І тоді він вирішив таємно повінчатися з Марійкою у Варшаві. Але, чи погодиться з його задумкою Марійка? Чи покине вона заради нього рідну домівку, батьків, Україну? Про це все він хотів як найшвидше поговорити з коханою. Ледь дочекавшись вечора Штефан прибіг до верби, де вони з Марійкою потайки зустрічалися. Ця верба стояла на околиці села. Вона приховувала їх своїм пишним гіллям від злих очей та недобрих людських язиків. Там його вже чекала Марійка. Він розповів їй про свою розмову з батьком і про те, що батько заборонив йому навіть думати про шлюб. Між ними настала довга тиша, яку раптово перервав Штефан:
— Марійко, а я тебе викраду. Приходь останньої неділі цього місяця після опівночі під нашу вербу, я заберу тебе до Варшави і там ми поберемося. Марійці від його слів стало і радісно, і сумно. Як покинути рідних серцю батьків, залишити самих одиноких? Але любов до Штефана кликала її за ним.
Цілий тиждень Марійка вагалася і роздумувала. Але ось і настала та довгоочікувана неділя. Марійка прокинулася вдосвіта, коли в хаті всі ще спали міцним сном. Вона одягла нову вишивану сорочку, заплела в косу стрічку і крадькома побігла до церкви. Церква була вже відчинена, паламар почав запалювати до утрені свічки.
Марійка впала на коліна перед образом Пресвятої Богородиці, склала руки і почала молитися за батьків.
На очі накотились сльози, бо дуже любила їх убогих, просила щастя їм і собі з Штефаном.
— Ми не назавжди покидаємо рідний край, ми обов'язково повернемось сюди. Прости мене, Матір Божа.
Цілий день Марійка не знаходила собі місця в хаті намагалася зробити все, щоб бодай нічого не запідозрили батьки, а у самої серце обливалося кров'ю, коли вона дивилась на них. Ввечері прилягла, але сон зовсім не йшов. В хаті вже всі міцно спали, а Марійка не змогла стулити очей хоча б на мить. В голові все перемішалося. Ніч була тепла і тиха, лише де-не-де чувся гавкіт собак. На небі іскрили зорі. В повітрі духмяніло запашними садовими квітами. Місяць вже піднявся височенько, заглядаючи у її віконце, немов промовляв до неї : "Марійко, не проспи своє щастя". Вона піднялася, тихенько відкрила вікно і вистрибнула в нічну тишу. Бігла озираючись, чи за нею ніхто не женеться і не помітила, як добігла до верби. Зупинилася, прислухалася до темної ночі, відчула як б'ється її серце, немов ковальський міх, ніби хоче вискочити з грудей. Вона стояла під вербою і тремтіла, немов вербовий листочок на вітру. Згодом з глибини темної ночі почувся гуркіт коліс брички, він все наближався до верби. Марійці здалося, що цей гуркіт збудить все їхнє село. Нарешті бричка зупинилася, з неї зіскочив Штефан і підхопив Марійку на руки. Він тримав її, немов боявся випустити своє щастя хоч на мить. Ніжно обнімаючи та цілуючи її в уста, промовив схвильовано:
— Любе моє серденько, я знав, що ти прийдеш і ми будемо разом назавжди. Коні зірвалися з місця і помчали. Марійка озирнулася назад і побачила, як рідне село, міцно спить, наче купане дитя, зникає за обрієм. З її очей покотилися сльози. Фірман щосили вдарив батогом коней і вони щодуху помчали Штефана і Марійку у нове життя...
Наступного дня по селу покотилися чутки, що Штефан викрав Марійку і повіз до самої Варшави.
Тим часом вони під'їхали до Львова. Звісно, що у Марійки паспорта не було, тому перетнути кордон вона не змогла. І як не благав Штефан польських прикордонників, навіть розповів їм про своє кохання, сподіваючись, що їхні серця пом'якнуть, але прикордонники залишилися невблаганними. Штефану і Марійці довелося повернутися назад до Львова і шукати іншого шляху переправи через кордон. Марійка вперше побачила Львів. Тут все для неї було новим; вона все розпитувала Штефана: "А що це? А що те? — немов маленька дитина, тримаючи міцно Штефана за руку.
Надвечір вони стомлені зайшли до кав'ярні. І у кав'ярні їм випадково трапився старий циган, який погодився за 100 злотих провести їх в обхід прикордонного контролю. Вночі Штефан і Марійка вирушили пішки через ліс за циганом — провідником. Коли вони вже почали переходити кордон, десь поруч пролунали постріли. Кулі влучили в Штефана, він впав заливаючись кров'ю. Марійка не розгубилася, підхопила його під руки і вони разом попрямували в бік Польщі. Знесилені довго блукали незнайомою місцевістю. А під самий ранок досталися до маленького польського села і постукали у двері крайньої хати. Вийшов молодий чоловік і дуже перелякався, побачивши їх закривавлених, але все ж впустив. Господар оглянув Штефана, поранення виявилось незначним. Він перев'язав рану і пригостив гостей сніданком. Вони перепочили від нічної пригоди і подякувавши господареві, вирушили до Варшави.
У Варшаві пара оселилася в маленькій хатині, яку Штефан наймав на околиці. Зранку молодий чоловік вирушав до університету на науку, а Марійка залишалася вдома, бо Штефан заборонив їй виходити на вулиці міста, немов відчував серцем щось зле. Вона залюбки займалася домашнім господарством і очікувала коханого, виглядаючи у віконечко і намагаючись розгледіти серед багатьох перехожих знайому постать, а коли він повертався, радісно зустрічала його.
