На хвилях житейського моря...

Степан Карачко

Сторінка 4 з 4

Він пішов туди. У грудях защеміло, стало важко дихати, коли підходив до хатинки.

А тим часом Марійка напередодні Різдва Христового поралася біля печі, випікала духмяні завиванці, бо їх полюбляв син Іван із парним молоком. Крізь віконні шиби хатини проглядало світло ліхтаря. Штефан постукав у двері, в сінях почулися кроки.

— Хто там? — тихо спитала натруджена та стомлена Марійка.

— Марійко, це твій чоловік, Штефан.

-Я вас прошу, не жартуйте так зі мною, він у далеких світах, можливо вже і серед живих не має.

Та в душі Марійки щось стисло, вона відкрила сінешні двері і очам своїм не повірила: перед нею справді стояв він її Штефан. Це вже був не той стрункий красень, яким вона його запам'ятала там, у Варшаві. Перед нею стояв постарілий сивочолий та худорлявий чоловік. Марія кинулась Штефану на груди і зомліла. Штефан заніс її на руках у хатину.

По селу швидко розійшлася чутка про повернення Штефана. Зійшлися сусіди, прибіг син і вже стояли вони всі троє разом, не могли надивитися один на одного та наговоритись...

Штефан заробив своїми мозолями у Канаді капітал. Прикупивши земельки і лісу, розпочав зводити великий будинок. Закупив у Німеччині багато сільськогосподарської техніки різні машини та найкращі породи коней. У великому їхньому господарстві закипіла робота.

Сім'я зажила щасливо та радісно. Іван уже парубкував, а Марія з Штефаном сиділи вечорами довго чоловік розповідав дружині про ту далеку Канаду: як там живуть наші бідолашні люди горбиться, щоб заробити того долара.

— Ох, Марійко, як тяжко він дається, той долар, нашому братові, заробітчани готові робити найтяжчу роботу, за яку канадець не візьметься за великі гроші, а наш брат і центам радий.

За звичкою Штефан носив на поясі черес, де тримав ті долари для всяких потреб.

Одного літнього вечора вони лягли спати, раніше ніж завжди. Штефан, знявши свого череса, поклав його під подушку. Помолившись, вони позасинали. На дворі стояла місячна ніч. Раптом хтось почав стукати сильно у двері, та кричати; "Карачки, відкривайте двері, із вашим сином сталася біда!". Штефан піднявся, не запалюючи ліхтаря підійшов до сінешніх дверей. Відчинив їх і йому межи очі, хтось вдарив каменюкою. Він упав на землю, тим часом до хати, ввірвалось двоє людей, які жбурнули на долівку Марію, схопили черес із доларами і втекли геть у нічну тишу.

Марія піднялася з долівки першою, отямившись почала голосити:

— Штефане, ти живий ?

— Так, моє серденько; тяжко промовив він-живий, напевно, в Бога маю щастя на життя.

Він ще знаходив у собі сили жартувати. Марія розірвала на собі сорочку, перев'язала Штефанову закривавлену голову.

— Матір Божа! — скрикнула Марія;

— Штефане, це ж були брати — близнюки Проданюки, які нещодавно наймались до нас на роботу. До хати прибіг син Іван та зійшлися на крик сусіди.

-Я біжу до жандарма. А ти, сину, дивись за батьком — промовила Марія і вибігла з хати.

Село вже тихо спало, а Марія боса, не відчуваючи під собою ніг, бігла до жандарма. Забігши на подвір'я, почала голосити.

-Убили! Убили ! —В хаті жандарма почувся шурхіт потім рипнули сінешні двері, на подвір'я вийшов жандарм, почав питати.

— Хто вбив? І кого вбили?

— Брати — близнюки Проданюки, убили мого чоловіка Штефана. Жандарм, заспокоївши Марію, пішов із нею на обійстя Проданюків.

Зайшли на подвір'я. Жандарм почав гупати у сінешні двері.

— Відчиняйте, негайно! З часом зарипіли двері з'явився господар, а за ним вийшов один із його синів. Жандарм схопив хлопця за сорочку, приставив ліхтар до обличчя, побачив на сорочці кров, грізно запитав.

— Що бандити, вбили чоловіка і долари забрали ? Але близнюк ні в чому не зізнавався. Сказавши що кров на сорочці, то просто пустилась йому на танцях, де він гуляв із братом.

— Бандюга, а де ж твій брат? грізно запитав жандарм.

— Не знаю тихо відповів він.

Слідство тривало коротке, а на суді був лише один брат-близнюк, іншого в селі так більше і не бачили. На суді брат — близнюк ні в чому не зізнавався, не зважаючи на те, що був впізнаний Марією. За вироком отримав сім років в'язниці. У Штефана рани загоїлися, і з часом вони почали забувати про ту нічну пригоду.

Більша частина доларів зберігалася в іншому місці, їх було ще достатньо і сім'я продовжувала жити своїм життям ...

Минали роки. Одного разу, на Пресвяту Богородицю, селом пішла чутка, що з в'язниці випустили Проданюків. Пізно ввечері на толоці розпочали грати музиканти. На толоку зійшлися багато людей, щоб розвеселитися. Розпочалися танці. Тут з'явився і Проданюк відразу зчепився з хлопцями із сусіднього села, розпочалась між ними бійка, яка закінчилася, трагічною смертю для Проданюка. Під час бійки хтось із хлопців встромив ніж у саме його серце і він помер на місці.

Так була втрачена остання надія з? ясувати долю череса з доларами...

Пройшла сувора зима, і настали, теплі весняні дні, розпочалися роботи в полі.

Штефан із сином поїхали у поле орати. Іван уже зовсім дорослий і так схожий на свого батька. Любуючись ним, Штефан пригадав свої, студентські роки та друзів студентів. Куди їх доля розкидала?

Двома парами коней під'їхали на поле. Плугами почали розорювати цілину, яку недавно купили. Посередині стояв великий камінь, і щоб не оборювати його кожен раз, вони запрягли дві пари коней, вужиськами обв'язали каменюку і почали її рушити з місця. Раптом Іван закричав:

— Татку, татку, гляньте ваш черес лежить! Штефан підняв його із землі, витер, та почав відкривати кишеньки. Але звідтіля сипалося лише сміття яке з часом перетворилося з тих доларів.

З'явився звідкись вітер, завертівши, тим порохом і поніс його, геть.

— Бачиш, синку, — м'яко зітхнув Штефан, — Наша земля не хоче приймати ті долари, їх забрав вітер і поніс до Канади.

Батько і син ще довго стояли й дивились у чисте небо, як вітер піднімав рештки папірців, все вище й вище, крутячи ним. Відтягнувши ту каменюку в бік, вони виорали своє нове поле і не примітили як сонце, почало сідати. Десь у височині неба почала кружляти юрба ластівок, які виспівували своє захоплення висотою. Батько та син, заспівали стару галичанську пісню і погнали коней додому, де їх чикала Марія з свіжою вечерею.

— Ось така, доню ця проста, житейська історія наших пращурів, які посміхаються до нас із тобою з цього пожовклого від часу фото. Вона ще має своє продовження але то вже інша історія, про яку розповім іншим разом...

1 2 3 4