анна, дружина Фаї.

— У мене так б'ється серце, так б'ється... якесь погане передчуття.

Донісся гомін, чути було чужі голоси в дворі. Вікна спальні були відчинені, але опущені жалюзі приглушували слова й заважали розібрати, про що там іде мова; метушня помітно збільшувалася, чути було тупіт ніг, змішаний із шумом голосів, з яких виділялись схвильовані вигуки й оклики; здавалось, весь будинок піднявся на ноги і кожний його камінь зарухався.

Буттлер вже двічі смикнув дзвінок, але ніхто не приходив.

— А це що таке?! — вибухнув він гнівом.— Для того я привіз сюди сотню слуг, щоб ніхто не появлявся на поклик?!

Нарешті появився камердинер, блідий і в той же час смішний: одяг у стилі рококо був накинутий на нього недбало, панчохи зсунулись, краватка збилася набік, а синя ліврея опинилася під сірою жилеткою з мідними гудзиками.

— Хтось прибув, Мартоне? — поспішно спитав Буттлер.

— Пан Міклош Горват,— заїкаючись і цокаючи зубами, відповів камердинер.

— То чого ж він не заходить? — нетерпеливо вигукнув граф.— Впустіть його зараз же!

— Він уже ніколи більше не зайде сюди, ваша світлість: він помер.

Це слово пролунало так, наче в повітрі просвистів камінь, кинутий пращею, і вдарив Буттлера просто в лоб.

Із страшним криком він звалився на подушку.

— Помер? Це неможливо!

— Пан Дорі з годину тому убив його на дуелі.

Буттлер разом з Бернатом миттю схопилися з ліжок,нашвидку одяглись і вибігли з кімнати.

Якраз у цей момент тіло бідного старика несли через мармуровий вестибюль; попереду йшов з похиленою головою Фаї і вказував слугам, куди нести, куди покласти тіло. Весь одяг Горвата був у крові; обличчя було біле, як алебастр; очі залишились розплющеними, але погляд їх був не страшним, а, скоріше, лагідним, якби він не був таким нерухомим.

— Коли є бог на небі,— вигукнув приголомшений граф Буттлер,— то як він це терпить?!

— Не треба сентиментальностей, не треба голосіння,— суворо перебив його Фаї.— Цим його вже не підведеш. Старик був твердою людиною. Так і помер, як справжній мужчина. Славний кінець! Усе. А інше — попереду.

— Куля пройшла саме між верхніми двома ребрами й зачепила аорту... Ця нещасна куля і спричинила таку швидку смерть,— зітхнув лікар, який був присутній на дуелі, товстий пан із зеленими, як пліснява, очима.

— Яка там куля! Що за куля! — залунав голос Челеї.— Не куля спричинила йому смерть.

— А що? — розсердився лікар, пронизуючи його своїм гострим поглядом.

— Я, зволите знати,— Челеї. А там, де появляється Челеї, завжди трапляється нещастя. Я говорив про це, просив, щоб він вибрав собі іншого секунданта, але він не хотів повірити. Правду я кажу, Баркоці? Ти ж чув? Адже Форгач убив Карла Кіша, який бився сокирою, позиченою від Челеї. Коли Людовік Другий втопився в ріці, його провідником був Челеї. Власне, і річка називалася Челеї. Я міг би навести тисячу прикладів. Візьмемо хоч би випадок з Аттілою. Аттіла на своєму весіллі, коли одружувався з Ілдікою, танцював з панночкою, яку звали Челеї, а вранці дружина знайшла його мертвим на ліжку біля себе.

Челеї дуже помилявся, коли думав переговорити свого співрозмовця. Бо лікар сам був занадто балакучий і зовсім не зважав на те, чи слухає його хтось.

— Це в мене вже третій смертельний випадок на дуелі,— говорив він з пристрастю колекціонера.— Та що я кажу! Це вже четвертий! Бог свідок, що четвертий! (Він спрямував свій пильний погляд у простір, ніби десь там всі три смертельні випадки були настромлені на шпильку і тепер він настромлював четвертий випадок). Нічого не поробиш,— пістолет — не кочерга.

Найбільше людей зібралося біля Баркоці, який в останні хвилини розмовляв з Горватом.

— Навіть двох хвилин не мучився, зовсім легкою була в нього смерть. Хай з богом спочиває. Кров струмком пливла з рани, а болі він майже зовсім не відчував. Коли впав, я його підняв із землі і підтримував; він робився що далі слабшим і слабшим, поки нарешті не заснув, як ягнятко. Здоровий глузд і іронію до останньої хвилини зберіг і навіть, вже помираючи, вжалив останніми словами противника.

— Що він сказав? Отже, він все-таки щось сказав? Мабуть, дав якісь розпорядження? — спитало зразу чотири голоси.

— Зібравши всі свої сили, він нарочито голосно, щоб і Дорі почув, сказав: "Відчуваю, що зараз помру. Тіло моє відвезіть до мого майбутнього зятя, до Буттлера".

Буттлер розчулився і голосно заплакав.

Тим часом у великій парадній залі нашвидку зробили постамент. Фаї знову проявив дивовижну силу, він все встигав: давав розпорядження, розподіляв роботу. Його слова лунали коротко і сухо. Ніби якась могутня рука пускала в хід велику машину з безліччю коліс.

— Що трапилось, того не повернеш! Тепер немає часу на сльози і зітхання. Тут потрібно діяти. Ти, синку Жіго, негайно відправляйся до вікарія і попроси його, щоб тебе вислухали ще сьогодні до обіду, бо після обіду ти поїдеш у Борноц з домовиною, взявши з собою вісім гусарів. А ви, пане префект, дістаньте де-небудь домовину, бажано — цинкову, коли ні — з горіха. Я за годину від'їжджаю, щоб підготувати бідну дівчину до важкого удару: цього я нікому не можу довірити. Екіпаж запряжіть найшвидшими кіньми. Ви, лікаре, одержите гонорар від префекта. Ви, секретарю, розшукайте лютеранського священика, щоб благословив померлого. Домовину треба покласти на дно воза і прикрити сіном, а гусари повинні іти за возом на такій віддалі, ніби вони не мають до цього ніякого відношення, щоб у дорозі не викликати підозри у забобонного люду. Ти зрозумів, Жіго?

— Зрозумів, дядьку.

— А зі мною що буде? — спитав Буттлер, витираючи заплакані очі.

— Нічого, ти залишишся тут.

Буттлер уперто струснув головою.

— Я відчуваю, що мені також треба поїхати. По-перше, Пірошку треба заспокоїти, а по-друге, я повинен віддати шану померлому шляхтичу. Він, бідний, за мене помер. У такий час, мій опікуне, ви не можете посилатись на мою обіцянку. Сама доля звільняє мене від цього обов'язку. Я їду!

— Ні на крок звідси, графе Пардані,— гримнув на нього Фаї, насупившись.— Ти сам мертвий. Для чого тобі проводжати іншого мерця?! Коли хочеш віддати йому шану, ти мусиш ожити, щоб зробити щасливою його дитину. Ти повинен залишитись тут, щоб зірвати підлі задуми противника. Що, ти знову блекоти об'ївся, хочеш залишити поле бою для Дорі? Нічого казати, хороша шана померлому! Ні, Яноше, про це і не думай.

Дівчина виплачеться. Немає ніякої потреби змішувати сльози з рожевими краплями. Траур поєднувати з коханням — це те саме, що чорну фарбу обвести червоною. Біль і сам по собі величне почуття. Чому ти хочеш обікрасти померлого, частину тої болі, яку дочка відчуватиме у зв'язку з смертю батька, перекинути на солодку тарілку вашої зустрічі. Хай дівчина плаче, а ти прислухайся і будь на сторожі. Ти повинен мати сто вух і тисячу рук... Щоб я не забув, гінця негайно ж вислати в Бозош по пана Будої, щоб він прибув сьогодні вночі. Будої розумна і чесна людина, прислухайся до його порад, доки я не повернуся.

Розділ п'ятнадцятий

ПРОСЛАВЛЕНИЙ СВІДОК

Чутка про нову подію швидко розійшлась по місту і викликала велике обурення проти Дорі й глибоке співчуття до Пірошки. Кожний спішив сповістити іншого про велику подію: реська історія відзначилася ще одною жертвою — загинув батько Пірошки. Всі співчували їй, хоч ніхто в цьому місті не знав її. З цього видно, що люди скоріше хороші, ніж погані, коли для них немає з цього ні користі, ні шкоди.

— Бідна Пірошка,— говорили,— спочатку вкрали від неї нареченого, а тепер убили батька. А священики після цього ще говорять, що світ крутиться на розумних коліщатах.

Великі юрби народу оточили будинок Буттлера, щоб довідатись про подробиці. Слуги і служниці, які мали передати квіти, надіслані на домовину Горвата дамами Егера, ледве зуміли пробратися крізь цей великий людський натовп. Але ще більше народу юрмилося в цей ранковий час на вулиці Фелнеметі, яка тепер зветься Сечені, перед палацом архієпіскопа. Коли туди прибув Дорі, піднявся страшенний гармидер; студенти вигукували лайки, деякі з юрби кидали в нього камінням і грудками. Дорі у відповідь вийняв з кишені пістолет і відважно погрозив.

— Хто мене вдарить, розпрощається з життям!

Кілька стариків визирали з дверей крамниць, стежили за обуреною юрбою, бо на неї так само приємно дивитись, як на розбурхане море. Серед них був і сенатор Габор Корпоної; зібравши навколо себе нижчих чином, він ораторствував:

— Повірте, шановні, що Дорі не треба чіпати: він не винуватий у цьому. Хоч він, як я чув, є тією людиною, яка скрізь тиче свого носа, але на цей раз його спровокував сам Горват. Що трапилось — те трапилось, куля — не горобець, який на льоту бачить, де зеренце, а де полова; дурна куля летить, як хрущ. Тут Дорі не винуватий: він також жертва духовенства, це — на їхній совісті. Коли святий суд засідає таємно, то чому вони не тримають у таємниці те, що там говориться? Вони — плетуни, базіки...

— Не священики плетуни,— стала на захист священиків тітка Нодь Матіаш, яка, несучи додому на розмальованій жовтими тюльпанами тарілці фунт м'яса, зупинилась по дорозі, щоб послухати розумні слова,— а їхні куховарки.

У цей час нагорі, в архієпіскопському палаці, першим допитували Жігмонда Берната. Він красномовно розповів про ідилічну любов Буттлера і Пірошки Горват. Буттлер був сповнений гарячих і ніжних почуттів до Пірошки, коли прибув до Олосреська. Таким чином, коли подумати тверезо, ніяк не можна допустити такої думки, що цей нещасний шлюб відбудеться за згодою Буттлера. Все це було ніщо інше, як грубе насильство. Адже священик заздалегідь був туди закликаний, ще до того, як Буттлер встиг хоч двома словами обмінятися на самоті з Дорі.

Ввечері він, Бернат, почув розпачливий крик Буттлера і коли по голосу відшукав місце, де відбувався злочин, і, з дозволу жандармів, зазирнув у замкову щілину, він побачив, що Дорі міцно тримає фізично слабого Буттлера, який намагався вирватися, а священик тим часом під єпітрахіллю з'єднує його руку з рукою молодої.

Каноніки були під враженням сьогоднішньої катастрофи, сиділи насуплені, з опущеними головами, ніби в воду опущені. Тільки прокурор задав кілька запитань.

— Отже, священик прийшов туди до таємної розмови? Чим це пояснює свідок?

— Тим, що священик був у змові з Дорі. А мотив цілком ясний. Варто тільки трошки подумати преподобним панам...

— Що розуміє під цим свідок?

— А ось що: — сказав відважно Бернат,— коли якесь дерево раніше, ніж звичайно, принесе плоди, то воно, певно, і раніше звичайного відквітло.

— Гм...

І дивно, у всіх у руках, мов по команді, появились табакерки.

А чому жандарми Кажмарі і Єсенка не згадали про те, що свідку пощастило зазирнути в замкову щілину?

— Тому, що вони просто підкуплені Дорі, знаходяться в його розпорядженні й говорять те, що подобається їхньому господареві.

— Через ці обставини вони повинні будуть ще раз дати свої свідчення,— заявив головний суддя.

Великий годинник, що стояв на алебастрових колонах, вибив дванадцять ударів, але тому, що сьогодні церковний суд приступив до роботи пізніше, каноніки вирішили продовжувати засідання, і гайдук архієпіскопа, підійшовши до кімнати, де знаходилися свідки, крикнув:

— Йожеф Відонка!

Але відповіді "я тут" не було.

Адвокат Сюч вийшов у коридор і гукнув: "Відонка, Відонка!" Тільки луна розкотилась. Шукали, перешукували, але Відонки ніде на знайшли. І той, і другий говорив: "П'ять хвилин, як я бачив його". Він наче крізь землю провалився.

Довелось святому суду каноніків змінити порядок допиту і вислухати тих двох слуг, які після шлюбної ночі відчинили двері в кімнату, де знаходились молоді. Але допит таких свідків — своєрідні ласощі, які людина ладна відкласти на такий час, коли вона зможе найповніше насолодитися ними; сьогоднішній день найменше підходив для цього.

Та це ще півбіди, бо каноніки можуть смакувати пікантними подробицями і на похоронах; але для Буттлерів було дуже неприємно, що Відонка зник і навіть не з'явився до обіду. Адвокат Сюч перешукав ціле місто, але ніде його не знайшов. Безсумнівно, він втік.

Була гусарам дана команда сісти на коней і за всяку ціну знайти його. Бо ж перед обідом він ще був в архієпіскопському палаці, за цей час далеко не втік.

Погоня помчалась у всі кінці: обшукали гору Варгедь, лісисте узбіччя гори Гойдугедь, заросле верболозом побережжя річки Егер. Новий удар остаточно приголомшив Буттлера, і він зачинився у своїй кімнаті. Бернат не наважувався їхати в Борноц, хоч усе вже було готове в дорогу: під клунею стояла підвода з накритою сіном домовиною. Як йому тепер появитися перед Фаї з новиною, що Відонка втік? Це ж кінець усьому. Він чекав аж до самих вечірніх присмерків, надіючись, що Відонку знайдуть. Але даремно: всі гусари, вислані в погоню, повернулися з порожніми руками.

Увечері все-таки треба було підводою, запряженою четвіркою коней, відправитись у дорогу. Сам панич Жіга приліг зверху на пахучому сіні. Двоє слуг ішло попереду з ліхтарями, бо дороги в Гевеші були погані. Віддалік їхало вісім гусарів.

Так вони й посувались потихеньку; ніхто навіть не догадувався, що вони везуть. Клусом вони не могли мчати, хоч четвірці коней це було цілком під силу, бо сіно, злегка зверху притиснуте рублем, від швидкої їзди могло б розтрястись і розсипатися по дорозі. І при тихій їзді віз дуже підкидало на вибоїнах, і слуги ходили з ліхтарями навколо й оглядали, чи все в порядку. Ніч була темна, хоч в око стрель. Вузенький серп місяця зрідка появлявся вгорі, але його закривали важкі чорні хмари, що поволі пливли по небу. Жіга Бернат дрімав, зробивши собі кубельце в сіні, але заснути міцним сном не міг, бо віз весь час підкидало на вибоїнах.

— Нічого, паничу,— заспокоювали його слуги,— не біда! Зате міцно спить той, що внизу.

До північної пори все йшло добре, а опівночі один з ліхтарників раптом як зареве! І, кинувши ліхтар так, що той розбився на тисячу друзок, сам кинувся навтіки назад до міста.

Бернат від несподіванки здригнувся, а другий ліхтарник крикнув навздогін:

— Стій, Ішток! Що з тобою трапилось? Може, на скло наступив? (Літня ніч була тепла, і ліхтарники йшли босоніж).

Але той не відповідав, а біг далі, дико кричачи. Другий ліхтарник покрутив головою, освітив воза, оглянув все навколо, але нічого особливого не помітив. Жіга зіскочив, зупинив підводу, щоб почекати Іштока; ліхтарник, певно, здурів, і гусари піймають його і зараз приведуть.

Коли зупинився віз, відразу ж у нічній тиші почувся кінський тупіт, а трохи пізніше — голос Іштока, який схвильовано про щось розповідав гусарам.

— Ти здурів, чи що? — вигукнув Бернат, коли ті підійшли зовсім близько.

— Езуш-Маріє! — здивувався сполоханий ліхтарник.— То ви ще живі?

Гусари засміялися, а Ішток ухопився за уздечку коня, притиснувся до неї і, цокаючи зубами, охав і охав.

— Боже мій, боже мій! — бурмотів він, безперестанку хрестячись.

— Кажи, що трапилося?!

— Що? Та ж благородний пан висунув ногу.

— Який благородний пан?

— Та покійний пан Горват. Присягаюсь богом, я бачив його чобіт і шматок штанини.

— Ти дурень,— вилаяв його гусар, старий Йожеф Бордаш.— Він уже ніколи більше не висуне ноги, бо я сам сьогодні перед обідом закрив небіжчика у важку цинкову домовину.

— Дурниця, це просто приснилося тобі,— заспокоював його Жіга.

— Ні, паничу. Я можу поклястися на розп'ятті. Я людина при своєму умі, прошу низенько, і не лякаюсь власної тіні. Я брав участь у трьох боях. Сам генерал Хадік * нагородив мене. (*Хадік Андраш, граф (1710—1790) — полководець, очолював війська імператриці Марії-Терезії, відзначався великою хоробрістю).

Те, що я кажу,— свята правда, я можу показати місце, звідки він висунув ногу. Ану, присвіти сюди, куме Фітінг.

Фітінг підніс ліхтаря до задньої частини воза. Справді, там був такий отвір, через який привид міг би висунути ногу.

Один з гусарів витяг шаблю і з жартівливою недбалістю сказав:

— Зараз я пощупаю цей привид, хоч у мене і немає нагороди від генерала Хадіка.— І з цими словами він двічі ввіткнув шаблю в сіно.

