"Червоний Вартовий" на рифі

Переклав з англійської Майк Йогансен

Розділ І

Портова Управа Ендеверу^[1], столиці й головної гавани Куксленда, довго не зважала на заяви шкіперів, тамтешніх та чужих, що коло рифу "Кіт з Кошенятами" треба влашту­вати чи буй із дзвоном, а чи стаціонарний корабель. Порто­ва Управа висувала ту думку, що маяк на Мангровій Стрілці, крім своїх прямих обов'язків, давав також зелений промінь поміж S 3/4 W та S.S.E. на чотири кабельтови у східньому напрямку від рифу. Портова Управа вважала це за цілком достатню пересторогу для кораблів, що минали повз небез­печного "Кота" з його сім'єю.

Двоє бригів і один береговий шонер* уже нарізались на скелю. Шкіпери й матроси погубили свої посвідки, а дехто — й своє життя; ті ж, що врятувалися, присяглись, що "зеле­ного променя" не було видно. Та що Управа знала, що промінь мусив бути видний, ці заяви не помогли нічого.

Одної ночі, проте, сам начальник Управи, вертаючись із півдня, в туманну годину на борту "Пальметто", раптом прокинувся від настирних штовханів та стусанів, що замалим не викинули його з ліжка.

Вийшовши на чардак у халаті, він налетів на шкіпера — старого Джека Гейнса.

— В чому діло? Куди к бісу ви затаскали цю посудину?

— Акурат саме на "Кота з Кошенятами", — спокійно одказав старий Джек. — Так от, де ж ваш отой знаменитий зелений промінь, га?

Справді, таки нічого не було видно, окрім струмочка білої пари, що веселими стрибками виривалася з передньої части­ни корабля, та маяка на Мангровій Стрілці, саме на тім місці, з якого він мусив був указати "Пальметто" на риф.

— Але ж я сам на свої очі бачив зелений промінь, і то не один раз! — хвилювався начальник, перевісившись за борт і виглядаючи в бік вітру. Тим часом машини стукотіли й то­рохтіли на найвищій скорості, даремно силкуючись вихопи­тись з пазурів "Кота".

— Бачив і я, — одказав спокійно Гейнс, — саме ясної го­дини. Тільки не в такому південному тумані, як оце зараз. Саме отакої ночі мій брат Джим нарізавсь на риф на "Іудей­ській Зорі". А ви взяли його в роботу за це й казали йому, що він не моряк, бо не бачив вашого знаменитого зеленого про­меня. Тепер, коли ви потрапите на той світ і спіткаєте там отих бідолашних хлопців, ви муситимете згодитись, що саме Портова Управа нічого не тямить у цій справі.

Старий капітан коротко засміявсь і одійшов.

Але, на щастя, надійшов рятувальний човен, і всі на цей раз вискочили цілі, покидаючи "Пальметто" на поталу зу­бам і кігтям "Кота".

А начальник Управи, чоловік справедливий все ж таки (коли він чогось переконався, як-от тієї ночі), не тільки нака­зав повернути капітанові посвідку, а й дав йому другий ко­рабель. Але він готовий був присягтись собі повік свого жит­тя, що старий Джек Гейнс посадив судно на риф саме тому, що на ньому був пасажиром начальник Портової Управи.

Як би то не було, а цей незначний інцидент спричинився до того, що в місті об'явлено торги на збудування буя з дзво­ном. А що маленькі країни полюбляють великі речі, буй мав бути здоровенний, справді рекордний буй, із дзвоном зав­більшки з барабан.

Сем Джонсон, власник гамарні* "Вулкан", був той, хто склав контракта, не тому, що він був найдешевший із конку­рентів, а тому, що він був єдиний.

