Місто в кишені (поезія)

Олександра Делеменчук

Сторінка 4 з 5
провину.










































































Звичка провидиць: Пізнє літо
Літо
Наче діти самотні — горнуться до тих, хто голубить,
Так і я, поламавши підбори, ввірвалась в це літо,
Щоб побачити трішечки скривлені в усмішці губи,
І не встигла збагнути, чим місто почало хворіти.


Слава Богу, поїхав і драма в кавалок зібгалась
І не буде іронії, сліз і розмови на кухні,
А лише дві доби і вечірки звичайної галас,
А до того ж ще два випадково пригублені кухлі.


Хтось казав, що життя — наче дуже велика дорога,
Може бути: квитки на відмінений потяг
Досить довго лежали в кишені у доброго Бога.
Наче вправний гравець, він лишив собі козир на потім.


З наших бідних склянок він прибрав усі справжні печалі.
Може просто в-останнє він зважився нас пожаліти.
...Слава Богу, поїхав, на згадку торкнулись плечами,
Як самотні і дивні, і трошечки зраджені діти.


***
Пам'ятаєш, як пахне вітер —
Полонений старих каштанів?
Безкінечність сонячно квітне,
Так як квітнуть лише в-останнє.


Пам'ятаєш порожній вечір,
Від якого сльози — солоні?
Нас кохання трима за плечі
Із тугою німих перонів.


Пам'ятаєш цілунки неба,
У якому губився простір?
Ми поволі йдемо із себе,
Як чужі і незвані гості.


Ми забули про зорі літа,
Золоті, солодкі, останні,
І не знаємо, як пахне вітер —
Полонений старих каштанів.












































***
Ледь торкнувся спогадом...Знову нікого.
Мені здалось, що я танцюю з його тінню.
"Для поетів немає нічого святого!" —
подумала. Віддаюсь мерехтінню
Випадкових метеликів за вечірнім склом...
Знову подумала, що його вже не буде.
Я не чекаю.?
Метелик, званий теплом,
Гине болісно...
Перші ознаки застуди.
Цього іще! Самота ще й застуда!
(Дивно, у нього ж інша, як я могла забути!?)
Цікаво, а кого кохав Іуда?
Цікаво...
А його всеодно не буде!
...Ледь торкнувся спогадом. Це мине,
Це не біль, не кохання —
Це просто примха!.?
Бо хіба можна любити мене ?!
Я — зла, безкінечна, рвучка як рима.
Я — нікому, ніхто — мені.
(Бути поза, мовчати, не чути).
Він не має казати "ні",
Він лиш має це "ні" відчути.
...Я не чекаю !?
Цікаво, а кого кохав Іуда?
До чого тут це?
Невідомо.
Це не кохання, лише застуда
І безкінечна втома.








***
Якби ти міг побачити мене,
Затиснуту у місто наче в грати,
Невільну жити, навіть помирати,
Поки печаль твоя не промайне.


Побачити жорстокий небосхил,
Людей — огидних і негідних духу.
І що у мене вже немає сил
Для дивного і радісного руху.


Дивись на мене і боли в мені,
І пам'ятай душа в мене затята.
Я вчора тебе бачила у сні —
У тебе були руки мого Ката.
























***
І що то біль, коли існуєш Ти —
Поза межею пам'яті і крику —
Священний Храм Моєї Самоти,
Де молитвам моїм немає ліку?


І що то біль, коли ще квітне ніч,
Народжена із спраглого мовчання?
Священний Храм Безжальних Протиріч,
Такий жорстокий і такий печальний —
Там як свічки горять минулі дні,
Розіп'яті на перехрестях долі.
Я падаю сама собі до ніг,
Сама собі молюсь: "не божеволій!".
Немає болю поки є мета —
Далекий день з казковими дарами —
Немає болю поки Самота
Високі й незбагненні зводить Храми.


***
Від спогадів не сумно і не смішно.
Прибій лоскоче сині камінці.
Мені вночі сьогодні снились вишні
У загорілій лагідній руці.


І морем пахло, і високі зорі
Всміхались всім закоханим землі,
Сріблясті риби розмовляли в морі,
Вітаючи далекі кораблі.


Цю ніч, таку казкову й неозору,
Таку неждану і ледь-ледь гірку,
У чорні очі цілувало море,
Танцюючи легенько на піску.






***
І врешті-решт все видається марним,
Поезія немає берегів.
А я все острівцем далеким марю,
Де можна не зустріти ворогів,


Де можна, наче одяг, скинуть втому
І одягнути золотавий день,
Де я не буду дякувать нікому
За те, що люди, схожі на людей.


Та десь моя зотліла бригантина
(Чи, як  казав Федюк,  рудий баркас)
І міцно відділяє самотина
Мої скорботи від щасливих Вас.


Сама себе закрила в темну башту
На узбережжі мстивої землі,
Щоб не дізнатись острів мій вчорашній
Вже захопили Ваші кораблі.