З сіна почувся глухий стогін, а потім страшний крик.

Всі перелякалися, у Берната по спині пробігли мурашки, гусар від страху випустив з рук шаблю; навіть один кінь, ніби зрозумівши в чому справа, перелякано заіржав і почав ставати на диби. Але старий Бордаш не відступав; підкрутивши свої сиві вуса, він громовим голосом звернувся до привида, мов парламентер.

— Ти чуєш, дух? Звертаюсь до тебе, во ім'я отця, сина і святого духа! Якщо ти з хорошим наміром,— скажи, що тобі потрібно від нас; коли нічого не хочеш, іди собі чесно, звідки прийшов, бо зараз вистрелю в тебе з карабіна.

О, диво над дивами! Дух відповів глухим голосом, який, здавалось, виходив десь з-під землі:

— Ой-ой-ой! Я не привид, я Відонка.

— Відонка!

Відразу просвітліли всі обличчя, почувся голосний сміх. Кращого і забавнішого кінця цієї історії не можна було навіть бажати. Гусар, що випустив з рук шаблю, трохи засоромився. Зате ліхтарник Ішток запишався, бо все-таки правда, що він бачив ногу. Але найбільше радів Бернат, бо знайшовся цінний свідок — Відонка.

— Тож вилазь звідти,— гукнув він до нього.

Той не дав себе довго вмовляти: висунув одну ногу, другу, потім виповз і сам, мов черв'як.

— Я тут, але хтось вколов мене.

— Ти знаєш, що цілий день тебе шукали? Як ти сюди потрапив, нещасний?

Відонка з хвилину вагався: сказати правду чи ні? Нарешті сказав, знизавши плечима:

— Просто так, захотів пожартувати. Закортіло трошки покататися. А потім і серце не давало спокою, матір хотів відвідати в Мондоку, а підвода якраз туди і направляється.

— Як ти сюди заліз? Чим ти дихав?

— Хе-хе-хе,— засміявся Відонка.— Недарма ж мене називають майстром на всі руки! Приходять до мене перед обідом слуги і кажуть: "Ваша милость, порадьте, як нам нарихтувати віз?" Я їм і кажу: "Я сам все зроблю". Домовину посунули наперед, а позаду я поклав два мішки з вівсом. Між цими мішками залишився проміжок, сюди й помістився тонкий і гнучкий Відонка; внизу в дошках є дірка, така завбільшки, яку може прокусити собака в штанині. Отак собі лежав я на животі між двома мішками і дихав, а вдень навіть розглядав дорогу.

— А навіщо ти висунув ногу? — поцікавився Бернат.— Напевно, хотів утекти?

— Що ви, младі пане! Згадався мені допит свідків в Егері. "Біда буде,— кажу я сам собі,— Відонко. Благородний пан Фаї зніме з тебе шкіру. Повертайся краще назад!" Ось чому я висунув ногу.

— Наші думки співпали: я теж такої гадки. Повертайся, і негайно! В тебе є що-небудь з харчів?

— Я взяв з собою торбинку, а в ній є шматок сала і хлібина.

Він поліз у своє лігво і витяг з-під сіна торбинку.

— З богом, младі пане, я повертаюсь назад.

— Е ні, Відонко, ти сам не підеш! Два гусари будуть супроводжувати тебе, щоб не трапилося з тобою в дорозі якої біди. Візьміть когось із собою, дядьку Бордаш, і так пильнуйте Відонку, як зіницю ока, навіть краще.

Це вже по-справжньому налякало Відонку. Спочатку столяр пробував довести, що він вже не маленький, супроводжувати його не треба, він чоловік, який не боїться ні пекла, ні чорта. Але коли зрозумів, що гусари супроводжуватимуть його не заради пошани, кинувся на землю і почав плакати й просити; Берната називав "Жігушком", "серденьком", благав, щоб його відпустили світ за очі, бо Дорі його напевне вб'є, коли він свідчитиме проти нього. Адже він застрелив такого великого пана, як Горват. Нехай панич не бажає його смерті, бо що рибитиме без нього нещасна вдова Катушка?

Даремно просив він, два гусари повели його під конвоєм в Егер. Треба сказати, що вони зовні віддавали йому шану і всю дорогу величали "ваша милость".

Ранком у палаці Буттлера була велика радість з приводу того, що знайшовся Відонка. Зате довелось їм ще багато потрудитися, поки зуміли його доставити в архієпіскопський палац. Після довгих умовлянь він згодився піти, тільки з тією умовою, що його туди відвезуть у закритому екіпажі, і два гусари — один справа, другий зліва — сидітимуть біля нього і не покинуть його ні на хвилину, поки він не зайде в судову залу. Там вони знову почекають його, оточать так, щоб ніхто не міг наблизитися до нього, проведуть знову до закритої коляски і, ніде не зупиняючись, відвезуть у Бозош, де віддадуть у руки прекрасній Катушці, яка вже, напевно, виплакала за ним свої оксамитні очі.

Все було зроблено так, як бажав Відонка. Але скільки б не величали його "вашою милостю", цей день був найстрашнішим в його житті. Всю дорогу він тремтів, як холодець, ніби вели його на страту. Але, опинившись перед святим судом каноніків, Відонка осмілів і махнув рукою на своє життя: хоч цілу ніч не спав і був поранений у плече, він дав такі свідчення відносно підйомної машини, замовленої Дорі, і про всі намагання Дорі умовити його виїхати за кордон під чужим ім'ям, що у каноніків волосся дибом стало.

Його свідчення викликали надзвичайну сенсацію. Все місто полегшено зітхнуло, дізнавшись про свідчення Віденки. "Це був рішучий удар сокирою по Дорі,— говорили люди.— Тепер Дорі може йти до дідька! Буттлер переміг!"

Всі говорили лише про Відонку. "Це він — та шпилька,— хтось промовив,— яка проткнула великий міхур, надутий брехнею".

Відонка відразу став відомою людиною. До самого вечора ганялися за ним два художники (біля архієпіскопського палацу завжди вештались ті, що псують фарби), щоб намалювати його портрет. За чашкою кави місцеві дами-добродійки нашвидку сплели лавровий вінок і надіслали йому. Але вінок уже не застав Відонку, він уже був далеко: підвода його зі збройною охороною гуркотіла, під'їжджаючи до Унга. Можливо, коли б він залишився в Егері, то студенти влаштували б йому факельну процесію; але справжня гідність людини — скромність, тому Відонка і від'їхав.

Його везла парадна четвірка коней, мов герцога; зустрічні низько вклонялись йому, і колеса всю дорогу вистукували: "Катушка, Катушка, Катушка..."

Розділ шістнадцятий

ПРИСУД

Я хотів би навести одне порівняння з рибою, але сумніваюсь, чи риба бачить те, що відбивається у воді. Клоп-гладиш у більш вигідному становищі, бо він плаває, як стружка, на поверхні води і може бачити все, що відбивається в її дзеркалі: прибережні кущі, дерева. В такому разі, коли б такий клоп умів розмовляти і мислити, то на прохання розповісти, що таке дерево, він, не вагаючись, сказав би так:

"Дерева — зелені і дивно створені істоти: внизу у них крони, а вгорі — стовбури; таким чином товсті стовбуриопираються на тоненьке ажурне листя. Це може здатися неймовірним,— закінчив би свої пояснення розумний водяний клоп,— що дерева не мають відчутного твердого тіла; але ми в цьому самі переконалися, плаваючи в тих місцях, де вони ростуть".

Самообман, про який нам розповіла б водяна кузька, властивий і людині, тільки вона не знає про це. Так само, як клоп, вона часто сприймає події навколо себе і судить про них. Досить одного прикладу з водяним клопом, щоб зрозуміти, чому з давніх часів вважають, що лише пролита на дуелі червона кров зможе дочиста змиги заплямовану честь.

Убивство — справа дуже неприємна, хоч би і в такій "героїчній" формі, як на дуелі. Про таких, які чинять убивства, ми часто говоримо: "Як він може спати після цього?" Але така людина здобуває загальну шану, хоча вона після цього не стає ні кращою, ні чистішою, бо, забруднивши свої руки людською кров'ю, ще більше віддаляється від людей, наближаєтеся до пекла і наполовину занурюється в його котли: адже та злочинна ніч, коли відбувалося вбивство, належала чорту. І хоча все це ми добре знаємо, ми все-таки думаємо, що людина після цього заслуговує на більшу повагу.

Так було і з Дорі після того, як він убив Горвата. Навколо нього утворилося щось на зразок ореолу слави. Спосіб, з допомогою якого він віддав свою дочку заміж, викликав до нього вселюдну огиду. А коли він ще до цього вбив батька нещасної дівчини, відразу зробився "диявольською людиною".

А диявольська людина — велика сила в Угорщині, кожен хоче вислужитися перед нею. Замість того, щоб спільними зусиллями знищити її, кожен поодинці її обходить. Через якийсь час навколо неї навіть збирається група прихильників, бо підтримувати дружбу з сильним — вигідно.

Людська фантазія перебільшує її силу і відвагу: надає їй крила, приписує такій людині небувалі вчинки, в уста її вкладає крилаті фрази, ніколи нею не сказані.

Великий переполох в архієпіскопському палаці вчинили слова, нібито сказані паном Дорі в шинку "Три бики" одному священику, який, відвідавши пана Сучінку, поскаржився, що ніяк не може просунутись по службі.

— Тепер буде велика можливість висунутись, молодий чоловіче,— зауважив Дорі.— Запевняю вас, що в найближчі дні відбудуться похорони відразу кількох каноніків.

Куховарка каноніка Пружинського, члена святого суду, довідалась про таку новину на базарі і передала її своєму господареві, додавши від себе, що столяр Маслі ще заздалегідь замовив для домовин чимало сухих горіхових дощок.

Після цього дня з судової зали жодне слово не просочилося. Більше того, ні один з каноніків ні вдома, ні в товаристві не ділився своїми думками відносно процесу. Коли хтось згадував про це, то святий отець насуплював брови і бурмотів: "Гм, гм". Виявляється, що хороший пістолет може послужити і хорошим замком.

Засідання суду продовжувалося ще близько тижня,— частково тому, що слухали нових свідків, так званих "свідків громадської думки", частково тому, що ще повторно допитували деяких попередніх свідків.

Потім учасники цієї драми роз'їхались по домівках: Буттлери — в Бозош, Дорі — в Реськ, і почався листовний процес, адвокатська сварка. (Ех, от коли не завадило б викопати з могили Перевицького!)

Численні відповіді, заперечення, контрвідповіді, заключні відповіді затяглися ще на півтора року. Тим часом осиротіла Пірошка мешкала в Борноці, в домі Берната, якого старий Горват у своїй духівниці, написаній ще заздалегідь, призначив її опікуном. Фаї і Буттлер, не покладаючи рук, працювали в Пожоні і Відні, шукаючи могутніх патронів, вплив яких можна було б використати, щоб виграти процес. Те ж саме робив і Дорі з дочкою. Марія навіть обійшла майже всіх ерцгерцогів. Один з посвячених у ці справи, придворний Солчані ось що пише: "Майже не було в ті часи знатної чи могутньої людини, яка б не вплуталась би в цей дивний і знаменитий процес, і деякі при цьому (додає він у дужках) заплямували себе".

Ніколи ще не було такого сприятливого грунту для протекцій, як тоді (хоча угорський клімат ніколи не був суворий до них). Егерський архієпіскоп був зайнятий пошуками впливових патронів, які допомогли б йому зайняти звільнене після смерті ерцгерцога Амбруша місце архієпіскопа естергомського (резиденція якого знаходилась у місті Надьсомбот). Було кілька вакантних і єпіскопських місць; а це вже цікавило каноніків.

Тому ніщо не могло так порадувати його преосвященство архієпіскопа барона Іштвана Фішера, як пропозиція кількох знатних і впливових осіб допомогти йому одержати сан герцога-примаса *. (*Герцог-примас — глава католицької церкви в Угорщині). Безліч листів одержав він від одних і від других. Все-таки непогано, коли так багато людей дбає про тебе! Шановних каноніків теж не образили, і їх не обійшли знатні пани своїми посланнями, пообіцяли їм можливість сісти на єпіскопський стілець. Такі обіцянки були маяком, який зразу освітив канонікам дорогу, допомагаючи їм пробратися крізь темний ліс паперів, свідчень та різних документів.

Все це було приємним для архієпіскопа і каноніків, але через якийсь час становище стало нестерпним, тому що одні обіцяли допомогти в разі, коли шлюб Буттлера з Марією Дорі буде розірваний; другі — тільки тоді, коли шлюб залишиться в силі. Таким чином архієпіскоп і каноніки після кількох чарок вина, в хорошому настрої говорили: "В мене всюди хороші друзі є". А в поганому настрої твердили: "У мене повно ворогів".

Нарешті безперервні листи, естафети, а то і двірцеві кур'єри з погрозливими або повними обіцянок посланнями вивели з терпіння архієпіскопа; він одного разу не витримав і в розпачі вигукнув:

— Якщо процес Буттлера затягнеться, я попаду в будинок для божевільних.

Розуміється, процес затягнувся, бо адвокати хотіли показати всі свої знання, а для цього потрібен час. На думку наївної публіки, схожу до судження водяного клопа про дерево, могутні стовбури судового рішення повинні опиратися на силогізми адвокатів, на їхні розумно відточені аргументи — ці тонкі, слабенькі гілочки. І довго ще в чотирьох комітатах згадували, що саме говорив адвокат Сюч, або хвалили адвоката, найнятого бароном Дорі, який підірвав довір'я до свідчень Відонки, заявивши, що Відонка підкуплений Буттлером; він сказав, що цей простий столяр одержує від Буттлерів (що підтверджується прикладеними документами) таку платню, як два повітових віце-ішпани разом, і що за весь час він зробив у маєтку графа тільки один стільчик для доярок, який, таким чином, обійшовся графу дорожче, ніж у деяких країнах королівський трон... З цього робили висновок, що адвокат барона Дорі кращий, ніж буттлерівський Сюч. А від Буттлерів, говорили, можна було чекати, що вони візьмуть собі в адвокати якогось новоз'явленого Демосфена. І в цьому не було б нічого дивного, тому що Буттлери могли б замість простих камінців покласти йому в рот для красномовства золотих камінців *.(* За переказами, відомий оратор стародавньої Греції Демосфен (384—322 рр. до н. е.) в молодості гаркавив. Щоб позбутися цього дефекту, він виходив до моря, брав у рот камінчики і виголошував промови, намагаючись перекричати шум моря).

Нарешті закінчились суперечки адвокатів: одного холодного січневого дня зібрався суд каноніків і цілком таємно виніс своє рішення.

Три каноніки голосували за розрив шлюбу, а три — проти. Але хто голосував "за", а хто "проти" — про це ніхто не довідався.

Кажуть, що головуючий кілька хвилин вагався, від хвилювання в нього виступив піт на чолі, а потім він понюхав табаки і здавленим голосом промовив:

— Враховуючи те, що голоси розділилися, я, во ім'я отця, сина і святого духа, згідно церковного звичаю, приєднуюсь до тих, що голосували за збереження цілості шлюбу.

Таким чином, суд каноніків проголосив шлюб Буттлера і Марії Дорі законним. Такий був кінець.

Однак світ продовжував і далі існувати. Зимнє сонце, як і раніше, сміючись, заглядало у вікна. Не трапилось і землетрусу, який би зруйнував палац. І древні епіскопи не вистрибнули з рамок. Ніщо не ворухнулось, ніщо не змінилося, ніби і бога не було на небі. Тільки одні студенти-юристи, дізнавшись про судове рішення, вночі вибили шибки у каноніків,— як у тих, що голосували проти, так і у тих, що голосували за розірвання шлюбу.

В той самий час, коли розбивались шибки у каноніків і до кімнат летіло каміння й тухлі яйця, в палаці архієпіскопа панувала мертва тиша. Архієпіскоп солодко спав на білосніжних подушках і бачив чудові сни.

Йому снилося, що з неба спустилася білка з короною на голові, запряжена у маленький золотий візок з червоною упряжжю. Колеса візка швидко оберталися в молочно-білому повітрі, але здавалось, що це не повітря, а високі і стрімкі схили гір, по яких білка стрімголов несеться вниз. Мимо пролітало два білих голуби, але візок переїхав їх, і вони впали вниз зі зламаними крильми, а білка все бігла вперед, виблискуючи своєю короною. Маленька білочка була дуже схожа до імператриці Людовіки. Враз маленький візок зупинився перед резиденцією епіскопа. Два гусари архієпіскопа, Палі і Дюрка, підскочили до неї, зробившись умить маленькими, подібними до тих, яких зображують на кренделях, зняли з воза вантаж — золотий горішок. Архієпіскоп вхопив його і почав розкушувати зубом (оскільки в нього був тільки один зуб). Розкусив — всередині горішка щось червоне. Він почав бгати, смикати, розгортати, а воно почало рости, рости, формуватись, аж нарешті виросло... в кардинальську шапку!

Розділ сімнадцятий

БРУНЬКИ ПІД СНІГОМ

Чому все відбулося саме так? Хіба я знаю? Я тільки думаю, що це трапилось з тої ж самої причини, з якої річки течуть, як їм хочеться,— зовсім інакше, ніж направила б їх людина.

Швидкі потоки то сюди повернуть, то туди; тут чудова місцевість, а вони візьмуть та повернуть у бік суворих скель або мчать у голу, безплідну пустелю і завжди спішать, спішать, вічно спішать...

Часом вони повертаються без усякої причини і біжать туди, де вже вчора бігли... Можливо, вони щось загубили в дорозі? Ні, бо вони повертаються назад не тим річищем, де можна було б знайти загублене.

То чому ж вони біжать назад? Хіба в цьому є якийсь сенс? Якби вони не спішили, їхнє повернення до деякої міри було б виправдане, якби вони не повертались назад, їхня поспішність була б зрозумілою.

