Та ще дитинна надія на випадкове чудо —
На досконале як всесвіт, радісне полуничне.
Може дітям — зростати; а дорослим — забути;
Може час підпалити мотлох увесь карнавальний,
Щоб хтось з несправжньою шпагою крикнув безжально: "Не бути!"
І пішов напиватися в кнайп лабіринт підвальний.
Станем йому за плечима: скажем: все не насправді —
Порцію полуничного і не бійся нічого.
Час повертає дитинство: зорі і сльози спраглі,
Чорне безмежжя вишень в кухлях вина нічного.
Про жінок і янголів: Маленький колообіг
Янголята: рання весна
Розбилося небо. Тріснуло сонце. Розсипались хмари.
Янголят чекає сьогодні великий скандал,
А вони ж руйнацій таких не чекали —
Просто грались собі в залізничний вокзал.
О, якби ж я могла, я б за них попросила Бога,
Бо вони — невинні — дитяча рука.
Бо вони ще не знають наскільки безмежна дорога,
Та яка для смертних — не по зірках.
Їх дитинство, завзяте, безмежне і ясночоле.
Для якого невідомі пустка і злам.
Бо вони ще і досі грають у сонячне вчора
Про жінок і янголів: літо у розпалі
Коли літо, то всі коридори в офіційних установах стають тихими,
А вулиці навпаки — гучними й стрімкими.
Янголи на деревах починають зеленню дихати,
Зміщуючи вечори з мараскіном.
Залишки цього коктейлю проростають квітами
На занедбаних клумбах, відданих дітям.
А жінки починають здаватися літніми,
Не в зв'язку з довголіттям.
Знявши штучні прикраси і надто високі підбори,
Дозволяють душі босоніж погуляти під кронами.
І разом з косметикою змивають горе,
Залишаючи посмішки безборонними.
Вони благають янголів, непостійних і віщих,
Дати їм чоловіків, красивих і лагідних,
На каштанах ставлячи свічки,
А зелені янголи сміються і крила їх падають,
Осінні янголи
Осінні янголи — стрункі немов дівчата —
В яскравих шатах, схожі на студентів,
Воліли падолист в четвер почати
І хмари скрізь розвісили подерті.
Вони дощем промили всі вітрини,
Щоб люди одне одного побачили.
Ніхто не міг їх, божевільних, втримать,
Ніхто не міг їм, радісним, віддячити.
Вони збирали сонячний бурштин
Дорослі янголи з Країни Самоти,
Якими Острів Осені відкрито.
Вони вже не амурчики з фронтонів,
Але життя-таки весела гра,
Молодики в потертому котоні,
Посланці непомітного добра.
Така вже в них робота й в тому сила,
Що не помітить в натовпі ніхто,
Як молоді, рвучкі, безжурні крила
Співають в них під модними пальто.
Зима: напередодні
Вам коли-небудь ставало цікаво,
Чому у жінок бувають однакові
Погляди?
Цього не поясниш з точки зору науки,
З точки зору лірики —
Теж.
У них в очах —
Зупинилася осінь,
Тому вони і дивляться
Так пристрасно
І так втомлено.
Зірки — згасають,
Жіночі очі — так само.
Вибачатися не треба,
Просто відвернутись і все...
Портрет авторки на прощання:
Безсезоння: фінал
Смерть
Гостре лезо цинічних жартів,
Я розріжу швидко ним вени,
Бо ж я знаю — ми тіні не варті,
Нас не гідні власні катрени.
Наші погляди — в чужих дзеркалах,
Наш час зламався в чужих годинниках.
Гостре лезо — холодний жах
Залишатись для когось єдиними.
Гостре лезо чужої байдужості,
Відчуття заліза у горлі...
Над моєю труною, відчужена,
Сполотніла, ридає гордість.
***
Я є Я. Ось в чому річ. Це вина ночі.
Я шукаю думки у темній кімнаті — тиша.
Я марю нічним дощем, примружую очі.
Мені безкінечно і страшно від власного вірша.
Я є Я. Ось чому я належу світанням,
Належу хвилям і самоті,
Ось чому сутенію я від кохання —
Найдовершенішого болю в житті.
Ти є Ти. Кожен вірить в свої дива.
Музика. Дощ. І печаль.
Темрява плаче, немов жива,
Кава гірка від чужих прощань.
Я є Я. Життя — коридор в надію.
Ти є Ти. На сходах — танучи —
кроки ...
Знаєш, а я іноді мрію,
Що Всесвіт не буде такий жорстокий —
до закоханих.
Я
Я йшла до себе з тисячі розлук,
Я поверталась з тисячі печалей,
Мене співали і мене мовчали,
Сховавши у бентежнім русі рук.
Я йшла до себе і втрачала світ,
Я вибухала з болю і напружень,
Для того, щоб старих зустрівши друзів,
Спокійно посміхнутись їм: "Привіт!"
Я йшла до себе збурена, як ніч,
Я поверталася в своє безжальне завтра —
У лабіринт безглуздих протиріч
Із Мінотавром гордості й азарту.
Я це люблю — такі мої дива,
Я повертаюсь в них, як в літо злива,
І певна я, що повністю права,
Тому що незалежна і щаслива.
Візит
Я крокую крізь траву. У сні
Небо осипає стиглу вишню.
Стать навшпиньки у траві ясній
І на вухо — щоб почув Всевишній.
(найсолодші спогади — гіркі,
як плоди під синіми дощами,
а неон фарбує хідники
кольором забутої печалі).
Запізнитись на нічні авто
І прийти непроханій до Бога,
Заховатись у долонях в нього,
І поплакати, щоб не почув ніхто.
Подивлюсь — він літо нам зіткав...
Стисну дві сльозинки у руці
І з метеликом нежданого дзвінка
Повернуся з неба на таксі —
Повернуся у свою траву,
Де стеблинка кожна — втіха втіх.
Боже! як навчив, так і живу,
Щоб розповісти тобі про всіх.
***
Під високою стелею — дим,
Я сьогодні печальна,
Я хворію натхненням простим,
Я хворію втрачанням,
Я хворію все тим же дощем
І все тим же минулим,
А до того ж і тими іще,
Які все вже забули.
Я хворію безсонням дерев
І старих фотографій,
На хворобу гірких королев —
Злу отруту в карафі.
Я хворію на дивні вогні,
На далекі причали
І на тих, що нічого мені
Так колись й не сказали,
На ранкову тишу кімнат
І на тишу вечірню,
На хронічну спроможність — втрат
Не лічити.
Я хворію на присмак вина,
На дурні серіали
І на те, що лишилась одна,
Коли всіх поєднали,
І на те, що досі жива —
Жовтим димом під зорі,
На безжальні священні слова,
Сумом хворі.