Син людський іде до Людей. Прощайтеся з ним, о Джунглі, –
Він був нашим братом, а нині від нас іде.
Вислухайте його, скажіть свій вирок, о Джунглі, –
Скажіть, хто його поверне, хто назад його приведе?
Син людський іде до Людей. Він плакав, тужив у Джунглях,
Він був нашим братом, і тяжко йому в цей час.
Людина йде до Людей. Ми любили його, ми у Джунглях,
Та на людські стежки нема дороги для нас.
Рік минув після великої битви з Дикими Собаками і після смерті Акели, і Мауглі виповнився сімнадцятий рік. Та на вигляд він був старший, бо постійний рух, свіжа їжа і звичка купатись, щойно йому стане жарко чи душно, зробили його дуже міцним та здоровим. Коли він хотів оглянути лісові дороги, то міг півгодини висіти, тримаючись рукою за гілку. Він міг зупинити на бігу молодого оленя і, вхопивши його за роги, повалити додолу. Міг навіть збити з ніг великого дикого кабана з тих, що живуть у північних болотах. Досі Народ Джунглів боявся Мауглі, бо він був розумний, а тепер його почали боятися ще й тому, що він був дужий. І коли Мауглі йшов кудись у своїх справах, звістка про його наближення відкривала перед ним усі шляхи. Проте його погляд завжди лишався спокійним. Навіть коли він бився, очі в нього не палали вогнем, як у чорної пантери Багіри. Його погляд тільки ставав більш пильним та жвавим, і то було дивно навіть самій Багірі.
Якось вона спитала про це Мауглі, і він відповів зі сміхом:
– Коли мені не пощастить на полюванні, я злий. Коли не попоїм день чи два, то дуже злий. Хіба мої очі цього не виказують?
– Рот у тебе голодний, – сказала Багіра, – аз очей цього не видно. Чи ти полюєш, чи їси, чи купаєшся – очі в тебе завжди однакові, мов камінь у дощ і в посуху.
Мауглі ліниво позирнув на пантеру з під довгих вій, і вона, як завжди, опустила голову. Багіра знала, хто її хазяїн.
Вони лежали на схилі високого пагорба над річкою Вайнгангою, і вранішній туман стелився перед ними білими пасмами. Коли зійшло сонце, ці смуги обернулися на бурхливе золотаво багряне море, потім попливли догори, і косі промені впали на суху траву, де відпочивали Мауглі та Багіра. Холодна пора вже минула, листя на деревах поблякло, висохло і тихо шелестіло під вітром. Та ось один малий листок стріпнувся, зашарудів об гілку, і це розбудило Багіру. Вона вдихнула ранкове повітря з довгим, протяжним пирханням, перевернулася на спину і спіймала передніми лапами тріпотливий листок.
– Рік повернув на нове, – сказала вона. – Джунглі рушили вперед. Скоро настане пора Нових Розмов. Бачиш, навіть листок це знає. І це дуже добре!
– Трава ще суха, – відповів Мауглі, вирвавши з корінням жмутик трави. – Навіть Весняне Око (дрібненька червона квітка, схожа на восковий дзвіночок), – навіть Весняне Око ще не зацвіло. Багіро, чи личить чорній пантері отак качатися на спині і махати лапами, наче лісовій кішці?
– Аоу! – відгукнулася Багіра. Було видно, що вона думає про щось інше.
– Слухай, та хіба ж личить чорній пантері отак викручуватись, кахикати, вити і валятися по траві? Не забувай, ми з тобою – хазяї Джунглів!
– Авжеж, малий, так воно й є. – Багіра хутко звелася на ноги й обтрусила пилюку зі своїх кошлатих чорних боків (вона линяла після зими). – Звісно ж, ми з тобою хазяї Джунглів! Хто ще такий сильний, як Мауглі? А хто такий розумний?
В її голосі забриніли дивні протяжні нотки, і Мауглі озирнувся, щоб подивитись, чи не глузує з нього чорна пантера, бо у джунглях часом у слів звучання одне, а зміст зовсім інший.
– Я й кажу, що ми з тобою, звісно, хазяї Джунглів, – повторила Багіра. – Хіба не так? Я ж не знала, що наш малий більше не ходить по землі. Мабуть, він літає.
Мауглі сидів, спершись ліктями на коліна, і дивився на долину, залиту сонцем. Далеко в лісі під пагорбом якийсь птах непевним хрипким голосом заводив свою весняну пісню. То була лише тінь дзвінкого, гучного співу, що лунатиме у джунглях згодом. Та Багіра все одно почула її.
– Я ж кажу, прийшла пора Нових Розмов! – рикнула пантера, махнувши хвостом.
– Та чую, – відповів Мауглі. – Чого ти вся тремтиш, Багіро? Адже на сонці тепло!
– Це Ферао, червоний дятел, – сказала вона. – Бачиш, він згадав. То й мені слід пригадати мою пісню. – І вона щось замуркотіла собі під ніс, час від часу прислухаючись.
– Тут немає дичини, – ліниво мовив Мауглі.
– Малий Брате, ти що, оглух на обидва вуха? Це ж не мисливське слово! Це моя пісня про те, що я буду готова, коли знадобиться.
– Справді, а я й забув. Та я все одно знатиму, коли прийде час Нової Розмови, – адже тоді і ти, і всі інші повтікають геть від мене, а я лишуся сам один.
Мауглі говорив досить таки сердито.
– Але ж, Малий Брате, – почала Багіра, – ми не завжди…
– У тому й річ, що завжди! – гнівно мовив Мауглі, піднявши палець. – Ви завжди тікаєте, а я, Хазяїн Джунглів, мушу блукати один! Чи не так було торік, коли я надумав збирати цукрову тростину на полях людської зграї? Я відправив гінця – тебе! – до Хатхі, щоб він прийшов уночі та своїм хоботом назбирав для мене солодкої трави.