Але вони біжать, біжать, незважаючи ні на що, так, як їм хочеться.

Але почекайте! Виникає запитання,— чи це їх воля? Може, таємні сили землі так диктують їм? Гори і скелі трапляються їм на шляху і скеровують їх то в один бік, то в другий. Це відомо тільки одному богові. І досить того, що він про це знає. Одне безсумнівне: так чи інакше, але колись вони домчать туди, куди так поспішають,— до ненажерливого моря, яке чекає на них і нікуди їх більше не відпустить.

Бурхливим потоком неслись події шлюборозлучного процесу Буттлера. Рішення суду каноніків було страшним ударом. Однак Фаї зберіг мужність і підтримав Буттлера.

— Не гарячись, сину мій, тепер ми передамо процес в єпіскопський суд.

— Але ж і там засідають попи.

— Так, але ті попи кращі, в них не буде за спиною хитрого лиса Фішера. А якщо ми і там програємо справу, то ще існує папський суд. У нас є час. Пірошка терпеливо чекає. Ти ж читав її листа?

Після судового рішення Фаї звернувся з тим самим запитанням і до Пірошки, чи готова вона чекати Буттлера, доки процес не пройде через всі інстанції, бо доти все ще є надія.

Пірошка відповіла: "Чекатиму на нього, поки є надія, чекатиму і тоді, коли навіть її не буде".

Хіба можуть написати шість егерських каноніків на тисячі листах паперу стільки гірких слів, щоб вони могли зіпсувати солодощі цих двох рядків?

Що б не говорили поети, але горе не здолає людини. Здається навіть неймовірним, скільки його може витримати вона! Є люди, яким однаково, якої ваги горе звалюється на їхні плечі. Маленька мурашка лізе вперед однаково — і під великим валуном, і під маленьким камінчиком. Буттлер навіть не уявляв собі, що він може пережити такий вирок суду. А от живе і продовжує будувати плани.

Правда, ситуація стала більш неприємною. Тепер уже Марія Дорі стала значно сміливішою; досі вона тільки з тактичних міркувань появлялась у палацах Буттлера, розігруючи гідну жалю істоту, яку рідний батько вигнав з дому ("Забирайся разом із твоїм виводком до чоловіка, хай люди бачать, що ти там живеш"). Вона влаштовувалась там тільки з доброї волі управителів, які не наважувались відмовити їй з таких міркувань: "Чорт не спить, а правда померла: хто знає, а може, вона ще колись нашою пані буде". Але тепер інша справа: вирок уже винесений, вона тепер справжня графиня Буттлер. З великим шиком оселилася вона в парданському палаці, оточивши себе камеристками, покоївками і взявши економку. Коли управитель Ференц Ногалл заявив протии цього протест, графиня звернулась зі скаргою до благородних комітатських зборів. Віце-ішпан комітату Торонтал наніс візит графу Буттлеру і переконав його, що, оскільки ця жінка, як би там не було, але носить його прізвище, граф — як один з найперших магнатів і кавалерів Угорщини — не може відмовитися від виділення їй засобів до існування.

Янош на це відповів, що він не визнає її своєю дружиною, але, беручи до уваги, що закон залишається законом і один вирок вже є, він дозволяє Марії Дорі жити до змінення присуду в ердетелекському палаці і брати з каси маєтку щомісяця по дві тисячі форинтів з тією умовою, щоб вона в інших палацах і ноги своєї не показувала.

Таким чином Марія оселилася в ердетелекському палаці. Граф Tiгe і егерські армійські офіцери були її щоденними гостями. Веселий шум банкетів порушив тишу цього досі покинутого гнізда. Але все ж шпіони Фаї не могли повідомити нічого такого, що свідчило б про розпусну поведінку Марії. Хоч посаду мажордома там займав сам дядько Крок, під ім'ям Яноша Кампоша, який особливо пильно стежив за тим, чи не відвідуватиме палац священик з Реська (переодягнутий чи там в якомусь іншому вигляді).

Але Марія була розумна і дуже слідкувала за собою у всіх відношеннях. Більше цього, вона так зуміла перетворити Ердетелек, ніби він був справжньою резиденцією Буттлерів, а сам Янош Буттлер — цинік, який виродився, кинув свою чесну шляхетську сім'ю та й байдикує по світу, захоплений якоюсь маячною ідеєю.

І справді, в Німеччині жило багато Буттлерів, серед яких були барони, просто дворяни, збіднілі лицарі. Було там багато малих дітей, старих дів, всіляких дядьків та тіток. З ними Марія почала листуватися, налагодила родинні зв'язки, деяких з них вона навіть запросила в Ердетелек, виславши їм гроші на дорогу. І тут вони як сир у маслі купалися. І не було дня, щоб до столу не сідало чотири або п'ять чоловік з родини Буттлерів.

Просто дивно, як вона вхитрилась зібрати у свій дім цих червононосих осіб в окулярах, у напудрених перуках, осіб, що носили прізвище Буттлер. Більшість із цих благородних дам у минулому були фрейлінами при якомусь із тих маленьких німецьких дворів, де герцогиня на ніч замикала на ключ цукорницю, а їхня високість герцог, коли до столу подавали курчатко, якому не вистачало одної ніжки, з обуренням відкидав стільця, схопившись на ноги. За крадіжку одної курячої ніжки розлючений князь погрожував усьому двору вжиттям драконівських заходів; а в тому випадку, коли він по природі був з м'яким серцем, то усім загрожував своїм зреченням.

Колишні придворні дами надали ердетелекському палацу такого блиску, що вся верхівка шляхетського товариства комітату Гевеш поступово почала дивитися крізь пальці на "попередні події", і Алмаші, Брезової, Добоцький, Лубі і навіть пуритани Папсаси не вважали за ганебне повезти своїх жінок з візитом до Ердетелека.

Про все це дядько Крок так доповідав пану Фаї:

"Придворні дами ходять у досить поношених шовкових спідницях, однак колишньому шляхетському жіноцтву подобається їхнє шелестіння, і вони постійно приїжджають сюди повчитися хороших манер.

Незважаючи на це, пані Марія нещаслива, її постійно переслідує якийсь таємний сум. Вона часто цілими годинами самотньо блукає по саду і ручкою парасольки збиває голівки квітів. А коли жінка торкається до квітки, то вона в думках когось цілує. Probatum est *. (*Це доведено (лат.)),

Не можу зрозуміти, хто засів у неї в голові. У всякому разі не граф Tiгe. Минулого разу під час прогулянки Tiгe спробував поправити їй кучері, що вибилися у пані з-під капелюшка, але зазнав невдачі. Вона розсердилась і погрозила йому: "Ведіть себе пристойно, чуєте, пане графе, бо хоч я й одинока і маю чоловіка чи не маю, але десять нігтів у мене завжди є напоготові, а коли ви сумніваєтесь у цьому, то ви швидко зможете переконатися". У стосунках з іншими офіцерами вона холодна, як крига, тільки з нудьги розмовляє з ними. Це дуже дивна жінка! Дочку свою, яку тут усі називають "графинею", вона не любить. З цього випливає, що вона не любить і попа, і я даремно підстерігаю його...

Позавчора сюди прибув і сам старик Дорі разом з шимпанзе. Старі дами Буттлер бавляться з мавпою і виробляють з нею різні сміховинні штуки. Між ними і шимпанзе є якась подібність.

Через замкову щілину я підслухав таку розмову між батьком і дочкою. Вона сказала:

— О батьку, це життя — рабство для мене, якщо воно довго протягнеться,— я не витримаю.

— Терпи, терпи, час може поправити все те, в чому ми помилялися.

Пані заплакала.

— Навіть камінь, який підмиває вода, може повернутися в надрах землі, але його серце ніколи не повернеться до мене.

— Хто його знає? З часом він забуде Пірошку.

— Ти думаєш, тату?

— Я в цьому переконаний.

— На основі чого?

— Я знаю людське серце. Горить, а потім погасає.

— Справді?

— Ех, хіба ти бачила, щоб поліно безперестанку горіло і не перетворювалось у попіл? Правда ж, не буває такого? І його серце колись зробиться байдужим. А коли перегорить, може піднятися такий вітер, що принесе до тебе його попіл,— особливо, коли ти будеш хитрою.

Про цю розмову я пишу, маючи підозру, що пані Марія вже покарана богом: вона потай любить Буттлера.

Розуміється, це тільки гадка Крока, який лише чує, але не бачить. Правда, дуже часто буває, що нюх набагато кращий від зору. Залишаюсь відданим слугою вашої милості і т. п.".

Фаї, прочитавши листа, не сказав Буттлеру ні слова. Він намагався відвернути увагу Буттлера від цього злополучного процесу і направити її зовсім в інше русло. Він запросив його взяти участь у засіданні державних зборів у Пожоні, щоб він трохи зайнявся політикою. Правда, політика — це розмальована жінка, вона обманює чоловіка, але до певного часу нею можна захопитися.

Однак час летів, як пташка, а процес повз, мов черепаха. Рік треба було чекати рішення єпіскопського суду, ще один рік пішов на рішення папського суду. Двічі замерзав і розмерзав струмок у борноцькому саду Бернатів, поки і ці дві вищі апеляційні інстанції визнали шлюб законним.

— Ну, тепер нам залишилось звернутися тільки до бога,— вигукнув Фаї з глибокою гіркотою в голосі.

Важко описати ту розгубленість, що охопила прихильників Буттлера. Тепер уже й надія пропала. Але ж у бога в коморі надія зберігається у найбільшому мішку, і той мішок завжди розв'язаний так, що кожний, хто хоче, може засунути туди руку; лише в цьому одному бог безвідмовно щедрий.

Так трапилося і тепер. Не потрібно було навіть іти до бога: він сам невдовзі пробудив у них надію, хоч на цей раз йому важко довелося, бо він мусив раніше забрати до себе на небо тітку Сіманчі.

Отже, тітка Сіманчі померла (говорили, що від горілки). Перед тим, як мала богові душу віддати, вона покликала до себе сільського старосту, а також двох сусідів: хутровика пана Йожефа Турпіша і корчмаря, достойного пана Дьєрдя Тота. Внуки, плачучи, запропонували їй послати і за священиком, але вона тільки головою похитала: мовляв, він їй не потрібен, бо вона хоче померти як чесна християнка; їй потрібні лише представники влади і два сусіди.

Коли всі зійшлися біля її ліжка, вона, довіривши богу свою душу, заявила, що на її совісті лежить дуже великий гріх, який вона не хоче брати з собою на той світ.

Потім докладно розповіла вона про те, що в Егері перед судом каноніків дала фальшиві свідчення: адже граф Буттлер не хотів одружитися з панночкою Дорі, жбурнув шлюбну обручку. Вона з того часу відчуває біль у скроні, куди вдарив її Буттлер обручкою; свою руку граф вирвав з руки молодої і кілька разів повторив, що вона не потрібна ні душі його, ні тілу...

До певного часу це признання передавалось із вуст у вуста під великим секретом, бо ніхто не наважувався відкрито поширювати його: всі боялись Дорі. Але достойний пан Тот не забарився взяти торбину в руки і понести звістку тому, кого вона стосувалась. Оскільки граф Буттлер знаходився далеко — у Пожоні, на сесії державних зборів,— шинкар подався в Борноц до його нареченої, яка вже третій рік носила траур за батьком.

Ох і красива ж була ця маленька Пірошка! Ніколи в житті не забуде її старик Тот. Яка вона була люб'язна з ним, яка вдячна йому!

Для нього смажили й пекли, розпитуючи, що і як він любить, наче якийсь герцог зупинився у них у домі; на ніч не відпустила його,— Тот прибув до них пізно,— поклали його в шовкову постіль, і сама Пірошка йшла попереду з свічкою, ведучи його у відведену йому кімнату.

Бідний Тот довго просив пробачення, відмовлявся, не знав, якою ногою йому ступити, весь час натикався на меблі, безперервно повторюючи, що це не варте і найменшого слова, що молодий граф — його добрий знайомий, що зараз удома немає польових робіт і він прийшов сюди головно для того, щоб трошки провітритися. їсти він теж не дуже хотів; при кожній новій страві зітхав і жалкував, що молоді пани не побажали тоді з'їсти в нього засмажених курчат, через це й спіткала їх така напасть.

— Пане Тоте, ви мені повернули життя,— з подякою говорила панночка і зробилась такою веселою і щасливою, що зразу після вечері забралась до старого Берната на коліна, а той підкидав її, як це роблять з малими дітьми, які "їздять на конику". А стара пані так сміялася, так сміялася, що навіть сльози виступали у неї на очах.

— Ого, старий, ти ще сильний у ногах!

Це зауваження так сподобалось старому Бернату, що він, хоча вже надворі була ніч, направився до підвалу з лампою в руках (його не можна було від цього відговорити), сказавши, що в нього там закопана в піску пляшка токайського вина, якому стільки ж років, скільки самому господареві. Ну, а йому вже немало років! Невдовзі він появився з пляшкою; розуміється, вона вся була покрита павутинням; Бернат побідоносно розмахував нею.

— Все одно більш дорогого гостя ми не будемо мати,— сказав старик.— Я завжди жалкував би, якби цю пляшку розпив з кимось іншим.

Пляшку відкупорили і розлили вино по бокалах. Пані теж випила зі всіма. Пірошка підняла свій келих і проголосила тост за пана Тота. Бог його знає, що сказала вона,— слів її шинкар не пам'ятає,— але коли він помітив, що панночка звернулася до нього, в нього так защеміло серце, що він заридав, хоч останній раз він плакав ще тоді, коли його купала повитуха.

А вночі, коли всі заснули, Пірошка своєю ніжною рученькою взялася писати листа до Фаї і писала майже до ранку. Вона розповіла про те, в чому зізналась, помираючи, грішна тітка Сіманчі. "Через те, що підлі свідки і злі судді один за одним ламали щаблі на шляху до нашого щастя, сам бог тепер підставляє нам рятівну драбину. Тепер негайно треба заново почати процес..." Надворі в сідлі вже чекає на листа гонець, який повинен був помчатися стрілою в Поток або в Когань, де зараз міг перебувати Фаї.

На зорі, коли настав час прощатися з гостем, Пірошка була вже на ногах; вона виглядала рум'яною, мов яблучко, і веселою, як пташка, якій в клітку вкинули шматочок цукру. Вона розпитувала його, як і чим могла б йому зробити радість. Він повинен прийняти від неї щось на згадку: годинник або перстень. І вона розклала перед ним стільки золотих предметів, скільки сорока не може зібрати за все своє життя.

— Бачите, я багата і мені буде приємно, коли я зможу вам подарувати щось на знак вдячності.

Пан Тот зашарівся і ображено відсунув від себе золоті дурнички.

— Я не заради подарунків зробив це. Я ж шляхтич, прошу уклінно.

— І все ж таки ви повинні щось узяти від мене, інакше ви мене образите.

Пану Тоту нічого не залишалось, як покоритися, і він задумався над тим, що б йому вибрати.

— Тільки ж обов'язково яку-небудь золоту річ,— додала Пірошка, догадуючись, що він шукає щось найнезначніше.

— Ну, якщо це мусить бути золота річ,— сказав пан Тот, відчуваючи, як виступає піт у нього на потилиці,— тоді панночка хай дасть жмуточок свого золотого волосся, який я поклав би в молитовник своєї дочки, бо сам я, нічого приховувати, не маю звички молитися, і тільки тому, що радять це робити попи. Бо те, що вони радять, не може бути добрим.

— Ай-ай-ай, пане Тоте,— жартома погрозила йому дівчина,— я ніколи б не сказала, що ви такий поганий чоловік.

Але зразу взяла ножиці і відрізала локон зі свого волосся. Маленькі ножиці цокнули і заскреготіли, ніби заплакали.

Пан Тот, любуючись золотим пасмочком, мнучи його своїми вузлуватими пальцями і намагаючись приховати хвилювання, почав супити брови й лякати панночку:

— Хе-хе-хе, що сказав би тепер його світлість граф Буттлер, коли б довідався, що в мене є?

Пірошка посміхнулася.

— Він нічого не сказав би, бо я вся належу йому, крім цього волосся. Бо коли він просив моєї руки, в мене було інше волосся, яке під час хвороби випало.

Вона навіть провела його аж на шлях і на очах у селян, які проходили повз неї, поклала свою крихітну рученьку в його велику шершаву долоню.

— З богом, пане Тоте, прощавайте. Коли будете в наших краях, заходьте, не минайте нас.

— А ви нас не обминайте, коли станете графинею і доля вас закине в Реськ. Ви коли-небудь були в Реську?

— Ні.

— Красиве село,— але потім зрозумівши, що Реськ не треба було б згадувати, додав: — Щоб йому провалитись на дно пекла! А втім, коли б студенти з'їли тоді курчат, то, можливо, ми і не розмовляли б зараз одне з одним.

Сказавши це, він поволі пошкандибав додому, поринувши в глибокі роздуми. В домі Бернатів він пробудив стільки солодких надій, що ними можна б прикрасити життя дівчини на кілька років.

Розділ вісімнадцятий

БЛИСК ІМПЕРАТОРСЬКОГО ДВОРУ

Після передсмертних зізнань тітки Сіманчі знову розгорілась боротьба навколо справи Буттлера, мов розворушені жаринки. Обидва ворожі табори знову взялися до зброї, щоб знову стати до бар'єра один проти другого. Нове висвітлення прихованих сторін справи породило велике обурення серед шляхти. Протестанти насміхались: "Яких розмірів набрала корупція католицького духовенства!" Для католиків теж було неприємно. Паль Надь хотів винести цю справу на відкрите обговорення, і ледве його переконали, щоб він відмовився від цього. Один з графів Естергазі заявив, що коли помилка, не буде виправлена, то він перейде в іншу віру.