Інші майстрі уникнули цієї справи. Без сумніву, вони змог­ли б збудувати буй, але їх затрудняв дзвін. По контракту ж треба було робити всі частини тут-таки — в колонії. Проте Сем зі своїми хлопцями та із своїм єдиним учнем без страху взялися до роботи, і за кілька тижнів здоровенний конус із клепаного листового заліза лежав у його дворі. З обох кінців конус був зрізаний. До дна була на прогоничах прироблена дужка для якірного ланцюга; вгорі висіло з хреста, піддер­жуваного двома штабами, щось довгасте з мюнц-металу*, в середині чого був язик завбільшки з здорову бутелю для води. Це був дзвін. Він хилитався, коли торкнеш хоч трошки, і да­вав глухий звук. Джонсон присягався, що його було чути на острівному маякові за двадцять миль від берегу.

Візьміть отакий австралійський коров'ячий дзвоник, що в такій пошані у скотарів і що нагадує своєю формою найбіль­ше овальний глек, довгий та вузький, якого глухе торохтіння можна чути на колосальній відстані; тоді збільшіть його в скілька сот разів — і в вас буде приблизна уява про той вели­кий дзвін. Що ж до самого буя, то він був більший за будь-якого свого родича в Портсмутському докові. А серед них є неабиякі буї.

Отож, коли він лежав на боці, поштрихований свіжою блискучою червоною фарбою, в три шари, з широченною дірою, що ждала, поки її заткнуть герметично, Портова Уп­рава, начальник гавани і всі моряки з порту прийшли його оглядати, знайшли, що це "добряча штучка", поздоровляли його творця й висловлювали певність, що відтепер "Кіт з Кошенятами" більше нікого не спіймають.

Ясна річ, була й "партія світляного корабля", і ця партія ремствувала. Але вона була в меншості й малопопулярна, бо магічне слово "скорочення видатків" на той час саме носи­лося в атмосфері. А пловучий маяк став би недешево. До речі, буй був свого, місцевого роблива, а не виписаний з Велико­британії чи з Німеччини, зроблений тут, у Куксленді, і, ма­буть, чи не перший, — а ві всякім разі найбільший з-посеред зроблених у Колоніях.

Отже, перед тим, як поставити його на місце, треба було, ясна річ, учинити бенкет, щоб відзначити таку подію й пока­зати отим заздрим Південним Штатам, що Куксленд може, коли то треба, щось зробити.

І до гарненької дочки начальника великої страшної кам'я­ної тюрми, що стояла ген на горі, звернулися тепер з прохан­ням охристити буй і розбити пляшку вина об його круті боки, оперезані навхрест круглими заклепками, нагадуючи ґудзи­ки на парадному сурдутові крамаря.

Мабуть, неясна згадка про її повсякчасне специфічне ото­чення наштовхнула дочку начальника тюрми на думку, як вона, зачервонівшись, обірвала шворку й сказала ясним го­лосом, коли пляшка розбилась на гамуз: "Я даю тобі ім'я "Червоний Вартовий". Ти будеш стерегти й вартувати і крізь бурю й туман остерігатимеш кораблі від смертних скель. Ми ставимо тебе, щоб ти виконував цю повинність!"

Для експромтної промови це було дуже елегантно сказано, і, привітаючи коротенький спіч, голосне "ура" вихопилось із сотень здорових моряцьких горлянок, лунаючи вдаль і вшир.

Розділ II

Тим часом над ними в тюрмі, над якою суверенно царю­вав її батько, у камері засуджених сидів чоловік, чекаючи смерти. Його привела з глибу суходолу чорна поліція після довгої гонитви по дикій країні, де Велике Торфяне Болото підступає аж до підніжжя Базальтових Скель.

"Комбо"^[2] Картер, узиваний так за свій звичай това­ришувати з чорними і навіть перебувати довший час членом якогось племени, був ще зовсім молодий чо­ловік: йому не було й двадцяти трьох літ. Він народився в одному з пограничних районів суходолу і ще хлопцем почав свою кар'єру з того, що вславився, як досвідчений коно­крад.