***
Так гірко плачемо,
Коли надходить час,
Так гірко сміємось над всім, що нам здавалося печальним.
А дощ росте мов крила із плеча
І на обличчя падає як щастя.


Так гірко плачемо,
Хоч плакати не слід,
То певно ми  так трудно виростаєм.
Та все життя лишаємось малі
І вголос молитви глухим читаєм.


А світ живе своїм простим життям,
То тільки ми — безглузді і непрості,
Пригостиш мене чорним каяттям
І зробим вигляд, що ми вже дорослі.


Та навіть більше — ми — уже старі,
Дощі нам кинуть спогади в обличчя.
Так гірко плачемо,
Як діти у дворі,
Коли їх лагідно й безжально спати кличуть.


***
Очі вистигли. Стерпла втома.
Станеш при світлі і глянеш — віща.
Звичка провидиць печально відома —
Тихо вертатися на попелища.


З грифа гітари зірвано жили,
Кров і вогонь все одно не спиниш.
Морок цілує вустами ожини.
Звичка провидиць ставати сліпими.


В сяйві волосся вмерла корона.
Хто там брехав, що усе мина?!
Світло недопалків Ілліона —
Давня отрута на всіх одна.


Де твої янголи в джинсі тертім?
Де вода освячених рік?
Краще не в Бога просити смерті,
А сліпоти у земних царів.


Стукають лунко підбори, мов костур.
Сонце не світить, але ж душа!
Звичка провидиць приймати поступ —
Горлом розтятим — промінь ножа.


Звичка безсмертя...
























***
Волога, що в землі перебродила,
Впаде дощами на твоє лице.
Ти вигадав, що я тебе любила,
Я вигадала пісеньку про це.
Її співали вечорові діти,
Коли шукали райдугу в траві.
Ти просто захотів когось любити,
Тобі сказали краплі дощові,
Що в Місті, де поволі Літо тоне
У чорних вишнях в кухлі на столі,
Твоє кохання, дивне і бездонне,
Наснилась якійсь мрійниці малій.
Ти вичарував безкінечний вечір,
Вокзальний карнавал стрімких прощань.
І як птахи, уривки снів і речень
Пили з руки й тулились до плеча.
Та в Місті, де поволі Літо згасло
Загусле наче сонячне вино,
Та Дівчинка вже виросла із казки
І казка з неї виросла давно —
І вже нічого не буває вдруге,
Я вже доросла. Боже бережи
Оцих пташок на лініях напруги
Високовольтних вранішніх жоржин.
Але нічого неважливо врешті,
Крім вигадок на цій землі старій,
Хоч мріям, наче сонцю на донешті,
До осені ніколи не дозріть.


Літня негода


1. Липневий схлип і трохи зливи
Поруч блукати, набрати води дощової
У босоніжки. Намокнути тьмяним
Пізнім дощем. Усе місто на двоє —
Мов папірець —  і олівчиком п'яним
(плутає літери) щось малювати — розмокне.
Все це безглузде — не відшукати
Тої кафешки і зустрічі з запахом мокко
І розставання із запахом м'яти.
Може нічого не було. А просто очі
Світяться (мокрі) після дощу, як від  щастя...


2. Липневий дощ і випадкові гості
Я розчинила двері...Ти почув?
Я дуже тихо розчинила двері
Тобі, а може змоклому Дощу,
А може Тим, примарним, на папері.
І всі зійшлись, пили липневий чай,
І роздивлялись мої літні фото.
А ти десь був і щось не пробачав,
Хоч я не певна, що ти є, достоту.
Я розчинила двері...Дощ пішов —
Натяг свій плащ і рушив на бульвари
Шукати помаранчів на крюшон,
А ми з тінями вечір танцювали.
І я  сміялась — плач мені захрип —
Хоч може це не я тоді казилась.
А Дощ приніс лише намоклий хліб
І жменьку недостиглого кизилу.
І в цьому щастя явлене було
Всім нам, таким безжурним і випадковим,
Не думати, не розуміти зло
І упиватись надвечірнім словом.
Так просто все — один-єдиний жест —
Ти не почув, та це тепер не важить,
Бо хтось пригостить м"ятними драже
Й колекцію метеликів покаже.


3. Дощ з віднайденого неба
Завжди мені дощі, завжди дощі,
Холодні й теплі, на вікні — навскісні,
Прозорі краплі суму без причин
У кухлі стародавнього Тбілісі.


Зелений кухоль вранішніх платанів,
Його волога спрагла і гірка,
Мов перший подих і ковток останній
(Безмежна вічність в музиці ковтка).


Завжди мені дощі — на темний брук.
Печаль мудріша за минущі втіхи,
Які безжально падають до рук,
Мов дітям осені, вмираючи, горіхи.


Завжди дощі — долоня на чоло.
Це я тобі наснилась — срібні тіні —
Щоб знищити твої печаль і зло,
Благословляючи твої безтямні стіни.