– І він забарився лише на дві ночі, – відповіла Багіра, ледь похнюпившись. – А тієї солодкої трави, яку ти так полюбляєш, він назбирав стільки, що будь якій людській дитині вистачило б на всю пору дощів. Тож я ні в чому не винна!
– Але він не прийшов тієї ночі, коли я його кликав! Він бігав долиною при місяці, і сурмив, і ревів на весь голос. Та ще й протоптав таку дорогу, як троє слонів, бо не хотів ховатись у заростях. Він танцював при місяці перед хатами людської зграї! Я його бачив, і він таки не підійшов до мене; а я ж Хазяїн Джунглів!
– Це було о порі Нових Розмов, – мовила пантера дуже сумирно. – Малий Брате, ти, певно, тоді не покликав його Словом Хазяїна! Послухай Ферао.
Та Мауглі начебто вже не сердився. Він ліг, спершись головою на руки, і заплющив очі.
– Не знаю… Та мені й байдуже, – сонно пробурмотів він. – Давай поспимо, Багіро. Мені важко у шлунку, та й голові треба відпочити.
А пантера, лягаючи, зітхнула – бо вона чула, як Ферао на всі лади повторює пісню Весняної пори Нових Розмов, як то кажуть у лісі.
У джунглях Індії пори року наче зливаються одна з одною. Їх нібито всього дві: суха та дощова. Проте коли придивитись уважніше до струменів дощу та хмар пилюки й куряви, то можна побачити, що всі чотири пори року йдуть одна за одною, як належить. Найбільше диво у джунглях – весна, бо їй не треба одягати голі рівнини в нове зелене вбрання, вона має тільки пробитись крізь пожухле листя зими, аби втомлена, неприбрана земля знову відчула себе молодою та свіжою. Ніде в світі нема такої весни, як у джунглях.
Приходить день, коли усе в лісі стає блідим, і навіть запахи, якими просякнуте задушливе повітря, ніби слабшають. Цього не можна пояснити словами, це просто відчувається. А потім приходить інший день, коли всі запахи відроджуються знов, свіжі та чарівні, і у звірів опадають довгі скуйовджені пасма зимової шерсті. Потім зазвичай трохи дощить, і всі дерева, кущі, бамбук, мох і соковиті рослини, прокинувшись, кидаються в ріст із таким шумом, що його можна навіть почути. І вночі, і вдень навкруги не змовкає тихе гудіння. То гомін весни – не дзижчання бджіл, не дзюркіт води, не шепіт вітру у верховітті, а просто голос зігрітого сонцем радісного світу.
Досі Мауглі завжди радів весні. Він перший помічав Весняне Око в густій траві й перші весняні хмари. Його голос можна було почути вночі, при сяйві зірок, у вогких ярах, устелених квітами; там він підспівував великим жабам чи перекривляв малих сов перевертнів, що пугукають усю ніч до ранку. Як усі його друзі, він обирав весну для своїх мандрів – це ж така втіха – гасати із вітром навзаводи від зорі до зорі, а на світанні повертатись у вінку зі свіжих квітів! Четверо вовченят не блукали джунглями з ним разом – вони співали пісні з іншими вовками. У Народу Джунглів навесні вистачає клопоту, і Мауглі чув, як вони галасують, мукають чи свистять – це вже як ведеться в їхнього племені. Їхні голоси тоді звучать не так, як завжди, і саме тому весна зветься порою Нових Розмов.
Але цієї весни, як Мауглі і сказав Багірі, йому було щось не по собі. Відтоді, як стеблини бамбука стали плямисто коричневими, він з нетерпінням чекав того ранку, коли у джунглях запахне по новому, – і коли той ранок настав, павич Мор, сяючи бронзою, блакиттю та золотом, закричав про це так гучно, що було чути по всьому лісі. Мауглі хотів крикнути у відповідь, та слова застрягли у нього в горлі, і дивне відчуття охопило його з голови до ніг, – це було відчуття жагучого болю, і він обдивився себе, щоб перевірити, чи не наступив, бува, на колючку. А Мор співав про нові запахи, і всі птахи підхопили його поклик, і зі скель над Вайнгангою Мауглі почув хрипкий виск Багіри, схожий і на клекіт орла, і на іржання коня. Вгорі, у налитих соком вітах дерев, вищали й метушилися Бандар логи. А Мауглі лише стояв, марно силкуючись відповісти на голос Мора, бо несподіваний біль забив йому подих.
Мауглі роззирався довкола, та бачив лише одне – як галасливі мавпи скачуть серед гілок, а павич Мор витанцьовує внизу, на схилі пагорба, розпустивши свій барвистий хвіст.
– У джунглях пахне по новому! – крикнув павич Мор. – Доброго полювання, Малий Брате! Чого не відповідаєш?
– Малий Брате, доброго полювання! – свиснув шуліка Чиль, злітаючи вниз зі своєю подругою.
Обоє промайнули біля Мауглі, і пухнасті білі пір'їни торкнулися його обличчя.
Тихий весняний дощ – його кличуть Слоновим дощем – пройшов над джунглями смугою в півмилі, лишивши позаду намокле молоде листя, і скінчився подвійною веселкою та легким ударом грому. Весняний гомін на хвилю вщух, зате голоси Народу Джунглів немовби зазвучали з новою силою – всі, крім голосу Мауглі.
"Я начебто їв добру їжу, – подумав він, – і пив добру воду. Та щось так пече і стискає мені горло, як тоді, коли я з'їв отой корінець з голубими цятками, що Черепаха Оо називала доброю їжею. Мені тяжко у шлунку, я погано говорив з Багірою та іншими – із Народом Джунглів, і зі своїм народом. То мені жарко, то холодно, а то мене злить щось невидиме. Хо хо! Певно, час побігати! Сьогодні ввечері я гайну далеко; атож, це буде весняний біг до північних боліт і назад. Я надто довго полював легку здобич. І Четверо нехай зі мною побігають, бо вже розжиріли, як ті боровики!"