Потім він з ватагою пройдисвітів "жили з охоти", як вони це взивали, тобто крали скот і гнали продавати на Південь. Але що ця робота здавалася такому питомому злочинцеві, як Картер, занадто млявою, він одного дня з'явився в своїй рідній окрузі, щоб зайнятись поважнішою справою. Сам-один, на доброму коні і з парою револьверів за поясом, на голові бриль із пальмового лика, блакитна сорочка, кава­лерійські штани, заправлені в чоботи, — у такому вбранні він промчавсь по закурених шляхах маленької округи, спече­ної лютим західним сонцем. Спинившись коло відділу Кукслендського банку, він вдерся в кімнату і, наставивши на уп­равителя револьвер, накази в йому "вивертати касу".

Але той натомість схопивсь за шухлядку, де був револь­вер. Коли він поворухнувся, Комбо забив його одним пострілом. Саме в цей момент його старший син, п'ятна­дцятилітній хлопець, увійшов у кімнату й сміливо кинувся на вбивцю, але впав на тіло свого батька, пронизаний ку­ле ю в плече.

Та стрілянина сполошила містечко, і люди збіглись до банку. Комбо, схопивши пачку асигнацій з відчиненого сей­фу й націляючись у людей своїми револьверами, сів на коня й подався геть.

Другого ж дня він ограбував і забив мандрівного крамаря, вкинув тіло у вкритий брезентом крамарів повіз, де були його товари, й підпалив його. Тоді, женучи перед со­бою коні забитого, він повернувся впоміж дикі неприступні Базальтові Скелі і жив там сам поза всяким законом, коли після довгих місяців настирного висліджування й гонитви нарешті салдати, білі й чорні, оточили й спіймали його.

Отакий був той чоловік, що сидів у камері засуджених Ендеверської тюрми: чоловік-тигр. Його обличчя з довгими, вузькими, тонкими губами, випнутими вилицями, чорними, вузькими, як щілини, неспокійними очима, що ніби намага­лися глянути одне на одне почерез плескатий м'ясистий ніс; все його обличчя було неначе описом лютого дикого харак­теру свого власника. Щирий тип "комбо", тих присадку­ватих, чорних дикунів, що не бояться ні Бога, ні чорта, ні людей — нічого на світі.

Камера для засуджених у порті Ендевер — це просто кам'я­на клітка; її одна сторона — та, що виходить у широкий ко­ридор, — це грубі залізні штаби з фірткою посередині, зав­більшки щоб якраз увійти людині. Ось тут уночі після охрещення "Червоного Вартового" сидів Комбо Картер у яскра­вому сяйві електричного світла; його вовчі очі стежили тю­ремного вартового, що з рушницею на плечі ходив взад і впе­ред по коридору, спиняючись кожного разу коло ґрат поди­витись на мовчазну фігуру всередині камери.

На чоловікові, що мусив умерти за три дні, не було руч­них кайданів. Але пара міцних, хоч легких, заліз, з двохфуто­вим ланцюгом поміж ними, сковувала його ноги. З того часу, як його забрано в тюрму, він був такий самий похмуро бай­дужий, як і був взагалі. Зневажливо відмовившись від послуг священика, він або дрімав на ліжку, або сидів, як тепер, на маленькій дерев'яній лаві, приробленій до стіни, і, сперши злісне, безволосе, бліде обличчя на долоні, згорбившись, сте­жив напівзаплющеними очима за невпинною ходою варто­вого.

Вартовий — молодий англієць, недавно взятий до війська, хотів би при нагоді зробити якусь невеличку послугу в'яз­неві. Ще не загартованим від тюремних зітхань і сцен серцем він жалів засудженого, чиє життя було тепер таке коротке, жалів, хоч і знав, за що його засуд­жено. Останніми днями його дуже боліли зуби, і тепер щелеп був йому сповитий фланелевим бинтом. Отже, коли він звільнявся з посту, востаннє, він сказав в'язневі, що взяв відпустку в місто, щоб витягти собі зуба. Його варта ось уже мала скінчитись — зоставалось якихось півгодини, коли, прохо­дячи повз камеру засудженого, він побачив щось, що витіс­нило з його уяви всі інші думки.