Міклош Драшкович на балу в присутності самого намісника на весь голос сказав:

— Кого захищає духівництво такою кричущою брехнею? Священика з Олосреська? Цьому пройдисвітові треба відрубати до плеча руку, якою він дав благословення, а його самого прив'язати коням до хвостів і погнати їх, щоб вони розірвали його на частини, якщо в цій державі серйозно дотримуються девіза його величності: "Justitia regnorum fundamentum" *. (*Правосуддя — основа державного ладу (лат.)).

Буттлер за цей час придбав у Пожоні багато друзів; його дівоча скромність, велике багатство, яке він щедро розкидав направо і наліво, велике горе, що носив у собі,— все це привернуло до нього багато сердець. Одночасно зростала неприязнь до архієпіскопа Фішера, що свідомо допустив зганьблення святині шлюбу. Обурення було настільки велике, що король, який хотів був його призначити герцогом-примасом, змушений був відмовитись від свого попереднього плану і призначити на цей пост Шандора Рудної.

За таких вигідних обставин Буттлер знову поновив в Егері процес.

— Ну, на цей раз програти вже неможливо!

Сам шановний учений Шандор Кеві підбадьорював Фаї:

— Сенека сказав, що для бога немає кращого видовища, ніж чоловік, який бореться з долею. Ну, але тепер такого видовища більше не буде, бо і сама доля вже на боці Буттлера.

Саме так і було б, якби в кужелі парок* було завжди одне і те ж саме волокно і ніхто не намагався замінити його! (*Парки — за римською міфологією три богині долі. Старша пряде нитку життя; молодша, озброєна великими ножицями, перерізує її, коли підходить строк, визначений середньою сестрою). Тепер прийшли в рух і ультрамонтани *, бо ця справа могла закінчитися великою компрометацією церкви. (*Ультрамонтани — прихильники крайньої течії в католицтві (ультрамонтанства), які домагалися необмеженого впливу папи на релігійні та світські справи). Єзуїти ще при Йосифі II пророчили: "Ми повернемось як орли!" Вони справді повернулись, але не як орли, а як кроти, і в темноті взялися за свою роботу.

Хоча справа Буттлера була дрібничкою в політичній грі, але єзуїти, автори поговірки "І мала рибка — хороша рибка", що прилипла до картярів (бо все інше само липло до єзуїтів), вхопились і за неї: на гачок єзуїтів ловилась і маленька, і велика рибка. Для них не було жодної великої речі, якої вони не посміли б підняти, але й не було нічого такого дріб'язкового, чим вони гребували б. Сьогодні єзуїт мучить вівцю, щоб настригти вовни, завтра дражнить лева, щоб той розірвав когось, післязавтра він буде возитися з блохою, щоб при нагоді впустити її в складки одежі якої-небудь жінки.

Вони переважно вертілись при імператорському дворі і там снували своє тонке павутиння. Найбільш спритним лисом серед них був якийсь Лорінц Вірке, родом з Кашші, духівник ерцгерцогині Марії-Луїзи. Придворні кола, особливо жінки, приділяли багато уваги новому повороту в справі Буттлера. Ще б пак! Ця подія на протязі кількох років була улюбленою темою для пліток, і тепер вона знову ожила. В голові отця Вірке сяйнула хороша ідея, якою він поспішив поділитися в товаристві ерцгерцогині.

— В цій справі, ваша світлість, не буде спокою доти, доки ця дівчина не вийде заміж.

— Яка дівчина?

— Та ця ж Пірошка Горват.

— Кажуть, що вона гарна.

— Так, дуже хороша.

Ерцгерцогиня вже давно не була красивою, вона наблизилась до тої межі, коли жінки хапаються за благодіяння, щоб нагромадити собі невеликий багаж, з яким можна відправитися на той світ.

— Правильно, правильно,— сказала вона, замислившись,— коли б ця дівчина вийшла заміж, то в Буттлера відпала б охота продовжувати процес.

— Напевно.

— Але я не бачу, що можна зробити в цій справі?

— Ваша світлість все може і цим спасе церкву від скандалу, який невідомо чим ще закінчиться.

— Я боюся, отче Лорінце, що ви перебільшуєте мої сили.

— Ваша світлість може її взяти в придворні дами і за короткий час видати заміж, тому що вона дуже багата.

Ерцгерцогиня посміхнулася.

— Ви хитра людина, отче Лорінце, дуже хитра! Я ще подумаю. Завтра про це скажу.

— Хай ангел шепне вашій світлості уві сні, що треба робити.

Відомо, що він шепнув, бо через кілька тижнів від намісника до фівішпана в Унгвар прийшла естафета, в якій говорилося, що її світлість ерцгерцогиня Марія— Луїза відвідає в Буді сім'ю намісника і що вона прихильно поставилась би до того, щоб панночка Пірошка Горват, якій вона дуже співчуває, з'явилася б перед її світлістю. Фівішпан повинен діяти дуже лагідно і тактовно.

Як справився з цим завданням фівішпан, видно з того, що благородна пані Бернат з Пірошкою в день святої трійці прибули до Буди й зупинилися в готелі "Сім курфюрстів". Розташувавшись там, пані дала гусару такий наказ:

— Негайно одягни парадну форму, розшукай десь у місті масажистку і пришли її сюди: дорога дуже змучила мене, кожна кісточка просить масажу. Після цього підеш до намісника, але веди себе там пристойно, не наклич ганьби на мою голову; там ти повинен доповісти комусь у внутрішніх покоях, що ми вже тут і чекаємо наказу. Все, що скажуть, добре тримай у голові, щоб ясно і розумно міг розповісти мені.

Гусар пішов, і, поки жінки викладали з саквояжів плаття, мережива, він повернувся зі звісткою, що масажистки він не знайшов, бо "вони тільки на селі бувають".

— Ну, а в палатина був?

— Так точно, був.

— З ким говорив?

— З самим палатином, осмілюсь доповісти.

— Бути цього не може! — здивувалася пані Бернат.— Невже з ним? І ти все сказав йому?

— Так точно, сказав.

— І що він велів передати?

— Сказав, що є кімната.

Гусар не встиг договорити, як пані Бернат — важку і запальну руку мала благородна пані — ляснула його по фізіономії так, що у нього з очей зелені іскри посипались.

— Ну що, є в Пешті масажистка, га? Ти ж, дурню, був у шинку "Палатинус"!

Зрозуміло, довелось його послати ще раз у палац намісника і дати йому в проводирі швейцара з готелю "Сім курфюрстів".

На цей раз гусар добре виконав своє завдання, бо на другий день вранці по дам прибув позолочений придворний екіпаж.

Довелось би дуже довго описувати, як, за моїм уявленням, прийняли їх при дворі, тим більше, що пані Бернат розповідала про це вже тисячу разів, коли повернулась додому, не забуваючи в кінці додати: "І тепер, коли я достатньо надивилась на ерцгерцогиню, її дочок і дружину палатина, я переконалась, що найкращою, найбільш благородною між ними була втіха душі моєї — наша Пірошка".

Марі'я-Луїза прийняла Пірошку в Келенфелдській віллі, де сім'я палатина рятувалася від ранньої літньої спеки.

Коли екіпаж зупинився, вони опинилися біля воріт саду, яких у кожному нашому селі скільки завгодно. Вони не побачили там ні військової охорони, ні лейб — гвардійців, ні швейцарів у позолочених лівреях, ні придворної челяді, що снувала б сюди й туди; тільки старий білий собака помахував перед ними хвостом, висунувши червоний вологий язик. Серед кущів копався в землі якийсь високий чоловік у занадто зношеному одязі. По його безвусому зморшкуватому обличчі градом котився піт.

— Скажіть, друже мій,— звернулась до нього пані Бернат по-німецьки,— кому доповісти про наш приїзд, щоб нас прийняла її світлість Марія-Луїза?

На привітання старик трохи підняв крислатого солом'яного капелюха і кинув лопату, показуючи цим, що він проведе їх. Він ішов попереду до непоказного на вигляд будинку. Підійшовши до дверей, він відчинив їх і пропустив дам уперед.

Пані Бернат, гадаючи, що старик залишиться за дверима, порилась у кишені і простягла йому блискучий талер.

Старик посміхнувся і заклав руки за спину; але пані Бернат, привітно підморгнувши йому, сказала:

— Ну, візьміть, візьміть.

— Палатин не любить, коли його челядь бере чайові,— відповів він тихо.— З тої самої причини він і сам не приймає чайових. Ви мене розумієте, добродійко?

— Боже ти мій,— пробурмотіла пані Бернат, охоплена страшною підозрою,— невже ж ви...

— Так, я і є намісник. Не турбуйтесь, нічого не трапилося. Адже ви, подаючи талер, добра бажали мені.

Але пізно було бентежитися, бо вони вже опинились у залі, де навколо столу сиділи скромно одягнені дами. Ніхто в світі не сказав би, що вони князівського роду. На них не було шовків, ні золотого гаптування, ні брюсельських чи венеціанських мережив; а те мереживо, що прикрашало їхні шиї, їй-богу, було звичайної роботи (пані Бернат розпізнає його за верству). На чільному місці столу сиділа дружина палатина і розкладала пасьянс.

— Ось вам, дорога кузино,— сказав намісник, звернувшись до ерцгерцогині Марії-Луїзи,— та угорська панночка, яку ви хотіли бачити.

Дружина палатина відклала карти. "Непогана жінка, якщо до неї добре приглянутися,— подумала пані Бернат.— Правда, треба довго приглядатися, поки вона сподобається".

Дочки ерцгерцогині з цікавістю обернули голови, і в їхніх поглядах, спрямованих на гарну угорську дівчину, проглядала симпатія. Вони й самі були на відданні, і для тих, кому до вподоби худорляві дівчата з довгастими обличчями, могли б здатись привабливими. Кожна з них тримала на колінах ангорську кішку і гладила її. Пані Бернат захотілось шепнути Пірошці на вухо, коли б для цього вистачило часу і сміливості: "Певно, це найновіша придворна мода".

Старе, покрите зморшками обличчя Марії-Луїзи враз розгладилось і прояснилося. Вона підвелася і зробила кілька кроків назустріч гостям. її маленька голова з високою іспанською зачіскою хиталася, мов у какаду; здавалось, що її ледь приліпили, і на кожному кроці загрожувала небезпека, що вона ось-ось упаде з пліч і покотиться по підлозі. (Мабуть, згадка про відтяту голову Марії-Антуанетти навіва на людину подібні думки).

Пані Бернат низенько вклонилась, а Пірошка, яка сьогодні вперше замінила чорне траурне плаття на біле, за тодішнім етикетом, зробила реверанс. Тепер вона нагадувала ніжну лілею, яка на мить надломилась біля стебла.

— Підійди ближче, дитино моя! — сказала ерцгерцогиня просто, підбадьорююче, без позування, простягнувши їй праву руку для поцілунку, а лівою рукою вказуючи пані Бернат на стілець.— Сідайте, будь ласка, добродійко.

Не довелось довго відпочивати пані Бернат, бо невдовзі підійшла до неї дружина палатина, у якої високий тюрбан з мережива шумів і скрипів при кожному кроці і повороті голови; її голубі очі так щиро і віддано сміялися, ніби Бернат була дружиною палатина, а вона лише її економкою.

Пані Бернат підвелась і, з повагою вклонившись (вона хворіла ревматизмом, і це було їй тільки на користь), ласкаво почала відповідати на запитання дружини намісника. Та розпитувала про чоловіка пані Бернат, про сина, про сьогорічний врожай. Спитала також, чи багато в них курчат і гусенят і чи годують ще їх своїм молоком старі курки та гуски.

Пані Бернат на все це відповідала, пояснювала до подробиць; а віденська ерцгерцогиня тим часом з кількома теплими словами звернулась до Пірошки:

— Вас, дитино моя, спіткало велике горе, правда?

— Так, ваша світлість.

— Не падайте духом, дитино моя. Життя наше в більшості випадків повне розчарування і гіркоти, а втіху дає тільки віра.

— І співчуття такого серця, як серце вашої світлості,— відповіла Пірошка.

— Так, ви правильно сказали, моя мила. Я справді дуже співчуваю вам. Ви сирота?

— Так, ваша світлість. Мого батька вбили на дуелі.

— Сумна подія, я вже чула про неї, вона дуже схвилювала мене. В мене ще тоді визріло рішення, яке я хотіла б тепер здійснити, якщо ви прислухаєтесь до моєї поради.

— Я прийму це як наказ.

— Під захист хочу вас взяти, під свій захист,— додала вона з перебільшеною ніжністю в голосі,— я зроблю вас своєю фрейліною.

Пірошка затремтіла, зблідла, хотіла щось сказати, але ні слова не зуміла вимовити. її світлість, помітивши збентеження дівчини, звернулась просто до пані Бернат:

— Ви ж, добродійко, віддасте її мені, правда? Я хочу її зробити своєю фрейліною.

— О боже мій, що мені відповісти? — ласкаво сказала пані Бернат.— У нашому домі всім розпоряджається мій чоловік. Ми про все повинні його питати.

— Ну, тоді спитайте його,— сказала ерцгерцогиня, милостиво кивнувши головою.— Надіюсь, що він не відмовить мені.

— Я не знаю, ваша світлість, як там буде. Я тільки знаю одне, що ви, ваша світлість, у ваших краях для цього знайдете стільки дам, скільки бажаєте, а в мого бідного старика вона тільки одна-однісінька.

Ерцгерцогиня на це тільки посміхнулася; взявши від них обіцянку, що в найближчий час вони повідомлять її про своє сімейне рішення, вона милостиво відпустила дам. Той самий придворний екіпаж відвіз їх в готель "Сім курфюрстів", де завдяки цьому їм почали віддавати велику шану.

Розділ дев'ятнадцятий

"НЕ ЧЕКАЙ МЕНЕ БІЛЬШЕ, МОЯ ГОЛУБКО"

Отак закінчився цей високий прийом, результатів якого з великим зацікавленням чекали в Земплені і в Унгу. Багато благородних дам цих комітатів дали б навіть мізинець відрубати за те, щоб заглянути в дзеркальце, про яке говориться в казках. Дивлячись у нього, можна було б побачити і чарівний ріжок, в який можна було б почути все, що говорять і роблять у кожному кутку землі. Та хіба тільки дами? Пани Фаї і Буттлер сиділи, мов на голках. Найбільше хвилювалась мешканка палацу в Ердетелеку, якій теж було відомо, що Пірошку Горват запросили у двір намісника. Ох, чим це все закінчиться?

Пан Фаї з радістю вхопився за пропозицію ерцгерцогині: це велика справа, коли Пірошка придбає собі таку покровительку.

"Небо проясняється, синку, проясняється,— писав він у листі до Буттлера.— Перебування Пірошки при дворі декому послужить за серйозне попередження, що думка придворних змінилася, і я певний в тому, що пани каноніки в Егері краще відкусять собі язики, ніж проголосують проти нас".

Довідавшись про таке "щастя" Пірошки, Буттлер не знаходив собі місця від радості, і всі вони в один голос вирішили, що пані Фаї в день святого Петра і Павла відвезе Пірошку до Відня і передасть у руки її світлості ерцгерцогині, яка невдовзі після цього виїжджає зі своїм двором у літню резиденцію в Тіролі. Так і зробили.

Але Буттлери помилились у своїх розрахунках. Нова покровителька Пірошки нічого не змінила в ході подій: процес зовсім не посувався вперед. Суд каноніків в Eгepi продовжував зволікати його то з одної, то з другої причини. Вже два роки пройшло, але за цей час вони зуміли добитися тільки того, що були вислухані свідки, яким небіжчиця Сіманчі перед смертю зізналась у тому, що на суді вона дала фальшиві свідчення.

Війна має два великі недоліки: по-перше, дорого коштує, по-друге, тут можуть тебе підстрелити. Коли б цих недоліків не було, вона була б досить забавною справою. Ці хиби виявились і в затіяній Буттлером кампанії. У відповідь на показання свідків, які підтверджували передсмертне признання тітки Сіманчі, прибічники Дорі виставили своїх свідків, які заявляли, що пані Сіманчі в останній час хворіла на білу гарячку і була не при своєму розумі. І тому не можна вірити її словам.

Каноніків зовсім не хвилювало те, що наречена Буттлера знаходиться при дворі: вони краще всіх знали, для чого вона туди запрошена. Єзуїти шепнули Фішеру, що красива панночка Горват невдовзі вийде заміж: недарма при дворі стільки бравих гвардійців, стільки ніжних кавалерів; у такому оточенні, хоч би вона мала сто сердець, вона розгубила б їх. Хай тільки підождуть отці каноніки з винесенням рішення. А коли дівчина вибуде із гри, то вони можуть з Буттлером зробити, що схочуть. Громадська думка, як знеможена бджола в пошуках квітів: коли бачить, що більше квітів немає, повертається у вулик. Тому, насамперед, і потрібно зірвати квітку.

Поступово Буттлери зрозуміли, що Пірошку забрали з тактичних міркувань: хочуть її видати заміж. З листів Пірошки це було зовсім ясно: в масницю не було такого тижня, щоб хтось не приходив просити її руки. Шукання женихів для Пірошки стало для ерцгерцогині справжньою забавою, але Пірошка одному за одним відмовляла.

Фаї, помітивши це і б'ючи себе кулаком по голові, промовив:

— Ех! Де ж був мій розум? Адже я ніколи не вірив німцям, навіть чоловікам. А тут дав себе обдурити німкені.

Він хотів негайно запрягти коней, їхати у Відень і привезти Пірошку, але Буттлер відрадив його:

— Хай вона там залишиться! Я вірю їй. Навіть коли б я і не вірив, тим більше не треба її забирати звідти. Яке я маю право прив'язувати її до себе, коли у мене так мало надії на одруження з нею? Хоч вона нікого не любить і там чекає мене, що мені з цього? Це тільки приємно для відчуття. А коли вона когось покохає і вийде за нього заміж, їй краще буде, бідній. А я нічого не втрачу, хоч і гірко буде.