Він покликав своїх товаришів, та жодний з чотирьох вовків не озвався у відповідь. Вони були далеко і не почули його, бо співали весняних пісень з іншими вовками, – то були і нічні, і ранкові співи, адже навесні Народ Джунглів майже не різнить день від ночі. Мауглі дзвінко загавкав до них, та почув у відгук лише глузливе нявкання дикого кота, що нишпорив у верховітті, шукаючи перші пташині гнізда. Мауглі аж затрусився від люті і ледь не вихопив ніж. А потім він з украй зверхнім виглядом, дарма що його ніхто не бачив, спустився по схилу пагорба, випнувши підборіддя та насупивши брови. Однак ніхто з його товаришів не спитав, що сталося, бо зараз кожен мав свій клопіт.
"Атож, – мовив Мауглі сам до себе, хоч і розумів, що не правий, – от коли Дикі Собаки примчать з Деккану чи коли Червона Квітка затанцює в бамбуковім гаю, отоді всі Джунглі з вереском біжать до Мауглі й величають його великими, як слон, іменами. А тепер он, щойно зацвіло Червоне Око, і всі джунглі подуріли, мов шакал Табакі…
Клянуся буйволом, що мене викупив, – я Хазяїн Джунглів чи ні? Ану замовкніть! Ви що тут робите?"
Двійко молодих вовків із Зграї бігли стежкою, шукаючи вільного місця, щоб влаштувати бійку (ви ж пам'ятаєте – Закон Джунглів забороняє битися на очах у Зграї). Жили в них на шиї напружилися, мов канати, і вони припали до землі, готові стятись у лютій сутичці. Мауглі рвонувся вперед, перехопив обох вовків за горло і вже хотів розкидати їх у різні боки, як то робив завжди під час гри або на полюванні. Але досі йому ще не доводилося встрявати у весняну бійку. Вовки шарпнулися вперед з такою силою, що він упав додолу, і без жодного звуку закружляли один навколо одного, сходячись усе ближче.
Мауглі одразу ж зіп'явся на ноги, вихопив ніж і вишкірив білі зуби. Ще мить – і він убив би обох лише за те, що вони посміли битися всупереч його волі, хоча за Законом кожен вовк має право на бійку. Він кружляв навколо них, опустивши плечі, готовий завдати подвійного удару, щойно вгамується перший запал сутички. Та поки він чекав, сили наче покинули його, рука схибила, і, поклавши ніж у піхви, хлопець лише стояв і дивився на бійців.
"Мабуть, я скуштував отрути, – мовив він до себе. – Відтоді як я розігнав нараду Червоною Квіткою, відтоді як убив Шер Хана, ніхто у Зграї не смів прогнати мене геть. А це ж недоростки, такі собі малі мисливці! Сила покинула мене, і, мабуть, тепер я помру. О Мауглі, чому ти їх обох не вбив!"
Бійка тривала, поки один з вовків не втік, і Мауглі лишився стояти сам на зритій, залитій кров'ю землі, дивлячись то на свій ніж, то на свої руки та ноги, поки незнайоме почуття туги не затопило його, наче повінь.
Цього вечора Мауглі полював рано і попоїв трохи, щоб не розімліти перед весняним бігом. Йому довелося їсти на самоті, бо всі у джунглях були зайняті – чи співом, чи бійкою. То була справжня біла ніч, як її називають. Усі рослини зранку наче встигли вирости більше, ніж за місяць. Коли Мауглі зламав гілку, яка ще недавно була вкрита жовтим листям, з неї полився сік. Під ногами пухнастим килимом стелився мох, і гострі краї молодої трави не різали руки. Усі голоси джунглів гуділи злагоджено, мов струни арфи, на якій заграв місяць – місяць уповні пори Нових Розмов, що осяяв своїм світлом скелі та озера. Місячні промені ковзали у траві, у верховітті, розсипали сяйво по густому листі.
І хоч Мауглі почувався дуже нещасним, він весело заспівав на весь голос, починаючи свій біг – більше схожий на політ, бо він обрав довгий схил, що спускався до північних боліт крізь лісову гущавину, де м'яка земля заглушала його кроки. Хлопець, вихований людьми, не раз спіткнувся б, пробираючись лісом при оманливому місячному світлі, але ноги Мауглі, привчені багатьма роками життя у лісі, несли його легко, мов пір'їнку Коли йому траплявся гнилий корч або камінь, він не сповільнював бігу і перестрибував через них без жодного зусилля. А коли йому набридало бігти по землі, він, наче мавпа, хапався руками за міцну ліану і радше злітав, ніж вилазив, на тонкі верхні гілки й біг лісовими дорогами, поки це йому не набридало також. Тоді він знову спускався на землю по довгій, укритій пишним листям ліані.
Дорогою йому зустрічалися яри, ще нагріті денним сонцем, оточені вогкими скелями, де густі пахощі різнотрав'я забивали подих; темні просіки, де місячне сяйво лежало смугами, рівними, мов плити мармурової мозаїки; зарості, де молода зелень сягала грудей і наче м'якими пальцями пестила тіло; і вершини пагорбів, засипані уламками скель, де він стрибав з каменя на камінь над норами сполоханих лисиць. Він чув десь оддалік приглушене чмихання кабана, що гострив ікла об стовбур дерева, а трохи згодом стрічав і самого звіра, який на самоті, з піною на морді та палахкими очима роздирав на клапті руду кору. А часом він звертав убік, почувши стукіт рогів і важке дихання, і обминав двох розлючених буйволів. Вони гойдалися туди сюди, схиливши голови, вкриті патьоками крові, що здається чорною при світлі місяця. А іноді десь біля річкової мілини він чув ревіння Дакали, крокодила, що мукає по бичачому. Подеколи він налітав на кубло отруйних змій, та перш ніж вони встигали кинутись на Мауглі, він уже тікав геть по блискучій прибережній жорстві й зникав у лісі.