Пролунав, ґерґочучи й задихаючись, якийсь звук; ноги Комбо простяглись на підлозі, він висів на черезсідельнику, що правив йому за пояс, прив'язаному до залізної штаби ліжка. Людина старша й досвідченіша, може, переждала б яку мить, бо ні разу досі в'язень не виявив ні найменшого наміру до самогубства, навпаки, він з прокляттям об'являв, що "гра ще не скінчена". Але Аштон, кинувши рушницю, похапливо одімкнув патентований замок фіртки і прожогом кинувся в камеру. Краще б він був увійшов у клітку тигра. За одну се­кунду вбивця впав на нього усім своїм довгим мускулястим тілом, звалив його долі, його жилаві руки обценьками схо­пили його за шию й не випускали доти, доки не видуши­ли з неї подиху життя.

Нарешті, випустивши шию зі своїх лютих пальців, в'язень підвівся й важким оком глянув на нерухому річ, що з роззяв­леним ротом і висунутим язиком вилупила на нього мертві очі. Потім він задоволено хрокнув, обшукав кишені мертвя­ка і, швидко здибавши те, що йому було треба, зняв свої ніжні кайдани. Далі, виглянувши в коридор, він почав уважно при­слухатись. Та в тиші не було ні звука, окрім гуркоту якогось далекого динамо. Він уже давно чув дев'ятигодинний гармат­ний постріл з батареї на горі і знав, що йому, отже, небагато зоставалось часу. Хутко й моторно він узявся до роботи... За деякий час вартовий з оповитим обличчям і рушницею на плечі ходив повільно взад і вперед, спиняючись кожного разу подивитись у камеру, де на одному боці накритого ліжка ви­глядала скута нога. Раптом його погляд упав на чотирикутню білу річ, що лежала долі в камері; він увійшов у камеру, недбало підібрав якусь картку й запхнув її в ліжко. Коли б то він знав!

Розділ III. Гавань порятунку

— Е, матері його чорт! Хлопче, ти оп'ять хворієш? Бачу, бачу, ота тварюка ще тут, як слід. Добре вже, коли йому ви­тягнеться шия, він ураз заспокоїться. Ну, йди собі і вирви собі оту штуку.

Це сказав Сюлліван чоловікові з перев'язаним обличчям, що, насунувши кашкета на брови й тулячи носовичок до рота, здавалося, був годен тільки кивати головою й буркнути щось, указуючи на камеру на знак того, що під час його дежурства все було гаразд.

Коридором, східнями, тоді другим коридором, у повному електричному світлі перейшов фальшивий вартовий, тулячи одну руку до лиця, а другою стискуючи рушницю. У кінці останнього коридору був критий двір, а в кінці його він міг бачити високий забраний ґратами вхід до тюрми, і через ре­шітку, здавалося, підозріло заглядав великий круглий білий місяць, — такий він здавався близький. Аж ось шлях до волі здавався відкритим і, інстинктовно поставивши свою руш­ницю на полицю коло лівої стіни, він повернувся до малень­кої одчиненої фіртки праворуч від завжди зачиненого голов­ного входу.

Але ніхто не виходить так легко з тюрми порту Ендевер, чи зв'язаний, чи свобідний. Начальник, старий армейський полковник, формаліст, отже, з усякими витівками щодо по­рядків, про це подбав. Отож, коли злочинець підійшов до фіртки зі спокійною радістю на серці і вдихнув свіжий дух ночі, якого так довго був позбавлений, з освітленої будки вий­шов чоловік і гукнув:

— Агов, Аштоне! їдеш уже витягати зуба? То так — іншо­го способу немає. Дай мені лише твою перепустку...

