ПРАВУЙ НА ЗАХІД
Будь-що-будь правуй на захід!
Правуй на захід!
Із лоції для мису Горн
Сім тижнів "Мері Роджерс" мотлялася між п'ятдесятим градусом південної широти в Атлантичному й тим самим градусом у Тихому океані, цебто сім тижнів силкувалась обійти мис Горн. Сім тижнів вона штормувала чи майже штормувала; лише раз за той час, після шістьох днів надто лютого шторму, що його вона перетривала в захистку грізних скель Вогненної Землі, запав несподівано мертвий штиль — і хвилі, що підняла буря, трохи не викинули судно на берег. Сім тижнів воно билося з сивобородими бурунами Горну, і вони відбивали, жбурляли його назад. А що судно було дерев'яне, то від безнастанної тяжкої мотлянини обшивка подалась у швах, і двічі на добу команда мусила ставати до помп.
Тяжко доводилося "Мері Роджерс", тяжко було команді, та тяжко й здоровезі Денові Калену, капітанові. Либонь, йому було найтяжче з усіх, бо ж на ньому лежала відповідальність за титанічну ту боротьбу. Він як і спав зрідка, то не роздягаючись. Ночами ганяв по палубі високим, кремезним, дебелим привидом, аж чорний тридцятирічною морською засмагою і волохатий, мов орангутанг. І його, своєю чергою, ганяло одне-єдине прагнення, одна-єдина думка — настанова з лоції для мису Горн: "Будь-що-будь правуй на захід! Правуй на захід!" Та думка просто опосіла його. Він не міг ні про що більш думати, хіба лиш часом проклинати господа бога за таку клятущу погоду.
"Правуй на захід!" Він рвався за Горн і вже разів десяток мусив лягати в дрейф, лишивши нездоланний мис за кільканадцять миль на норд-ості чи на норд-норд-ості. І щоразу неугавний західний вітер відкидав його назад, на схід. Галс за галсом бився він уперед, спускавсь аж до шістдесят четвертого градуса на південь, поміж плавучу антарктичну кригу, й обіцював свою безсмертну душу пекельним силам за клаптик західного курсу, за переміну вітру, що дала б йому обминути мис. А його все збивало на схід. Із розпачу він поткнувся був у протоку Ле-Мера. Та вже на півдорозі вітер перекинувся на норд-норд-вест, барометр упав до 28,88,7 і він завернувся й помчав назад, підхоплений ураганом, ледь-ледь не насадивши "Мері Роджерс" на чорне зуб'я бескеть. Двічі він пробивався на захід аж до скель Дієго Раміреса і одного разу лиш дивом урятувався, бо на хвильку пересілась хуртовина і з судна вгледіли те кладовище кораблів за чверть милі просто по курсу.
А вітри! Капітан Ден Кален сказав був якось, що за всі тридцять років свого морякування не пам'ятає таких. Тоді "Мері Роджерс" саме лежала в дрейфі, і за яких півгодини, ніби потверджуючи капітанові слова, її шарпонуло так, що вона врилась бортом у хвилю до самих люків. Майже нового грот-брамселя й новісінького триселя здуло, мовби вони були з цигаркового паперу, і ще п'ять вітрил, згорнених і підв'язаних подвійними сезнями, розпустило й позривало з рей. До ранку "Мері Роджерс" ще двічі клало так на борт, і доводилося пробивати діри у фальшбортах, щоб опустити з палуби тонни води, які тягли судно донизу.
Десь, може, раз на тиждень Каленові траплялося вгледіти сонце. Одного разу опівдні воно сяяло цілих десять хвилин, а тоді знову засвистів шквал, обидві вахти піднято на палубу брати рифи, і все сховалось у присмерку густої хуртовини. А раз було й так, що капітан Кален із півмісяця не міг визначитись по секстану й хронометру. Взагалі він рідко знав координати судна точніш як на пів-градуса, хіба що видно було берег; бо сонце та зорі весь час ховалися за хмарами, і погода навіть у найкращі часини бувала занадто хмурна для надійних спостережень. Сірий морок оповивав світ. Хмари були сірі, і високі невпинні хвилі були олив'яно-сірі, і баранці на них кипіли сірою піною, і навіть альбатроси, що пролітали вряди-годи, теж були сірі, ба й снігові завії здавалися не білі, а сірі під похмурим напиналом хмарного неба.