Так він біг цю ніч, і співав, і кричав на повен голос, і почувався найщасливішим у джунглях, поки запах квітів не сповістив його про те, що поруч болото, – а воно було дуже далеко від тих лісів, де він полював зазвичай.
І тут хлопець, вихований людиною, за три кроки провалився б з головою у твань, але в Мауглі ніби були очі на ногах, і ці ноги переносили його з купини на купину, а з горбика – на малий острівець, не прохаючи допомоги в очей. Він рушив до середини болота, сполохавши диких качок на березі, і там сів на порослу мохом колоду, що навскіс виринала з темної води. Усе болото навколо Мауглі аж кишіло, бо навесні пташине плем'я спить дуже мало і зграї птахів ширяють над драговиною аж до ранку. Але ніхто не помітив Мауглі, що сидів серед високого очерету, співаючи свою пісню без слів, і оглядав жорсткі підошви засмаглих ніг, шукаючи давню скалку. Весь його смуток немовби лишився позаду, у джунглях, які він покинув; та щойно він почав співати, смуток повернувся знову – вдесятеро сильніший, ніж досі. А тут, на лихо, ще й сховався місяць.
Цього разу Мауглі злякався не на жарт.
– Знову те саме! – скрикнув він уголос. – Воно йде за мною слідом.
І він озирнувся, аби побачити, чи "воно" не стоїть позаду. Але поруч нікого не було. На болоті шумувало нічне життя, та жоден птах чи звір не озвався до нього, і нове почуття туги все дужчало.
– Я скуштував отрути, – розпачливо мовив він. – Так, звісно, я був такий необачний, що з'їв отруту, і сили покидають мене. Я злякався, – отже, я був уже не Мауглі, коли злякався двох битливих вовченят! Акела, та навіть Пхао, миттю б їх утихомирили, а Мауглі злякався. От і знак, що це отрута… А що таке коїться у джунглях? Усі співають, виють, б'ються, бігають юрмою при місяці, – а я? От горе! Я вмираю серед болотної твані, бо скуштував отрути.
Йому стало так шкода себе, що він ледь не заплакав.
– Вони знайдуть мене потім, коли я лежатиму тут, у чорній воді, – сказав він. – Та ні, краще я повернуся у свої джунглі й помру на Скелі Ради! А Багіра, яку я так люблю, моя Багіра, – якщо тільки вона не бігає десь у долині, – нехай пригляне за тим, що від мене лишилося, поки Чиль не впорається зі мною так само, як з Акелою.
Велика гаряча сльоза впала йому на коліно. Та у своєму великому нещасті Мауглі все ж таки почувався щасливим – якщо ви розумієте, що буває таке дивне щастя.
– Так, як Чиль впорався з Акелою, – повторив він, – тієї ночі, коли я врятував зграю від Рудих Собак.
Він трохи помовчав, згадавши останні слова Вовка Одинака, які ви, звісно, пам'ятаєте.
– Акела перед смертю наговорив мені багато дурниць, – у тих, хто помирає, все по іншому. Він сказав… Та ні, – хай там що, а я таки свій у джунглях!
Розхвилювавшись при згадці про бій на березі Вайнганги, він вигукнув останні слова вголос, і дика буйволиця серед осоки звелася на коліна й пирхнула:
– Людина!
– У у! – сказав дикий буйвіл Меса (Мауглі чув, як він вовтузиться у багнюці). – Це не людина. Це просто голошкірий вовк із Сіонійської Зграї. У такі ночі він завжди носиться як навіжений.
– У у у! – відгукнулася буйволиця, знову схиливши голову до трави. – А я гадала, то людина.
– Та ні ж, кажу тобі. Гей, Мауглі, чи тут безпечно? – ревнув Меса.
– "Гей, Мауглі, чи тут безпечно?" – передражнив його хлопець. – У Меси одне на думці – чи тут безпечно! Окрім Мауглі, що носиться туди й сюди та стереже вас, ніхто ні про що не дбає!
– А чого він так кричить? – спитала буйволиця.
– Кричить, як усі, – глузливо мовив буйвіл, – хто зриває траву, не знаючи, як її з'їсти.
"Навіть за меншу образу, – подумав Мауглі, – ще о порі минулих дощів я б штрикнув Месу так, що він би вискочив з багнюки, і дав би йому добре пробігтися по болоті!"
Він простягнув руку, щоб вирвати гарну очеретину, але потім, зітхнувши, не став цього робити. Меса спокійно ремиґав далі, й очерет тріщав під вагою буйволиці.
– Ні, тут я вмирати не хочу, – гнівно мовив Мауглі. – Меса, що одної крові з шакалами та свинями, кепкує з мене! Краще піду отуди, за болото, і побачимо, що воно буде. Ніколи в мене не було такого весняного бігу – коли вкидає то в жар, то в холод. Ану вставай, Мауглі!
Та він не втримався від спокуси тихцем прослизнути до буйвола й легенько штрикнути його ножем. Велетенський буйвіл, весь у багнюці, вискочив із твані з шумом гарматного пострілу, а Мауглі аж сів від реготу.
– Тепер ти всім розкажеш, як голошкірий вовк із Сіонійської Зграї пас тебе, Месо! – крикнув він.
– Вовк? Ти? – пирхнув буйвіл, тупцяючись у багні. – Усі джунглі знають, що ти пас сільську худобу. Ти такий самий хлопець, як оті, що галасують на засіяному полі! Ти – вовк із джунглів? Хіба ж мисливець буде отак повзати, мов зміюка, і ганьбити мене перед моєю подругою заради дурного жарту, що годен шакала? От тільки ступни на тверду землю, я тобі, я… я… – Буйвіл ревів з піною на губах, бо в усіх джунглях немає звіра з більш запальною вдачею.