Його докази переконали пана Фаї.

— Ти благородно думаєш, графе Яноше. Ти маєш рацію.

І дійсно, надій було дуже мало. Члени церковного суду, побачивши, що Пірошка не виходить заміж,— а зволікати вже не було можливості,— одного дня винесли рішення, яким підтвердили свій попередній вирок — шлюб залишити в силі.

Ця тяганина забрала в графа Яноша п'ять років життя, і в його чорнім волоссі почала з'являтись сивина.

В одну з неділь управитель Будої, який їздив в Егер продавати м'ясникам скотину, привіз у Бозош звістку при винесене рішення.

Граф Буттлер безнадійно опустив голову.

— Я так і знав,— сказав він глухо, але вираз обличчя в нього залишався дивно байдужим.

Цілий день він мовчки ходив по палацу, по конюшнях, оглядав коней, корів, старі дерева в саду, ніби прощався з ними.

Надвечір він зайшов до будинку Будої і якийсь час грався з його внуками, очікуючи, поки старий управитель покладе біблію; він кожної неділі перечитував її, хоч і кожний рядок знав напам'ять.

— Ви розумна людина, пане Будої,— сказав тихо Буттлер,— і я дещо хочу спитати у вас.

— Будь ласка.

— Чи знаєте ви таку країну, де немає попів?

Пан Будої замислився.

— Мабуть, немає такого народу на землі, ваша світлість, у якого не було б своїх священиків. Можливо, і є, але я цьому не вірю.

— Коли є така країна, я знайду її,— відповів Буттлер.

Після цього він повернувся до палацу, почав збиратися в дорогу і на другий день виїхав.

Приїхавши у Відень, граф зупинився в готелі "Місто Франкфурт", в якому мешкали переважно угорці, які приїздили до Відня. Два-три дні він блукав по вулицях, біля палацу Марії-Луїзи, виношуючи в голові якийсь план. Переживав, боровся, щось мучило і давило його. Він, мабуть, хотів зустрінутися з Пірошкою, але не міг вирішити, як це йому зробити.

Нарешті він помітив у вітрині ювелірної крамниці мініатюрний срібний кораблик. Граф Буттлер увійшов, купив цю коштовну дрібничку і дав вирізьбити на ньому слова з угорської пісні: "Не чекай мене більше, моя голубко". Коли напис уже був готовий, він раптом злякався. Фраза була не досить зрозумілою, занадто сумною. Буттлер попросив ювеліра стерти напис, але поки той шукав терпуга, граф передумав і сказав, що він вирішив залишити, як було.

Кораблик за його проханням запакували і відіслали Пірошці. На цьому Буттлер і заспокоївся. Він пішов мандрувати по широкому світу, щоб далеко від дому забути про своє горе.

Їздив граф Янош, мандрував близько року. Видно, все шукав такої країни, де немає попів. Згадки переслідували його, і він тікав від них, але вони всюди наздоганяли його і не давали спокою. Він не знаходив таких місць, які б йому не нагадували його краю, не знаходив дерев, які б йому не нагадували дерева з борноцького парку. Жодний край не сподобався йому; ніде дерева не виділяли стільки кисню, щоб серед них можна було вільно і щасливо дихати; трави всього світу не зібрали стільки роси, щоб змити його сум, і море ніде не ревіло так сильно, щоб заглушити биття його змученого серця.

Свого секретаря Іштвана Бота він з півдороги послав додому, сказавши:

— Я сам хочу блукати по світу, любий Боте. Не можу терпіти біля себе людини, яка знає, ким я був.

Янош узяв собі нового секретаря і камердинера — людей такої нації, про існування якої він і не чув раніше, і вивчив їхню мову. Він намагався втекти від самого себе, хотів переконати самого себе, що він більше не пам'ятає Яноша Буттлера.

Але коли люди і дерева в цих краях були інші, ніж у нього на батьківщині, то трава сміялась йому в лице; маленька травичка була така точнісінько, як у нього вдома, вона, привітно посміхаючись, говорила йому:

"Я тебе знаю". І сонце було тут таке, як вдома. Воно пливло по небу велично, повне гідності, якраз у тому самому місці, що й торік і багато років тому. Воно пливло одночасово над Віднем, над Бозошем, над Константинополем. І на якому б підвіконні дівчина не вирощувала у горщиках квіти, воно скрізь їх гріє, пестить, ласкає і допомагає їм розпускатися.

А моря? Ох, ці моря! Вони зовсім чужі, байдужі до всього; вони приємні для зору І можуть заспокоювати біль. Але їхню гладінь борознять велетенські кораблі, які, здається інколи, на безмежному срібному листі поверхні моря викарбовують все ті ж слова: "Не чекай мене більше, моя голубко".

Розділ двадцятий

МИЛИЙ АРХІЄПІСКОП ПІРКЕР

Через тринадцять місяців Буттлер повернувся на батьківщину, не змігши нічого забути. Він дуже схуд і ніби навіть постарішав. Його чекали погані вісті: помер старий Бернат з дружиною. Пані Бернат тільки на три дні пережила свого чоловіка. Відбувся грандіозний похорон старого Берната, на який зійшлись шляхтичі з чотирьох комітатів; але не встигли вони повернутися додому, як віддала богу свою благородну душу і пані Бернат. І так довелось усім залишитися на другий похорон. Слуги поспішали на кладовище сказати, щоб не замуровували склеп, тому що і пані пішла на той світ за своїм чоловіком.

Сумна вістка дійшла і до Пірошки. На перепряжних вона примчала з Відня і сама захворіла. Поки вона одужувала — бог знає, що краще — хвороба чи здоров'я,— у неї назріла думка більше у Відень не повертатися, про що вона в листі і повідомила її світлість ерцгерцогиню, просячи пробачення. Тепер вона почала господарювати в Борноці, взявши собі за управителя найстаршого сина пана Будої — Паля, який у минулому році закінчив економічний факультет відомого кестгельського коледжу — Георгікону *. (*Кестгель — курортне місто на західному березі озера Балатон. Георгікон — перша в Угорщині вища економічна школа, заснована 1797 року. Вона готувала кадри для управління поміщицьким господарством).

А втім, смерть, не розбираючи, косить наліво і направо. Пан Дорі теж, подібно до інших, поклав свою ложку назавжди, підлі діла його закінчились (хай розплачується за них на тому світі!). Але що з цього? Яка користь тому, кому відірвало снарядом ногу, що вже й гармата, з якої випустили цей снаряд, розірвалася?

Кажуть, що на похороні Дорі жодна душа не плакала, тільки шимпанзе скавчав і після похоронної церемонії не хотів відійти від могили, намагаючись вигребти з-під землі свого господаря.

Серед темної ночі тільки одна зірка світила Буттлеру, а може, це була й не зірка, а лише блукаючий вогник,— останній вогник надії. У відсутність Буттлера помер і архієпіскоп Фішер.

Зразу ж після повернення графа Буттлера в Угорщину його відшукав довірений Ласла Піркера, примаса* Долмації. (* Примас — голова церковної єпархії окремої провінції). Піркер через нього передав, що він готовий відновити процес і розірвати шлюб Буттлера, коли граф допоможе йому стати архієпіскопом Егера. Довірений сказав Буттлеру, що Піркер і Фаї вже особисто зустрічалися один з одним по цьому питанню.

Знову зашуміла кров у жилах Буттлера. Виходить, є ще для чого жити?! Вперед, в останній бій!

Буттлер на крилах прибув у Поток. Бідний Фаї дуже змарнів, Буттлер ледве впізнав його.

— Ви не хворі, дядьку опікуне?

— Я навіть про це й не думаю. Хіба в мене поганий вигляд? Знаєш, хлопче, мені вже не вистачає оливи. Я тепер подібний до лампади, яка ще зовні ціла, а оливи вже нема... так, так, оливи, хлопче, оливи! Ну, розповідай, де блукав, мій сину?

— Я шукав таку країну, де немає попів.

— О, я знаю таку країну. Але залиши її для мене.

А втім, ми знайшли одного порядного попа...

— Знаю, Піркера. Якраз через це я і приїхав до вас.

— І розумно зробив. А тепер піди до своєї тітки, вона в коморі білизну качає. Іди поцілуй її, вона тебе давно не бачила, а потім, не розпрягаючи коней, мчи в Пожонь і за всяку ціну добийся у наших родичів, щоб цього чесного Піркера призначили архієпіскопом Егера. Я теж уже писав у всі кінці. Коли ти прибув?

— Чотири дні тому.

— Чув про бідних стариків?

— Ой боже мій, як усе кінчається. Здається, світ спорожнів, як їх не стало.

З очей Буттлера покотилися сльози.

Старий пан захотів розвіяти його сум і тому поспішно сказав:

— Зате Борноц залишився Борноцом, бо твоя Пірошка тепер там живе.

Буттлер сумно зітхнув і вилив біль душі:

— Вона вже не моя. Яким чином вона може бути моєю? На землі сотні мільйонів людей, вона може належати будь-кому, тільки не мені. Адже мені навіть заборонено бачити її.

— Правда, правда,— сказав старик,— це я той підлий тиран, який стоїть на твоєму шляху.

Буттлер опустив голову і не промовив жодного слова. Але пан Фаї підбадьорив його:

— Я знаю, як це важко утриматися. Я теж колись був молодий і дощенту переповнений оливою... Той, у кого легеньке газове плаття, не повинен підходити близько до вогню, бо спалахне. Що було б хорошого, якби ти побував у Борноці, якби ви сиділи вечорами поруч на дивані? Ну, що ти на мене дивишся такими очима? З диваном нічого не трапилось би, але кров заграла б. І не дивно, бо Пірошка така мила дівчина, що пари їй не знайти. Вона побула в нас усього одну годину, а твоя тітка й досі в захопленні від неї.

— Вона не питала про мене?

— Аякже! Теж хотіла з тобою зустрінутися. Але я їй те саме сказав, що й тобі.

— Ах, коли б вона хоч раз покликала мене!..

— Цього вона не зробить,— серйозно відповів Фаї.— Ти все ще уявляєш її маленькою дівчинкою. А з того часу над нашими головами пронеслось десять років. Пірошка тепер серйозна дама, розумна, вихована, благородна, яка завжди знає, що робить.

— Можливо, вже й не любить мене? — спитав тремтячим від хвилювання голосом Янош.

— Та ти ж її добре знаєш, друже. Упертість якраз і є її хворобою. Доки стоятиме світ — вона не любитиме іншого.

Буттлер наче ожив і помчався в Пожонь. На підтримку Піркера він виставив всю свою рідню. Але й ультрамонтани теж не дрімали: коли вони помітили, що Буттлери стоять за Піркера, вони повстали проти нього. Знову розгорілась боротьба. Ультрамонтани таємно пустили в рух впливових єзуїтів, фанатичних аристократок. Можливість виграти то зникала, то знову появлялася. Буттлер з пристрастю кинувся в цю боротьбу. Тепер він був схожий до азартного гравця, який поставив на останню карту все. Він усе підняв на ноги, пустив у рух, навіть написав листа пану Кеві в Поток, перед яким розкрив усі дії противника і просив поради, бо виграти він мусить за всяку ціну.

Пан Кеві відповів йому:

"Мій дорогий молодший брате! Оскільки у вас немає гармат, які б ви могли направити на своїх ворогів, але є залізні скрині,— було б дуже доцільно примусити їх заговорити".

— Гм! І справді, залізні скрині! Буттлер вдарив себе по лобі. Чому це він раніше не догадався! Ну, гаразд! Тепер заговорять залізні скрині!

— Зайдіть-но, пане Боте, на хвилинку.

Пан Бот увійшов і тільки хитав головою, дивлячись на графа, як той, відчинивши одну з залізних скринь, викидав на стіл банківські білети й золото, поки не утворилась велика купа.

— Полічіть це все, пане Боте. Тут багато грошей?

Сам Буттлер був людиною простою, ідеалістом і таким багатим, що й сам не знав, скільки у нього грошей.

— Тут дуже багато грошей, ваша світлість.

— Ну от що, візьміть ці гроші і передайте їх моєму повіреному, скажіть, що я це все жертвую на академію Людовіка *. (*Академія Людовіка — перша в Угорщині військова академія, заснована 1808 року, що готувала піхотних і штабних офіцерів). Ви чули про таку?

— Аякже, вона знаходиться біля Пешта, в маєтку Орці.

— Як ви думаєте, скільки юнаків зможе вчитися на ці гроші щорічно?

— Думаю, з двадцять.

— Скажи відверто, цього не буде для мене замало?

— Навпаки, королівський подарунок *. (*Буттлер пожертвував на академію Людовіка сто двадцять шість тисяч форинтів, що було в ті часи великою сумою. І досі двадцять юнаків щорічно користуються плодами колишньої поради Кеві — Прим. авт.)

Перша скриня справила великий ефект. Видно, є у професора Кеві практична кмітливість. Інші магнати, заохочені прикладом Буттлера, теж почали нишпорити у своїх глибоких кишенях. Вони і раніш вдавали, ніби щось шукають, але опісля виявилося, що вони просто чухалися. Все-таки де-не-де розв'язалось кілька старих панчіх.

Ім'я Буттлера стало широковідомим.

Звістка про його хороший вчинок була прихильно прийнята імператорським двором. Сам імператор був занадто скупим, але дуже любив щедрість своїх підлеглих. Буттлер, помітивши великий успіх доброї поради Кеві, втягнений у боротьбу за Піркера, пустив у рух останні залізні скрині, обернувши в золото колосальні суми, що кілька років лежали в банках або були віддані в позику окремим особам, відправився до папи римського. Буттлер появився в палаці голови католицької церкви з такою королівською помпою, що про це заговорив увесь Рим. Його проводжало стільки блискучих гусарів, що всі мешканці Рима вибігли на вулиці полюбуватися ними.

Але гусари подобались переважно жінкам. А Буттлер хотів завоювати симпатію духівництва. Для цього потрібен був хитрий чоловік, який би зумів примусити говорити залізні скрині, привезені графом Буттлером на одному з возів. І така людина була в його розпорядженні — пан Ференц Ногалл, управитель маєтками в Пардані, який говорив по-італійськи, як уроджений італієць, а в поводженні був хитрий, як бувалий дипломат. Він по черзі обійшов усіх впливових священнослужителів Ватікану і так загнуздав їх, що Буттлер не встиг доїхати додому, як призначення Піркера було вже в дорозі.

Здавалось, земля задрижала від великої радості, коли стало відомо про призначення Піркера. Клерикали завили в один голос і почали лаяти короля:

— Давно треба було збити роги цьому Буттлеру.

Наступної весни Піркер прибув у свою резиденцію в Егер. Буттлер організував йому відповідну зустріч. Новий архієпіскоп їхав у буттлерівському екіпажі, буттлерівські гусари скакали обабіч з оголеними шаблями, в воротях палацу зустрів його Буттлер з вітальною промовою, яку архієпіскоп не дослухав до кінця, бо розчулився аж до сліз. Він обійняв Буттлера і тут же перед народом двічі поцілував його під радісні вигуки натовпу.

В палаці він знову кинувся Буттлеру на шию, сказавши:

— Тисячу тобі подяк за те, що зробив для мене, мій сину. Тепер моя черга.

Знову з'явилась надія, ще раз виглянуло сонце з-за хмар.

Можливо, це і не було сонце, а лише було тепло від того, що хтось добре напалив піч. (Ногалл міг би сказати, скільки палива було використано для цього).

Така піч тепла доти, доки її палять, і ще якийсь час, поки нарешті не охолоне, а після цього вона нічого більше, як звичайна холодна піч.

Граф Кароль Майлат, який близько знав Піркера, бачачи довгі обійми, відверто сказав:

— Добре надивися на архієпіскопа, бо пізніше ти ніколи не побачиш його таким.

Так і сталося. Через якийсь час Буттлер почав просити перегляду його справи. Піркер кожного разу обіцяв, але насправді тільки відтягував. Буттлер наполягав, Піркер виправдовувався. Він завжди знаходив тисячі причин; то одне, то друге заважало. Гра в жмурки тягнулась кілька років, поки нарешті у Буттлера увірвався терпець і він просто кинув Піркеру у вічі: ти винен — плати, ми сторгувались на розрив шлюбу!

Тут Піркер і скинув маску.

— Справа така, мій дорогий графе: те, що ви хочете, зовсім неможливо зробити. Це вже не тільки ваша справа. Вашого в цьому так мало, що навіть і не видно. Це була колосальна битва, пане графе, між церквою і тими елементами, що скоса дивилися на духівництво. Дуже сумно, що на військовому кораблі, який ми потопили, була і ваша пшениця. Але ми його мусили потопити, пане, бо на ньому були наші вороги, які намагаються розбити наш корабель.

— Отже, моя пшениця...

— Ваша пшениця, пане, на дні морському; там вона і залишиться назавжди.

— Але ж ви, пане архієпіскопе, колись обіцяли мені інше,— сказав граф сердито.

— Пробачте, дорогий графе, але я не був достатньо інформований.

— Ах, зрозуміло,— сказав граф презирливо,— я теж зробив не той хід. Я теж не був достатньо інформований відносно вашого характеру.

Розділ двадцять перший

ЕКІПАЖ ЇДЕ БЕЗ МЕТИ

З почуттям безмежної гіркоти Буттлер залишив архієпіскопський палац. Коли він вийшов на вулицю, світ здавався йому таким порожнім, ніби ніхто не жив у ньому. Глибоко замислений стояв він біля свого екіпажу, запряженого четвіркою, як людина, покинута всіма. Коні нетерпеливо били копитами, фиркали, гордівливо задираючи голови. Вони понесуть його хоч куди. Але ж куди? Що сказати кучеру? їхати в Бозош? І що йому робити в Бозоші? їхати в Поток? До кого? Там один тільки сум. Старого Фаї ще в минулому місяці розбив параліч, і він з того часу нерухомо лежить у ліжку, не в силі поворухнути язиком. Не може ні говорити, ні писати. Він навіть не може його звільнити від обіцянки — не шукати зустрічі з Пірошкою. Так, він більше не заговорить. І для чого йому зустрічатися з Пірошкою? Після всього, що трапилось, немає сенсу з нею зустрічатися.