Саме життя на борту "Мері Роджерс" було сіре — сіре й понуре. Обличчя в матросів були синяво-сірі; всі вони прикро мучились від порізів та болячок. Люди звелись на живі тіні. Сім тижнів вони не обсихали — ні в кубрику, ні на палубі. Вони забули, що то є спокійно виспати зміну, бо на кожній вахті чулося: "Всі нагору!" Спали вони прихватком, у тривозі, не скидаючи цератяних роб, повсякчас готові до безнастанних авралів, і такі були кволі та вимучені, що звичайна робота однієї вахти забирала в них цілих дві. Ось чого обидві зміни майже не сходили з палуби. І жодна з тих живих тіней не могла ухилитись від роботи. Хіба аж зламана нога давала право не працювати; було на судні двоє й таких, покалічених хвилями, що хлюпали на палубу.
Ще одна така жива тінь був Джордж Дорті — єдиний на судні пасажир, приятель власників "Мері Роджерс", що вирушив у те плавання поправити здоров'я. Та сім тижнів під мисом Горн ніяк того здоров'я не поліпшили. Довгими хитавичними ночами він задихався на своїй койці, а на палубу вдень виходив такий закушканий, що нагадував ходячу ятку лахмітника. За обідом у кают-компанії, такій тьмавій, що там завжди горіли розгойдані морські лампи, він видавався синяво-блідий, як наймізерніший з матросів. Та й споглядання капітана Дена Калена навпроти за столом нітрохи не звеселяло Дорті. Капітан мовчки сидів і жував, злий, насуплений. Злий він був на бога, і в такт із рухом щелеп у голові йому ворочалась єдина його думка: "Правуй на захід!" Ціла подоба того здоровезного волохатого звіра не додавала охоти до їжі. Дорті був йому наче за пророка Йону,8 і він щодня натякав йому на те за обідом, зненацька переносячи свою лють з бога на пасажира.
Помічників вигляд теж не вельми присмачував їжу. Джошуа Хігінс на ймення, моряк з фаху й протекції та помивач натурою, помічник був розвезистий сопун, безсердий, бездушний, себелюбний боягуз, що трусився перед Деном Каленом, зате козиривсь перед матросами: вони-бо знали, що за помічником стоїть капітан Кален, законодавець, деспот, поштурхач і мучитель, страшніший за цілий десяток горлодерів-помічників. У ті дні лютої негоди на південному краю світу Джошуа Хігінс зовсім покинув умиватись, і закисла його пика звичайно вбивала в Дорті й останні рештки апетиту. Іншої пори капітан був би враз завважив таку свинячу нехлюйність і вибатькував помічника, але ті дні голова його була вщерть повна думкою "Правуй на захід!", і все, що не помагало тому правуванню в неї не лізло. Чи вмита помічникова пика, а чи замурзана — те судна на захід не посуне. Згодом, як вони перетнуть п'ятдесятий градус у Тихому океані, Джошуа Хігінс умент почне вмиватись. А тим часом у кают-компанії, де сіру сутінь зміняло жовте світло ламп, Джордж Дерті мусив сидіти за обідом поміж тигром та гієною і дивуватися, навіщо сотворив їх бог. Другий помічник, Метю Тернер, був справжній моряк і таки людина, але Дорті не міг знаходити втіхи в його товаристві, бо Тернер обідав сам, уже після них.
Уранці 24 липня, в суботу, Дорті прокинувся й відчув, що судно в русі, в нестримному бігові. Вийшовши на палубу, він побачив, що "Мері Роджерс" несе вперед, завиваючи, свіжий зюйд-ост. Судно йшло під самим фоком та марселями, не годне в такий вітер нести більше вітрил, але й так робило чотирнадцять вузлів,9 як гукнув у вухо Дорті містер Тернер. І все на захід, на захід! Нарешті вони обійдуть мис Горн... якщо вітер не переміниться. Містер Тернер відверто радів. Адже ось-ось уже кінець їхнього змагання з морем! Одначе капітан Кален начебто зовсім не радів. Проходячи повз Дорті, він глипнув на пасажира спідлоба. Капітан не хотів дати богові взнаки, що цей вітер тішить його. Бог у його уявленні був істота лиха, і Кален десь на дні душі вірив: якби той бог знав, що цей вітер такий йому жаданий, то враз би спинив його й наслав скажену бурю з заходу. Отож він не хизувався перед богом, а ховав свою радість під поглядом спідлоба ти прокльонами крізь зуби, цебто хотів одурити бога — у всьому-бо світі Ден Кален тільки бога й боявся.