Мауглі так само спокійно дивився, як лютує буйвіл. Коли можна вже було щось розчути крізь шум бризок, що летіли на всі боки, він спитав:
– Що то за людська зграя живе біля болота, Месо? Я цих місць не знаю.
– Іди на північ! – люто заревів буйвіл, бо Мауглі все таки штрикнув його досить боляче. – Так бешкетують підпаски! Ти ще розкажи про це в селищі біля болота!
– Людська зграя не любить слухати про джунглі, а як на мене, дрібна подряпина на твоїй шкурі – чи й не лихо! А я все ж піду подивлюся на це село. Авжеж, піду! Заспокойся! Не щоночі Хазяїн Джунглів приходить тебе пасти.
Мауглі перескочив на тряську місцину на краю болота, добре знаючи, що буйвіл не кинеться туди за ним, і побіг далі, сміючись з його люті.
– Та ні, я ще маю сили. Мабуть, це така отрута, що не доходить до самих кісток… Ота зірка наче сидить на самій землі, – мовив він і придивився, склавши руки перед очима. – Клянуся буйволом, що мене викупив, це Червона Квітка, та сама Червона Квітка, біля якої я грівся ще до того, як потрапив до Сіонійської Зграї! Ну що ж, тепер я все побачив, і пора мені завершити біг.
Болото переходило в широку рівнину, де блимав вогник. Мауглі вже давно не переймався людськими справами, та цієї ночі сяйво Червоної Квітки вабило його, мов нова здобич.
– Ану подивимось, – сказав він сам до себе, – чи дуже змінилася людська зграя.
І забувши про те, що він не у себе в джунглях, де може робити, що заманеться, Мауглі сміливо пішов росяними луками, аж поки не дійшов до хатини, де палав вогонь. Кілька собак загавкали на нього – тут починалося селище.
– Хо! – сказав Мауглі, безшумно сівши, і у відповідь глухо загарчав по вовчому, що одразу вгамувало псів. – Хай буде, що буде, Мауглі, та яке тобі діло до людського лігва?
Він торкнувся пальцем губів, згадавши камінь, що розбив їх багато років тому, коли людська зграя гнала його геть.
Двері хатини відчинилися, і на порозі стала жінка, що стривожено вглядалася в темряву Заплакала дитина, і жінка, озирнувшись, мовила:
– Спи! Це шакал розбудив собак. Он уже світає.
Мауглі затремтів, наче в лихоманці. Він добре пам'ятав цей голос, та щоб знати напевно, стиха озвався – і дивно, що людська мова в одну мить повернулася до нього:
– Мессуа! О, Мессуа!
– Хто мене кличе? – спитала жінка, і голос у неї затремтів.
– Хіба ти забула? – сказав Мауглі; горло у нього стислося, коли він вимовив ці слова.
– Невже це ти? Скажи, як я тебе називала? Озвись! – Вона причинила двері й завмерла, схопившись рукою за серце.
– Натху! О, Натху! – відповів Мауглі, бо, як ви пам'ятаєте, так звала його Мессуа, коли він уперше приблукав до людської зграї.
– О, сину мій! – покликала вона.
І Мауглі вийшов на світло і подивився в очі тій жінці, що була добра до нього і яку він колись врятував від людської зграї.
Вона постаріла, і волосся в неї посивіло, та очі й голос лишилися ті самі. А Мессуа, як усі жінки, гадала, що побачить сина таким, як лишила, і здивовано зміряла поглядом дужу постать Мауглі, що торкалася одвірка.
– Синку мій… – прошепотіла вона і припала йому до ніг. – Ні, це не мій син, це лісовий бог! Ах!
Він стояв у червоному світлі каганця, високий, дужий, гарний, з ножем на шиї, з довгим чорним волоссям, розсипаним по плечах, у вінку з білого жасмину, і справді був схожий на лісового бога з казки. Малюк, що спав у колисці, прокинувся і заревів від страху. Мессуа кинулася його заспокоїти, а Мауглі стояв непорушно, дивлячись на глеки та горщики, на скриню з зерном, на все це людське збіжжя, що його пам'ятав так добре.
– А що ти будеш їсти чи пити? – прошепотіла Мессуа. – Тут усе твоє. Ми завдячуємо тобі життям. Ти справді той, кого я називала Натху, чи, може, лісовий бог?
– Я Натху, – сказав Мауглі, – і мій дім дуже далеко. Я побачив це світло і прийшов сюди. Я не знав, що ти тут.
– Коли ми прийшли до Канхівари, – боязко вела мову Мессуа, – англійці зарадили нам у тій справі, з селянами, що хотіли нас спалити. Пам'ятаєш?
– Та звісно ж, не забув.
– І коли Англійський Закон нам допоміг, ми повернулися до села, де жили ті лихі люди. Але там уже не було нічого.
– Це я теж пам'ятаю, – мовив Мауглі, роздувши ніздрі.
– Тоді мій чоловік найнявся служити до англійців. Він був дужий, працював добре, і згодом ми отримали тут клапоть землі. Вона не така родюча, як у тому селі, та нам небагато треба – ми ж лише удвох.
– А де він, той чоловік, що так злякався тієї ночі?
– Оце вже рік, як помер.
– А цей? – І Мауглі вказав на малого.
– Це мій син, що народився дві зими тому. Коли ти бог, то подаруй йому Милість Джунглів, аби йому не чинили зла серед твого… твого народу – як нам не чинили зла тієї ночі.
Вона підняла малюка, і той, забувши про страх, потягся до ножа, що висів на шиї Мауглі. Мауглі обережно відвів убік малі рученята.
– А коли ти Натху, якого вкрав тигр, – затнувшись, повела далі Мессуа, – то він твій менший брат. Благослови його, як старший.
– Ох! А що це таке – благословити? Я ж не дитя богів, і не брат йому, і… ой, мамо, мамо, мені так важко на серці!