Буттлер машинально сів у екіпаж.

— Куди поїдемо, ваша світлість?

Одну хвилину він вагався, потім блиснула в голові думка, що у нього є маєток, в якому він ще ніколи не бував, і він сказав кучеру:

— В Імрег поїдемо, Мігалю.

Не хотів він їхати в Імрег, ясно, що не хотів. Імрег цікавив його не більше торішнього снігу, але ж тепер йому однаково: назвав Імрег, хай буде так. Вони їхали і їхали; десь зупинялися, щоб коней нагодувати, він навіть не пам'ятає де. Камердинер спитав його, чи не хоче він повечеряти.

— Ні.

— Може, ви приляжете?

— Ні.

— Їдемо далі?

— Їдемо далі.

І знову вони їхали та їхали, назустріч їм бігли ліси, поля, знову ліси і поля. Гомін лісу заспокоююче впливав на його гарячу голову. В цьому шумі вчувались йому якісь таємничі голоси. Дорога йшла повз озеро; світив місяць, на березі озера умивалися птахи, які, здавалося, теж прислухаються до гомону лісу.

Різні думки роїлися у нього в голові. Ніч — хороший друг у таких випадках: вона не скупиться на фарби для фантазії. Гори зсовуються з місць, з темноти виходять дивовижні химерні потвори, хмари перетворюються в те, чого хоче людська фантазія. Граф поринув у глибокий роздум. А цікаво було б зустрінутись зі смертю... Коли б он та гора зробилася смертю і прийшла сюди з своєю косою, то можна було б з нею порозумітися. Адже йому тепер може допомогти тільки смерть, для якої і імператор ніщо. Велика рідня, графський герб — все це нічого не варте. А от із смертю можна було б і домовитися. Вона, розуміється, вже не обманула б його, як Піркер. Він сказав би їй: "Послухай мене, кумонько, я віддам тобі половину своїх маєтків, тільки скоси оту жінку в Ердетелеку". І зразу все було б вирішено.

Ось знову появилося невеличке озеро. Всю околицю заливала вода. І йому привиділось, що маленьке озеро зовсім не озеро, а око смерті, яке лукаво мружиться на нього. А думки розвивалися далі. А що, коли смерть скаже: "Я все хочу забрати — усе, що ти маєш: твої володіння, твій герб, титул". Ну що ж, добре, він усе віддасть. Тільки хай іде туди... Але почекай-но, кумо, що ти говориш? Адже коли він віддасть усе, що має: ім'я, титул, багатство,— послуга смерті йому вже не потрібна буде, він зможе і без неї стати вільним!

Час від часу його безглузді думки переривались непотрібними запитаннями особистого секретаря:

— Вам не хочеться спати, ваша світлість?

— Ні.

— Гляньте вгору на ту зірку: відколи ми їдемо, вона все стоїть над нашими головами.

— Гм.

— Мабуть, великий цей небозвід.

— Мабуть. Не знаєте, скільки голдів?

Він відповідав неуважно, не до ладу, не знаючи навіть, про що іде мова, і знову поринав у свої думки.

Удосвіта вони знову десь зупинилися, щоб нагодувати коней. Граф навіть не зійшов з коляски, про сніданок він і не думав. Торбинки їхні були повні всяких харчів, бо в ті часи без торбинок не подорожували.

— Може, ви хворі, пане графе? — допитувався Бот.

— Ні. Я не хворий.

Але близько полудня він все ж виголодався і з нетерпінням чекав, коли вони доберуться до якогось села. Голод — велика сила: він зламає і найбільш уперту людину.

Нарешті в долині забіліли між деревами маленькі хатки, мов ряд білих зубів у пащі гори.

— Тут ми зупинимось,— сказав граф Буттлер,— і, коли натрапимо на шинок, замовимо собі обід. Я виголодався.

— Тут є хороша корчма,— озвався кучер.

— Яке це село? — спитав граф.

— Олосреськ.

Буттлер здригнувся, але нічого не сказав: він не любив виявляти своїх почуттів перед слугами. Здавалось, він байдуже оглядає знайомі колись місця.

— Так, це Реськ. Впізнаю його по церковній вежі, а також по пагорбах.

Знову охопив його смуток, і він підвів голову тільки тоді, коли в'їхали у двір корчми і екіпаж зупинився під навісом. Все тут було без змін: навіс, стовпи, курник, такі самі навіть курчата бігали по двору, яких тоді підбив із пращі маленький гімназист. Тільки тепер під навісом стояв ще один критий екіпаж; коні випряжені, а прив'язані ззаду до підводи мішок з вівсом і в'язка сіна свідчили про те, що в корчмі зупинився якийсь проїжджий.

Чи живий наш чесний пан Дьєрдь Тот? Аякже, живий!

Буттлер квапливо пішов по доріжці, вимощеній цеглою, і відчинив двері.

Від несподіванки він мимоволі подався назад, потім усе його тіло охопив гарячковий дрож. Посеред кімнати за гарно прибраним столом самітньо сиділа Пірошка Горват і обчищала ножем яблуко.

— Ах, Буттлер! — пробурмотіла Пірошка, випустивши з рук ніж і яблуко; очі її зупинились на дверях, ніби вона там побачила привид.

Настала гробова тиша. Тільки одна оса дзижчала, літаючи над тарілкою з фруктами. Вона не наважувалася сісти на солодкі плоди і тільки вилась, кружляла, сп'янівши від їхніх пахощів.

Буттлер теж не наважувався підійти ближче. Він тільки дивився і дивився на миле лице, відчуваючи, що не може ворухнутись.

— Ви злякались мене?—сказала Пірошка з докором.— Ви навіть не хочете мені подати руки?

— Пробачте,— заїкаючись, сказав Буттлер тремтячим і збентеженим голосом.— Але це так несподівано... так несподівано...

Він підійшов ближче і потиснув простягнуту йому Пірошкою руку. Кров зашуміла в його жилах, здавалось, ніби щось тепле розлилось по всьому тілі, нерви зігріло, наче рука його опустилась в м'яке і тепле гніздо.

— Боже ти мій, як ви змінилися! — зітхнула Пірошка, опустивши свої чудові очі на тарілку.

— Багато горя випало на мою долю,— відповів Буттлер із смутком у голосі.

— Ви могли б сказати: "на нашу долю",— соромлячись, поправила його Пірошка.

Обличчя Буттлера спалахнуло молодечим жаром, хоч кілька хвилин тому воно було сумне, втомлене і позначене безпорадною в'ялістю. Він гарним був і так, можливо, навіть кращим. Здавалось, що тепер разом з рум'янцем до нього повернулась молодість. Через відчинене вікно в кімнату залітав вітерець, він обвівав Буттлера, але не міг охолодити полум'я, яке спалахнуло в ньому.

Настало нестерпне і разом з тим солодке мовчання. Ця придворна дама славилась у Відні мистецтвом підтримувати дотепну розмову; французький посол, частий гість Марії-Луїзи, одного разу так сказав про Пірошку: "Коли б вона заговорила до сфінкса, він теж обізвався б до неї". Вона трималась невимушено і природно, кожне її слово дихало якимсь особливим теплом щирості та привітності. А ось тепер розмова не в'язалась. Вони були одні, віч-на-віч, у кожного назбиралось так багато невисловленого, але з чого почати, ні те ні друге не знало.

— Яка хороша сьогодні погода.

— Це правда.

— Ви навіть не присядете?

— Дякую, якщо дозволите.

— Як дивно, що ми тут зустрілися.

— Можна подумати, що ми домовились.

Ось якими банальностями вони обмінювались після стількох років розлуки! Це було дивно, але вони не могли інакше. Такий закон природи. Високі почуття містяться не на поверхні. У ягід, що швидко відходять,— суниці, черешні, малини,— солодкий сік виступає при першому дотику до них; зате у більш тривких плодів соки закриті твердою оболонкою. А от горіх, наприклад, має аж дві оболонки, і його треба спочатку розколоти.

— Куди ви їдете, Пірошко?

— Повертаюсь додому з Потока, об'їжджаю річки, що розлились.

— Ми теж колись їздили по цих місцях.

— Було б краще, коли б ви тут ніколи не їздили.

Це були перші слова, що згадували минуле. Вони навіть злякалися цих слів, хоч чекали і бажали їх. Знову настала тиша, але тільки на мить.

Розділ двадцять другий

ЗНОВУ СПАЛАХНУЛО ПОЛУМ'Я

Достойна пані Тот, на знак поваги до гостей, поставила на стіл вазу з гілками дикого каштана. Тоді саме цвіли каштани, а інших квітів не було поблизу від корчми. Пірошка вийняла одну гілку й почала злегка обмахуватися нею.

— Що, ви одна? — спитав Буттлер.

— Ні, зі мною покоївка, але в неї тут у селі живе подруга, у старих панночок Іжепі. Вона пішла туди на півгодини в супроводі пана Тота.

— Що ви робили в Потоці?

— Я навістила бідного дядька Фаї. А ви звідки їдете?

— З Егера.

— І куди їдете?

— Нікуди.

— Бачу, ви в дуже поганому настрої. Що каже архієпіскоп?

— Він обманув мене. Всі обманули мене,— прохрипів глухо Буттлер і насупив брови.

Пірошка глянула на нього сумними і закоханими очима.

— Як, і я, Буттлер?

Він розчулився і зробився лагідним. Ніжним поглядом глянув на Пірошку.

— Ви — свята,— зітхнув Янош.— Бракує тільки вінця навколо вашої голівки.

Але був і вінець: цвіт дикого каштана обсипав її волосся, надавши йому подібність до ореолу.

Після цього комплімента до Пірошки повернулась її звичайна манера поводження.

— Та не будьте таким маловіром. Бачите, я теж терплю, я теж розчарувалась у житті, і мене той самий вихор б'є, що і вас, але я завжди думала про те, що могла розчаруватись ще більше. А втім, його світлість граф теж міг ще більше розчаруватися.

В голосі Пірошки почулись жартівливі нотки, і це особливо вразило Яноша.

— Це те ж саме,— сказав він гірко,— що стріляти в людину вдруге, коли вона вже померла від першої кулі; пізніше зійдуться знавці і стверджуватимуть, що можна було б краще вбити його, пустивши ще третю кулю.

— Це не так, Буттлере. По-перше, ви ще не мертві.

— Навпаки, я вже давно на тому світі.

В цю хвилину до кімнати заглянув його особистий секретар Бот. Буттлер незадоволено повернувся до нього:

— Це ви, Боте? Замовте, будь ласка, обід, і хай мене не турбують.

Бот зник, ніби його корова язиком злизала.

— Шановний пан привид зголоднів? — жартуючи, сказала Пірошка.

— Останній раз я їв учора вранці.

— О, в такому разі я мушу повірити, що ви й справді привид. А чому ви не їли?

— Тому, що я в розпачі.

— Що ж сказав вам той противний архієпіскоп?

— Він позбавив мене останньої надії. Шлюб залишається законним.

— Ну, і що ви тепер збираєтесь робити?

— Скажіть ви, що мені робити? Що ви порадите мені? — спитав Буттлер непевно, дивлячись в обличчя Пірошки, ніби вона була якимсь вищим єством, яке може відповісти йому на наболіле запитання.

— Перше, що вам треба зробити,— добре пообідати,— спокійно відповіла Пірошка,— потім робіть те, що я роблю. Чекайте.

— Я не можу більше чекати,— сказав він з сумною рішучістю, закривши обличчя руками.

Пірошка злякано глянула на нього. Обличчя його було і тепер красиве, благородне, незважаючи на все пережите ним.

— Що ж ви думаєте робити, якщо не хочете чекати?

— Якраз над цим я і ламаю собі голову вже від учорашнього дня і придумав божевільні речі.

Пірошка насупилась і кинула гілку дикого каштана на стіл.

— Скажіть мені, що ви придумали? Надіюсь, ви повірите, що мене це теж цікавить!

— Цього я вам не скажу,— похмуро відповів він.

— Чому? — протяжно спитала дівчина і зблідла.

— Бо ви не зрозумієте мене, бо ви не любите мене так, як я вас.

Груди її здіймались, в голосі її відчувалась нестримна сила:

— Як це ви можете говорити таке? — тихо спитала вона, широко розкривши очі.

— Бо коли б любили, то не говорили б так байдуже про нашу долю.

При цих словах вся образа Пірошки прорвалася назовні, вона гордо підвела свою гарненьку голівку, в неї у скронях стукотіло, красиві лінії її білосніжної шиї нервово тремтіли, вся вона горіла, обурювалась, кожний мускул її протестував і скаржився.

— Ви мені докоряєте? Ви, хто прислав у Відні срібний кораблик, щоб я вас більше не чекала? Так ви мене любите? Ви, хто міг прожити стільки років і не прагнути жодного разу зустрітися зі мною? Не перебивайте мене і не кивайте головою, я знаю, що вас зв'язувало слово. Але ж хіба це є ознакою великих пристрастей? Великі пристрасті гори змітають з дороги, їх не можуть зупинити жодні обіцянки. Ах, ідіть геть, залиште мене!

Пірошка задихалась, вона не могла продовжувати, її голівка безсило повисла, як у пораненої пташки.

Як не дивно, але після такої атаки вони обмінялись ролями. Тепер уже Буттлер заспокоївся. Ця атака цілюще вплинула на його душу.

Не сказавши ні слова, він вийняв з кишені шовковий гаманець, висипав те, що було в ньому, на стіл; це були чотири срібні монети по двадцять крейцерів. Потім він подав їх Пірошці. А вона що далі, то з більшим острахом дивилась на нього, думаючи, що він збожеволів.

— Ось тут чотири монети по двадцять крейцерів,— сказав він тихо.— Вже кілька років я ношу їх з собою, щоб вам віддати, бо вони належать вам по праву. Це єдине, що я придбав, Пірошко. Протягом двох-трьох тижнів я працював помічником у городника при одному панському домі, терпів лайку, грубі окрики тільки ради того, щоб здалеку побачити обличчя коханої; однак мені довелось задовольнятись тільки тим, що щастило чути про неї, тому що вона тоді лежала хворою. Ось плата за мої муки, Пірошко,— ці гроші заплатив мені за роботу городник, якийсь Мюллер.

Цього було вже забагато. Дівчина закрила руками обличчя.

— Боже мій, боже мій! То це ви були тим загадковим сумним помічником городника, про якого говорили борноцькі слуги?

Затремтіли оксамитні вії, з очей бризнули сльози, полилися рясним дощем.

Отже, шкаралупа горіха розкололась, і вже видно ядро. Тепер на черзі друга оболонка.

Пірошка підняла голову, мережаною хусточкою витерла сльози, але вони і далі текли; тільки тепер вони світилися радістю. А усмішка, що пробилась крізь сльози, була сліпучішою за промені сонця.

— Ну, то і ви знайте,— жваво сказала вона в якомусь захопленні,— що я була в Егері, коли ви приїжджали на суд; одягнувшись селянкою, я стояла в натовпі тільки для того, щоб вас побачити.

— Я знаю про це,— відповів Буттлер.

— Але я і потім не кинула того одягу. Три роки тому я найнялась у вашого Будої служницею в бозошському маєтку, щоб хоч потай бачити вас.

— Це неможливо! Ви, придворна дама і..? — вигукнув граф Буттлер, вхопившись руками за стіл, щоб переконатись, чи не сниться це йому.

— Чотири-п'ять днів пробула я там, але потім ви поїхали до Рима і я втекла від мого господаря, не одержавши платні; мабуть, і досі шукають мене.

— Пірошко! — пробурмотів він.— Це правда?

— Звичайно, правда. Я прибирала ваш кабінет.

Вона поспішно встала з-за столу, підійшла до стільця, на якому лежала її дорожня сумка, і нахилилась над нею (ох і красива ж ця гнучка постать дівчини, що зігнулась веселкою над стільцем!). Порившись у сумці, вона витягла з-під хустинок, шалей, вишивок, в'язання альбом у шкіряній палітурці. Швидко перегорнувши сторінки, вона простягнула його Буттлеру і сказала:

— Дивіться, в цьому альбомі я потай намалювала вашу кімнату.

І дійсно, це був його бозошський кабінет зі всіма меблями: з канапою, письмовим столом, на якому стояли всілякі бронзові і срібні статуетки; на стіні висів герб Буттлерів — коронований золотий орел із срібною діжкою на грудях — і висіли два портрети: на одному — діва Марія, а на другому — мати Буттлера. Цей, другий, був намальований досконало, до найменшої подробиці, кожний штрих його здавався живим.

Янош довго дивився на малюнок, а коли підвів очі, вони загорілись радісним вогнем. Обличчя його сяяло, він нахилився, щоб з вдячністю поцілувати Пірошці руку; їхні голови зблизились, його оп'янив чарівний аромат її волосся, уривчастий гарячий подих. Адже він був людиною! Він не міг далі стримуватись, і поцілунок, призначений для руки, опинився на її обличчі; він до безтями цілував її очі, висушував сльози, а коли вже не стало сліз, оп'янілий дивними чарами, цілував волосся, голову.

— О дорога моя пшеничко! Золотиста пшеничко, яку заховали від мене на морському дні.

З цього можна було б і посміятися, коли б ця сцена не була такою хорошою, як травневий сон! Тільки одне сонце насмілилось посміхнутись у віконце. Навіть оса перестала дзижчати, сховалась у дзвіночку каштанового цвіту і тихо погойдувалась у ньому.