Цілий той день і цілу ніч "Мері Роджерс" мчала на захід. І весь час робила свої чотирнадцять вузлів, отже, до ранку покрила три з половиною сотні миль. Якби вітер подержався, вона вийшла б у Тихий океан. Але якщо він спаде та дмухне звідкись із західного чи північного боку, "Мері Роджерс" відкине назад, туди, де вона мотлялася сім тижнів. І ось у неділю вранці вітер таки спав. Розбурхані хвилі почали влягатись. Обидві вахти піднято на палубу, і матроси розпускали вітрило за вітрилом, тільки-но судно могло їх понести. А капітан Кален тепер пишався, чадів грубою сигарою, всміхався на всю губу, мовби в захваті від того, що погода стихає, хоч потайки він лютував на бога, що той відбирає силу благословенному вітрові. "Правуй на захід!" Еге, так би він і робив, якби бог не мішався до того. Потай він знову обіцював душу пекельним силам, щоб вони помогли йому прямувати на захід. Він так легко зрікався тої душі тому, що не вірив ні в які пекельні сили. Він насправді вірив тільки в бога, хоч і сам того не знав. Але в його переверненій догори дном теології богом був якраз Князь тьми. Капітан Кален поклонявся дияволові, тільки що називав його іншим іменням, ото й усе.
Опівдні, як вибило вісім склянок,10 капітан звелів розпускати бом-брамселі. Матроси подерлися вгору куди моторніше, ніж бувало останніми тижнями. Не лише тому вони пожвавішали, що пливли тепер на захід: їхні закляклі тіла розігріло вже й ласкаве сонечко. Джордж Дорті стояв на кормі, біля капітана Калена, вже не такий навдяганий, як перше, і, купаючись у благодійному теплі, дививсь, як розпускають вітрила.
Нещастя сталося в одну мить, цілком несподівано. З фок-щогли хтось закричав: "Людина за бортом!" Хтось кинув у море рятувального буйка, і ту саму мить на корму долетів гучний і владний голос другого помічника:
— Стерно круто на борт!
Та стерничий і не ворухнув штурвалом. Йому було краще знати: адже біля нього стояв сам капітан Кален. Матрос аж тремтів повернути стерно, крутонути щосили, бо ж його товариш потопав у морі. Він зиркнув на капітана, але Ден Кален і оком не моргнув.
— На борт! Круто на борт! — горлав другий помічник, біжачи на корму. Але враз спинився й замовк, угледівши біля стерничого самого капітана Калена. А здоровега капітан пахкав сигарою й мовчав. За кормою, хутко даліючи, виднів на хвилі матрос, що вже впіймав рятувального буйка й держався за нього. Ніхто не озивався. Ніхто не рухався. Матроси позастигали на реях і дивились назад, збілілі від жаху. А "Мері Роджерс" усе гнала вперед, простуючи на захід. Так минула в мовчанці довга хвилина.
— Хто то? — спитав нарешті капітан Кален.
— Мопс, сер,— квапливо відповів стерничий.
Матроса за кормою підняло на хребет хвилі, потім він сховався в западину. Хвиля була висока, однак не білогрива. По такому морі цілком безпечно могла б попливти навіть невеличка шлюпка, та й сама "Мері Роджерс" легко могла завернутись. Але вона не могла водночас завертатись і прямувати на захід.
Уперше зроду Джордж Дорті побачив навіч справдешню драму, де йшлося про життя й смерть — дріб'язкову гидку драму, де на одній шальці терезів лежало життя незнайомого йому моряка, що прозивався Мопс, а на другій — кілька миль західного курсу. Спершу він не міг відірвати очей від людини за кормою, тоді звів їх на великого, зарослого, засмаглого чоловіка з сигарою в зубах, наділеного владою над життям і смертю.
Капітан Кален мовчки курив ще цілу довгу хвилину. Потім узяв сигару в руку, поглянув угору, на щогли, і на море довкола.
— Розпускайте бом-брамселі! — гукнув він.
А за п'ятнадцять хвилин вони вже сиділи в кают-компанії, за обіднім столом. По один бік Джорджа Дорті сидів Ден Кален — тигр, а по другий Джошуа Хігінс — гієна. Всі троє мовчали. Нагорі матроси розпускали вже й верхні вітрила. Джордж Дорті чув їхні покрики, а перед очима йому все стояв матрос на прізвисько Мопс, живий і цілий, що держався за рятувальний буйок десь кілька миль позаду в цьому пустельному океані. Дорті зиркнув на капітана Калена, і його аж занудило, бо той їв свій обід смачно, мало не пожадливо.
— Капітане Калене,— озвався Дорті,— ви господар на цьому судні, і не моє діло критикувати вас тепер. Але в хочу сказати вам одну річ. Це плавання колись скінчиться, і гаряче доведеться вам тоді!