Він тремтів, укладаючи дитину до ліжка.
– Атож, – мовила Мессуа, – нема чого бігати вночі по болотах. Бач, тебе лихоманка аж до кісток проймає!
Мауглі злегка всміхнувся при думці, що у джунглях щось може йому зашкодити.
– Я розпалю вогонь, і ти поп'єш гарячого молока, – говорила жінка. – Зніми той жасминовий вінок, він надто запашний для такої малої хати.
Мауглі, щось пробурмотівши, сів і сховав лице в долоні. Дивні почуття вирували в ньому – так, наче й справді він був отруєний. Йому було млосно, у голові трохи паморочилося. Він довгими ковтками пив гаряче молоко, а Мессуа час від часу гладила його по плечі, не досить певна, чи це її син Натху, втрачений так давно, чи якесь лісове диво, – та щаслива уже тому, що він живий, з плоті та крові.
– А що, синку, – мовила вона нарешті, і її очі гордо зблиснули, – чи хтось уже казав тобі, що ти гарніший од усіх на світі?
– Що? – перепитав Мауглі, бо, звісно ж, ніколи не чув таких слів.
Мессуа радісно засміялася. Їй досить було поглянути на його лице, щоб усе зрозуміти.
– То я перша? Це й добре, хоч рідко так буває, щоб син почув від матері таку добру звістку. Ти дуже гарний. Я, скільки живу, не бачила такої вроди.
Мауглі закрутив головою, намагаючись озирнути себе через плече, а Мессуа знов засміялася – і сміялася так довго, що Мауглі не знати чому і собі почав сміятися разом з нею, а малий вештався між ними і теж сміявся.
– Ні, ти не смійся з брата, – сказала Мессуа, взявши хлопчика на руки і пригорнувши його до себе. – Коли виростеш бодай наполовину такий гарний, ми тебе оженимо на доньці царя, і ти будеш їздити на великих слонах.
Мауглі розумів ледве одне слово з трьох із того, що вона казала. Від теплого молока після сорокамильного бігу його хилило на сон, він ліг на бік, згорнувся калачиком і за мить уже міцно спав, а Мессуа прибрала волосся з його очей, укрила його ковдрою і була щаслива. За звичаєм джунглів, він проспав до ранку і весь наступний день, бо його чуття, що не засинало ніколи, підказувало йому, що зараз нема чого боятись. Нарешті він прокинувся і скочив на ноги одним стрибком, від якого задрижала хатина: укритий ковдрою, він наснив, що потрапив у пастку. Він завмер на місці й схопився за ніж, готовий до бою, а його широко розплющені очі все ще були сонні.
Мессуа засміялася і поставила перед ним вечерю. У неї були тільки черстві перепічки, спечені на чадному вогні, рис та жменька квашених тамариндів – цього вистачить до вечора, а там Мауглі щось уполює. З болота потягло туманом, і цей запах збудив у ньому голод і неспокій. Він хотів скінчити свій весняний біг, та малий сидів у нього на руках і не злазив, а Мессуа забажала розчесати його довге чорне волосся. Вона розчісувала його, співала дитячі пісеньки і називала Мауглі сином, а то прохала, аби він подарував меншому братові хоча б дещицю своєї влади у джунглях. Двері хати були зачинені, та Мауглі почув добре знайомий звук і побачив, як Мессуа перестрашено розкрила рота, коли на порозі майнула велика сіра лапа і Сірий Брат глухо та жалісно заскавулів за дверима.
– Іди звідси й зачекай! Ви не схотіли прийти, коли я вас кликав, – сказав Мауглі мовою джунглів, не обертаючись, і велика сіра лапа зникла.
– Не… не приводь сюди своїх… слуг, – сказала Мессуа. – Я… ми завжди жили в мирі з джунглями.
– І зараз мир, – сказав Мауглі й підвівся. – Згадай ту ніч, коли ви йшли до Канхівари. Тоді таких, як він, було вдесятеро більше – і позаду, й попереду. Та я бачу, що Народ Джунглів і навесні не забуває мене. Мати, я йду!
Мессуа покірно відступила убік – він справді здавався їй лісовим богом, – та ледве його рука торкнулася дверей, материнське чуття змусило її оповити руками шию Мауглі й обіймати його, обіймати без упину.
– Приходь ще! – прошепотіла вона. – Чи ти мій син, чи ні – все одно приходь, бо я тебе люблю! Поглянь, і він за тобою тужить.
Малий плакав, бо юнак із блискучою цяцькою на шиї покидав його.
– Приходь ще, – повторила Мессуа. – І вночі, і вдень ці двері будуть відкриті для тебе.
У Мауглі здавило горло, наче щось душило його зсередини, і його голос урвався, коли він мовив у відповідь:
– Я неодмінно прийду… А зараз, – продовжував він уже за дверима, відштовхнувши голову вовка, що лащився до нього, – я на тебе серджуся, Сірий Брате. Чому ви, всі четверо, не прийшли на мій поклик? Я вже давно вас кличу.
– Давно? Це ж було тільки вчора вночі. Я… ми… ми співали нових пісень у джунглях. Хіба ти не пам'ятаєш?
– Так, звісно.
– І щойно ми доспівали, – із запалом продовжував Сірий Брат, – я одразу побіг по твоїх слідах. Покинув усіх і мерщій кинувся за тобою! Ох, Малий Брате, нащо ти таке вчинив! Нащо ти їв і спав у людськім лігві?
– Якби ви прийшли, коли я вас кликав, може, було б інакше, – сказав Мауглі й прискорив кроки.
– А куди ж тепер? – спитав Сірий Брат.