Холодний піт поточився тому струмками з лоба. Щоб виграти час, він щось невиразно промимрив і почав длуба­тись рукою в кишенях, шукаючи речі, якої там зазнаки не було.

Ідіот, осел! Це була та картка, що він був знайшов у ки­шені разом з ключем від кайданів і, навіть не глянувши на неї, пхнув у ліжко.

— Може, ти покинув її в своїй хаті, га? — запитав другий глузливо. — Що ж, синку, треба тепер знайти її, чи там у тебе зуб, чи не зуб. Випустити тебе без перепустки коштувало б мені моєї куртки. Отже, гайда, вертай назад і принеси мені картку.

Але цього той не міг насмілитись зробити. Проте на одну мить йому спало на думку повернутись, забити Сюллівана й забрати картку, що лежала під мертвим тілом на ліжкові. Але він не мав тепер зброї. Сюлліван був високий, дужий чоловік. Ні, це не годилось.

Крім того, не знати було, де Сюлліван є. Сюлліван міг за­брати собі в голову подивитись на свого в'язня. Він учув чи­юсь ходу.

Він вирішив в одну секунду. З тіні передньої він міг, не викриваючи свого інкогніто, вистрибнути геть, щоб умоти­вувати втечу зубним болем і втратою перепустки. Всі ці аль­тернативи промайнули в його мізкові за якихось десять ударів серця. Зважаючи, що його становище було безпорадне, вся розбишацька відвага схопилась у ньому. В очах йому почер­воніло. Озброєний, він може забити чоловіка, що застив йому дорогу, як він оце вбив другого. Раптом зірвавши з себе по­в'язки і скинувши з лоба кашкет, він показав викривлене лютою злістю обличчя. Черговий зблід і одсахнувсь. Влуч­ний удар кулаком схитнув і звалив його долі. Ще секунда — убивця вискочив фірткою й побіг вулицею, оповитий куря­вою, що білими хмарами здіймалася в білому місячному сяйві.

Пін, пін, пін, пін — свистіли кулі, що тюремні вартові випус­кали по летючій хмарі. Великий дзвін гостро й швидко вибивав удари, і похапливі напіводягнені салдати хапали рушниці, ви­бігали на вулицю і стріляли, добігаючи до хмар куряви.

Пін, пін, сзз, сзз... Як кулі сичали й дзичали за ним по гор­бку, вибиваючи далеко попереду нього маленькі цятки в ку­ряві! І як гув отой проклятий дзвін! Він ненавидів дзвони. Він завжди ненавидів дзвони ще з далеких днів в рідному місті Араватта, де він на дзвін уставав на світанку, прокрадаючись вогкою травою поза двором верхових коней. Якби йому коли привелося мати такий двір, він уже подбав би, щоб там були осідлані коні і вночі.

А влучили! Він почував, що з ноги цебенить кров, прото­чуючись у чобіт. Показав би він тому чортові, що зробив цей постріл!

Він не знав, де йому бігти, не бувши зроду в тому портові, але він біг просто вперед, і кулі свистали за ним і здіймали попереду куряву. Дорога вся лежала за ним на горі. Перед со­бою він бачив гавань і щогли кораблів у ясному світлі. За со­бою він чув глухе тупотіння ніг. Він охляв і спинився раз чи два. Раптом він почув, що вистріли розлягаються коло нього. У цей момент він був коло підніжжя прикрого взгір'я, на яко­му стояла тюрма. Праворуч дорога завертала до серця міста. Ліворуч, близько морського берегу, були якісь майстерні, скла­ди, стоси дерева, дамби й одно чи два каботажних судна.