— Ну, що ви! — запротестувала Пірошка,— пустіть мене! Яноше, майте розум! Ой, ви розкуйовдили моє волосся! Звольте сісти на своє місце! Швидко, швидко! Хіба ви не бачите, що пан Тот повертається з покоївкою?

І справді, поруч з гарненькою служницею ішов пан Тот; дрібними, але повними гідності кроками він ступав під шурхіт накрохмалених спідниць камеристки. В роті у нього стирчала люлька, а капелюх із закладеним за стрічку волоском пшениці по-парубоцьки сидів на голові.

Граф Янош сів на своє місце, зробивши невинне лице, як людина, яка намагається прикрити свій злочин, і взявся розглядати ескізи, намальовані Пірошкою.

— Тепер ви вірите, що я вас люблю? — спитала Пірошка.

— Вірю, вірю, і я щасливий.

— Ну, скажете мені, що ви надумали?

— Все, все розкажу.

Він хотів був уже розповісти, але двері відчинились і до кімнати заглянула покоївка подивитися, чи не дріма благородна панночка. Довідавшись від покоївки, що панночка і не думає спати, а жваво розмовляє з якимось паном, до кімнати тихо увійшов пан Тот. Він довго дивився на Буттлера, який посміхався йому, потім зірвав з голови капелюха і, радісно кинувши його на землю, гукнув:

— Salve domine, comes illustrissime!* (* Вітаю тебе, мій світлий друже! (Лат.)) Оце так подія, чорт візьми! Таке можна бачити тільки на медових пряниках.

Він натякав на картинки, що зображують парочку закоханих, які заповзятливі кондитери наліплюють на медяники.

Буттлер радісно потряс руку старого корчмаря.

— Ну, от я і приїхав, пане Тоте, щоб з'їсти тих курчат, яких ми не з'їли минулого разу.

Ох, давненько був той "минулий раз". З того часу сивиною покрилась голова корчмаря і минулася молодість Буттлера.

— Ну й молодець ви, ну й молодець! Недарма мені снилися сьогодні сороки і повернення Наполеона з острова Святої Єлени! Я навіть святим не повірю, що він помер. Це попи брешуть. Ну, а тепер я піду подивитись, як там обід. Моя жінка знає про ваш приїзд, пане графе?

— Секретар, мабуть, сказав їй, але поки що вона не показувалась.

— Тьху, собача дочка! Вона, напевно, не насмілюється появитися перед таким великим паном. Очевидно, так воно й є. Але я зараз наведу там порядок.

Зразу було видно, що пан Тот втрутився в справу. З двору почулась його лайка, після чого загрюкали дверима, піднялась метушня, і невдовзі почали подавати обід: носили страву за стравою, все нові і нові наїдки, без кінця і краю. Такий обід можна було б подавати і самому імператорові Францу.

Пан Тот особисто обслуговував їх, мимохідь розпитуючи про пана Жігу Берната (ого, він уже депутат у Пожоні!), потім перейшов на політику, твердо відстоюючи погляд, що Наполеон ще колись тут появиться.

— Я вас запевняю, що він уже давно помер,— сказав граф.

Тот, не насмілюючись перечити Буттлерові, тільки покрутив головою і сказав:

— Якщо він і помер, то живе його син! Я чув, що він тепер у Відні знаходиться у свого діда. Нещодавно, гуляючи в парку, хлопчик витяг свою маленьку шабельку і почав збивати голівки жовтих квітів. Дідусь питає його: "Що ти робиш?" — "Я, дідусю, рубаю німців". Червоні квіти він приймав за французів, а жовті за німців. Ой буде ще тут "завірюха", хай тільки підросте цей хлопчик! Я лічу дні й кожного дня думаю про те, щоб він підріс ще на один волосок.

Буттлер сердився, що через нього не може говорити з Пірошкою, проте він примусив себе відповідати йому привітно.

За це Буттлер був винагороджений, бо Тот безперестанку нашіптував Пірошці: "Який молодчина граф, яка він чудова людина! Який великий пан, і нітрохи не гордовитий! Як він розмовляє з людиною!"

А час біг дуже швидко, і от прийшла пора запрягати коней. Вже й хвилина розставання, один екіпаж поїде вправо, другий — вліво.

Буттлер спитав Тота:

— Скільки ми впині, милий господарю, за ваш чудовий обід?

Але спитав Буттлер тільки для формальності, бо він добре знав, яка буде відповідь, і тому заздалегідь поклав до молитовника, що лежав на етажерці, банкноту в тисячу форинтів. (Боюсь, що її Тот, певно, не знайде за життя).

Старий шинкар навіть не відповів на запитання, тільки сердито покрутив головою: ай-яй-яй! Він пройшовся по кімнаті, бурмочучи щось під ніс, потім обернувся до стіни, ніби з нею розмовляв на своїй кухонній латині: "Edisti coenam nunc edere vis amicitiam meam" *. (* Ти з'їв мій обід, а тепер хочеш з'їсти мою дружбу (лат.)).

Однак він не безцільно крутився по кімнаті, а роздумував і шукав, чим би наділити своїх гостей. Нарешті помітив на шафі два червоних бокали — єдиний скарб у домі, який привіз з своєї подорожі по Чехії його покійний молодший брат, мандрівний підмайстер. На бокалах були сріблом вигравійовані карлсбадські купальні та різноманітні олені; одна насолода була дивитися на них.

Піднявшись навшпиньки, він взяв їх; один, менший, простягнув Пірошці, а другий — графу Буттлеру.

— Прийміть це від мене, rogo humillime*, і пийте з них інколи на згадку про сьогоднішній день. (* Прошу уклінно (лат.)).

Даремно вони відмовлялися, нарешті їм довелося прийняти цей подарунок: з такою щирістю і так пильно просив їх старий Тот. Кінця не було ніжному прощанню. З'явилась і господарка, одягнена по-святковому, в чорне плаття, в добре напрасованому білому мереживному чепчику на голові.

Пірошка наділа свій солом'яний капелюшок. О боже мій, як він був їй до лиця! Загнуті догори поля капелюшка були прикрашені рожевими бутонами. Здавалось, обличчя її було в рамі, оздобленій трояндами.

Як билося її серце, коли вийшли надвір,— тепер останній потиск руки і — кінець усьому!

Буттлер підійшов до неї ближче і сказав:

— Пірошко, я хотів би з вами поговорити кілька хвилин на самоті. Може, екіпажі з слугами поїдуть уперед до пагорба, а ми пройдемось по алеї?

— Гаразд,— відповіла Пірошка.

Екіпажі поїхали вперед, а Пірошка з Буттлером увійшли в тінисту алею з диких каштанів, яка простягалась від корчми аж до шляху.

Пан Тот хотів був їх провести, але, помітивши, що вони жадають побути на самоті, залишився біля воріт і разом з усіма домочадцями любувався, як вони ідуть поруч, наче голуб і голубка. Він чекав, що вони обернуться і помахають йому рукою, але вони ішли і йшли, жваво розмовляючи. Ах, боже мій, як іде ця Пірошка, ніби не по землі ступає, в неї не хода, а якась музика! Кілька разів вони зупинялись. Ну, ось зараз обернуться і побачать старого Тота. Але ні, видно, вони тому зупинилися, що, мабуть, про щось дуже цікаве розмовляли.

То Пірошка розмахувала рукою, то Буттлер. Певно, вони про щось сперечаються. Ой, хоча б вони не посварились. Ось знову пішли. Стоп, ось уже прийшли, стискають один одному руки. Пірошка сідає в екіпаж, Буттлер помагає їй. Ох, дорогі мої, багато довелося вам потерпіти, а маєте ж величезні багатства: колосальні ліси, сінокоси, землі.

Старий Тот зі всіма домочадцями почекав, поки два екіпажі з пасажирами, які махали білими хустинками на прощання, не сховалися в хмарі піднятої куряви; після цього вони повернулись додому і до кінця дня згадували про те, як сподобалась Буттлеру гусяча печеня, пончики, смажені нирки. І соус він двічі брав.

А Пірошка, серденько, всі яблука поїла. "Ти, стара, молодець, що до цих пір зберегла їх". Вийшовши на терасу, достойний пан Тот гордо сказав:

— Все-таки кращого заняття, ніж корчмарство, немає. Це велика справа, жінко! Які тільки люди у нас не бувають. Які люди! Дай мені хоч увесь Реськ, я б ні за що не хотів би бути ні хутровиком, ні дяком.

Розділ двадцять третій

НЕСПОДІВАНКА

Буттлер їхав слідом за екіпажом Пірошки до першого роздоріжжя.

— Повертай ліворуч, Мігалю!

— Пробачте, ваша світлість, але поворот на Імрег не тут.

— Ми вже не поїдемо в Імрег. Ідемо додому, в Бозош,— сказав граф.

Усі слуги в Бозоші зраділи, що господар змінився, повеселішав. Особливо це сподобалось старому Будої.

— Ну, що говорять попи в Егері? — спитав старик.

— Розсердили мене трошки,— сміявся граф,— але я їх теж трошки розсерджу.

І справді, через кілька днів граф почав сердити католицьких священиків. Колосальні суми він пожертвував на протестантські школи і церкви. В Мараморошсігет і в Потоцький університет він особисто відвіз свій подарунок. Хай лусне католицьке духівництво від заздрощів!

І взагалі граф дуже змінився. Почав веселитися, гуляти. Знову зібрав друзів, як колись, і розкидав гроші направо і наліво. Він влаштовував такі бенкети, що старий Будої почав лякатися: "Моєму графові мало буде й скарбів Дарія" *(* Дарій (521—485 рр. до н. е.) — стародавній персидський цар, який славився тим, що мав великі багатства).

Раптом він почав скуповувати, збирати все те, що коштувало багато грошей, але не мало жодної ціни. Його агенти роз'їжджали по світу, розшукуючи для нього різні старовинні речі, картини Рафаеля і Корреджіо, рідкісні порцелянові дрібнички. А яка з них користь? У кожної з них одна доля: необережна покоївка розіб'є її колись.

— Смерть передчуває ця людина,— говорили його знайомі.

Восени, коли Буттлер їхав у Пожонь в новому паризькому екіпажі (тоді саме винайшли брумерівську коляску), в ногах у нього лежав шкіряний футляр із коштовностями для угорського національного одягу разом з оздобленою шаблею, що коштувала двадцять п'ять тисяч форинтів.

Хроніка пише, що граф, розкинувшись у своїй новій колясці, дрімав. Але тому, що футляр з дорогоцінностями не давав йому можливості зручно простягти ноги, Буттлер викинув його геть з коляски.

Цьому легендарному вмінню цінувати зручність так позаздрив Петер Чернович, другий в ті часи безглуздий марнотратник, що зробився запеклим ворогом Буттлера.

І ці дурощі графа обійшлися йому задарма: футляр з коштовностями знайшов якийсь пастушок і відніс його до солгабіро, а той, упізнавши на футлярі герб Буттлерів, виложений з брильянтів, повернув його графові.

В Пожоні можна було витрачати ще більше грошей, для цього були тут три бездонні ями: гра в карти, перегони із скачками та цигани. Четверта яма була б ще дорожчою, ще глибшою, але з нею він не мав жодних справ: на жінок Буттлер не звертав ніякої уваги.

Але й ці три забирали багато грошей, і Буттлер почав заборговуватись. Імрегський маєток він продав, а інші заклав у Відні за величезну суму.

Люди хитали головами і говорили: "Коли б він і ложкою їв те золото, що розтринькав, то і тоді не витратив би такої величезної суми грошей". Дехто пророкував, що коли так піде і далі, то за чотири роки все багатство розвіється вітром. "Ще буде граф писарем при унгському комітаті",— говорили інші. Почали навіть приглядатися до його почерку, чи підійде він для такої роботи.

Дехто починав його розуміти:

"Він знає, що робить. Гіркота, що зібралась у нього на дні серця, тепер почала діяти. Не хоче він, щоб його жінці і її дочці щось залишилось у спадщину. Думає собі: "Через багатство ти повісилась мені на шию, ну то тепер заглядай у мою торбинку: там нічого не залишилось. Той, хто вміє так любити, вміє так само і ненавидіти".

Мабуть, останні були найближче до істини, бо він і сам не раз говорив:

— Хотів би я точно знати, скільки ще житиму. Я б розрахував тоді все так, щоб в останню годину, в останню чверть її розміняти останню свою тисячу. Але хто може точно це знати?

На різдво члени державних зборів роз'їхались на канікули. Буттлер не поїхав додому, сказавши;

— Все одно вдома на мене ніхто не чекає; ні малий, ні старий,— я поїду краще у Відень погуляти

Іншим він говорив, що погано почуває себе, і що він часто непритомніє і тому мусить порадитись з лікарями.

У Відні Буттлер теж мав власний палац на площі Кольмаркт, в якому він нібито восени кілька разів влаштовував бенкети з оргіями. Але тепер він зупинився в іншому місці.

Ходила третя версія: нібито він приїхав у Відень (так каже і сам Бот), щоб продати віденський палац. Але що він там робив,— невідомо, це назавжди залишилось таємницею. Правда, палац він продав якомусь банкіру, на прізвище Блінд, який негайно виплатив усю вартість палацу золотом.

А в один з холодних січневих днів, саме на водохреща, в Бозош до управителя Будої примчав весь покритий інеєм вершник від особистого секретаря графа із вісткою, що Янош Буттлер у Відні під час вечері помер від розриву серця.

Прочитавши цього листа, старий Будої розплакався, як мала дитина. "Тепер і знайшов бідний наш пан таку країну, де немає попів".

З сльозами на очах він дав необхідні розпорядження: вислати перепряжних на всі станції аж до Відня, щоб домовина з тілом графа прибула в бозошський палац якнайшвидше; вислати кінних гінців до всіх родичів покійного, а також в Ердетелек до "графині", в Поток — до пана Фаї (хоча старик уже й сам живий труп і нічого не зрозуміє), в Борноц до панночки Горват; дав наказ малювати герби, шити траурний одяг і розіслати повідомлення, запросити егерського архієпіскопа (коли той має хоч трошки совісті — хай прийде на похорон).

Блискавицею рознеслась в поблизьких комітатах звістка про смерть графа Буттлера, викликавши всюди велику сенсацію. Хто б міг подумати, що він так швидко помре?

Правда, він часто скаржився на серце. Люди з романтичною душею говорили: "Прекрасна смерть, його серце розірвалось від великого кохання до Пірошки". Підлі люди хитали головами: "Певно, багато пив, інколи десять-двадцять чашок чорної кави споживав, можна було заздалегідь передбачити, що він так закінчить!" Загальна думка сходилась на тому, що це для нього найкраще, (бо яку ж радість він мав із життя?

Поки домовина, захована в сіні, як колись домовина Горгата. протягом кількох днів тряслась по вибоїстих промерглніс дорогах з Відня в Бозош, поки в ста сорока селах, іде належали графу, безупинно били в дзвони,— розмови велись тільки навколо нього. Взагалі ж, особа покійного завжди цікавить людей лише в перший день після його смерті. Вже на другий день люди звикають до того, що на землі немає більше графа Пардані: адже ще стільки графів залишилось в живих! І на другий день людей вже цікавив сам похорон.

Графа повинні були поховати в сімейному склепі Буттлерів у Доборуску. Чи приїде на похорон "графиня" з Ердетелека? А Пірошка? От буде сцена, коли дві суперниці зійдуться біля домовини! Ну, на такий похорон цікаво подивитися. Коли б хоч не було занадто холодно. Бідний Буттлер, в такий поганий час помер — у січні місяці.

В п'ятницю по полудні прибув Бот, випередивши віз із домовиною, яку привезуть пізно ввечері і в'їдуть у двір через ворота в задній частині парку, щоб зіваки й не помітили. Вирішили домовину не встановлювати у дворі на катафалку, а поки що поставити у великому залі, а на другий день, в суботу, відвезти в Доборуск, де й помістять поруч з останками батька графа.

Бот розповів про те, що граф продав віденський палац і розплатився з картярськими боргами, а на другий день різдва почав скаржитися на серце. Він так погано себе почував, що зразу відчув потребу написати духівницю, один примірник якої був зразу надісланий в Егер, у вищу раду католицьких священиків, а другий привіз з собою Бот.

Увечері, як і чекали, прибула свинцева домовина із золотим оздобленням і вибитими золотими літерами. "Граф Янош Буттлер-Пардані". Домовина була така важка, що шість сильних чоловіків ледве зняли її з воза, внесли у велику залу і помістили на столі між велетенськими восковими свічками. Будої виставив почесну варту з чотирьох гусарів у траурному одязі з оголеними шаблями.

Потім він і сам залишився разом з гусарами біля свого покійного пана. Він читав то біблію і псалтир, то сидів, схиливши сиву голову на стіл, іноді виривалось у нього важке зітхання.

— О боже, краще ти взяв би до себе мене, свого старого слугу, ніж мені ховати його, молодого!

Багато втішних слів є в священних книгах, але вони не могли подолати його великого суму. Він навіть не попрощався з графом, коли той був тут останнього разу, навіть обличчя його не розглянув як слід. У старого Будої появилось велике бажання ще раз глянути на свого покійного пана, востаннє побачити його, ще раз віч-на-віч поговорити з прахом, який ще не так давно був графом Буттлером.

Будої оглянув домовину, але вона була закрита на замок. Певно, у пана Бота є ключ, але він, бідний, перевтомлений довгою дорогою, ліг спати, і було б дуже негарно його будити. У цей час під вікном якраз появився Відонка,— заглянув і зник. А Відонка може всі замки відімкнути.

— Покличте хто-небудь Відонку!

Відонка не насмілювався увійти, він казав, що боїться мерців; ледве зумів його притягти один з гусарів.

— Голубчику Відонко, ви б змогли відкрити цю домовину, а потім знову закрити?

— Нічого легшого для мене немає.

— Ну, то відкрий! Ще раз гляну на нашого пана.

Відонка приніс безліч ключів та різних відмичок. Пововтузившись трошки, він повернув щось, і замок, цокнувши, відімкнувся.