Мауглі хотів відповісти, але тут на стежці з'явилася дівчина в білому одязі. Сірий Брат вмить зник у кущах, а Мауглі безшумно відступив у зарості високого очерету. Він ледь не торкнувся дівчини рукою, а потім теплі сірі стеблини зімкнулися перед його лицем, і він щез, мов привид. Дівчина скрикнула, бо подумала, що то якась мара, а потім глибоко зітхнула. Мауглі розсунув руками стебла очерету і стежив за нею, аж поки вона не пішла.
– А тепер – не знаю, – мовив він зітхнувши. – Чому ви не прийшли, коли я вас кликав?..
– Ми завжди з тобою… завжди, – пробурчав Сірий Брат, лизнувши ногу Мауглі. – Ми з тобою завжди, тільки не о порі Нових Розмов.
– І підете зі мною до людської зграї? – тихо спитав Мауглі.
– А хіба я не пішов з тобою в ту ніч, коли наша Зграя прогнала тебе? Хто розбудив тебе, коли ти заснув у полі?
– Так, але ще раз?
– Хіба я не прийшов за тобою сьогодні?
– Так, але ще раз, і ще раз, а може, й ще, Сірий Брате?
Сірий Брат помовчав, а тоді мовив сам до себе:
– Ота чорна казала правду.
– А що вона казала?
– Людина врешті решт іде до Людини. І наша мати, Ракша, казала так само.
– Те саме казав і Акела в ніч Диких Собак, – прошепотів Мауглі.
– Те саме казав і Каа, що мудріший за нас усіх.
– А ти що скажеш, Сірий Брате?
– Вони колись вигнали тебе, і то була погана розмова. Вони розбили тобі губи камінням. Вони послали Балдео вбити тебе. Вони б кинули тебе в Червону Квітку. Це ти, а не я, сказав, що вони лихі та нерозумні. Ти, а не я, – бо я тримаюся свого народу, – напустив на них джунглі. Ти, а не я, співав їм ще гіршу пісню, ніж Диким Собакам.
– Я питаю – що ти мені скажеш?
Вони говорили на бігу. Сірий Брат деякий час біг підтюпцем і нічого не відповідав, а потім заговорив між стрибками:
– Людське дитя – Хазяїн Джунглів – син Ракші – мій названий брат, хоч я трохи забув про це навесні! Твій шлях – то мій шлях, твій дім – мій дім, твоя здобич – моя здобич і твій смертний бій – мій смертний бій. Я кажу за нас трьох. А що ти скажеш джунглям?
– Добре, що ти про це згадав. Не варто зволікати, коли бачиш здобич. Біжи вперед і клич усіх на Скелю Ради, а я вам скажу, що надумав. Але вони, може, й не прийдуть, – може, вони забули мене о порі Нових Розмов.
– А ти хіба не забув нічого? – кинув Сірий Брат через плече і пустився бігти учвал, а Мауглі задумано рушив слідом.
У будь який інший час на поклик Мауглі збіглися б усі джунглі, готові стати до бою; та зараз усі були зайняті іншим – чи полюванням, чи бійкою, чи співом. Сірий Брат бігав від одного до іншого, гукаючи: "Хазяїн Джунглів вертається до Людей. Ходіть на Скелю Ради!" Та щасливий, заклопотаний Народ Джунглів казав у відповідь:
– Він повернеться о порі літньої спеки, а може, дощі заженуть його в лігво. Біжи до нас, Сірий Брате, заспіваємо разом!
– Хазяїн Джунглів іде до Людей! – повторив Сірий Брат.
– Отакої! Чи о порі Нових Розмов це недобре? – така була відповідь.
І коли Мауглі з важким серцем підвівся по так добре знаних йому скелях на те місце, де його колись прийняли до Зграї, він побачив там лише своїх чотирьох вовків побратимів, а ще Балу, що майже зовсім осліп від старості, і незворушного Каа, що згорнувся кільцем навколо порожнього місця Акели.
– Отже, тут кінчається твій шлях, людинко? – сказав Каа, коли Мауглі кинувся на землю і затулив лице долонями. – Що ж, поплач. Ми з тобою одної крові, ти і я – змія і людина.
– Чому мене не розірвали Руді Собаки! – простогнав хлопець. – Сили покинули мене, і це не отрута. Вдень і вночі я чую позаду чиїсь кроки. А коли озирнуся – хтось нібито вмить ховається від мене! Я дивився поміж дерев – його там немає. Я кричав, та він не озвався у відповідь – і все ж таки наче слухав мене, зачаївшись. Я лягав спочити, та не мав спокою. І весняний біг мені теж не зарадив! Купання не освіжає мене, полювання набридло, битись немає снаги – хіба що тоді, як треба полювати. Немовби Червона Квітка пече моє тіло, а кістки обернулись на воду, і я… я не знаю, нічого не знаю!
– Що тут скажеш? – повільно мовив Балу, повернувшись у той бік, де лежав Мауглі. – Акела так і говорив на березі річки – що Мауглі прожене Мауглі до людської зграї. І я казав те саме. Та хто зараз прислухається до Балу? І Багіра – де вона бігає всю ніч? – Багіра також це знає. Такий Закон.
– Я це знав, людинко, ще коли ми зустрілися у Холоднім Барлозі, – сказав Каа, ледь розправивши свої могутні кільця. – Людина врешті решт іде до Людини, хоча джунглі її не проганяють.
Четверо вовків перезирнулися, тоді поглянули на Мауглі – із подивом і покорою.
– То джунглі не проганяють мене? – насилу вимовив Мауглі.
Сірий Брат і троє вовків люто загарчали: "Поки ми живі, хто посміє…" Та Балу зупинив їх.
– Я навчав тебе Закону. Слово тепер за мною, – сказав він, – і хоч я вже не бачу камінь у себе перед очима, я бачу далі. Йди своєю дорогою, Мауглі, живи там, де живе твоя кров, твоя Зграя і твій Народ. Та коли тобі знадобиться кіготь, чи зуб, чи око, чи слово, швидко передане вночі, – пам'ятай, Хазяїне Джунглів, що джунглі – твої, і тобі досить лише покликати.