Навколо здіймалася курява, очевидно, від поліції чи на­роду, збаламученого стрілом і дзвоном, що біг до тюрми. Іти далі було зовсім ні до чого, а може, ще й гірше. Рушниці змов­кли. Він знітився в тіні паркану, переслідувачі не могли його бачити. Окрім того, ставало на шторм, і чорнії хмари вже стелили тіні на білий ґрунт. Він звівся, скрадаючись попідтинням, знайшов у ньому зламану лату, одірвав її й проліз у дірку. Він був у дворі — довга майстерня, що з неї витикався ко­мин, займала половину двору. Пахло гарячим залізом і сві­жою фарбою; ноги вгрузали в попіл. Просто перед його очи­ма стреміла якась здорова чудна річ. Йому спало на думку скористатись нею, коли він став у тінь її і почав вагаючись міркувати; тяжкі краплі дощу глухо падали на її залізну обо­лонку. Заввишки з його плече був отвір, досить великий, щоб йому пролізти крізь нього й опинитись у череві тієї речі. Він чув, як переслідувачі бігли в темряві потойбіч паркану. В цьому не гірше, ніж у чому іншому! І, скупчивши всі сили в одному напруженні, він підтягнувся на пальцях, застромив у дірку голову; спершися на поясну рихву, він протиснув усе­редину все своє тіло.

Він був високий на зріст, але, держачись за край, не міг намацати дна. Проте, коли він зважився спуститись, йому довелось упасти на якихось три фути. Де б він не був, але він сховався добре, і це здалося йому таким забавним, що він засміявся вголос. Блискавки спалахували, грім гримів, і тро­пічна злива лилася над його схованкою — а вона зоставала­ся суха, бо вхід був зі споду схованки. Блискавиця раз у раз освітлювала його притулок і дозволяла йому пересвідчитись, що рана його була несерйозна, — куля пронизала м'ясисту частину. І витягши носовичка з кишені салдатського мунди­ру, він швидко зімпровізував сяку-таку перев'язку. У другій кишені він знайшов плитку табаку, одкусив добрий шматок і, лежачи горілиць, стоїчно чекав на те, що фортуна могла надалі мати для нього в запасі.

Розділ IV

Незважаючи на ранку, що таки боліла, Комбо Картер спав, поки його не збудили голоси коло входу до його при­тулку. Сем Джонсон балакав з купкою своїх хлопців.

— Чудне діло, я, здається, зроду не бачив такого, — ска­зав Джонсон. — Він щез, як та мара.

— Це через шторм, — сказав другий. — Він утік під захи­стом бурі, коли ось-ось мусили його взяти.

— Але як то вийшло? — спитав хлоп'ячий голос. — Полі­цейські присягаються, що вони були вже коло нього, коли знявся шторм, — оце тут, біля вашого паркану. Я не дав би йому втекти, даю одрубати собі руку! Я певний, хоч що, що він десь тут, на березі. Коли ви нічого не маєте проти, містер Джонсон, я б ще разочок подивився тут.

— Дивіться, прошу, мастер Страттон, — одповів власник гамарні. — Але ми повивертали тут усі кутки догори ногами — і хоч би що! Я гадаю, як на мене, то він ухопив і тепер човна десь на морі.

Почувши прізвище "Страттон", Комбо настовбурчив вуха, — невже ж це син управителя банку, що його він за­стрелив, забивши попереду батька? От так штука, коли так! Швидко він упевнився.

— Бідний хлопчина, — сказав один з людей. — Я добре знав його батька, перше ніж оцей звір Комбо його забив. Він пришив також і це кошеня, чи не так, хазяїне?

— Поранив його добре, — одказав Джонсон. — Його мати хотіла, щоб він узяв посаду в банкові, коли він вийшов із лікарні. Вони зараз йому запропонували це, але він чисто одмовився. Отже, вони віддали його до мене в науку. Сприт­ний хлопець і жваво взявся до діла. Багато доклав рук до "Червоного Вартового". До речі, він же й робив план. Ну­мо, хлопці, хай скілька душ іде до Морського складу й візьміть тачку, щоб вивезти "Вартового". Вони збираються ставити його взавтра, коли поховають бідолаху Аштона.