***
Н а різні імена, що різними вустами,
Розірвані ущент, згасаючи, звучать,
В безтямних небесах над різними містами
У відповідь одна, одна і та ж печаль.


Повітря, наче мед, наповнює легені,
Блукаючи в словах, зростають голоси.
Маленьке янголя, Гаврош і світлий геній,
Поки що заслабкий для марної краси.


Хоч людських сподівань темно-вишнева злива
В клітках старих дерев вирощує пташат,
Я — тінь його земна, хронічно-нещаслива,
Темніючий підбій його пресвітлих шат.


На двох замало крил і голос оніміє
Дитячої любові, його невинних чар...
На різні імена в небесній веремії —
Завжди одна і та ж, одна і та ж  печаль.
























Батькові
Всі дерева проростають з землі на його пам'ять,
Усе листя осіннє, уся забута краса.
Сіроока трава дозрівала роками,
Щоб м'якими були сіроокі його небеса.


Уся тиша — голос у сум перелитий,
Усе світло — відблиск  цілуночка на руці.
Підкажи мені Боже безтямну і світлу молитву
Янголятам і дітям, і втраченим долям мерців.


Підкажи мені Боже солодке, як твої вина,
Золоте як осінь, яку ти вчора почав,
Невмируще слово, просте — зрозуміє дитина —
І нетлінне — не торкнеться його печаль.


Підкажи мені слово, щоб пам'ять жила у звуках,
Щоб мене почувши, і він простив.
І засвітиться кольором моя безпорадна мука
На старезних кленах з вчорашньої темноти.






***
Ця дівчинка іде по мокрому піску,
По ланцюжку слідів, висотуючи долю.
Її вчорашній день ще гасне за водою,
А завтрашній вже стер ходу її легку.


Ця дівчинка словам не довіряє втрати
І хто не цілував — всі думають гірка.
Блискучі камінці на березі збирати
Її навчили сни, а не чиясь  рука.


І все, що я прошу, коли вечірня втома
Стуляє теплі губи молитов,
Нехай трива її дорога невідома,
Щоб зло не заподіяв їй ніхто.


Ця дівчинка іде по мокрому піску.
















































***
Розхристана на двадцять сім вітрів
Стою десь на зупинці, навіжена.
Шепоче плеєр, як він постарів
На піснях "НаУ" , на дощах Шопена.


Розхристана на двадцять сім скорбот,
Собі шукаю втіху двадцять восьму.
Підходить прикурити Ланцелот,
І як відмовити омріяному гостю?


Розхристаній на двадцять сім мужчин
(Боронь Вас Боже від асоціацій!),
Мені і досі мариться один
В якомусь незбагненному палаці.


Де відключили світло й телефон,
І парк помер, й годинники нечутні,
І де заріс шипшиною перон,
А час себе відлічує на лютні.


Мій плеєр дуже мудрий і старий —
Він бачив світ з маленької кишені.
А місто відступає у двори,
Де як рослини діти навіжені
(Такі як ми) зростають не для гри.






***
Найдрібнішим почерком написати велике диво,
Пролетіти крізь спогад і здогад, як птах чи листя
І упасти на площу, де буде дахам красиво,
І де море зелене зринає близько.


Там лежати тихо під дощовою брехнею,
Цілувати в дерев на бульварах чорні сутани,
Дочекатися поки ти прийдеш із нею,
А тоді вже всміхнутися і розтануть.


Крізь останній погляд і сум в свій світ прилетіти,
Щоб ростити вірші невдалі і квіти хороші.
І ніхто не почує шепіт сухеньких літер
Під ногами закоханих на приморській площі.




***
Прихилитись чолом до одвірка в квартирі старій,
Споглядаючи теплими пальцямі тихі герані.
Закидати обличчя, як хлопчик, що раптом здурів
Від літаючих зір і повітряних зміїв в строкатому храмі,


У строкатому храмі, що мовчки розкине шатро
Над прихованим світом дітей і над містом дорослих,
Як малесенький хлопчик, якому явилось добро,
Прихилитись чолом до одвірка  (де рисочки зросту).


І дивитись у ніч, що відкрила бузковий тунель
До арени, де світять усім, достигаючи, сливи,
Навернутись мов сльози на око хлопчиська сумне,
Який плаче від відчаю бути уперше щасливим.


Прихилитись чолом до одвірка і сон берегти
Тих, для кого ці сливи засвічено сині,
Щоб в строкатім шатрі посміхнутися встиг
Ще один чарівник безпорадно-щасливій дитині.


***
Час тасує обличчя, виточує силуети,
В лаштунках давніх печалей, в ріках пилу магічного.
Теплі червоні вишні, наче великі монети,
Щоб розміняти пам"ять на порцію полуничного.


Наче примхлива втіха — близько стуливши чола,
До божевілля дивитись як проростають зорі.
Час тасує обличчя, втомлена магнітола
Тихо вчитує в серце рими старих історій.


Наче примхлива втіха — вірити у почуте:
"Наші світлини —  безсмертні.
1 2 3 4 5