Ввечері Штефан навчав Марійку грамоті, бо вона була неписьменна і розповідав про своїх друзів-справжніх українських патріотів, які організували товариство "Січ", до якого він також належить, про те, що польській професурі це не до вподоби, тому українські студенти збираються таємно і читають твори Михайла Грушевського і Тараса Шевченка. А скільки було радості в Марійчиних очах, коли він пообіцяв її познайомити з друзями на Шевченкові роковини.
Згодом Штефан геть занурився у свою науку, бо в незабаром йому потрібно було захищати дипломну роботу, а Марійка залишалася на одинці з "Кобзарем". По складах вона перечитувала рядки:
"Заросли шляхи тернами
На тую Вкраїну,
Мабуть, я її навіки,
Навіки покинув.
Мабуть, мені доведеться
Читати самому
Оці думи? Боже милий
Маю серце широке
Ні з ким поділитись!..."
Її думками поверталася у рідну домівку до стареньких батьків.
Дні невпинно збігали у радості та любові. Минула сувора зима і настала довгоочікувана весна. Якось Штефан приніс великий букет білих первоцвітів. Марійка, отримавши ці перші весняні квіти, пригадала рідне село, де вона з дівчатами ходила в ліс за пролісками. Їй так захотілося побачити своїх батьків, що на очі накотилася сльоза.
Час минав, а з ним і страх. Марійка потроху почала виходити на вулиці старенької Варшави.
Одного разу Штефан прийшов раніш, ніж завжди й радісно промовив :
— Мила Марійко, готуйся, ми цієї неділі підемо вінчатися і об'єднаємо свої серця перед нашим Господом Богом. Є ще й інша новина, — продовжував Штефан , — я виробив тобі паспорт, а мене направляють на роботу до Лондона, поїдемо разом. Марійка дуже зраділа, бо тепер їх ніхто і ніколи не розлучить.
У неділю зранку до них зайшло багато студентів і всі вони юрбою пішли до маленької Греко-Католицької Церкви. Молодий був вбраний у вишиванку, що вишила йому Марійка, а молоду до вінця дівчата вдягли у вельон. Після служби Божої їх обвінчав сивочолий священик, промовивши до них так:
— Яка гарна ця молода пара, тож хочу вам від щирого серця побажати довічної любові, злагоди і щастя. Любіть одне одного. Молодих привітали студенти і навіть незнайомі люди. Потім вони відсвяткували цю подію. Веселились, танцювали та співали рідні серцю українські пісні до пізньої ночі.
До дня від'їзду залишалося все менше часу і вони готувалися у далеку подорож, накупивши валіз та різних речей. Того дня Марійка прокинулася раненько, швидко приготувала чоловікові сніданок, вони сіли разом до столу і Марійка не зводила очей зі Штефана. На порозі вони довго стояли, цілувались і милувались одне одним. Він побіг в університет попрощатись з друзями та професурою, а Марійка тим часом причепурилася й вирішила пройтися перед від'їздом до далекого Лондону, вулицями Варшави. На вулиці, вона пригадала стару галичанську пісню, яку завжди співала її бабуся та почала наспівувати її. Вона уважно роздивлялась будиночки, їй здавалося, що вони з нею вітаються і вона їм у відповідь хитала головою.
Марійка не помітила, що за нею вже давно стежать двоє чоловіків на бричці. Бричка рухалася спочатку помалу, потім швидше, а коли порівнялася з нею, звідти вискочили два здорові хлопи і схопили беззахисну молоду жінку. Зав'язавши їй очі, жбурнули у бричку і помчали у невідомому напрямку.
Штефан веселий та щасливий переповнений різними приємними новинами, повернувся додому. Але замість Марійки він замітив шмат паперу під дверми. Він тремтячими руками розгорнув папір, узнавши почерк рідного батька, прочитав наступне:
"Штефане!
Ти не послухав мене тоді знай, ти, більше ніколи не побачиш
своєї голодранки, а за те, що ти мене зганьбив на цілу округу,
я позбавляю тебе всіх моїх маєтків та спадків.
Твій колишній тато"
У нього вмить защемило серце, відчуваючи щось недобре.
Штефана немов ударило електричним струмом. Від раптового болю в серці в нього підкосилися ноги, спершись на крісло він присів. Але миттєво опанувавши себе, і вибіг на вулицю: почав кликати Марійку: Потім закричав щосили: "Кохана, де ти відгукнись!" плачучи, немов мале беззахестне дитя. Він стояв посеред вулиці, не розумів куди йти і що робити. На крик зійшлися люди, розпитуючи його: Що, трапилось? Він крізь сльози промовив: "Викрали мою Марійку, допоможіть мені її відшукати. " Люди, що зібралися лише знизували плечима, даючи зрозуміти, що ніхто нічого не бачив і не чув. Ще довго Штефан стомлений блукав вулицями міста, перепитуючи людей, але про Марічку й чутки не було. Повернувся додому, коли на дворі вже стемніло. Оглянув кімнату, де вони разом перебували найкращі дні в їхньому житті. Навкруг стояла тиша та порожнеча, а в його душі панував сум. Він більше не чув щебету його коханої. На очі Штефана повернулися сльози.
-О, Боже ,за що мені така кара від мого рідного батька? Хоча б вона залишилася живою...
На другий день він пішов у поліцію і заявив про пропажу Марійки, але, то було все марно вона немов крізь землю провалилась. Він зрозумів, що його пошуки Марійки нічого не дадуть.