Що й казати, — пробурмотів убивця, ледве стримуючи смішок, і знітився, уникаючи круглої світляної плями. Дуже забавно, що син чоловіка, якого він забив за те, що той не схотів по команді підняти руки, що син цього самого чоловіка найбільше спри­чинився до збудування цієї знаменитої схованки. Нікому й не приснилося б шукати його тут. Це було ясно. Вночі він вийде, і коли б йому пощастило ще вкрасти коня, він міг би ще й попасти колись усіх отих людей.

Вони, очевидячки, збирались відвезти оцю штуку десь інде, вглиб країни; може бути, що залізницею. Скидалось на те, що це була якась нова винайдена штука для скотарства; мож­ливо, щоб купати вівці. Якби вони тільки вкинули туди який шматок, він потрапив би саме куди треба. Але коли б цього й не трапилось, йому поки що вистачить табаку? Так точилася думка злочинця. Він уже бачив себе в думках на волі, знов у своїх старих місцях, — чи й ще далі, ген в глибу країни.

Інколи він чув близько голос, що казав: "Що нового?"

"Нічого, — одповідав голос, що належав молодому Страт-тонові. — Обшукали порт Ендевер згори донизу — і хоч би що! Тепер партія пішла в глиб, а друга шукає берегом обабіч гавани. Я повернувся, бо надумав, що покришка "Червоного Вартового" трішки завелика, як на отвір, і я знаю, що вони не схотять тепер ждати, бо вже наготували швартови на рифі".

Потім був такий звук, наче різали холодною пилкою по залізу, щось притулили до дірки й зачинили так щільно, що не зосталося ні промінчика світла. Раптом буй покотили, добре струшуючи й перекидаючи того, хто в нім був. Він глу­хо мимрив прокляття, силкуючись звестися й марно шукаю­чи за що-небудь учепитись. Темно було, як у бочці, і спека од сонця, що нагрівало залізні листи ще зранку, зробилась не­стерпучою з того часу, як замкнули єдиний отвір. В одчаю бідолаха скинув з себе все і голий лежав на одежі; гаряче за­лізо люто пекло його тіло там, де йому траплялось його торк­нути. Зненацька він відчув, що його схованку піднято зовсім угору, і вона поїхала. Спека чимраз дужчала, і піт зливою котився по тілу. Він зціпив зуби й терпів. Тепер він почував, що рух його схованки змінився — вона летіла в повітрі — глухе торохтіння почулося йому. Саме в цей момент "Варто­вого" піднімали на борт портового судна "Тетіда" — капі­тан Гейнс, — і торохтіння йшло від її парового крану.

Тепер трошки посвіжішало. Але його вразив зовсім інший, цілком новий рух. Запевне знав він, що до цього часу йому не траплялось його переживати. Це не був рух залізниці. Та що так боляче стримувало його подих і стискало горло залі­зними обценьками? Повітря! Повітря, господи мій! Він нада­ремно шукав у густій темряві дірки, збиваючи собі пальці й ламаючи собі нігті об уклепані прогоничі. Але він згубив усяке почуття місця й шукав дірку вгорі, а вона була в нього під ногами.

Але, якби він і знайшов її, це б йому не допомогло нічого — вона була добре вкручена й закріплена суриком, тепер уже твердим, як сталь. Атмосфера чимраз гусла й гусла, його по­дих виходив і вертався зі свистом. Ніби сотні тонн тяжіли на його грудях, і серце стукотіло, як молоток.

Може, вперше зроду його напав жах. Де він? Що з ним буде? І коли він вовтузивсь, б'ючись об розпечені стінки своєї в'язниці, хапаючись повітря, його нога раптом торкнула ручні кайдани забитого вартового, що він узяв разом з його по­ясом, — здавалося, довгі роки тому, — у тюрмі. Він узяв їх і з усієї охлялої, істеричної сили бив у залізні листи жах­ливої пастки.