— Відімкнено,— сказав Відонка і одним стрибком опинився біля дверей. Тільки й усього, що він сказав:

— Сильне серце у вас, пане управителю. А коли він встане?

— Цього б я і хотів, дорогий синку!

Будої підвівся і з побожною обережністю підняв віко домовини. Заглянувши туди, він зблід, відсахнувся, випустивши з рук віко, яке з гуркотом захлопнулось.

— Що з вами? Що ви побачили, достойний пане? — в один голос спитали гусари, побачивши перелякане бліде обличчя управителя.

Старий пан розгладжував зморшки на чолі, ніби збирався з думками.

— Нічого, нічого,— нарешті сказав він глухо.— Смерть — страшна річ! Краще не бачити її.— А потім схвильовано додав: — Біжіть за Відонкою, хай прийде і замкне домовину. Мерщій, мерщій!

Відонка ввійшов, але перш, ніж приступити до роботи, попросив для підкріплення серця трошки вина. Випивши, він знову замкнув домовину.

— Ну, що вам з цього, благородний пане? — спитав він, знизавши плечима.— Тепер вам докучатимуть погані сни.

Розділ двадцять четвертий

ОСТАННЯ ПОМПА

Пана Будої почало морозити, але він не піддавався; він почав походжати великими кроками вздовж і впоперек зали. Така вже була в нього звичка, коли його мучили вагання, з якими він не в силі був боротися. Він довго роздумував, щось бурмотів, нарешті прийшов, видно, до якогось рішення, бо сильно вдарив по віконній рамі; після цього твердою і рішучою ходою вийшов із зали і велів покликати одного з ішпанів.

— Негайно запрягайте четвірку коней,— розпорядився він звичайним лагідним голосом, однак зробивши наголос на слові "негайно",— і їдьте до Унгвара, і зразу ж, уночі, привезіть звідти бляхаря, щоб запаяв домовину. Ви зрозуміли?

— Не розумію, пане управителю, для чого такий поспіх? Адже домовину можна буде запаяти завтра до обіду, коли взагалі є потреба це робити. Може, вранці дехто з родичів захоче побачити його.

— Без всяких заперечень, пане ішпан! Dixi!* (* Я сказав! (Лат.)).

Будої цілу ніч був на ногах, чекав бляхаря, не наважуючись ні на хвилинку прилягти; весь палац не спав, метушився. В кухні скубли птицю, місили тісто, пекли, збивали масло, товкли мак у ступах для багатьох гостей, які обідатимуть тут після похорону. Багато індиків гине на хрестинах, коли народжується великий пан; гинуть вони і на похоронах, коли він помирає. Бідному індикові все одно: народжується хтось чи помирає.

У всіх кутках палацу кипіла робота. Капошські та унгварські кравці, розмістившись майже в семи кімнатах, безперестанку зшивали чорне сукно. їм допомагала Катушка. Художники малювали герби на великих листах паперу. Теслярі та столяри готовили колони і постаменти, які вони потім обтягнуть траурним сукном. За їх роботою стежив Відонка, який злісно критикував форму і розміри металевої домовини.

— Гарна річ, але не зовсім зручна. Я б зробив йому з дерева далеко кращу.

Опівночі прийшов бляхар і нашвидкуруч запаяв труну, після чого пан Будої спокійно приліг, гірко зітхнувши: "Якби мені не прокинутись більше!" Однак всевишній не послухав його слів: рано-вранці його вже розбудив шум возів та екіпажів, які прибували безперервно. Ще раз, але вже востаннє, в'їхали у двір екіпажі Старої, Майлатів, Шенеї, Ляної, відома четвірка сірих коней Паля Ібрані, п'ятірка вороних жеребців Плані, "музикальна" бричка Роллі* (але тепер "музики" не чути було). (* Ексцентричний магнат Роллі замовив собі у Відні бричку, на осі якої була примонтована музикальна шкатулка, яка приходила в дію при обертанні коліс — Прим. авт.). Екіпажі під'їжджали один за другим, і, здавалось, усі квіти, що в цей час розквіли в теплицях чотирьох комітатів, зібрались сюди, щоб віддати останню шану покійному.

З усіх кінців країни прибули делегації: приїхали представники від капошських і унгварських ремісничих цехів, від організацій, на які жертвував покійний; студенти з Потока, з відмороженими носами та вухами; вихованці академії Людовіка в Пешті; чотири посланці від німих з Ваца, три — від недавно організованої Академії наук,— та хіба можна всіх перелічити? Гості заповнили всю велетенську будівлю. Принадні дами, баронеси і графині, загорнуті в шуби з коштовного хутра, під'їжджали до під'їзду. Одні приносили квіти, інші — вінки, тільки один чоловік у синій бекеші простягнув ішпану Галлу, який наглядав за вінками, одну висохлу, вкриту інеєм, гілку.

— А це чого сюди несете? — крикнув на нього ішпан.— Що це таке?

— Це вже я знаю що,— відповів йому старик.— Я вас прошу покласти і її. Коли б покійний міг бачити, він би знав, що це за гілка.

— Хто ви такий?

— Як хто? Я шляхтич Дьєрдь Тот із Реська.

Пан Дьєрдь Тот приніс на домовину гілку з тих дерев, під якими граф Янош востаннє проходив з Пірошкою.

Тільки-но в'їжджала в двір нова карета, пани, а особливо дами, що зібралися в добре натоплених залах, з цікавістю кидалися до вікна, відхукували замерзлі шибки, і, якщо приїжджий був знатною особою, виникало велике хвилювання.

Але одна сенсація пройшла мимо них, про що свідчать їх надуті червоні губки: приїхав Паль Будої — молодший управитель маєтку Горвата з Борноца — і об'явив, що його молода пані захворіла і лежить у ліжку, і тому, розуміється, не приїде на похорон.

— Ох, бідна дівчина! — вигукнули деякі.— Цей важкий удар повалив її в ліжко.

Хворій співчували від усього серця: краще вона приїхала б сюди, а вже потім захворіла.

Раптом здійнявся шум, всі кинулися до вікна.

— Хто приїхав? Хто приїхав?

— Приїхала "вдова".

— Ах! Ох!

Багато хто, незважаючи на великий холод, відчинили вікна і висунулися з них, ті, які не вміщалися, намагались піднятись вище перших, так що з усіх вікон стирчали голови, мов купи яблук. Випустиш стрілу і обов'язково попадеш комусь у голову.

І справді, приїхала вдова в глибокому траурі. Слуги теж у чорних лівреях; навіть коні були чорні. З капелюхів кучера та лакея звисали широкі стрічки чорного крепу.

Зустрічати її вийшли всі слуги палацу. (А може, вона буде їхньою пані?) Розташувавшись півколом і низько вклонившись, вони чекали, поки старий Будої допоможе їй вийти з карети.

— Гляньте на цю негідницю,— з обуренням вигукнули згори, з вікон,— як вона поважно киває головою, мов королева.

Почулись вигуки здивування, коли з екіпажа за нею показалась гнучка дівоча постать:

— Хто ця чудова дівчинка?

— Її дочка, Марія Буттлер.

— Ну, і стан у неї!

— Пане Будої, проведіть мою дочку в якусь теплу кімнату,— тихо сказала Марія Дорі,— вона, бідна, зовсім замерзла. А я хочу піти до нього. Де він?

— У великій залі.

— Можна на нього подивитися?

— Не можна, ваша світлість,— домовина вже запаяна.

Марія добре знала тут усі входи і виходи. Вона взяла від лакея вінок із білих камелій і подалась просто у велику залу.

Тепер там нікого не було. Почесна варта гусарів щойно вийшла у двір, щоб приєднатися до інших, тому що домовину будуть проводжати з обох боків по вісім гусарів з оголеними шаблями; спереду домовини і за нею ітимуть кінні загони гусарів, по п'ятдесят чоловік кожний. Пан і на той світ іде по-панськи, з помпою!

В залі панувала страшна тиша. Велика зала, а посередині — похмура домовина. Час від часу чути було шкварчання свічок або скрип меблів.

Марія тремтіла всім тілом і боязко озиралась. Хто чув таке, щоб мерця залишали одного! Вона була вже хотіла повернутися назад, але раптом помітила чоловіка, який тихо молився біля домовини.

Хоч вона і тихо ступала у своїх оксамитових черевичках, чоловік все-таки обернувся. Це був Жігмонд Бернат, унгський депутат.

Марія впізнала його; кинувши на нього повний ненависті погляд, вона пройшла повз нього і поклала на домовину свій вінок.

Бернат підійшов і сердито скинув вінок камелій на мармурові плити лицарської зали.

— Не будьте жорстокою,— сказав він тремтячим від гніву голосом,— і не тривожте його! Лишіть його в спокої хоч тепер!

Марія саме хотіла опуститися навколішки, але при цьому несподіваному нападі скочила, мов тигриця, гордо відкинувши назад голову.

— Як ви смієте? Хто ви такий? — вигукнула вона різко.— Я його дружина.

— Так вважають лише попи,— відповів Бернат з безмежним презирством,— але не бог. А тепер він уже в бога!— Бернат більше не міг володіти собою. Очі його налилися кров'ю, він почав ногами топтати її вінок.— Віднесіть свій вінок попам і скажіть, що ви вбили його.

Бернат втупився в неї своїм гострим поглядом, який проте не міг пронизати її: вона вже і без того лежала на кам'яній підлозі непритомною.

Благородний пан депутат, як людина, що звільнилась від вантажу, який давно давить її душу, з полегшенням зітхнув і вийшов із зали, і тільки надворі сказав слугам, щоб вони заглянули до зали, бо там лежить якась непритомна жінка.

Люди, які знайшли її в такому стані і привели до пам'яті, могли б сказати: "Все-таки вона, певно, любила його".

Чи варто продовжувати далі розповідь? Довго довелося б описувати похоронну церемонію і те, як тяглись по дорогах довгі колони скорботних і цікавих.

Чекаючи священиків, вся рідня Буттлерів зібралася в мисливській залі. Там у кріслі сиділа і жінка покійного, біла, як стіна. Були там всі управителі і префекти Буттлерових маєтків, поки зачитували духівницю, яку привіз із собою пан Бот із Відня.

Покійний граф майже всі свої маєтки, прибутки, рухоме і нерухоме майно відписав на благодійні цілі. І тільки половину доходів ердетелекського маєтку залишив тому нещасному створінню, яке називало себе його дружиною, а так як нібито в неї є дочка, то остання після виходу заміж одержить чотири тисячі голдів землі в Гарагоськім степу.

Деяку частину своїх земель він відписав декому із своїх родичів і друзів. Пану Будої за його "довгорічну відданість" відписав маєток у Веребіні з усім рухомим і нерухомим, що там є, щоб у роки старості він мав змогу спокійно "співати псалми". Все, що після цього ще залишиться в будь-якому вигляді,— доходи і земля,— повинно належати його улюбленому опікунові Іштвану Фаї, або, вірніше, його сім'ї.

Коли ж виясниться, що які-небудь з цих незліченних подарунків і пожертвувань дістануться такій установі, що з відписаного будуть користатись священики, духівниця вважатиметься недійсною, майно треба буде роздати біднякам бозошського маєтку. І так далі і тому подібне.

Тим часом на чотирьох екіпажах прибули священики — через сильний мороз тільки з околишніх сіл,— і почався похорон без усяких інцидентів. Усі були засліплені надзвичайною помпою. Кріпаки несли тисячу смолоскипів. І коли перші з них були вже в Доборуску, біля склепу,— катафалк з домовиною ще не рушив з місця. Чотири вози везли тільки квіти і вінки. (Зрозуміло, з Пірошкою Горват нічого б не трапилося і честь її не заплямувалася б, коли б вона послала хоч однісіньку гілочку резеди). Тут ще ніколи не збиралося стільки народу, як у цей час. Не тільки знатні пани, але й простий народ прийшов віддати шану покійному. Тут був увесь Упгвар, обидва Капоші з околицями. Дивіться тільки, тут є і шинкар Грібі з пані Гадаші (тепер вона вже його дружина і величають її тітка Грібі). Катушка все показує їм і дає різні пояснення.

Через великий наплив знатного панства простій людині аж ніяк не можна було пробратися вперед, щоб розглянути домовину. Сам пан Дьєрдь Тот разом з іншими був відтиснений на задній план, хоч він і не для того прийшов сюди, щоб розглядати спини гладких панів. Він хоче покійного побачити і оплакати його. Сердитий, він направився в Доборуск, щоб біля самого склепу чекати похоронної процесії.

Тот прийшов туди з першими факельниками і, оглянувши склеп — простий цегляний будинок під черепицею з віконцем на горищі,— достойний пан Тот рішив забратися на нього. Звідти він зможе бачити всю похоронну церемонію, багато екіпажів, знатних панів, палаючі факели, кольорові герби, коней, вкритих траурними попонами, а можливо, побачить там між вінками і свою гілочку. Чи там вона? Вилізти наверх було зовсім неважко, бо тепер ніхто не цікавився живими. Достойний Дьєрдь Тот виліз на горище і, зрозуміло, краще інших бачив усе, що там відбувалося і про що його вдома буде розпитувати жіночка.

О, як гарно було тут і заодно так сумно! Біля склепу домовину з катафалка зняли знатні пани і понесли на плечах. (Не раз він грав у карти з цими панами!) До склепу могло їх зайти небагато. Церемонія тривала недовго. Попи швидко закінчили її, бо дуже змерзли. Поставили домовину. Тук-тук, тук-тук! Все закінчилось! Останній граф із роду Пардані прибув на місце вічного спочинку.

Потім перевернули щит з гербом: на синьому тлі золотий орел з короною і з срібним барилом на грудях.

... Був орел — і немає! Полетів, забравши з собою і весь рід Буттлерів... Тільки на старовинних шаблях, на старих палітурках книг він і далі тягтиме на собі важку ношу: срібне барило, яким нагородив його король з буйною фантазією; це було, певно, дуже давно, коли бочки робили з срібла. А тепер їх роблять тільки з дерева, і немає чого в них збирати на Токайській горі.

Розділ двадцять п'ятий

МОВЧИ!

Натовп швидко зменшувався: пани сідали в екіпажі, інші — розходились пішки, говорячи ще кілька хвилин про покійного.

Останніми залишили кладовище пан Будої і особистий секретар графа. Бот, мабуть, випадково, а Будої для того, щоб великим ключем, який тримав у руці, замкнути двері склепу.

Ось тоді, як розповідають, і трапилось те, про що передавали з вуст у вуста в комітатах Земплен і Унг до самої революції *. (* Автор має на увазі угорську революцію 1848—1849 років). Пізніше революція відмела і цю легенду. Тоді було не до легенд, бо події вимагали від людей нових і нових героїчних вчинків. Той самий уйгельський гімназист, який колись убив з пращі двоє курчат у дворі Дьєрдя Тота,— тепер великий політичний діяч,— вершив легендарні діла, надихав на битви свої поріділі полки.

Ну, коли вже нам довелось згадати достойного Дьєрдя Тота, треба розповісти і ту легенду, яка з його вини і розповсюдилась по світу. А втім, це не його вина, Тот нікому, боже борони, не розповідав своєї таємниці, окрім своєї жінки (пізніше він пошкодував, що це зробив, бо таємниця перестала бути таємницею).

Легенда розповідає, що в той час, коли управитель Будої залишився віч-на-віч з Ботом біля дверей склепу, Тот ще сидів на горищі над склепом, бо соромився злазити при людях; крізь щілину він бачив і чув, як Будої взяв Бота за комір пальта і, пильно дивлячись йому у вічі, похмуро промовив:

— Чи знаєте ви, пане секретарю, що я вночі відкривав домовину, а тіла графа Буттлера в ній не бачив?

Секретар злякано озирнувся і пробелькотів:

— А що там було?

— Дерев'яне опудало, засипане піском і стружками.

— А ще що?! — зловісно запитав Бот і так подивився на Будої, що в того кров застигла в жилах.

— На грудях в опудала була табличка з написом:

"Мовчи!"

— Отже, мовчи! — погрозливо сказав секретар графа.

Ось яка легенда розповсюдилась у ті часи. Але тому, що корчмар Тот належав до числа людей, які не вірять у смерть близьких для його серця осіб, як, наприклад, у смерть Наполеона,— він ніколи не повірив, що Буттлер помер. Але тому, що всі люди смертні, цій розповіді йняли і не йняли віри. Важко було вияснити цю справу, бо управитель Будої через три тижні після похорону графа сам помер, а секретар Бот зник зразу ж після процесії, просто з кладовища. І тому тільки сам бог знає, хто казав правду! Але після того, як наступного року навесні Пірошка продала свій борноцький маєток одному моравському графу і назавжди виїхала з Угорщини,— так що більш про неї ніхто і слова не чув,— число людей, що вірили в легенду Тота, збільшилось.

А сам Тот, покурюючи свою незмінну люльку, до самої смерті мріяв про те, що десь у широкому світі, в одному з його тихих куточків живе собі щаслива парочка, яка щонеділі ставить на стіл червоні келихи з срібними оленями і зображенням карлсбадських купалень і, попиваючи з них вино, інколи згадує: "Чи живе ще в Олосреську добрий старик Тот?"

Довго жила ця легенда серед багатьох, в тому числі серед знатних панів, то зникаючи, то знову оживаючи. Але ніколи вона широко не розповсюджувалась. Як бачимо, домовину до сьогоднішнього дня так і не відкрили, хоч про це і йшла мова.

Спокійно спить граф Буттлер (коли він справді там спить!), чоловік, красивішого від якого ще й досі не було в Унгському комітаті. Тихе пристановище — склеп у Доборуску — найбільш відповідне місце для вічного сну: ліси навколо вже вирубані і тому не тривожать покійних своїм шумом. Тільки жаби в поблизьких болотах іноді квакають:

"Прравлять попи! Прравлять попи!"