– І середні джунглі твої також, – сказав Каа. – Я вже не кажу про Малий Народ.
– О браття мої! – вигукнув Мауглі, зі слізьми простягаючи до них руки. – Я не хочу йти від вас, та мене ніби щось тягне за обидві ноги. Як я піду від цих ночей?
– Роби, як знаєш, Малий Брате, – сказав Балу. – В такому шляхові ганьби немає. Ми ж лишаємо порожній вулик, коли виберемо весь мед.
– Скинеш шкіру, то вже не влізеш у неї. Такий Закон, – сказав Каа.
– Слухай, серце моє, – сказав Балу. – Тут ніхто не втримає тебе – ні словом, ні ділом. Роби, як знаєш! Хто буде сперечатися з Хазяїном Джунглів? Я бачив, як ти грався отам білими камінцями, коли був малим Жабеням. І Багіра, що віддала за тебе молодого, щойно вбитого буйвола, також це бачила. Після тих оглядин лишилися тільки ми, бо твоя названа мати померла, і твій названий батько помер також. Давно вже нема тієї Зграї, що була колись. Як загинув Шер Хан, ти знаєш сам. Акелу вбили Дикі Собаки, і вони вбили б усю Сіонійську Зграю, якби не твій розум і сила. Лишилися тільки старі. І вже не дитинча просить дозволу в Зграї, а Хазяїн Джунглів обирає собі новий шлях. Хто виступить проти людини та її звичаїв?
– А Багіра та буйвіл, що мене викупив? – сказав Мауглі. – Я б не хотів…
Його слова заглушив шурхіт у кущах під пагорбом, і з'явилася Багіра – легка, сильна та грізна, як завжди.
– Ось, – мовила вона, простягнувши вперед скривавлену лапу, – ось що затримало мене. Полювання було довге, та він лежить у кущах – дворічний буйвіл, що звільнить тебе, Малий Брате. Усі борги сплачено. Що ж до всього іншого, то я скажу те саме, що сказав Балу. – Вона лизнула ногу Мауглі. – Не забувай, що Багіра любила тебе! – крикнула вона і великими стрибками помчала геть.
Біля підніжжя пагорба вона крикнула ще раз – гучно й протяжно:
– Вдалих ловів на нових стежках, Хазяїне Джунглів! Не забувай, що Багіра любила тебе!
– Ти чув? – мовив Балу. – От і по всьому. Тепер іди, та спершу підійди до мене. О мудре мале Жабеня, підійди до мене!
– Нелегко скидати шкіру, – сказав Каа.
А Мауглі все плакав і плакав, притулившись лицем до боку сліпого ведмедя, й обіймав його за шию, а Балу намагався лизнути його ноги.
– Зорі поблідли, – сказав Сірий Брат і понюхав ранкове повітря. – Де ми полюємо сьогодні? Час обирати нові стежки.
І це остання з розповідей про Мауглі.
Прощальна пісня
Цю пісню співали у джунглях, аж поки Мауглі не ступив на поріг хатини, де його чекала Мессуа.
Балу
Колись я Жабеня навчав,
Тож хай мою науку знає:
Як на людську дорогу став –
Шануй Закон людської зграї!
У спеку, в холод, вдень і в ніч
Тримайся спільної стежини,
Іди з братами пліч о пліч
І не забудь, що ти людина!
Та все ж і у людській юрбі
Ти завжди будь самим собою,
Лишайся вірним сам собі,
Простуй дорогою прямою.
І ще у пам'ятку візьми,
Коли аж надто тяжко стане:
Табакі є й поміж людьми,
І є в людей свої Шер Хани.
Ну, а ще Заповітне скажу тобі слово,
Потайне, запашне, трав'яне та медове –
В кожнім промені сонця, в краплині роси
Милість Джунглів усюди з собою неси!
Каа
Блукають світом страх і злість.
Ти з ними не дружи даремно!
У цьому світі кожен – гість,
Тож з усіма поводься чемно.
Та лестощам чужим не вір –
Ця дурість приведе до згуби:
В гадюки, знає кожен звір,
Язик ласкавий – гострі зуби.
Не бійся чесної борні,
Міркуй, як на одного троє.
Коли ж ховаєшся в тіні,
То не ховай за спину зброї!
Поживу не шукай легку –
Та все ж таку, аби під силу,
Коли самому до смаку,
А не тому, що іншим мила.
Не кожен – гість, хто на поріг:
Бува, і день ховає морок.
Обачність – кращий оберіг,
Коли ти сам собі не ворог.
Схід із Заходом, Північ із Півднем стають
І на захист тобі своє слово дають,
Чуєш – линуть із джунглів услід голоси:
Де б не був – нашу ласку з собою неси!
Багіра
В неволі я прийшла на світ,
Тому людські закони знаю.
Так, врешті решт вертає слід
Людини – до людської зграї!
Клянуся зламаним замком,
Ти волі гідний будеш доти,
Поки ти йдеш за ватажком
На смерть – та не на шлях підлоти.
Легкі дороги – для слабких.
Слова шакала – їм у вуха.
А ти люби братів людських,
Та без шакалячого духу!
Не пнись, як мавпа, догори,
Люби себе, та не надміру.
Полюй – для їжі, не для гри,
Воюй – лише заради миру!
І ранкова зоря, і вечірня імла
Свою милість тобі у дорогу дала,
І нічого дорогою більш не проси –
Ласку Джунглів усюди з собою неси!
Всі троє
Нам дороги нема до тебе
У чудний і тривожний світ,
Де дахи затуляють небо
І палає Червоний Цвіт.
До людей ти ідеш, людино.
Хоч нема тобі вороття,
Пам'ятай у тяжку годину:
Ми – опора твоя єдина,
Ми з тобою на все життя!
Хай навіки покинув ти рідні ліси –
Ласку Джунглів усюди з собою неси!