Раптом вона змінила свою поставу, стала сторч. Він упав коміть головою* на дно її і лежав там зігнувшись, — вогнева спека замінилася на свіжу прохолоду. Груди йому розрива­ло, і чудні вогневі візерунки затанцювали перед його роз­плющеними очима. Щось зловісно задзвонило йому в ухах. Дзвін! Як він ненавидів дзвони! Дін, дон, дон, дін... Тепер він знає... Вони його все ж таки повісили... Це був тюремний дзвін... Він ще не зовсім умер... Він бовтається на мотузку... Прокляття їм усім...

"Чи не здавалося вам, що там щось усередині торохтіло і стукало, коли ми спускали "Вартового" за борт", — спитав началь­ник порту, коли "Тетіда" розводила пари від "Кота з Коше­нятами".

"Голівки з прогонича та один чи два поганих шруби", — одповів старий шкіпер коротко, скидаючи оком назад, де здо­ровий червоний буй качавсь на воді, вклоняючись і киваючи стрічному західному вітрові. Од нього виразно долітали по­хмурі звуки дзвону.

__________________________________________

Примітки

Оповідання "The Red Warder on the Reef" (""Червоний Вартовий" на рифі") було опубліковано 1902 року в авторській збірці Джона Артура Баррі "Red Lion and Blue Star With Other Stories by John Arthur Barry" ("Червоний Лев і Блакитна Зірка, а також інші історії").

Джон Артур Баррі (1850-1911) – не дуже відомий австралійський письменник, родом з Англії, прозаїк-мариніст і журналіст, автор шести збірок оповідань і двох романів, а також численних публіцистичних творів. Пробувши декілька років мореплавцем і маючи неабиякій досвіт в цій справі, він присвятив свою літературну творчість саме цій темі.

Український переклад ""Червоний Вартовий" на рифі" представлено тут за виданням "Майк Йогансен. Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків", Харків, "Книгоспілка", 1928. Крім даного оповідання Дж. Ар. Баррі в перекладі Майка Йогансена, в тім виданні надрукований зокрема також детальний аналіз побудови цього оповідання. Цей йогансенівський аналіз ""Червоного Вартового" на рейді" можна прочитати теж у виданні "Майк Йогансен. Вибрані твори", Київ, "Смолоскип", 2001.

В перекладі Майка Йогансена відсутні назви розділів (крім третього розділу, котрому перекладач залишив назву – "Гавань порятунку"). В англійському оригіналі всі розділи мають назви: I – The Building of the "Warder" (Спорудження "Вартового"); II – The Condemned Cel (У камері смертників); III – A Harbour of Refuge; IV – The Mooring of "The Warder" (Швартування "Вартового").

Двоє бригів і один береговий шонер… — Тобто два бриги і берегова шхуна. Бриг (англ. brig від італ. brigantino — бриґантина) — двощоглове вітрильне судно XVIII–XIX ст., найменше парусне судно, створене на основі малої бригантини і шняви, з корабельною оснасткою на двох щоглах. Тоннаж не перевищує 350 т, довжина — 30 м, ширина — 9 м і глибина трюму — не більше 6 м. Вітрила у брига прямі на фок-щоглі та ґрот-щоглі і з одним косим гафельним вітрилом на ґроті. Шхуна — тип вітрильного судна, що має не менше двох щогл із косими вітрилами, коли передня щогла нижча за наступну, або всі щогли однакові. Шхуни мають невелику осадку, що дозволяє їм ходити навіть на мілководді.

… власник гамарні "Вулкан"… — Гамарня – нині вже застаріла назва для металообробного закладу, металоплавильні, кузні; походить ймовірно від нім. гамер — молот.

… щось довгасте з мюнц-металу — Мюнц-метал (або мунц-метал) — мідноцинковий сплав (вид латуні), запропонований Г. Мунцом (Англія) в 1832 році.

… упав коміть головою… — Коміть головою — стрімголов, сторчголов.

^[1] Endeavour — Зусилля (Примітка перекладача).

^[2] Комбо — прозвисько чорних австралійців (Примітка перекладача).