Капітан Кален навіть не насупився. Тільки відмовив із жалем у голосі:
— Надто дужий вітрюга віяв. Урятувати того матроса ніяк не можна було.
— Він упав з бом-брам-реї! — в запалі вигукнув Дорті.— Ви тоді саме ставили бом-брамселі! А за п'ятнадцять хвилин наказали й верхні вітрила розпустити!
— Адже був дужий вітер, хіба ні, містере Хігінсе? — обернувся капітан Кален до помічника.
— Якби ми спробували завернутися, з нас би тільки тріски полетіли,— відповів помічник.— Ви слушно зробили, капітане Калене. Шкода було й гадки його підібрати.
Джордж Дорті не сказав на те нічого, і до кінця обіду вже ніхто не промовив ані слова. Від того дня Дорті подавали обід до каюти. Капітан Кален уже не поглядав на нього спідлоба, хоч більше вони не розмовляли ні разу. А "Мері Роджерс" усе мчала на північ, у тепліші широти. Під кінець тижня Ден Кален перепинив Дорті на палубі.
— Що ви хочете зробити, як прийдемо до Фріско? — спитав він навпростець.
— Я хочу піти й заявити, щоб вас заарештували,— спокійно відповів Дорті.— Хочу звинуватити вас в умисному вбивстві. І побачити, як вас повісять.
— Ого, який ви герой,— глузливо кинув капітан Кален, відвертаючись.
Минув ще тиждень, і ось одного ранку Джордж Дорті вистромив голову з люка спереду довгого юту й спинився на трапі, розглядаючись по палубі. "Мері Роджерс" ішла круто до свіжого вітру. Всі вітрила було нап'ято, аж до стакселів. Капітан Кален саме йшов з корми наперед. Ішов, звільна ступаючи, й краєчком ока поглядав на пасажира. Дорті дивився якраз в інший бік. Він стояв на трапі, вистромивши з люка тільки голову й плечі, і капітанові видно було саму ту голову. Ден Кален бистрим оком перебіг від неї до блока грот-стакселя й зміряв відстань. Тоді роззирнувся по палубі. Ніхто в його бік не дивиться. Хігінс, що ходив туди й сюди по кормі, саме повернувся спиною й ішов від нього. Капітан Кален раптом нахилився й скинув стаксель-шкот із нагеля. Важкий блок просвистів у повітрі, мов гарбуза, розтрощив голову Дорті й загойдався над палубою, а стаксель залопотів на вітрі. Хігінс обернувся подивитись, що там зірвалося, і капітан сипонув на нього щонайдобірнішою лайкою.
— Та я ж сам закріпив шкота,— заскиглив помічник, щойно капітан замовк перевести дух.— Ще й зайвий шлаг накинув задля певності. Добре пам'ятаю!
— Закріпив? — знову розходився капітан на втіху матросам, що силкувалися спіймати стакселя, поки його не постріпало на гноття.— Бабусі б твоїй закріпило, партачу нещасний! Як ти його закріпив зайвим шлагом, то чого ж він у дідька скинувся? Чого, я питаю! Чого він у дідька скинувся?
Помічник щось жалісно пробелькотів.
— Ет, заткни пельку! — ще кинув капітан Кален і відвернувся.
А за півгодини він здивувався, як і всі, коли в проході під трапом знайшли мертве тіло Джорджа Дорті. По обіді, зачинившись у своїй каюті, капітан розгорнув суднового журнала.
"Матрос Карл Брен,— дописав він на одній сторінці,— під час шквалу впав за борт із фок-щогли. Судно йшло фордевінд, і завертатися було б надто небезпечно. Спустити шлюпку на таку хвилю теж не можна було".
Перегорнувши кілька сторінок, він записав ще:
"Я не раз попереджував містера Дорті, щоб був обачніший на палубі. Раз якось так і сказав, що одного чудового дня йому розчерепить голову блоком. На те й вийшло: недбало закріплений грота-стаксель-шкот спричинився до нещастя, що прикро нас засмутило, бо містер Дорті був наш загальний улюбленець".
Капітан Ден Кален захоплено перечитав свій літературний витвір, вимочив сторінку і згорнув журнала. Тоді запалив сигару і втупив погляд перед себе. Він відчував, як "Мері Роджерс" перевалюється з хвилі на хвилю, крениться з боку на бік, і знав, що вона робить добрих дев'ять вузлів. Задоволена усмішка поволі проступила на його смаглому зарослому виду. Він таки пошив бога в дурні й пробився на захід!